Становлення українського полководця

Книжку присвячую пам'яті Корпусу Запорожців і тим, хто із зброєю в руках боронили і будуть боронити державність України.

В історії кожного народу, особливо в період формування його державності, зустрічаються світлі й темні сторінки. В цьому ні відрізняється й історія України під час її визвольної боротьби у 1917–1920 роках. До таких подій, що заплямили зусилля українців у прагненні відновити державність, можна зачислити страту полковника Петра Болбочана. Хоча в боротьбі за самостійність загинуло багато справжніх патріотів, трагедія полковника Болбочана відрізняється від інших тим, що він загинув од рук тих, хто разом з ним боровся за незалежність своєї батьківщини, тобто від рук самих українців.

Одначе і цей би випадок лишився одним з трагічних інцидентів бурхливої доби, якщо б постать Болбочана не була пов'язана з іншими важливими подіями і якщо б його смерть не залишилась окутана таємничим серпанком.

Він був передовим полководцем українських збройних сил з самого початку їхнього існування, організатором і командиром Запорозького Корпусу, з яким поділяв дні його слави і його недолю.

Перехід Запорозького Корпусу на сторону Директорії дехто вважає головною причиною її успіху в повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. Передусім, трагедія полковника Болбочана пов'язана з важливою справою в історії формування української державності, бо йдеться про ставлення українського політичного проводу до власних збройних сил. Однак це питання й надалі чекатиме докладного та об'єктивного дослідження.

Не маю наміру стверджувати, що пропонована вам книжка буде у цій справі вичерпним джерелом. Деякі архівні документи, які могли б пролити більше світла на постать українського полководця, ще й досі не вивчені. Інші матеріали розпорошені по різних еміграційних виданнях, котрі неможливо зібрати воєдино, переглянути і об'єктивно оцінити.

Впевнений, що з часом знайдуться дослідники, котрих зацікавить постать полковника української армії, трагічна доля якого віддзеркалила сутність історичного моменту становлення Української державності, і можливо, доповнять мій почин. А тим часом складаю подяку тим, хто допомагав мені своїми архівами та спогадами, більшість з них відійшла уже у вічність.

ЯРОСЛАВ ШТЕНДЕРА