Вожаки национализма грызутся между собой

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Вожаки национализма грызутся между собой

В конце войны националистами был создан еще один орган — УГВР, «Українська Головна Визвольна Рада», которая должна была возглавить «революційно-визвольну боротьбу» (читай — против СССР). Позднее, в феврале 1946 г. на совещании в Мюнхене Лебедь, Гриньох, Ребет и другие лидеры националистов, вопреки возражениям Бандеры и Стецько, объявили о создании еще и некоего «зарубежного представительства» (ЗП) УГВР. Во главе его встал Лебедь. Даже главари ОУН понимали, что Бандера слишком скомпрометировал себя сотрудничеством с немцами и массовым террором. С помощью новой структуры лидеры националистов установили контакт с американской разведкой и стали пытаться доказать новым хозяевам, что именно они представляют «борющуюся Украину». Члены ЗП УГВР Врецёна и Прокоп просили американцев оказать финансовую помощь «для борьбы с московским большевизмом».

Сепаратистские действия Лебедя и компании вызвали бурное противодействие Бандеры. Ведь у него имелись свои ЗЧ — «зарубежные части» ОУН! Последний исключил Лебедя, Гриньоха, Ребета и других членов УГВР из состава ОУН. Те, в свою очередь, исключили из ОУН самого «Бийлихо» (Бандеру)… за присвоение обманным путем всего бюджета организации!

По указанию Бандеры в 1948—50 гг. в различных звеньях ОУН-б была проведена «чистка» — выявление сторонников Лебедя и других оппозиционеров. «Чистку» проводили руководители СБ Матвиейко и Кашуба. Агент советской разведки «Зоряный» сообщал, что для допросов подозреваемых и идейных оппонентов в Егерской казарме вблизи городка Миттенвальде была оборудована специальная камера пыток. Часть «вычищенных», пройдя через эту камеру, упокоилась в безымянных могилах под бетонным полом или в стенах казармы.

Пытаясь отмежеваться от обанкротившегося руководства ОУН и рядясь под «защитников демократии», оппозиционеры восклицали: «Адже ж не ми писали й друкували біографії Муссоліні, Гітлера, Делакруа, Дегреля, не ми одушевлено передруковували цілі уривки з «Майн кампфу» — про засади гітлерівського націоналізму; ціла Західна Україна є живим свідком цієї роботи» («Український самостійник» от 18 июля 1954 года). Как утверждает историограф бандеровщини Петр Мирчук, оппозиция развернула «наступление» против Бандеры, чтобы «знищити його моральний авторитет». Журнал «Самостійна Україна» писал в июне 1952 года об этой грызне: «Здебільшого бандерівці, УГВР і їхні партійні поплентачі переконують себе і український загал, що всі вони не в еміграції, а в «краю» і говорять до нас буцімто звідтіля, з України. Ясно, що це подібне до викликування духів чи іншого роду чаклування… Дійсність без найменшого сумніву говорить до нас з баварських гір: о. Іван Гриньох з Мюнхена, Микола Лебедь — з бруклінських бруків».

Руководитель оуновского подполья в Украине Василий Кук в июле 1950 года с горечью писал за границу: «Дуже понурий і відразливий образ являє собою український політично-партійний табір. Основний тон — це партійна гризня, найгіршого тону лайка… очорнювання кожного не свого». В том же году Кук-«Лемиш» издал директиву о снятии имени Бандеры с лозунгов подполья и о запрете называться бандеровцами.

В свое время еще Владимир Винниченко описывал шутовство, грызню и буффонаду современных ему украинских эмигрантских организаций. Относительно упреков «сознательной эмиграции», будто украинская нация не может проявить свою «настоящую волю», Винниченко писал: «А звідки ж ви знаєте, що вона доручила саме вам, оцій саме купці людей, представляти її волю? Де ваші уповноваження? Хто вас обирав на такий надзвичайно важливий пост? Хто вас контролює, перед ким ви звітуєте за свою діяльність і за ті акти, які ви іменем всієї нації заключаєте і можете заключити? Коли у вас таких повноважень немає, коли ви дієте самі від себе, то чи не чините ви державного злочинства?.. Ті люди, що звуть себе національно-державним центром, «легітимними» спадкоємцями традицій української революції й носіями її «скрижалів», не мають на те ніякого права, ні національно-політичного, ні юридичного, ні морального. Та підстава, через яку їм довірено еміграцією провід у її представницькому органі, є фальшивою. Еміграцію введено у блуд… Та база, на якій засновано провід групою людей, що звуть себе «урядом» і «державним центром», є дійсно фальшива, що ні «легітимно», ні спадково «влади»… не має… Емігрантська національна рада є немовби паноптикум, музей артистично зроблених історичних воскових фігур».

И вот теперь, после окончания войны, разные группы национал-фашистских вожаков снова пробовали выставить себя в роли «настоящих репрезентантов» украинского народа! На самом же деле и во времена Винниченко, и теперь речь шла о банальной конкуренции за то, что сегодня политкорректно называют «грантами на построение в Украине открытого гражданского общества». Для зарубежных главарей национализма работа на спецслужбы западных государств была не только способом противоборства с Советским Союзом, но и условием существования (желательно, безбедного). В одном из директивных документов ЗЧ ОУН указывалось: «Є можливість за ціну відповідних розвідувальних матеріалів одержати те, що… потрібно. Розвідувальні матеріали стають у руках організації таким предметом обміну, за ціну якого можна одержати необхідні матеріали і сприяння. Передача зведень і матеріалів політичних, військових, господарських… дає нам змогу бути партнерами іноземних держав».

Борьба между ЗЧ ОУН и ЗП УГВР велась не только за влияние на эмиграцию и западноукраинское подполье, но и — главным образом! — за получения наибольших «дотаций» от иностранных спецслужб. В докладной МВД УССР от 30.11.53 г. о состоянии зарубежных националистических центров подчеркивалось, что отношения ЗЧ ОУН И ЗП УГВР носят «безпринципний характер й ведуться за безпосередні зв’язки з розвідувальними центрами й отримання від них грошей».

Богдан Пидгайный, руководитель референтуры «крайового зв’язку» в ЗЧ ОУН при Бандере, писал: «3Ч ОУН підтримує співпрацю з відомими вам англійськими чинниками (разведкой — М. Б.), отримує допомогу в навчанні, матеріально-технічному спорядженні й у формі такої помочі, яку може давати тільки сильна держава… В обмін за це 3Ч ОУН повинна давати розвідницькі матеріали, які є необхідні для планування воєнних приготувань проти СРСР».

Руководство ЗП УГВР, в свою очередь, приняло все меры, чтобы установить сотрудничество с американской разведкой. Такие связи еще в 1945 году наладил в Италии «генеральный секретарь иностранных дел» ЗП УГВР Николай Лебедь. По его же заданию член ЗП УГВР Евгений Врецьона вел переговоры с американскими разведчиками в Цюрихе (Швейцария). В июле 1945 года Ивана Гриньоха, Романа Ильницкого и других «послов» УГВР дважды принял тогдашний командующий американскими оккупационными войсками в Западной Германии Эйзенхауэр. Именно тогда националисты предложили будущему президенту США свои услуги в проведении шпионской деятельности.

В начале 1946 года кардинал Тиссеран познакомил Лебедя и Гриньоха в Ватикане с сотрудником американской политической разведки Новаком. Руководители ЗП УГВР передали американскому разведчику некоторые шпионские материалы, которые переслали осенью 1945 года за границу руководители националистического подполья, что действовало в западных областях Украины.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.