III. ЛЕДАРСТВО І ВОЛОЦЮЗТВО МОСКВИНА

III. ЛЕДАРСТВО І ВОЛОЦЮЗТВО МОСКВИНА

Ми, москвини — народ волоцюг.

М. Горький

Москвини — народ волоцюг, ледарів і злодіїв.

С. Рождественський

Історична доля оселила москвинів у багнистому північному пралісі. Рільництво там було можливим лише на горбках сухішої землі, що були поміж болотами, річками, озерцями. Там москвин вирубував ліс, палив його і засівав у попіл зерно. По п’ятьох роках така «паль» уже не родила, і москвин кидав її, а шукав нового, не вирубаного горбика землі. Отже, навіть рільництво було кочовим, аж поки уряд не прив’язав москвина до землі кріпацтвом.

Вирубувати праліс — праця тяжка, а головне — невдячна, бо ж лише 3–5 років родила та «паль», та й урожаї були малі. Це знеохотило москвина до рільництва, навіть викликало у нього злобу на невдячну землю. Міняючи що п’ять років місце осідку, природно не було потреби ставити довготривалі будови, огороджувати обійстя, прикрашати хату тощо. Московський історик пише, що навіть у ХХ ст. московська «деревня» (село) виглядала як тимчасовий табір без найпростіших життєвих вигід. Чорні дерев’яні хати, жодної огорожі, ані натяку на чистоту, сморід від гнилого сміття навколо хати. Про квіти чи садки біля неї (як в Україні) і згадки немає. Брудні, нечесані, з хмарою нужі люди; підозрілі, злобні погляди — все це природно викликає у чужинця огиду. Всі чужинці, які бували в Московщині, однозгідно свідчать про неймовірно жахливий фізичний і моральний бруд не лише московського мужика, але й аристократа. Чужинці ті дивувалися, що навіть панівна верства цілковито не відчувала ніякої краси, ніякої потреби в культурі, і не розуміла найпростіших моральних, етичних засад[36]. У духовності і народній словесності москвина немає нічогісінько рільничого. Це віддзеркалюється і в його мові. Московський рільник називає себе «крестьянином», або «мужиком» — тут і натяку на рільництво. Слова «земледелец» або «хлебопашец» — складні, а це вказує, що їх створив не народ, а інтелігенція.

Московський народознавець В. Даль пише (перед 1914 р.), що десятки тисяч московських селян щовесни лишають на жінку господарство, а самі йдуть в Україну продавати дрібний московський крам, або на косовицю, або жебрати та красти. У Києві та інших наших містах юрби московських жебраків облягали всі церкви та монастирі. В наших містах жебраки, волоцюги, злодії були майже всі москвинами. Взагалі ж юрби жебраків — це прикметна риса азійських міст. У Москві їх завжди були тисячі. В. Даль підкреслює, що не завжди гнала їх з дому біда, а багато з них мали заможні господарства. Проф. Н. Чегулін налічив у Московщині сотні сіл, покинутих людьми, і десятки тисяч гектарів землі, що позаростали бур’янами. Ґрунтознавець проф. Г. Махів пише, що Московщина може легко прогодувати всю свою людність з урожаю власної землі, якщо поліпшить примітивне рільництво. Отже, маємо аж надто переконливий довід, що не земельний голод, не перелюднення штовхало і штовхає Московщину загарбувати чужі землі.

По скасуванні кріпацтва 1861 р. українці знайшли в Московщині (на Саратовщині) покинуті москвинами землі і заселили їх. До 1917 року там було кількадесят великих, багатих українських сіл. По 1917 р. Московщина вигнала тих українців до Сибіру і забрала собі їхні села разом з усім майном.

Царський уряд оселив у Сибіру кілька тисяч москвинів, давши їм великі наділи землі, гроші на худобу, реманент, позики тощо. Ті поселенці кинули землю, купили рушниці і жили з полювання. Зненавидівши невдячне рільництво, москвин звернувся до ловецтва та рибальства. Цьому сприяли місцеві обставини, бо в московському пралісі жило багато звірини, та ще й високоцінної хутряної. Хутра завжди і всюди коштували дорого. Їх можна продати чи виміняти на все потрібне, отже, й на рільничі вироби. Одним пострілом мисливець заробляв більше, ніж цілорічно тяжкою працею на московській бідній землі. Отже, навіть і неледар, немосквин волів мисливство, а не рільництво. Московський праліс увесь був помережений болотяними річками та озерами, отже, ідеальним краєм для рибальства. А рибалити — незрівняно легший спосіб наїстися, ніж корчувати пні на «паль». Так самі природні обставини навчили і призвичаїли москвина шукати легкого хліба. Москвин звик ненавидіти не лише рільничу, а й усяку працю. ЛЕДАРСТВО, НЕРОБСТВО СТАЛО ОДНОЮ З НАЙПРИКМЕТНІШИХ ОЗНАК МОСКОВСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВДАЧІ. Москвин уважає працю за прокляття, за кару, гіршу, ніж кара на горло. Воліє голодувати, та не працювати. Історик В. Ключевський пише, що чужинці дивувалися, бачучи в Московщині величезну кількість людей («бродяг»), які не працювали, хоч великі обшири землі стояли необроблені, заросли бур’янами. До 1917 р. десятки тисяч московських здорових, молодих волоцюг швендяли по всій імперії, живучи з крадіжок, жебрання, шахрайства. Царський уряд не міг спонукати їх до будь-якої праці. Розумний соціалістичний уряд знайшов такий спосіб: призначив тих «босяков» всіляким начальством на немосковських землях СРСР, тим більше, що серед них були люди з середньою (і навіть університетською) освітою. Мільйони їх тепер працюють в Україні.

Знавець московської душі Ф. Достоєвський пише про москвина за кордоном: «Я радше все життя проживу в шатрі, ніж поклонюся німецькому богові. Я живу в Німеччині недовго, проте, все, що я встиг тут побачити, обурює мою татарську кров. Робити, як віл, ощадити гріш, як жид? Ні! Я волію «дебоширить по-русски».