7

7

Пропоную читачам ближче приглянутися до достовірних фактів, пов’язаних із нашим національним епосом «Словом о полку Ігоревім».

Не викликає сумніву, що відкрив рукопис «Слова о полку Ігоревім» видатний син українського народу Данило Туптало, пізніше — митрополит Ростовський. Адже ще у 1680 році у своїй книзі «Руно орошене» він використав деякі поетичні образи «Слова».

У 1702 році Туптала призначили на Ростовську митрополичу кафедру, а в 1707 році у листі до графа Строганова митрополит Дмитро Ростовський просив прислати йому з Московського Печатного двору «хронографы русскыи», забрані за велінням Петра І до Москви. Тобто митрополит Дмитро, очевидно, і вивіз у Московію збірник, де було надруковане «Слово», інакше б він не відав про місце його перебування. Після копіювання свого збірника митрополит, зрозуміло, повернув протограф до Московського Печатного двору.

Згодом копію збірника зі «Словом о полку Ігоревім» було зареєстровано в Ростовському Архієрейському Домі (№ 323). Ми про цей збірник вели мову вище. Згадайте, як О. І. Мусін–Пушкін викрав з нього 20 сторінок із текстом «Слова о полку Ігоревім».

Першодрукар «Слова» Семен Селівановський, який особисто набирав текст, засвідчив, що бачив рукопис «Слова», написаний письмом, «схожим на почерк Дмитрія Ростовського». Коло замкнулося!

«Слово о полку Ігоревім» було надруковане 1800 року Семеном Селівановським у Московському сенатському Печатному дворі із копії, зробленої знаменитим О. І. Мусіним–Пушкіним.

Чому ми говоримо про протограф, а не про оригінал?

Та тому, що початковий текст бачив тільки Д. Туптало. А далі текст опинився у Московському Печатному дворі, і його доля невідома, як і тисяч інших оригіналів. Навіть текст «Слова», скопійований митрополитом, за московською версією, згорів 1812 року під час нашестя армії Наполеона.

Хто бажає ретельніше вивчити це питання, раджу звернутися до фундаментальних праць історика Бориса Івановича Яценка «Слово о полку Ігоревім» та його доба» (2000) та «Історія першого видання «Слова о полку Ігоревім» (2006).

Захопивши в свої руки текст «Слова о полку Ігоревім», написаний старослов’янською мовою, О. І. Мусін–Пушкін спробував його прочитати. Та не вдалося! Його спіткала невдача, бо він не розумів старослов’янської мови XII століття в українському скорописі.

Ми пам’ятаємо, що О. І. Мусін–Пушкін як член знаменитої «Комісії» працював під безпосереднім керівництвом Катерини II. Тому цілком зрозуміло, що до роботи над «Словом» імператриця залучила й інших членів «Комісії»: Івана Болтіна, Івана Єлагіна, Олександра Храповицького та Олексія Малиновського. Професор А. О. Барсов на той час помер, а Х. А. Чеботарьов потрапив у немилість.

В російській історіографії досі користуються так званими списками «Слова о полку Ігоревім» О. І. Мусіна–Пушкіна, Катерини II, І. П. Єлагіна, О. Ф. Малиновського та ін.

Однак не виникає сумнівів, що перший переклад тексту «Слова» виконав наш земляк, який закінчив Києво–Могилянську академію, Микола Миколайович Бантиш–Каменський. Послухаймо Б. І. Яценка: «Намагання О. І. Мусіна–Пушкіна самотужки розшифрувати і перекласти «Слово» були невдалі, хоч він, можливо, залучав до цієї роботи І. Болтіна та І. Єлагіна. Лише український археограф Микола Бантиш–Каменський зумів правильно прочитати текст пам’ятки. Після цього чернетка розшифровки була переписана двома писарями, з яких один орієнтувався на київський скоропис (арк. 1,2, 5), а другий—на московський скоропис (арк. З, 4, 6, 7, 8, 9) [101, с. 259].

Зверніть увагу на той факт, що переклад М. М. Бантиш–Каменського був переписаний двома писарями: один із них користувався київським правописом, а другий — московським. Навіть людина необізнана розуміє: від М. М. Бантиш–Каменського такий документ, написаний двома різними правописами, вийти не міг. Адже М. М. Бантиш–Каменський (і його писар) використовували єдині правила написання букв. Це очевидно. Інакше, перевіряючи написане, Микола Миколайович вніс би правки. Таким чином, ми бачимо пізнішу фальсифікацію тексту.

У нашому випадку йдеться про первинну копію тексту, зроблену митрополитом Ростовським (Тупталом) у 1708 році. Позначимо цю первинну копію літерами СМП (Список Мусіна–Пушкіна). Водночас не слід забувати, що в 1707 році оригінал «Слова о полку Ігоревім» зберігався на Московському Печатному дворі (згодом це — Московський центральний архів Міністерства закордонних справ).

Дослідники вважають, що у процесі роботи над «Словом» з’явилися дві похідні — так звана катерининська копія (позначимо літерою К) і копія, з якої у 1800 році вперше було надруковане «Слово о полку Ігоревім» (позначимо літерою П).

За офіційною версією московської історіографії, копія П також згоріла у Москві в 1812 році. Про оригінал (протограф) від часів Катерини II ніхто мови не вів.

Але що цікаво: особисто О. І. Мусін–Пушкін про цю копію П «Слова» писав у 1796–1798 роках у приватному листі: «Сія поема писана наприкінці XII ст. словеноруською мовою, але стільки трапляється у ній малоросійських назв, що тому, хто не знає польської мови, важко й розуміти. У перекладі ж сім не збережено ні оригінальності старовинного, ні ясності нинішнього діалекту, тому з цією думкою мені й хотілось його очистити від усіх дріб’язків, зробити приємним для читання і в примітках пояснити обставини історичні. Але оригінал загубився у Миколи Михайловича (Карамзіна. — В. Б.), а в мене також був список перекладу, вже дещо виправлений, не пригадую—комусь я дав його прочитати і назад не отримав» [101, с. 167].

О. І. Мусін–Пушкін ще задовго до 1812 року засвідчив, що так званий його «оригінал» П був згублений у 1796–1798 роках, відразу ж після смерті Катерини II. Водночас він десь загубив і свій «список перекладу».

Як бачимо, балачки про загибель «оригіналу списку» «Слова о полку Ігоревім» під час пожежі Москви 1812 року — звичайна російська побрехенька. Це випливає зі слів М. М. Карамзіна.

До нашого часу з дев’яностих років XVIII століття дійшов лише один список «Слова о полку Ігоревім», так званий катерининський (К), знайдений серед особистих паперів імператриці.

Історик Борис Іванович Яценко своїми дослідженнями встановив: «у текстів К і П був спільний протограф» [101, с. 124].

Напевне, для текстів К і П протографом служив текст «Слова о полку Ігоревім», переписаний у 1708 році митрополитом Ростовським (Тупталом). Цікава примітка: катерининський варіант «Слова» написаний людиною, яка використовувала київський правопис літер: текст П, як ми вже зазначали, виконаний двома писарями з використанням київського правопису.

Текст П після тривалих досліджень був відновлений спеціалістами, і вважається, що його звірили зі списком митрополита Дмитра Ростовського, який ми позначили СМП і який був вилучений Мусіним–Пушкіним у 1791 році з Ростовського Архиєрейського Дому.

Навіщо автор так ретельно описує всі ці деталі? Річ у тім, що всі дослідження зовсім оминають або замовчують факт участі Катерини II в роботі над «Словом» і, звичайно, в них навіть не йдеться про участь у підготовці до видання геніального твору знаменитої катерининської «Комісії». Адже визнання цих фактів потягне за собою і необхідність визнання факту участі Російської держави у фальсифікації історії.

Ось чому дослідники «Слова» ведуть мову про звичайних аматорів–ентузіастів, забуваючи, що абсолютно всі люди, причетні до «Слова» в дев’яності роки XVIII століття (О. І. Мусін–Пушкін, М. М. Бантиш–Каменський, І. М. Болтін, І. П. Єлагін, О. Ф. Малиновський та ін.), передовсім були державними службовцями імперії та перебували в складі державної «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії». А вся діяльність «Комісії» була під суворим контролем Катерини II.

Тому в історичній науці діяльність вищеназваних людей слід кваліфікувати не як аматорство, а як свідоме виконання державних обов’язків. Кожен з них виконував доручену справу. І контролювала всю роботу над «Словом» у 1792–1796 роках особисто Катерина II.

Це не викликає ні найменшого сумніву, як би не бажали сприймати подібну думку історики.

Катерина II знала про вилучення О. І. Мусіним–Пушкіним «Слова» з Ростовського Архиєрейського Дому в ті дні, коли воно було вилучене. Ми вже про це говорили. І вже в тому ж 1792 році О. І. Мусін–Пушкін зробив для імператриці переклад тексту «Слова».

Послухаймо Б. І. Яценка: «Справді, копія К була підготовлена 1795 р., тобто пізніше перекладу К (1792 р.). На аркушах, де записаний переклад, з лівого боку було відведене місце для оригінального тексту, але він не був вписаний, існував окремо. Зовнішній вигляд аркушів з перекладом К вказує на те, що тривалий час він був робочим списком інтерпретатора (аркуші обрізані з трьох сторін)» [101, с. 145].

Як вам це свідчення?

У Катерини II вже у 1792 році на столі лежав переклад «Слова», зроблений О. І. Мусіним–Пушкіним, недосконалий і неповний. Але головне, з цим перекладом постійно працювали, і тому аркуші паперу були обтріпані, а згодом — обрізані. Тобто протягом 1792–1796 років імператриця постійно працювала з текстом.

Послухаймо професора далі: «У науковій літературі остаточно встановлено, що переклад К був зроблений О. І. Мусіним–Пушкіним. Але, як видно з приміток до перекладу і особливо зі спеціально написаного «Содержания» (арк. 149–150 у паперах Катерини II), О. І. Мусін–Пушкін більшу частину «Слова» знав мало. В основу «Содержания» взято виклад подій 1185 р. за «Историей» В. М. Татищева: Ігор, «завидуя славе князя Святослава Всеволодовича», «выступил в поход, не объявя о том ни князю великому, ни прочим князьям», «пять тисяч войска взяты в плен» та ін…. На його думку, автор «Слова» прославляє: 1) Ізяслава Васильковича, який «один без братьев своїх Брячислава и Всеволода одержал славную над литовцами победу»…; 2) князя Всеслава, який «в весьма короткое время сделал многие завоевания»…; 3) серед князів, що заслуговують на особливу відзнаку, О. І. Мусін–Пушкін називає і Святослава Олеговича, «который несравненно удачнее воевал с теми же половцами. Ибо он сталько их утеснил, что они и помислить не смели нападать на Россию»… Орієнтуючись на цей останній факт (про подвиг Святослава розказано на арк. 4 в копії К),… О. І. Мусін–Пушкін зміг самостійно перекласти приблизно третину тексту «Слова» (арк. 1–4)» [101, с. 146–147].

Для фахівця, який вивчав «Слово», цілком очевидно: в окремих місцях О. І. Мусін–Пушкін пише елементарну нісенітницю, що на нього ніяк не схоже. У чому ж річ? Адже обер–прокурор російського Синоду дурнем не був.

Досліджень на подібну тему в російській історичній науці ніхто ніколи не проводив. Сподіваюся, читачі розуміють, чому? Ця тема заборонена.

Диваком О. І. Мусіна–Пушкіна можна вважати тільки в тому разі, якщо припустити, що в 1792 році він робив переклад тексту, який з’явився в 1795 році. Це вже само собою—нонсенс! Навіть не нонсенс, а просто дурниця!

Тому не варто вважати так званий катерининський переклад К–перекладом. Це був звичайний робочий документ імператриці, який демонстрував її аналітичну працю над текстом «Слова».

Серед матеріалів Катерини II, які стосувалися її роботи над «Словом», збереглося багато таких, де вона наказовим тоном пояснювала, як потрібно трактувати те чи інше місце героїчного епосу. Послухаймо її вказівки стосовно ікони Богородиці Пирогощі:

«Богородиця Пирогоща є образ Володимирської Богоматері, писаний Лукою–євангелістом, перенесений з Царгорода до Києва купцем Пирогощею. Князь Андрій Юрійович Боголюбський в 1160 р., взявши сію святу ікону батька свого князя Юрія Володимировича, приніс у новозбудований град Володимир» [101, с. 213].

У такий спосіб Катерина II намагалася узаконити верховенство Москви над Києвом. Мовляв, сама Богоматір, перебравшись із Києва до Володимира, а далі—до Москви, узаконила перенесення столиці держави.

«Виникла парадоксальна ситуація: ікона Пирогоща, за твердженням… (Катерини II. — В. Б.), була забрана до Володимира–Суздальського в 1160 р., а за свідченням автора «Слова» ця ікона була в Києві в 1185 р.» [101, с. 213].

Грандіозна московська брехня! Однак це помилка не Катерини II. «Слово» з 1792 до 1796 року перебувало в імператриці у процесі компіляції та переробки і, зрозуміло, до смерті Катерини II (17 листопада 1796 року за старим стилем) ця робота не була завершена. За часів Катерини II вважалося, що у «Слові» йдеться про похід Ігоря Олеговича, який помер 1147 року, тобто про похід 1103 року.

Послухаймо Бориса Івановича Яценка:

«Невпевненість І. П. Єлагіна, який вважав, що йдеться про похід Олеговича Ігоря (помер 1147 р.,) вплинула і на О. І. Мусіна–Пушкіна, і на інших членів… (катерининської «Комісії». — В. Б.). Не дивно, що діючими особами у «Слові» були визнані великий князь Всеволод Олегович (помер 1146 р.), Святослав Олегович (помер 1164 р.), Роман та Мстислав Ростиславовичі (обидва померли в 1180 р.), які не могли мати ніякого відношення до подій 1185 р…. Напрацьований за цією концепцією матеріал був покладений в основу історичних коментарів. Коли ж помилка була помічена і встановлено, що у «Слові» мовиться про похід Ігоря Святославовича (не Олеговича!) в р. (а не в 1103 р.), то в поспіху не вдалося привести усі коментарі у відповідність до цієї дати» [101, с. 214].

Тепер читачам стає зрозумілим безапеляційне твердження Катерини II про ікону Богоматері Пирогощі. Якщо похід князя Ігоря відбувся на початку XII століття, як вважали Члени катерининської «Комісії», то цілком зрозуміло, що в 1160 році ікона могла бути вивезена у Володимир–Суздальський. Однак цього не могло статися, якщо похід Ігоря відбувся у 1185 році.

І пастка з московським «доважком брехні» замкнулася. Скільки не брехали, а облуда однаково вийшла на світ Божий.

Не існувало на початку XII століття Ростово–Суздальського князівства! Тому автор «Слова» не міг у своєму творі звертатися до Великого князя Всеволода! Тим більше, що князь ростово–суздальської землі Всеволод (Велике Гніздо) народився у другій половині XII століття; сидів на великому княжінні з 1176 до 1212 року. Зрозуміло, Катерина II з членами своєї «Комісії» про це знали. Тобто, в первинному тексті «Слова о полку Ігоревім» слів звернення до Великого князя Всеволода та його вихваляння бути не могло. Інакше імператриця з членами «Комісії» виглядають як звичайні дурники. Що зовсім не так!

До речі, зауважте: автор легендарного «Слова» тільки до Всеволода звертається офіційно, за титулом: «Великий княже Всеволоде!» До інших князів він звертається по–родинному: «Ти, буй Рюрику і Давиде!» або: «А ти, буй Романе і Мстиславе!» і т. ін.

Працюючи з 1792 року над героїчним епосом, Катерина II звернула увагу, що автор «Слова» вихваляв українську землю (Русь) та українських князів і жодним словом не звертався до майбутніх князів Московії. Подібного не можна було допустити, тим більше—в історичних творах. Адже це повністю перекреслювало десятилітню роботу Катерини II та її «Комісії».

Ось чому в геніальний український епос втискається «доважок брехні» про звертання до Всеволода, про його міць: «Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломом вилляти!»

Вище я вже говорив про цю неймовірну дурницю. Ростово–суздальська земля та її населення в кінці XII і на початку XIII століття перебували у жахливій дикості. Полонених суздальців у ті роки продавали «дешевше за овець», а в битвах знищували, як звичайне стадо тварин.

Згадайте знамениту Ліпицьку битву 1216 року!

Маючи перед собою взірець фальсифікації Петром І так званого Кенігсберзького літопису, коли до геніального твору Нестора «Повісті минулих літ» «дочепили» декілька сторінок, які описували ростово–суздальську землю, Катерина II точнісінько так само (але вже — всередину) вклинила звертання автора «Слова» до ростово–суздальського князя Всеволода, звеличивши майбутню Московію і предків.

Свідчень, які підтверджують працю Катерини II над «Словом», існує багато. Вище ми говорили: «Слово о полку Ігоревім» було написане на катерининському папері зразка 1792 і 1795 років. Послухаймо ще раз Б. І. Яценка: «Таким чином, робота над перекладом К була виконана ще до появи копії К двома дослідниками в 1792–1794 рр. Заключна частина була доопрацьована і переписана з урахуванням копії К на аркушах 51–52… Отже, підготовлений, в основному, в 1792–1794 рр. переклад К був остаточно відредагований у 1795 р., після виникнення копії К [101, с. 158–159].

І ще одне свідчення цілеспрямованої праці Катерини II над «Словом»: «Примітки 1–18 були укладені ще в 1792 р. (за життя І. Болтіна), згодом дещо підредаговані

О. І. Мусіним–Пушкіним. Наступні коментарі, починаючи з примітки 19, якісно інші: вони переповнені посиланнями на «Родословник князей великих и удельных рода Рюрика», виданий 1793 р. в частині 5–й «Записок касательно Российской истории» Катерини II. Припускаю, що оскільки в примітках 1–18 нема посилань на «Родословник», то ці примітки були підготовлені до 1793 р.» [101, с. 160].

Усі дослідники «Слова о полку Ігоревім» замовчували працю над ним імператриці. Ось так, по–страусиному. Робили подібне недарма. Адже, якщо визнати втручання Катерини II в текст геніального «Слова», то, цілком очевидно, треба буде пояснити, навіщо це робилося. Що абсолютно не дозволено.

І ще на одну деталь хочу звернути увагу читачів. Це питання про Тмутаракань. У далекі часи наші предки Тмутараканню називали рязанську землю та навколишню місцевість. Послухаймо Б. І. Яценка:

«В. В. Капніст застерігав, щоб не шукали Тмуторокані біля Азовського моря, куди руські князі через половецькі стійбища доходити не могли. К. Ф. Калайдович теж не був упевнений, що Тмуторокань була на Таманському півострові. Ще В. М. Татіщев писав, що Тмуторокань була поблизу Мурома і ніде інде, окрім області Рязанської, бути не могла (Татищев В. Н. История Российская. —Т.2. —С.315). Справді, коли у 1194 р. Олеговичі вирішили повернути до Чернігова тмутороканські землі, то рушили в похід на Рязань… Отже, Ігор спрямував свої війська у 1185 р. не на Тамань, а у верхів’я і середню течію Дону. «Тмутороканський бовван» — володар тих земель; можливо, тут натяк на Всеволода Суздальського» [5, с. 116].

Як вам це?

Було Катерині II і членам її «Комісії» що ховати від людських очей. Тут ідеться не тільки про «Історію Російську» В. М. Татіщева, яку піддавали цензурі понад 50 років, а й про «Слово о полку Ігоревім», яке імператриця особисто опрацьовувала до останніх днів свого життя, але так і не дозволила за свого життя надрукувати.

Я вже не раз писав, що Катерина II була розумною й освіченою людиною свого часу. Але в нашому випадку зі «Словом», мені здається, вона діяла інтуїтивно, розуміючи, що геніальному авторові, київському русичу, який смертельно ненавидів її попередників, довіряти не можна. Бо саме вона, Катерина II, наприкінці XVIII століття і відстоювала інтереси тієї далекої Хинови. Вона розуміла: небезпека ховалася в кожному слові геніального твору. Тому й зволікала, перечитувала, виправляла, редагувала, вичікувала. Боялася свідка минувшини.

О. І. Мусін–Пушкін у запалі гонитви за славою першовідкривача «Слова о полку Ігоревім» забув про звичайну обережність. І таємне стало явним.