Конотопська битва

Hа початку війни з Москвою гетьман Виговський роз'яснював її причини: «…і не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою й освячену проливом крові, могти зберегти. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили край. Та зрада підступної Москви явна в усьому, вона готує нам ярмо насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю. Усе те ми виявили…, а тепер змушені підняти законну оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася…» Ця тирада повинна була підняти на боротьбу проти північних сусідів українське населення, але чи не більш важливою для гетьмана ставала позиція можливих союзників — поляків і татар. їх особливо вмовляти не довелося. Кримські татари були й залишилися принциповими ворогами московітів, а Річ Посполита, не зважаючи на Віленське перемир'я з Росією 1656 року, бажала повернути собі втрачені українські землі — тим більш, що Гадяцький договір з Виговським дозволяв розглядати цю проблему вже і в формальному сенсі.

Отже, по-перше, до козаків Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана були залучені загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чоловік. Крім того, було досягнуто домовленості з кримським ханом Мухаммедом-Гіреєм IV про допомогу; хан з'явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська. Переправившись 10 червня через р. Орель, хан одразу ж послав великий загін під Говтву, де точилися бої між гетьманцями та їх ворогами з числа московітів і опозиціонерів. Росіяни були розгромлені.

Ще не дочекавшись підходу татар, але одержавши звістку про те, що вони йдуть, Виговський вирушив із села Бикова,[15] де його війська стояли обозом, в напрямку на Конотоп. Пройшовши Ічню, що на річці Удаї, гетьман зупинився в 10 верстах від неї — на Крупич-полі. 24 червня до нього приєдналися і татари Мухаммед-Гірея IV кількістю до ЗО тисяч. Згідно з даними, що наводить М. Маркевич, татарське військо очолював не хан, а Калга-султан. Вочевидь при Виговському ще раніше перебував Нурадин-султан, а крім кримчаків, в татарському війську були представники Білгородської, Ногайської, Азовської орди. Кількість татарських союзників переважала кількість самих козаків. Виговський зібрав під своїми хоругвами 16 тисяч чоловік під керівництвом десяти полковників: чернігівського — О. Силича, паволоцького — І. Богуна, переяславського — Т. Цецюру, канівського — І. Лизогуба, уманського — М. Ханенка, черкаського — Ф. Джулая, кальницького — І. Вертелецького, білоцерківського — І. Кравченка, подільського — О. Гоголя, прилуцького — П. Дорошенка. Поряд з гетьманом перебували авторитетні старшини — обозний Т. Носач, судді — Г. Гапонович і Ф. Лобода. Найманці знаходилися під загальною командою А. Потоцького і шляхтича Ю. Немирича. За словами Самовидця: «І там гетьман Виговський зі всією старшиною, а полковники і сотники зі всією черню присягали хану кримському на том, аби його не відступати, там же і хан з солтанами й усіми мурзами присягав козакам, аби їх не відступити в тій війні, як ударяться з військом московським». Цікаво, що договір татар з Виговським на Крупич-полі постає дещо в іншому світлі, зважаючи на матеріали допитів родичів гетьмана — двоюрідного брата Ю. Виговського і дядька І. Виговського, які пізніше потрапили в російський полон. Вони вказували на те, що гетьман домовився з союзниками про допомогу не тільки в окремій операції, а й на майбутнє. Ось про що говорили ці свідки подій: «На кого хан війною піде, і їм іти з ним, а хану… допомагати гетьману проти всякого неприятеля…»

З Крупич-поля обидві частини війська вирушили до Конотопа, який знаходився на відстані трьохденного переходу. За 22 версти до міста біля с Тиниці в низині р. Борзни[16] союзники зупинилися, оскільки не збиралися завчасно видавати себе ворогу. Наперед були відправлені загони, які повинні були взяти язиків, а також розвідати обстановку біля переправи через ріку Куколку приблизно в 12 кілометрах на південний захід від Конотопа. До речі, ця ріка є однією з загадок тих подій. Куколка дійсно існує і зараз на Конотопщині. Але в козацьких літописах, а як слідство — в більшості історичних творів, що описують Конотопську битву, мова йде про іншу річку — Сосновку. Сумніви в тому, що саме переправа через неї була місцем славнозвісної баталії, виказав відомий дослідник української історії і, до того ж, історії саме Конотопщини О. Лазаревський. Його думку підтримує сучасний історик А. Бульвінський. Він також вважає, що події розгорталися на річці Куколці.

Десь на річці відбувся перший бій між силами Виговського і Трубецького, який носив локальний характер. Чи то гетьман намагався підняти бойовий дух своїх козаків (мета, якої можна досягнути незначною перемогою в сутичці напередодні основних подій), чи то єдиним завданням була розвідка і здобуття язика. Так чи інакше, але передові загони Виговського вступили в зіткнення з окремими загонами росіян та перемогли в цій битві. За даними Самовидця вона відбулася поблизу переправи біля села Сосновка (чи не є назва села причиною плутанини з назвами річок?): «…І зараз з-під Тиниці під'їзд добрий відправили, де прийшовши на переправу в селі Сосновці,… де язика взяли». Те ж місце — село Сосновка — називає і статейний список самого князя Трубецького. За цим документом, ця перша зустріч військ гетьмана і ближнього боярина відбулася 27 червня. Дещо інші відомості містяться у літописі Величка. Тут говориться, що перша сутичка мала місце під Шаповаловкою — селом, яке знаходилось на тій же Куколці, але дещо ближче до Конотопа. Треба сказати, що вже згадуваний О. Лазаревський стверджує, що це село з'явилося на мапі Конотопщини пізніше, ніж відбувалися описувані нами події.

В чому навряд чи потрібно мати сумнів, так це в дещо дивній необізнаності російських воєвод щодо кількості військ, які привів з собою гетьман Іван Виговський. Створюється враження, що Трубецькой і Ромодановський до останнього моменту не знали, де знаходиться гетьман, чи об'єднався він з татарами, скільки шабель в його армії: «А чи багато людей і цар чи царевич, чи мурзи і зрадник Івашка Виговський з ними, і про те достовірно було невідомо». Тому московські війська залишалися розпорошеними і, цілком вірогідно, саме тому князь відправив на бій з основними силами гетьмана і татар відносно невелику армію, про що йдеться нижче. Не зовсім зрозуміло, куди ж ділися ті сто тисяч, які почали наступ з Путивля. Може їх і не було? Тут буде доречно навести цитату зі статті основного сучасного опонента українських істориків російського вченого І. Бабуліна: «Згідно "Кошторису воєнних сил Московської держави в 1663 році" загальна чисельність усієї діючої російської армії в кульмінаційний період російсько-польської війни складала біля 122 тисяч чоловік…»

Завдання Виговському значно полегшив своїми відважними діями обложений в Конотопі Гуляницький. Ми вже говорили про те, що Трубецькой відвів велику частину своєї армії, зважаючи на великі втрати, пов'язані з регулярними вилазками козаків з міста. Іншою причиною такого розділу могли стати проблеми з постачанням — не так вже й легко нагодувати багатотисячне військо — полководці були вимушені розташовувати частини армії в різних місцях. Одну з останніх своїх вилазок козаки Гуляницького провели напередодні битви між військом Виговського і росіянами. В результаті Трубецькой вимушений був утримувати біля міста значні сили, поки другу частину армії громили за Сосновською переправою.

Отже, якщо прийняти до уваги відомості Величка, перша сутичка з московським роз'їздом сталася десь 24–25 червня 1659 року. 27 червня відбувається бій, про який свідчить статейний список О. Трубецького. Мабуть вже перед цією сутичкою, що мала за мету спровокувати росіян на велику битву на Сосновській переправі, частина татар відправилася до урочища Пустої Торговиці в семи кілометрах від села Сосновка на схід в улоговині русла колишньої річки Торговиця. Це урочище являло собою сильно заболочений яр завширшки кілометр з досить високими берегами. Мухаммед-Гірей IV (якщо він взагалі був на місці подій) переправився на конотопську сторону річки. Козаками за відсутності виступившего назустріч росіянам Виговського повинен був командувати брат Григорія Гуляницького Степан.

Роздратований набігом козаків 27 червня, Трубецькой направив до Сосновської переправи частину своїх військ, якими командували Семен Пожарський і Григорій Ромодановський. До сих пір точаться спори відносно кількості московського війська. Гетьман в листі до поляків вказував на 15 тисяч супротивників, і це цікаво, бо виходить, що сам переможець називає одну з найменших кількостей ворогів. Самовидець пише про 20–30 тисяч чоловік, Величко стверджує, що Пожарському було дано «кільканадцять тисяч рейтарів та іншого доброго кінного війська». Польські джерела піднімають чисельність вже до 40–50 тисяч чоловік, а турецький історик Наїма прямо вказує на 50 тисяч. Українські історики Костомаров, Антонович, Дорошенко називають 30 тисяч чоловік в московській армії Пожарського. Найбільш скромне число — 10 тисяч — знаходимо в трудах радянського історика Олійника, але в нього, звісна річ, були причини, щоб не перебільшувати значення успіху українського війська в боротьбі зі «старшим братом». Додамо, що серед підлеглих Пожарському росіян під Сосновкою були і козаки Івана Безпалого у кількості двох тисяч під командуванням полковників Г. Іванова і М. Козловського, а крім кінноти в війську була і деяка кількість піхоти, хоча основну частину складала саме кавалерія. Найбільш боєздатною частиною загону Пожарського були рейтарські полки під началом іноземців-полковників А. Фанстробеля і В. Джонстона з драгунськими ротами (біля 4 тисяч чоловік) — вони, звісно, були ближче за своїми характеристиками до передових європейських армій.

Щодо кількості військ козаків і татар, то тут існує більша одностайність — 50–60 тисяч чоловік. При цьому більшу частину армії складали татари у кількості 30–40 тисяч. На Пусту Торговицю хан відправив не всіх своїх татар, а «перебраних» — найбільш досвідчену, кращу частину армії. Вірогідно, там в засідці перебували на першому етапі бою 15–25 тисяч ординців, інші ж приймали участь в стартовому зіткненні козаків з московітами на переправі. Знаючи, як розвивалися події надалі, логічно припустити, що незначна кількість татар, що відразу ж вдалася до бою разом з Виговським, була потрібна гетьману і хану, щоб замилити очі московським полководцям, які все ж таки знали, що гетьман привів з собою кримських воїнів. Вони лише не знали, де ці татари і скільки їх насправді.

Обидві армії зустрілися біля цієї переправи 28 червня. Цей день і увійшов в історію як дата Конотопської битви. Скоріш за все, першими до переправи підійшли росіяни.

Наїма свідчить, що татарський роз'їзд виявив московські частини біля переправи і тільки потім було прийнято рішення атакувати саме війська Пожарського, а не залишені під Конотопом і більш чисельні сили Трубецького.[17]

Літописи донесли до нас настрій, який царив в російському таборі. Якщо більш досвідчені воєводи вагалися і не були впевнені, чи потрібно переходити річку, то зовсім інакше повів себе молодий і темпераментний князь Семен Пожарський. Навіть свідчення полонених козаків про великі сили татар лише розпалили марнославного воєводу. «Давай ханішку! Давай Нурадина, давай Калгу! Усіх їх бодених матерів і вирубаємо, і виполонемо!» — кричав Пожарський.

Таким чином, князь розраховував на повну перемогу і першим почав бій, перейшовши на інший берег чи то Куколки, чи то Сосновки. Ромодановський з невеликим загоном залишився на правому березі ріки. На протилежному березі росіяни почали встановлювати свої батареї. Проти них спочатку виступив зовсім невеликий авангард Виговського — по деяким оцінкам, всього п'ять тисяч чоловік — козаків, європейських найманців і татар. Звісно, що цей поставлений для заманювання загін як тільки почали стріляти російські гармати, швидко відступив, відтягуючи за собою від переправи розпалене першою вдачею московське військо. Давався взнаки характер будь-якої феодальної армії — шляхетні лицарі в усі часи мало піклувалися про взаємодію з піхотою та артилерією, а побачивши можливість здійснити подвиг, втрачали обережність і забували про дисципліну. Схоже на те, що саме так повели себе російські дворяни і потрапили в пастку. Виговський свідомо відступав у напрямку Пустої Торговиці, де, як ми пам'ятаємо, стояли основні татарські сили Нурадина і Калги.

Наведемо тут розповідь про ще один важливий епізод битви, але відразу ж пояснимо, що він міститься в праці «Гетьманство Виговського» М. Костомарова, який користувався не дуже достовірними відомостями з літопису Величка і польської хроніки В. Коховського. Опис цього епізоду завдяки авторитету історика перекочував в труди І. Левицького, В. Каргалова, Ю. Мицика, О. Апанович, але ставиться під аргументований сумнів О. Лазаревським і сучасним знавцем проблеми А. Бульвінським. Епізод стосується допомоги, яку нібито забезпечив Виговському С. Гуляницький.

Отже, якщо приймати на віру інформацію Костомарова, поки росіяни наздоганяли гетьмана, Степан Гуляницький з іншим козацьким загоном готував їм сюрприз, що повинен був доповнити картину, пензлі для якої вже тримали в руках татари. Під прикриттям навмисно виритого рову козаки рушили до мосту через Куколку. Він був зруйнований, що вже не давало московітам повернутися тим же шляхом. Але й цього С. Гуляницькому здалося недостатньо. Залишками цієї споруди, а також вербою та комишами козаки загатили річку, Куколка розлилася по простору за спинами кінноти Пожарського, перетворивши лук на болото. Інше болото поступово опинилося, навпаки, перед обличчям росіян — це було те саме урочище Торговиця. Московіти знали про це місце, щоправда, не відали, наскільки далеко простягається це болото, а також не могли собі уявити, що тут знайде укриття чисельна татарська кавалерія, яка ще й знайде спосіб обійти небезпечну трясовину під час атаки.

Якщо все було саме так, то успішні дії козаків під Конотопом ще раз підтвердили той факт, що у вмінні пристосовуватися до місцевості і пристосовувати цю місцевість до себе їм не було рівних. Це дає нам привід звернутися до короткого аналізу бойових характеристик супротивників дворянської кінноти — козацького війська. Звісно, формат даної книги навряд чи вимагає від нас ретельного повторення усіх тих описів козаків-воїнів, що легко можна знайти у будь-якій відомій праці з історії козацтва. Ми звернемо увагу лише на деякі важливі риси військового мистецтва славетних українських вояків.

Безсумнівно, серед запорожців було чимало відмінних наїзників, блискучих фехтувальників. Але особливо добре козаки поводилися з рушницею, сокирою та лопатою. Раніш за багатьох армій, ще до появи єгерських частин, українці перейшли на прицільну стрільбу, чому сприяла постійна стрільбіщна підготовка. Венеціанський посол до Хмельницького в 1650 році записав, що бачив серед козаків таких, що могли з великої відстані загасити свічку, відсікаючи нагар так, що здавалося, ніби це зроблено щипцями. В той час, коли в Західній Європі пікінери були відокремлені від мушкетерів, козаки вільно володіли і списом, і шаблею, і мушкетом. До речі, вирушаючи до морського походу, кожен козак мав при собі відразу кілька мушкетів, а кінні запорожці були озброєні не тільки холодною зброєю, але й чотирма-п'яттю пістолями. Раніш за багатьох своїх військових колег козаки почали вдаватися до устрою одиночних окопів для стрільби.

На відміну від шляхти, козаки не гребували і «чорної роботи», беручи з собою на війну лопати, сокири, мотузки. Рови, канали, земляні вали — все це робилося швидко, вміло та з видумкою. Запорожці відрізнялися великим мистецтвом в будівництві польових укріплень. Коли умови не дозволяли рити окопи, козаки робили табір з возів. Часто навколо табору влаштовувалися різні сховища і «вовчі ями». Іноземці, що потрапляли у військовий табір запорожців, були вражені найрізноманітнішими інженерними витівками його мешканців.

Таким чином, штучне болото за спиною у війська Пожарського і вміле розташування татар за ще одним болотом були повністю в дусі звичайної козацької війни. Наведемо декілька цитат з джерел, що розповідають нам про те, що відбулося в кульмінаційній частині Конотопської битви. Самовидець: «…Але хан з ордами з тилу від Конотопа ударивши, оних зламав». Літописець Ф. Софонович: «А татари, переправившись в вершинах за Сосновкою, долинами зайшли ззаду (бо спереду до греблі соснівської і йшло військо козацьке) разом несподівано з обох сторін вдарили на московське військо». С. Величко: «Він (С. Пожарський. — В. К.) мало від неї віддалився, коли (о жалю невиносний!), наче міцний вихор з пустелі чи сильна злива з темної хмари, так несподівано вибухнули із засідки численні козацькі й ординські війська Виговського й ударили міцним і нестерпним пориванням на православних християн і, не давши їм анітрохи справитися, зараз же зусібіч розгромили їх до решти, уславши тамтешнє поле й наповнивши річку Сосновку людськими трупами». Добре відома фраза Величка про те, що врятуватися з того поля міг «хіба той, що мав крилаті коні». Турецький історик Наїма розповідає у захваті про те, як «козаки почали атаку, а за ними слідували татари: смертоносні стріли бризкали, як дощ на стан неприятельський». Оповідь українських літописців підтверджується показаннями свідків подій — посланців до Москви від гетьмана І. Безпалого. Вони з болем згадували, що були атаковані татарами з боку, з якого їх не чекали, бо «з тогу боку, з якого вони прийшли, переправа — болото велике».

Статейний список Трубецького розповідає про те, що татари здійснили обхід государевих ратних людей з боку села Поповка, але О. Лазаревський досить ґрунтовно спростовує цей маршрут. По-перше, атака від Поповки означала б ведення бою на правому, конотопському, березі Куколки, а це суперечить всім іншим джерелам. По-друге, «спірний гребінь», що згадується як місце початку рішучого наступу татарського резерву, розташований занадто близько до Конотопа, тобто — до основних сил Трубецького. Навряд чи татари і козаки дозволили собі такий риск. Той же Лазаревський вважає, що головний бій відбувся поблизу околиць села Сарановка, на що вказувала велика кількість могильних пагорбів, що збереглися до часів життя дослідника. Того часу на вказаному їм полі продовжували находити уламки шабель, кольчуг, ядра.

Отже, події розвивалися за планом Виговського. Захопившись гонитвою, дворянські війська Пожарського досягли найбільш незручного для маневрів місця за Куколкою. Козаки, що бігли від росіян, повернулися і почали контратаку, до них приєднався загін Степана Гуляницького. Співвідношення сил вже не здавалося настільки на користь московського війська. Але шлях до відступу проходив по затопленій козаками долині або по Торговицькому болоту, з-за якого по флангу росіян несподівано вдарило величезне військо татар. Першим удар ханського війська прийняв на себе рейтарський полк Фанстробеля, який «зумів повернути фронт і дати залп з карабінів прямо по атакуючій татарській кінноті. Однак це не змогло зупинити ординців, і після короткого бою полк був винищений». Далі настала черга основної частини військ Пожарського. Московська кіннота і артилерія були не в змозі прорватися через топкий ґрунт, багато хто потонув в болоті або ж у річці — «Конотоп перетворився на конотопи», а ще більша кількість була порізана татарами, постріляна козаками чи потрапила в полон.[18] Чи велику роль на кінцевому етапі битви зіграли козаки? Не факт. Хоча історик І. Крип'якевич пише, що саме прицільна стрільба гетьманського війська мала вирішальне значення — «козацька піхота вогнем з рушниць знищила ворожу кінноту». Можна стверджувати, що козаки стріляли, і хтозна, скільки московітів загинуло від їхніх куль.

Про Ромодановського в літописі Самовидця йдеться наступне: «князь Ромодановскій з того бою здорово увойшол». До речі, відкритим залишається питання про роль цього досвідченого полководця в конотопських подіях. Чи міг він допомогти своєму більш гарячому товаришу з іншого берега річки, або ж будь-яка переправа через неї була порушена військами Виговського? Чи міг підтримати своїх гарматним вогнем, чи був взагалі там, а не з Трубецьким під Конотопом, а може переходив Куколку разом з Пожарським? Тоді знову ж постає питання — якщо був на лівому березі, як вдалося втекти? Про його перебування разом з Пожарським біля Сосновської переправи повідомляє Самовидець. Величко ж, навпаки, говорить про те, що бєлгородський воєвода залишався ближче до Трубецького — під Конотопом.

Навряд чи однозначна відповідь буде знайдена. Ми лише для додаткової інтриги нагадаємо, що князь Григорій Ромодановський майже через двадцять років дасть наказ покинути Чигирин, коли його будуть штурмувати турки, а ще через деякий час буде страчений бунтівними стрільцями в Москві, які будуть закидати йому саме цей вчинок.

Всі полонені за домовленістю були передані татарам. Перед ханом Мухаммед-Гіреєм IV постав і відважний, але необережний Семен Пожарський. Самійло Величко передає розмову між принциповими ворогами: «Хан через свого тлумача вирік до нього кілька слів, ганячи його за безрозсудну і збиткову хоробрість та легковаження його ординською силою, бо через це легковаження не лише загубив себе, але й стратив безліч невинного государевого війська, тоді як багато хто його про це попереджав. Але він, Пожарський, не зважав принаймні на те, що вже перебуває у крайній невільницькій небезпеці, і, розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межи очі». Такої образи «володар правовірних», звісно, не стерпів. Російський народ склав пісню про трагічну долю свого героя — князя Семена Пожарського.

«Вскричит тут крымский хан — деревенский шишимора:

А и вы, татары поганые!

Увезите Пожарского на горы высокие, срубите ему голову…»

Дуже цікаво, що в пісні немає жодного слова про участь у битві проти московських дворян українських козаків.

Разом з Пожарським були страчені інші знатні полонені: Бутурлін, Ляпунов і т. д. Взагалі щодо нещасної долі тих, хто опинився в руках татар, сумнівів немає. У тих були свої резони, які передає згаданий нами Наїма: «…Тому тепер ми повинні докласти всі старання, щоб зміцнити ворожнечу між росіянами і козаками, і абсолютно перекрити їм шлях до примирення; ми повинні не мріючи про багатство, яке пропонують полонені, рішитись перерізати їх усіх». Про поголовне знищення полонених писав згодом Виговський до коронного обозного Потоцького. Соловйов також пише про те, що їх «різали як баранів». Мабуть, все ж таки декому вдалося зберегти життя. Про це свідчить О. Рігельман, який знайшов дані, що, наприклад, князь Я. Черкаський був відправлений татарами до Криму. Свідчили про це і показання на допитах татар, що, в свою чергу, потрапили у полон до донських козаків через два роки.

Вважається, що на Сосновці 28 червня 1659 року загинуло майже саме стільки людей, скільки й перейшло Куколку. Зараз, коли українські публіцисти або політики пишуть про ці події, вони вказують на 30–40 тисяч загиблих з російського боку, а часто навіть говорять про розгром усієї стотисячної армії росіян. Польські джерела твердять про 40–50 тисяч, 50 тисяч називає турецький автор Наїма. Шведський дипломат Адріан Мюллер, який тоді перебував у Москві, помістив у своєму щоденнику запис, що князь Трубецькой втратив більше 50 тисяч чоловік. Але серйозні дослідники все ж таки вважають це число перебільшенням. Самовидець, Величко, а за ними такі поважні вчені як В. Антонович, Д. Дорошенко, М. Марченко, сучасні історики О. Апанович і А. Бульвінський називають 30 тисяч.

Кардинально іншу позицію займають російські фахівці. Головним їх доказом є документ, що був знайдений в царському архіві радянським істориком Новосельським, — статейний список, або звіт про події самого Олексія Микитовича Трубецького. Це джерело наважаються цитувати у своїх наукових працях далеко не всі вітчизняні історики. В ньому дуже докладно перераховуються усі втрати загиблими і полоненими як під Конотопом, так і «при отводі», тобто — при відступі до Путивля, в полках Трубецького, Бутурліна, Пожарського, Ромодановського, Куракіна, Львова. Згадуються не лише дворяни і діти боярські, але й стольники, жильці, рейтари, драгуни, солдати, стрільці, рильські, донські та яїцькі козаки, рязанці, списники, туляни, касимські татари тощо. Тобто всі роди військ, представники різних народів, навіть найменш привелійовані бійці. І нарешті як грім з ясного неба повинно пролунати для чисельних дослідників конотопських подій: «Всього на Конотопському на великому бої і на отводі… побито і в полон спіймано 4769 чоловік». Отже, майже п'ять тисяч… Звідкіля ж такий сум і така радість з двох боків?

І. Бабулін вважає, що вся справа в тому, що під Конотопом загинуло багато представників найзнатніших родів, аристократична молодь.[19] Своїх дітей оплакували князі Волконські, В'яземські, Мещерські, Волховські, Ухтомські, Щербатови і інші, всього — 246 «московських чинів». Тоді можемо порівняти цей бій з битвою при Куртре в 1302 році, де також на полі залишилося не так вже й багато людей, але це була еліта французького лицарського стану. Але ми можемо не погодитися з такою оцінкою російського дослідника, як це, власне, роблять і деякі його колеги і співвітчизники. Наприклад, директор центру по вивченню історії України при Санкт-Петербурзькому університеті Тетяна Яковлева пише: «Жодне з джерел (дані московського Розрядного приказу або наративні документи, які використовують українські історики) не можна приймати однозначно. Джерелознавчий аналіз потребує ретельного порівнювання всіх джерел. Істина буде десь посередині. Тому я не буду називати точних цифр. Їх ніхто вже не назве. Да і учасники битви їх точно не знали». Дійсно, князь Трубецькой міг також зменшити кількість своїх втрат, як і його опоненти — її перебільшити, і сама назва «Розрядний приказ» ще не є синонімом об'єктивності. Якщо читача цікавить думка автора цієї книги, то скажемо, що схиляємося до числа 10–15 тисяч чоловік, що, до речі, ніяким чином не зменшує значущість досягнень козацько-татарського війська.

Не дуже багато конкретних відомостей і про втрати козацько-татарського війська, що одержало перемогу під Конотопом. Історики вважають, що Виговський втратив біля чотирьох тисяч чоловік, а хан — біля шести тисяч своїх ординців. Якщо ж вірити матеріалам допиту почепського писаря С. Межецького, козаки під Конотопом втратили втричі більше — до 12 тисяч чоловік. На наш погляд, у всякому разі переможців саме в цій битві повинно було загинути значно менше, ніж їх супостатів, бо такий характер мала битва. Все ж таки люди Виговського не йшли на штурм укріплених позицій, а здебільшого «втікали» на першому етапі і здебільшого стріляли та били шаблями по втікачам — на другому.

Якщо скласти втрати з обох боків, ми отримаємо одну з найкривавіших битв в історії України з давніх часів до русько-турецьких війн Катерини II. Навіть якщо відкинемо популярну, але не дуже правдоподібну версію з 40–50 тисячами загиблих воїнів Пожарського. По нашим оцінкам, втрати з обох боків досягли 20–25 тисяч чоловік. Для порівняння скажемо, що під Берестечком загинуло не більше ЗО тисяч, під Батогом в 1652 році майже 20 тисяч, Чудновська кампанія 1660 року коштувала суперникам біля 25 тисяч життів, Полтавська битва — 28 тисяч. Значно більше загинуло, власне, лише в Хотинській війні 1621 року (95 тисяч) і під Чигирином в 1678 році (більше 40 тисяч) — тобто у війнах з армією турецького султана.