Повстання С. Палія

Повстання С. Палія

Дата і місце

1702–1704 рр., Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, частина Руського воєводств Речі Посполитої (українське Правобережжя).

Дійові особи

Семен Палій (Семен Гурко, бл. 1640–1710; полковник фастівський у 1684–1702 рр., білоцерківський у 1702–1704, 1709–1710 рр., брав участь у війні з Кримом та Османською імперією в 1680-х – 1690-х рр., вів політику на об’єднання Правобережжя і Лвобережжя, підтримував зв’язки з Петром I, І. Мазепою, 1704 р. ув’язнений І. Мазепою за наказом царя, 1708 р. повернутий із сибірського заслання); Самійло Самусь (бл. 1640–1713; у 1688–1713 рр. вінницький і брацлавський полковник, з 1692 р. наказний гетьман, у 1702–1704 рр. гетьман Правобережжя, здав клейноди І. Мазепі, 1711 р. підтримав П. Орлика, обороняв Богуслав від російських військ, взятий у полон і відправлений на заслання, згодом відпущений); Захар Іскра (? – бл. 1730; у 1684–1707 рр. корсунський полковник, 1704 р. перейшов із полком на Лівобережжя, визнав владу І. Мазепи, 1708 р. заарештований за справою доносу В. Кочубея та І. Іскри на Мазепу, згодом реабілітований Петром I, у 1720-х рр. старшина Стародубського полку); Андрій Абазин (?–1703; брацлавський полковник у 1684–1703 рр., організатор оборони краю від татар, керував походами на турецькі міста, страчений А. Сенявським); Данило Братковський (?–1702; волинський шляхтич, громадський діяч, поет, активний член Луцького братства, оборонець прав православного населення, страчений за підготовку народу до повстання).

Важливу роль у придушенні повстання відіграв Адам Миколай Сенявський (бл. 1666–1726; з 1702 р. польний коронний гетьман, з 1706 р. великий коронний гетьман, прихильник Августа II Сильного, курфюрста Саксонії і короля Речі Посполитої, впливовий магнат, останній зі свого роду). Повсталі вели успішні переговори про включення Правобережжя до складу єдиної козацької держави з Іваном Мазепою (1639–1709; гетьман Лівобережної України в 1687–1704 рр. та України обох берегів Дніпра в 1704–1709 рр., прихильник порозуміння з Москвою, видатний меценат, 1708 р. уклав союз зі Швецією, після Полтави в еміграції, помер у Бендерах).

Передумови події

У 1690-х рр. українське козацтво на Правобережжі переживало процес бурхливого відродження. Поновлювалися старі, з’являлися нові міста і містечка, полки і сотні. Уряд Речі Посполитої був зацікавлений у поновленні козацтва на своїй частині Поділля через наявність поруч Кам’янецького еялету Османської імперії та земель буджацьких татар. Проте після Карловицького миру 1699 р. ситуація змінилась: османи віддали свою частину Поділля Польщі, і та почала наступ на права козаків. Виконуючи рішення сейму про ліквідацію «непотрібних» тепер козацьких полків, великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський 20 серпня 1699 р. звернувся до наказного гетьмана Самійла Самуся, а також полковників Семена Палія, Захара Іскри й Андрія Абазина з універсалом, у якому вимагав розпустити козацькі полки. Разом із тим він оголосив про відрядження на Правобережжя польського війська, яке примусить їх підкоритися Речі Посполитій. Козаки не підкорилися, у результаті чого на Поділлі й Київщині почалася «неоголошена війна». Коронні війська посилили гарнізони Немирова, Білої Церкви, захопили Бар, Вінницю, Брацлав, примусивши козацькі сотні відступити. На Поділля у свої маєтки поверталася шляхта і запроваджувала панщину. Проте всі спроби коронного війська вибити козацьких полковників з їхніх головних твердинь (Фастова, Богуслава, Корсуня) успіхом не увінчалися. Самусь і Палій дочекалися і серйозної зміни зовнішньополітичної ситуації – Річ Посполита в союзі з Росією та Данією вступила в невдалу для себе Північну війну проти Швеції. Частина шляхти і магнатів виступила проти абсолютистських планів короля Августа II (згодом висунувши претендентом прошведського кандидата – Станіслава Лещинського). За таких умов правобережні козацькі полковники, старшина, представники православної шляхти та міщан взимку 1702 р. зібрались на нараду в Фастові. Там був присутній і Данило Братковський – відомий поет і громадський діяч, який розпочав пропаганду повстання на Волині. Нарада ухвалила рішення про початок війни за остаточне визволення Правобережжя з-під влади Речі Посполитої. Фастів, куди збиралися загони повсталих селян і козаків, перетворився на головний центр боротьби, яку очолили Самусь та Палій, сподіваючись на підтримку з боку царя Петра I та лівобережного гетьмана І. Мазепи.

Хід події

Повстання спалахнуло навесні 1702 р., охопивши Брацлавщину, Поділля й Волинь. Заворушення почалось і на Київщині, куди прибули польські загони з наміром витіснити козацькі полки та повернути шляхті відібрані маєтки. Наприкінці липня 1702 р. вибухнуло повстання селян, міщан і козаків у Богуславі, Корсуні й Лисянці. Його очолили полковники Самусь та Іскра. Повстанці склали присягу російському цареві, намагаючись тим самим втягнути його в конфлікт із союзником – Августом II. Виданий провідниками повстання універсал закликав населення до рішучої боротьби. На їх заклик відгукнулися не лише козаки, а й селяни. Бойові дії розгорнулися насамперед у Брацлавському і Подільському воєводствах, а потім перекинулися на Волинь і решту Поділля, сягнувши навіть частини Галичини, а також частини Лівобережжя – Переяславського полку. За короткий час повстанське військо досягло 5 тис. воїнів. Повстання перекинулось на Лівобережжя у Переяславський полк. У жовтні 1702 р. Самусь під Бердичевом розгромив невелике польське військо на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом, Абазин здобув Вінницю, Бар, Дунаївці, під Меджибожем розгромив півторатисячний загін польських військ. Найбільший успіх випав на долю Палія – він після тривалої облоги здобув найсильнішу фортецю Київщини, Білу Церкву, і переніс туди з Фастова свою резиденцію. У січні 1703 р. повстанці вже загрожували Кам’янцю-Подільському, проте ще в попередньому місяці сейм надав особливі повноваження А. Сенявському, котрий зібрав проти повсталих до 15 тис. коронного війська і посполитого рушення з 44 гарматами. У січні–березні 1703 р. Сенявський розгромив основні сили повстанців на Поділлі, взявши Немирів, Брацлав і Ладижин, під останнім відбувся вирішальний бій із козаками Абазина, які були розбиті, а кілька тисяч полоненими на чолі з полковником страчені. У березні Сенявський видав універсал, у якому йшлося про придушення повстання, яке, однак, було далеке від завершення, принаймні на Київщині. Цар не втручався в перебіг подій, заборонивши Мазепі допомагати Палію. Натомість у лютому 1703 р. невдалу спробу помирити повстанців і Річ Посполиту здійснив відомий борець за права автономної Ліфляндії, дипломат і генерал на російській службі Й. Паткуль.

На початку наступного року лідери повстанців вели переговори з Мазепою і царем про прийняття Правобережжя під булаву гетьмана Мазепи і «високу царську руку». 2 березня 1704 р. Петро І спеціальним листом закликав Палія негайно передати Білу Церкву полякам і капітулювати, інакше його змусять виконати вказівку російські війська. Самусь як наказний гетьман передав 5 лютого 1704 р. булаву Мазепі. Палій же відкинув вимогу царя і посилив боротьбу – активізували діяльність козацькі загони на Волині, Поліссі і в Галичині. У травні 1704 р. Мазепа за наказом царя перейшов Дніпро. Палій передав йому Білу Церкву без бою, перейшовши до Немирова, в результаті чого розпочалося нове повстання на Поділлі й Брацлавщині. Був ризик, що воно охопить запорожців, Молдавію, тому Мазепа і цар вирішили покінчити з виступом, заарештувавши Палія.

Увечері 31 липня 1704 р. за наказом Мазепи був заарештований Семен Палій, який з невеликим загоном перебував у таборі козацького війська під Бердичевом. Гетьман негайно послав чималий загін сердюків і компанійців до Білої Церкви. Немирів гетьман наказав передати польському гарнізонові. Гетьманські війська зайняли Фастів, Корсунь і Богуслав, після цього повстання по суті завершилося, Мазепа з полками наприкінці жовтня 1704 р. повернувся на Лівобережжя. На Правобережжі залишилися полки Самуся та Іскри.

Наслідки події

У результаті «нової Хмельниччини» було відроджено козацький територіальний устрій на Правобережжі, об’єднано козацьку Україну обох берегів Дніпра, проте союз Петра I та Речі Посполитої робив козацьке Правобережжя заручником тонкощів царської політики. 1714 р., аби закріпити союз із поляками, цар віддав Августу II колись відвойовану козаками частину Правобережжя.

Історична пам’ять

С. Палію присвячено народну пісню, поему Т. Шевченка «Чернець», поему Л. Боровиковського, твори Ю. Мушкетика, Ф. Бурлаки, Т. Осьмачки, Данилу Братковському – драму «Остання ніч» М. Старицького; на честь Самуся взяв собі псевдонім відомий партизанський керівник у війні 1812 р. Федір Потапов.