РОЗПУСТА МОСКВИНА
РОЗПУСТА МОСКВИНА
Ще в ХІ ст. наш літописець писав: «Радимичі і Вятичі (предки москвинів. — П. Ш.) живуть у лісах як звірі, їдять всіляку нечисть, ведуть сороміцькі розмови у присутності своїх батьків і сестер, а шлюбу не беруть». Ще й тепер існує в Московщині т. зв. «снохачество», тобто статеві стосунки батька з жінками своїх синів. Московське суспільство не вважає ті стосунки за розпусту. Навпаки, сини й їхні жінки вважають те за честь для себе. Ці стосунки здійснюються відкрито, навіть у присутності жінки старого та дітей. Ледве чи таке є в африканських дикунів.
Датський дипломат А. Олеарій подорожував по Московщині 1633 р. Він бачив, як на церковному святі люди пиячили біля церкви. Одна п’яна жінка заснула і лежала на вулиці заголена. Побачивши її, п’яний мужик поліз на неї, а навколо них зібралися мужчини, жінки, дівчата, діти і сміялися та підбадьорювали «удальца». Це за дня, на вулиці.
По 1917 році московська «демократія» поширила розпусту на безмірно більше мірило. Вона офіційно проголосила шлюб, подружню вірність та родину буржуазним забобоном; проголосила законною і моральною «вільну любов». Вустами дружини В. Леніна Н. Крупської та більшовички О. Коллонтай навіть заохочувала молодь, давши їй «наукову» засаду розпусти. Потребу і легкість статевих стосунків вони прирівнювали до потреби і легкості випити шклянку води.
Після такого заохочення молоді, середнього віку, старі вже офіційно «женилися» і «розлучалися» кілька разів на місяць, міняючи 5–10 «жінок» чи «чоловіків». За соціалістичним законом чоловік мусив платити розведеній жінці «аліменти» — гроші на утримання дітей. Московки й кинулися плодити якомога більше дітей від якомога більше чоловіків. Діти виростали самопасом на вулиці серед малих повій та розбишак. Голі, голодні вони прилучалися до юрби «беспризорных» дітей-повій, дітей-злодіїв і навіть дітей-бандитів. З них творилася мільйонова озлоблена сила. Нові голодранці (люмпен-пролетаріат) мали свої організації, свої закони й дисципліну. Сила, що скидала царів і робила революції в історії.
Наступники В. Леніна добре знали навіщо той випустив із в’язниць злодіїв і душогубів. Як обернути цю силу на підпору уряду навчив їх Іван ІV. Адже й НКВД заснували на тих самих (аж до подробиць) засадах, що й «Пытошный приказ» Івана ІV. У 20-ту річницю ЧЕКА (НКВД) уряд СРСР урочисто підніс М. Єжову золоту відзнаку (емблему) опричнини — собачу голову з мітлою. Сирота, що ніколи не відчула материнської, родинної любові, ласки, а навпаки виросла серед злоби, розпусти, крові, насильства, цілковито природно втрачала людські почуття і ставала недолюдком, потворою, звірячішою за звіра. Вона насолоджується, коли катує, мучить, убиває, бо ця насолода є психічною винагородою (компенсацією) за каліцтво душі. Додайте до цього ще й вроджену, з молоком матері всмоктану жорстокість, і маєте сучасного «опричника» — чекіста, енкаведиста, ідеалом життя якого є розпуста та садизм. Тому Московщина вишколює енкаведистів насамперед з «беспризорных», яким дає все, що вони вважають за вартісне: право знущатися з безборонних досхочу, жахати собою підвладних. Ось хто є основою теперішньої московської імперської влади, всієї імперії. Це знають і московські емігранти. Вони цілком відверто пишуть, що не змінять нічого в СРСР, коли переберуть там владу, хіба змінять назви (і то не всі). Отже, вигадають нову, привабливішу назву і старому НКВД.