4

4

1254 року в Сараї спорудили першу православну церкву.

«Отець Койяка, отримавши грамоту Сартаха, сам повернув мені облачения… Книги він повернув усі, крім псалтиря королеви, який залишив собі з мого дозволу, оскільки я не міг відмовити йому в цьому… Саме за дорученням Сартаха він будував велику церкву на західному березі ріки (Волги. — В. Б.) та нове селище і хотів, як він казав, приготувати книги для потреб Сартаха» [28, с. 168].

Це слова Рубрука.

Усе взаємопов’язано в історії. Довгі 12 років свого дитинства та юності (з 1238 до 1252 року) старший син хана Батия — Сартак провів у товаристві християнських хлопців: Олександра, званого Невським, синів царів Вірменії та Грузії. І хоча сам не став справжнім християнином, але християнську віру свого анди Олександра підтримував відкрито: будував храм у столиці держави.

Цілком очевидно, що хан Берке, причетний до отруєння Сартака в 1257 році та Олександра в 1262 році, не палав любов’ю до християнської релігії. Причиною цього стало його приниження. У 1254 році Берке був принижений ханом Батиєм, що засвідчив Вігельм де Рубрук. Послухаймо:

«Батий має ще брата Берка, пасовища якого розташовані в напрямку Залізних Воріт, де лежить шлях усіх Сарацинів, які їдуть з Персії та з Туреччини; вони, прямуючи до Батия і проїжджаючи через володіння Берки, привозять йому дари. Берка видає себе за Сарацина і не дозволяє. їсти при своєму дворі свинину. Тоді, коли ми поверталися (вересень–грудень 1254 року. — В. Б.). Батий наказав йому, щоб він пересунувся з цього місця за Етилію (Волгу. — В. Б.) на схід, не бажаючи, щоби посли Сарацинів проїжджали через його володіння, оскільки це видавалося Батиєві збитковим» [28, с. 95].

Усе, що відбувалося в південних улусах Золотої Орди, так чи інакше відображалося на північних улусах. Як бачите, самостійного, ізольованого розвитку ростово–суздальської землі поза впливом центральної влади Орди не існувало. Навіть звичайні інтриги Сарая жорстокими ударами відбивалися на Ростові, Суздалі, Володимирі та інших північних поселеннях держави. Бо, прийшовши до влади в 1257 році, мусульманин Берке не сповідував тих принципів, які сповідували його недруги.

До речі, Берке став противником Батия тільки з осені 1254 року, коли той зазіхнув на його добробут, переселивши з родючих західних земель Каспію на напівпустельні північно–східні землі за рікою Урал. Про це вже йшлося вище.

Зрозуміло, коли воцарився внук хана Батия — Менгу–Тимур, він негайно відновив порядки свого діда. Як сказано в грамоті Менгу–Тимура: «…так сказав, як спочатку: котра данина, чи поплужне, чи підвода, чи корм, хто б то не був — хай не просять; ям, війна, тамга — не дають…» Він виразно вказав на існування в державі «двох шляхів» ставлення до Церкви і монастирів, але вибрав перший шлях — діда!

Щоб читачі не мали сумнівів відносно його діда, послухаємо родовід Менгу–Тимура «Про царя Менгутеміра, сина Тогана, сина Батухана, сина Душихана, сина Чингісхана…» [45, с. 153].

З іменем хана Менгу–Тимура пов’язано багато важливих заходів, запроваджених ним у державі, таких, що безпосередньо стосувалися ростово–суздальської землі та її населення.

Воєнний похід на Константинополь. У першому томі книги, у п’ятому розділі другої частини, подано картину взаємовідносин ханів імперії Чингісидів. Хто бажає, може освіжити в пам’яті події далеких 1238–1250 років. Тому що без знання передісторії подій в імперії Чингісидів воєнний похід Менгу–Тимура на Константинополь буде незрозумілим.

Не будемо повторно описувати події 1238–1250 років, а торкнемося безпосередньо 1250–1270 років і подій, які передували воєнному походові.

На початку 1251 року Великим ханом імперії Чингісидів на курултаї був обраний Менгу (по–іншому — Мунке). Історія засвідчила, що Менгу посаджений на трон за наполяганням і при збройній підтримці хана Батия.

У «Збірнику літописів» Рашид–ад–діна про це сказано досить чітко: «Він (Батий. — В. Б.) сам возвів Менгу–каана на каанство і змусив усіх своїх братів, родичів та емірів підпорядкуватися і підкоритися йому. Він послав разом із ним (Менгу. — В. Б.) свого брата Берке і свого сина Сартака, який був спадкоємцем престолу, з трьома туманами війська, щоб вони в місцевості Онон і Келурен, яка була корінним юртом Чингіз–хана, посадили його на престол каанства і трон світодержавства та виправили і загладили б підступи дітей Угедей–каана, які замислили віроломство» [48, т. 1, кн. 2, с. 80–81].

Після обрання Менгу–хан прийняв рішення продовжити воєнні дії для завоювання Китаю — з одного боку, та Ірану, Іраку й суміжних з ними країн — з іншого. На чолі військ, відправлених продовжувати підкорення Китаю, поставлено брата великого хана — Хубілая (1215–1294). Війська, які пішли в Іран та Ірак, очолив ще один із його братів — Хулагу–хан (1217–1265).

Нас цікавитиме хан Хулагу, бо саме він в 1256 році заснував державу зі столицею в Магарі, яка в історії отримала назву держави Хулагуїдів. Згодом столицю ханства було перенесено до міста Тебриз. Отже, держава Хулагу–хана на Кавказі безпосередньо межувала із Золотою Ордою. До 1254 року ці прикордонні землі Золотої Орди контролював хан Берке.

Військо для хана Хулагу було зібране з цілої імперії. Послухаймо Рашид–ад–діна:

«І ще за життя Бату Менгу–каан призначив свого третього брата, Хулагу–хана, з численним військом в Іранську землю і визначив, щоб виділили з військ кожного царевича по двоє з десятка, аби вони пішли разом з Хулагу–ханом і стали його помічниками» [48, т. 1, кн. 2, с. 81].

Похід військ Хулагу–хана почався навесні 1254 року і тривав кілька років, оскільки на південне узбережжя Каспійського моря рухалися не тільки війська імперії, а й сім’ї хана, багатьох царевичів, великі табуни худоби, житлові юрти людей та інше. Рашид–ад–дін дуже яскраво описав це велике переселення Хулагу–хана і татарського потоку, що його супроводжував.

Цікаво відзначити, що з метою конспірації цього походу Вільгельм де Рубрук влітку 1254 року змушений був повертатися з Каракорума у ставку хана Батия північним шляхом. Раніше Плано Карпіні (в 1246–1247 роках) та Рубрук (у 1253 році) рухалися іншою дорогою — південніше від озера Балхаш.

Вільгельм де Рубрук засвідчив, що під час його повернення, наприкінці 1254 року, на Кавказі та в Персії відбулася зміна ханської влади. Ми вже говорили, що ті землі, за угодою між Менгу–ханом і Бату–ханом, були передані у володіння Хулагу–хана.

Послухаймо: «Ми переїхали через становище Батия, який є главою війська, яке стоїть там біля Араксу, і підкорив собі Кургів, Турків і Персів. У Тавриса в Персії є інша особа, головна зі збору податків, на ім’я Аргон. Мангу–хан відкликав їх обидвох, щоб вони поступилися своїми місцями його братові (Хулагу–ханові. — В. Б.), який прямував до тих країн» [28, с. 171].

Ось чому із західного узбережжя Каспійського моря був переміщений хан Берке. Звичайно, втративши прибуткові володіння, Берке образився і на Батия, і на Сартака, не кажучи вже про Менгу–хана і Хулагу–хана. Так було забито ще один тяжкий клин в єдність імперії Чингісидів. До речі, не перший і не останній. Про цей бік питання ми говорити не будемо.

Доки великим ханом в Каракорумі сидів Менгу, Берке–хан, який вступив на престол у Золотій Орді в 1257 році, зберігав покірність імперії. Але в 1259 році Менгу–хан помер під час воєнного походу на Китай. Новим Великим ханом став його брат — Хубілай, який зосередив свої інтереси на завоюванні Китаю. Відтоді імперія Чингісидів практично розпалася на незалежні володіння, серед яких на заході імперії виділялися Золота Орда та держава Хулагуїдів.

Важливо відзначити, що роздвоєння інтересів на східний і західний завжди губило імперії, розташовані на землях від Дніпра до Тихого океану. Так сталося з імперією Чингісидів, так було з Російською імперією, так розвалився Радянський Союз. Сьогодні повне роздвоєння інтересів на західний та східний простежується у політиці так званої Російської Федерації. Читачі здогадуються, до чого це може призвести.

Принагідно скажемо кілька слів про великого хана Хубілая. Маючи у своєму підпорядкуванні найбільшу армію того часу, Хубілай сам проголосив себе Великим ханом. Його не обирали на курултаї. Тобто було порушено Ясу Чингісхана. Через це царевичі–Чингісиди не вважали себе підданими Хубілая. Особливо це стосувалося західних царевичів імперії — спадкоємців Джучі, Чагатая та Угедея.

Розкол в імперії ще більше посилився після перенесення столиці з Каракорума на територію Китаю (спочатку, в 1260 році, в Кайпін, а в 1264 році — у Ханбалик, сучасний Пекін). Правив Хубілай у Китаї до 1295 року. В 1368 році династія Хубілая перервалася через скинення з трону Токай–Тимура, останнього з його спадкоємців.

Усі тюркські племена, які перекочували разом із ханами на територію Китаю, були асимільовані китайцями і зникли з історичної арени.

А тепер вернімося у Золоту Орду до хана Берке. Не вважаючи себе залежним від Хубілай–хана і пам’ятаючи свою образу на Хулагу, Берке в 1262 році почав війну за повернення своїх колишніх володінь на Кавказі. Ця кривава і жорстока війна тривала довго: всі наступні роки правління хана Берке і багато років за часів ханства Менгу–Тимура. Адже війна велася не стільки за володіння Кавказом, скільки за честь роду старшого сина Чингісхана — Джучі. Свого часу, в 1254 році, хан Батий послав на допомогу Хулагу–ханові не тільки війська, а й царевичів зі свого роду: Балакана, Татара і Кулі. Не будемо довго розповідати, як усі три царевичі були знищені Хулагу–ханом. Факт убивства Хулагу–ханом царевичів з роду Джучі засвідчили історики Джувейні та Рашид–ад–дін.

Саме тому війна на Кавказі між спадкоємцями Джучі–хана і Тулуй–хана мала жорстокий, кровний характер. Вона тривала за хана Узбека, хана Джанібека і навіть за хана Тохтамиша наприкінці XIV століття.

При цьому слід зауважити, що хан Берке, обкладаючи військовим податком церкви і монастирі, діяв цілком практично: компенсував військовий контингент, переданий свого часу Батиєм Хулагу–ханові. За дуже обережними розрахунками, в ростово–суздальських улусах протягом 10 років до ханської армії Берке було мобілізовано не менше ніж 50 тисяч осіб.

Ми торкнулися лише кількох деталей ханської грамоти Менгу–Тимура, а гляньте, яку об’ємну картину життя ростово–суздальської землі 50–70–х років XIII століття вона висвітлила. До того ж наша історична картина цілком позбавлена звичайної московської шовіністичної брехні.

Отже, що ж підштовхнуло хана Менгу–Тимура на воєнний похід проти Константинополя?

До речі, майте на увазі: на Правобережжі Дніпра і навіть у сучасній Лівобережній Україні татарських поселень налічувалося мало. Одиниці! Згадайте свідчення Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука.

Золота Орда в 1269 році не межувала по суходолу з Візантією. Жодної ворожнечі між цими державами не існувало. Володіння Візантійської імперії у ті часи значно скоротилися і на півночі доходили тільки до Дунаю.

Як розуміють читачі, вести війну з Візантією через Кавказ Золота Орда не могла.

І ще одна дуже цінна деталь. Воєнний похід військ Менгу–Тимура на Константинополь у 1269–1271 роках не передбачав ні підкорення Візантії, ні відторгнення її земель. Навіть арабські історики, сучасники походу, були змушені визнати його зовнішню необґрунтованість. Існував внутрішньодержавний мотив. І цілком природно, що історики–мусульмани не могли відкрито сказати світові про цю причину. Бо вона була релігійною, неприйнятною для мусульманського світу.

Менгу–Тимур поставив перед візантійським імператором та Патріархом ультиматум: хан Золотої Орди має стати Царем для християнського населення держави, а всі церковні владики (митрополит і єпископи) повинні висвячуватися на кафедру тільки з його відома і згоди. Мабуть, на цей вчинок хана підштовхнули православні владики Золотої Орди. Особливо постаралися митрополит Кирило і Сарський єпископ, які більше за інших пам’ятали приниження за часів хана Берке.

Зауважте, як усі події збігаються в часі: 1 серпня 1267 року Менгу–Тимур видав грамоту митрополитові Кирилу, який тримав свій престол при ставці хана. Звичайно, перед тим як видати ярлик, хан неодноразово мав зустрічі з митрополитом та єпископами, обговорював з ними церковні проблеми. Мабуть, того ж таки 1267 року Менгу–Тимур відправив свою пропозицію (або ж відразу — ультиматум) до Константинополя. Відповідь, напевне, негативну, було отримано не швидше, ніж 1268 року. А вже у 1269 році почався воєнний похід військ Золотої Орди на Константинополь.

Хан Менгу–Тимур особисто не брав участі у поході. І це вкотре свідчить не про підкорення країни чи завоювання її земель, а про звичайне залякування.

Війська Менгу–Тимура підійшли під мури Константинополя, але штурмувати місто не стали. Як свідчать арабські історики, справу владнали шляхом звичайних переговорів.

При відході військам дозволили грабувати населення, однак убивства заборонялися. Це легко пояснити: у такий спосіб покривалися ханські збитки. До середини 1271 року війська Менгу–Тимура спокійно повернулися в Орду.

Відтоді Золота Орда і Візантія перебували в мирі та злагоді. І не один золотоординський хан мав дружину з Константинополя.

Немає сумніву, що в складі ханського війська перебував і брав участь у переговорах або особисто митрополит Кирило, або його уповноважений—єпископ: Патріархові та імператору потрібні були серйозні гарантії і пояснення. І вони їх отримали, якщо справа закінчилася мирними перемовинами з представниками хана. До речі, зверніть увагу, що інтереси Патріарха і митрополита збігалися: вони отримали гарантію існування православ’я в Орді та підтримку в протистоянні з католицизмом. Золота Орда визнала Московське православ’я однією з державних релігій і заборонила у своїй державі сповідувати католицизм.

Ханів Орди не цікавила сама суть кожної з гілок християнства. їх цікавило інше: православ’я визнало їх своїми Верховними Царями, намісниками Бога на землі, що відповідало Ясі Чингісхана, у той час як католицька релігія вважала намісником Бога на землі тільки Папу, а ханів прирівнювала до простих смертних, що, звичайно, їм не могло подобатися.

Не буду наводити тут цитати з праці Вільгельма де Рубрука, які підтверджують наші висновки.

Мені не вдалося знайти писемних матеріалів про причини і наслідки тієї війни, хоча немає сумніву, що вони існують. Швидше за все—у Константинопольських Патріарших матеріалах. Тому що матеріали імперських російських таємних архівів ніколи не будуть розсекречені, їх швидше спалять, ніж розсекретять. Не піде московська влада на публічне оголення своєї величезної брехні та фальсифікацій.

Однак про достовірність наших висновків можна судити за конкретними результатами діянь пізніших часів. Гляньте: московські церковні владики чомусь з–посеред найдавніших ярликів вибрали грамоту хана Менгу–Тимура. Хоч вище ми писали, що в царських книгосховищах були навіть грамоти хана Батия. Але Московський митрополит і єпископи у своїй суперечці з Іваном IV (Грозним) посилалися на «старих царів» Московії, а першим «законним царем» Московії став Менгу–Тимур. Таким підсумком завершилася війна 1269–1271 років. Замість імператора Візантії земним царем для Церкви і населення ростово–суздальської землі (країни Моксель), з благословення Патріарха, став хан Золотої Орди. І Московський митрополит з єпископами у своїй суперечці з «новим царем» посилалися саме на першого законного «старого царя» Московії Менгу–Тимура. Тут не було місця випадковостям і недомовкам.

Візантія сповідувала єдність церковного і державного життя, так звану «симфонію». Ми в перших томах книги наводили слова сучасного російського академіка Юрія Афанасьева. Тому і в Московії цій «симфонії», а по суті — підпорядкуванню Церкви інтересам держави — відводилося перше місце у взаєминах влади і Церкви.

Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала повна залежність ростово–суздальського православ’я від ханської влади. Ви не знайдете в Московії з 1280 до 1461 року жодного митрополита, який зайняв би кафедру без ханського ярлика. І хоч подібне було з митрополитом Кирилом, але, починаючи з Менгу–Тимура, це правило набуло сили закону зі згоди Константинопольського Патріарха.

До речі, це стосувалося і всіх єпископів північних улусів Орди.

Але найочевиднішим підсумком воєнного походу стала для ханів Золотої Орди можливість безпосередньо використовувати Церкву в інтересах держави. Те, що православні Церкви воздавали хвалу своїм земним царям, молилися за ханів та їхні родини, вказує на узаконений церковний догмат. Цей догмат почали насаджувати в ростово–суздальській землі за хана Батия, але узаконений він був за Менгу–Тимура.

Відлучати ж місцевих князів від Церкви та піддавати їх анафемі владики отримали право тільки після визнання хана Золотої Орди законним царем Церкви, тобто— намісником Бога на землі нарівні з Патріархом. Цим правом митрополит і єпископи, за повелінням хана, стали користуватися після 1271 року.

Такі короткі підсумки воєнного походу хана Менгу–Тимура на Константинополь у 1269–1271 роках. Ми побачили: не тільки земля, люди й князі стали суб’єктами ханського права і ханської влади, а й Православна Церква землі Моксель була підпорядкована ханові (царю) і стала безвідмовною ідеологічною зброєю в його руках.

Московська православна церква багато сотень років сповідувала «симфонію» зі своїми «старими царями» — ханами Золотої Орди.