Виграна битва, але програна війна

Виговський і хан недовго відпочивали після блискучої перемоги. За деякими даними, через годину вони продовжили операцію вже на правому березі. Ось як наступного після битви дня писав у листі гетьман І. Виговський: «…вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх аж до самого Конотопа, устеляючи густим трупом поля, і мало хто з них утік до московського табору…» За іншими даними, все було не так просто. Ромодановський довго утримував за собою переправу, поки, нарешті, не відступив під натиском польських драгун з фронту та під загрозою удару з тилу з боку татар, які, нібито, здійснили обхід, скориставшись таки переправою біля Попівки. Ось свідчення польського хроніста: «Хан обійшов на іншій переправі в тил росіянам. Як тільки хан в тил їм пройшов, то той же час конфузія стала між ними». Інший поляк, який сам брав участь у бою, писав, що «на правому крилі та на лівому переправилася орда і охопила тил цієї переправи у московітів, які її захищали».

О подальших подіях розповідає літопис: «Трубецькой та Ромодановський з товариством, одержавши звістку про нещасливу участь Пожарського, лишили Конотоп і стали коло нього зі своїм обозом для військового чину, оточивши себе гарматами. Виговський з ханом прибув сюди невзабарі і сильно бив та натискав, однак нічого не міг учинити, бо його густо й міцно відбивали від обозу з гармат. Отак, обороняючись, всі московські й козацькі, з гетьманом Безпалим, війська рушили від Конотопа й, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, увійшли до Путивля без жодного великого ущербку». Про відхід до Путивля «оборонною рукою» пишуть і Граб'янка, і Самовидець. Більш драматично описує події після Сосновської катастрофи історик М. Маркевич. За його словами, Виговський гнався за Трубецьким ще три доби, сам московський головнокомандувач був, нібито, поранений, військова казна, срібні литаври і ще багато майна потрапило до рук гетьмана. Маркевич нараховує сім московських полків, які загинули як під час битви з Пожарським, так і під час наступної погоні.

Герой цього року Григорій Гуляницький нарешті був вільний, облога Конотопа завершилася, і полковник одержав дозвіл повернутися до себе в Ніжин. З ним залишалося дві тисячі козаків. Виговський був дуже задоволений перемогою і говорив, що государевих людей побив не він гетьман, побила їх сила Божа, так як писано: «Не хвалися сильний силою своєю, ні багатий багатством своїм, ні мудрий мудрістю своєю».

Стосовно дій Виговського після Конотопської перемоги влітку-восени 1659 року проситься аналогія з поведінкою великого Ганнібала після вражаючої перемоги над римлянами під Каннами. Тоді багато хто очікував стрімкого маршу карфагенського воєначальника на Рим, але Ганнібал розсудив інакше, що примусило одного з його соратників вимовити: «Ти вмієш вигравати битви, але не вмієш вигравати війни!» Не варто порівнювати гетьмана з геніальним Ганнібалом за талантом полководця, але з точки зору царського уряду ситуація для Москви складалася дуже небезпечна. Про це відомо зі слів видатного російського історика С. Соловйова. Ось як він передає атмосферу паніки, що охопила російську столицю: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні по государеву указу люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від'їжджає за Волгу, за Ярославль». Свідчення Соловйова підтверджується документально, але відомий нам наказ про створення земляних укріплень столиці цар видав 4 серпня — через місяць після Конотопської битви. Того ж місяця він розіслав по головних монастирях навколо Москви своїх воєвод. Все вказує на те, що в Москві справді побоювались нападу на місто — скоріш за все з боку татар, а не гетьмана Виговського. Ще 5 липня (коли Трубецькой тільки підходив до Путивля), царський уряд оголосив новий набір до армії даточних людей, поширений на нові категорії населення. Князь Долгорукий в Калузі одержує наказ вирушити на допомогу казанському намісникові. На початку серпня Трубецькой одержав наказ стати обозом між Путивлем і Севськом «і укріпившись валом земляним, оберігати великого государя українні міста від татар і черкес».

Цікаві відомості про ситуацію в Москві містяться в згаданому щоденникові шведа А. Мюллера. За його свідченням, шведським посланцям взагалі заборонили виходити в місто, щоб вони не почули про втрати росіян у війні з гетьманом і татарами. До того ж іноземці могли побачити (і передати своєму урядові) залишки війська, чисельних ранених. В останній день переговорів зі шведами, 7 липня, Москва навіть пішла на звільнення всіх шведських полонених і в той же день дорога на Москву була забита людьми. Тобто, Конотопська перемога Виговського мала вплив на зовнішню політику Московії щодо третіх держав.

Продовжуючи розмову про наслідки, які мала битва для Росії, скажемо, що незабаром після Конотопа дворянська помісна кіннота зникає як рід військ. З 1661 року ми більше не зустрічаємо її на театрі воєнних дій між Польщею і Московією, в наступних війнах з Туреччиною та Кримом приймали участь лише незначні частини цієї кавалерії. З розповсюдженням і удосконаленням артилерії і ручної вогнепальної зброї головною силою європейських армій ставала не феодальна кіннота, а піхота. Збільшення ж кількості піхотинців-мушкетерів викликало необхідність розвитку тактичних прийомів на полі бою. Нові піхотні полки потрібно було навчати «ратному строю» — одноманітним способам стрільби, прийомам з піками, маршу в тісному строю і т. д. Нове військо повинно було відрізнятися від старого дисципліною. Поряд з піхотними новими полками виникли такі роди військ як рейтари — кавалеристи, озброєні і вогнепальною зброєю, і драгуни — змішаний рід військ, які могли битися як у кінному, так і в пішому строю. Рейтар і драгун ми бачили і у складі військ Пожарського під Сосновкою в 1659 році.

Ще в 1609 році російський полководець М. Скопін-Шуйський навчав своїх солдат «ратному строю». В 1630-ті роки до Московії спеціально з метою формування армії нового зразка були запрошені іноземні інструктори. Але в справі комплектування і постачання нових полків довгий час спостерігався безлад. Значна частина війська на зиму розпускалася, існував дефіцит вітчизняних офіцерів, тільки в 1647 році був переведений перший підручник щодо підготовки піхоти. Не все гаразд було і з одноманітністю зброї. Все це плюс традиційний консерватизм не дозволило швидко перебудувати армію. Згідно переписам 1650-х років боєздатної нової піхоти було ще дуже мало. Але на початку 1660-х ми бачимо, що кількісний склад полків нового або іноземного строю досягнув 55 тисяч чоловік. Можемо побачити в цьому результат програшу під Конотопом. Москва формувала національну регулярну армію. Радянський історик Ф. Каліничев пише, що держава створила сучасну і національну за складом армію завдяки трьом проведеним в період з 1654 по 1667 рік наборам даточних людей. З цього приводу А. Бульвінський слушно зауважує, що два з них були проведені під час війни з гетьманом Виговським — перший 13 листопада 1658 року, а другий — 5 липня 1659 року.

Ще більш віддалений ефект конотопські події дали відносно проблеми місництва. Суть цього потворного явища московського суспільно-політичного життя пояснювалася в одній з попередніх глав. В 1682 році цар Федір Олексійович знищив місництва, а в офіційному документі з цього приводу говорилося: «А в яких полках, після ратних походів батька нашого государева, блаженної пам'яті великого государя, були бояри і воєводи з місцями, і в тих полках між боярами і воєводами через випадки отечества їх великі були незгоди і ратним людям тіснота і від тої їх незгоди великий занепад ратним людям вчинився, а саме під Конотопом і Чудновим і в інших багатьох місцях». Офіційні російські історики XIX століття В. Берх, П. Медовиков, О. Барсуков також вказували на місництво як на причину поразки російських воєвод під Конотопом. Маємо велику спокусу і ми приєднатися до цієї думки та виявити факти місництва в війську Трубецького. Наприклад, сказати, що місто командувача тим угрупованням, яке перейшло Куколку, мав займати не племінник героя визволення Москви від поляків Д. Пожарського Семен, а хто-небудь більш поміркований, хоча і менш знатний. Однак будемо відверті — ніяких підстав називати місництво вирішальним чинником поразки московітів у нас немає. Інша справа, що консерватизм, застарілі методи підготовки армії і побудови всієї військової структури обов'язково давалися взнаки. Ймовірно, слова царя Федора не треба розуміти буквально — проявили місництво, і московські війська потрапили у татарську пастку. Він лише говорив, що за останні роки Московія знала забагато поразок, а в цілому військові дії могли бути більш успішними. Показово, що в 1682 році він називає як найбільш катастрофічні дві поразки більш ніж двадцятирічної давнини — Конотоп 1659-го і Чуднов 1660 року. Це спростовує твердження деяких сучасних коментаторів, що події під Сосновкою не були помічені росіянами, бо не було великих втрат.

Але згадаємо знов події 1659 року. Діставшись московського кордону, Виговський повернув в Україну. Причиною тому було, скоріш за все, перебування тепер у нього в тилу міст, зайнятих опозиційними силами і російськими залогами. Потрібно було встановити свою владу в Україні, а не шукати ратного щастя в далекій Москві, хоча це, імовірно, і цікавило польських і татарських полководців, що перебували в його таборі. Гетьман не міг заборонити їм промишляти по російських містах, не міг він і залишитися на кордоні, тому вирушив на південь. Протягом першої половини липня військам Виговського без бою здалися Костянтинів, Ромни, Лохвиця. В останніх двох містах мешканці самі видали гетьману російські залоги, щоб зберегти свої домівки від розорення, а себе від покарання. Полтава залишалася в руках К. Пушкаря і московітів. В середині місяця гетьманці взяли в облогу Гадяч, який обороняв опозиційний полковник П. Апостол.

Подальший розвиток успіху виявився неможливим. З півдня прийшла звістка про напад вінницького полковника І. Сірка і запорожців на Аккерман і ногайські улуси. Крім Сірка напад на Крим цього літа здійснили за наказом російського царя і донські козаки, які спустошили міста від Керчі до Балаклави. Це змусило хана, залишивши гетьману одну частину військ, з іншою — вирушити в похід. Ось тільки напрямок цього походу виявився несподіваним. Роздратовані татари пішли не на південь, а на північ, згодом піддавши розоренню села і міста Орловського, Мценського, Воронезького, Єлецького, Курського, Бєлгородського, Сумського, Тульського повітів. Кількість жертв цього рейду досягла майже 30 тисяч чоловік — ось це була справжня катастрофа, куди як трагічніша за Конотопську баталію.

Відхід татар був знаком для гетьмана, що військова кампанія завершується. Потребували передиху і полковники. Виговський спочатку відпустив до Переяслава Т. Цецюру, а згодом і інші його колеги та їх козаки потягнулися до домівок. Врешті-решт і сам гетьман направився до Чигирина на правий берег Дніпра. Поляки на чолі з Немиричем вирушили до квартир у Ніжині, Чигирині, Переяславі. Війна з Росією, таким чином, закінчилася перемогою гетьмана, хоча перемога ця не була повною, бо в руках опозиційних Виговському сил залишалися Київ, Гадяч та декілька інших міст. Московія була вимушена відвести з території України своє військо, а з другої половини липня царський уряд почав переговори з Чигирином стосовно місця майбутнього з'їзду для мирного вирішення всіх проблем. Що стосується подій в Білорусії, де весь цей час теж велись бойові дії, то там козаки все ж таки зазнали поразки.

Ми вже не раз говорили про те, що політика Виговського, як і сам гетьман, не користувалися великою популярністю і любов'ю в народі і серед козацтва. Тому й вийшло, що перемога під Конотопом хоч і змусила росіян на деякий час залишити Україну, але не змінила ставлення до гетьмана серед його співвітчизників. По-перше, здобута вона була з допомогою, а то й головним чином діями татар, які не втрачали шансу покочувати і пограбувати. Як Виговський не запевнював у своїх листах, що татари ніякої шкоди населенню не роблять, це викликає дуже і дуже велику підозру. По-друге, чи не більше враження мали не його успіхи під Конотопом, а його дії роком раніш під Полтавою. Нарешті, дуже важко Виговському було позбавитися ярлика «зрадника православних» через не тільки схильність до кримського хана, а і Гадяцького трактату з Польщею, що набув широкої відомості. Якщо політики і можуть швидко змінювати зовнішні орієнтири, то масам це робити набагато складніше. Завзято змагаючись з Річчю Посполитою за свою волю і релігію на протязі майже десяти років, мешканці України не хотіли і чути про союз з ляхами. Особливо ті з них, які підбурювалися московською і запорозькою агітацією — тобто, лівобережні. Навряд чи багато хто з них ретельно вивчав умови Гадяцького договору. А якщо і вивчав, то він міг побачити там зверхність польського короля і суттєве скорочення реєстру (великий привіт чисельним козакам, що перебували на службі у гетьмана Виговського і мали тепер перспективу втратити козацький статус). А ще він бачив польські залоги, які знов з'явилися в українських містах. Все це призвело до того, що Виговський остаточно втратив будь-яку опору серед українців.

Однак дехто з істориків стверджує, що падіння Івана Виговського сталося не через масове народне повстання, а через незадоволення його старшини. Полковники і вищі посадовці після Конотопа одержали новий варіант Гадяцької угоди, яку ратифікував польський сейм. Як ми вже говорили, поляки внесли в текст корективи на свою користь, вольностей козаків поменшало. Саме це розлютило верхівку козацької держави. Не слід відкидати і інші причини перевороту. І альтернативний гетьман Безпалий, і російські представники (лідерство в цьому взяв на себе воєвода Шереметєв) продовжували агітувати проти Виговського. Від Москви вони одержали дозвіл дещо обіцяти полковникам. Розуміли, ймовірно, старшини і непопулярність політики Виговського. Чи не вирішили вони врятувати самих себе від народного гніву через «здачу» свого ватажка, який таким чином був оголошений чи не єдиним винуватцем в польських зв'язках? Нарешті, далися взнаки і амбіції авторитетних козаків. Іван Виговський цілком природно не мав тієї харизми і сили, що були у Богдана Хмельницького. Тому його спроби посилити свою владу неминуче повинні були наштовхнутися на спротив опозиції, що сама бажала більше влади. В тому числі — у вигляді булави. Все ж таки Україна не була монархією, а демократичні засади потребують довшого розвитку.

Отже, у вересні-жовтні 1659 року проти гетьмана вже ведеться відкрита боротьба багатьма козацькими чинами. Від Виговського відвернувся Іван Богун, на півдні виступив славетний лідер запорожців Іван Сірко — принциповий ворог кримських татар, а як слід — усіх, хто з ними дружить. До бунту вдаються мешканці деяких міст і сіл. Жертвою такого повстання пав соратник гетьмана Юрій Немирич, якого селяни зарубали біля села Свидовця Козелецького повіту. Змову проти Виговського організують претенденти на гетьманські клейноди — полковники Т. Цецюра, В. Золотаренко, Я. Сомко. На той момент переяславський полковник Цецюра грав між ними провідну роль. Вже ЗО серпня Шереметєв доповідав цареві, що полковники били чолом і присягнули. Серед старшини шириться думка, що Виговського потрібно замінити на Юрія Хмельницького, який поступово залишається єдиним претендентом. До нього переходить навіть брат Івана Євстахійовича Данило, який був одружений на сестрі Юрія. Розуміючи небезпечне становище гетьмана, свій захист запропонував йому О. Потоцький. Виговський погодився переїхати з Чигирина до нього в обоз, що був розташований в Гребінках неподалік від Білої Церкви. Незабаром більшість полків були вже готові підтримати молодшого Хмельницького. 10 тисяч чоловік зібрались біля нього в Германівці.

11 вересня на раді в Германівці гетьман спробував спростувати всі звинувачення, пояснити позитивність досягнутих з поляками домовленостей. Схоже на те, що він сам не очікував настільки різкої реакції присутніх. Гетьман ледве встиг залишити Германівку з купкою вірних козаків, бо йому загрожувала страта на місці. Верещага і Сулима, яким Виговський доручив зачитати на раді Гадяцькі пункти, були порубані. Група Цецюри звинуватила Виговського в тому, що він «продав козацьку волю за польські шляхетські привілеї». Згодом почалося знищення вірних гетьману людей по всій Україні. Про спалахнувше полум'я громадянської війни очевидець писав: «Одно містечко воює проти іншого, син проти батька, батько проти сина — страшне тут твориться вавилонське замішання». Противники Виговського закликали на Україну того ж таки Трубецького, який мусив рятуватися від гетьмана на початку липня. Князь зібрав свої полки, а потім вийшов на Лівобережжя, захоплюючи місто за містом і приводячи всіх до присяги на вірність цареві. Шереметєв послав до нього військо з Києва, яке попалило і зруйнувало дощенту Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле і ще багато інших містечок, сіл і хуторів, «а людей, — пише літопис, — і великих, і дітей, і жінок — усіх до ноги вибило».

Тим часом прибічники Юрія Хмельницького перенесли засідання ради до Жердева, поблизу Канева. Богданів нащадок був обраний гетьманом, а Виговський, розуміючи програш своєї справи, добровільно передав йому гетьманські клейноди — булаву та бунчук. При цьому Іван Євстахійович поставив умову, щоб його жінку Олену з маленьким сином Остапом Юрій Хмельницький випустив із Чигирина. Незабаром так звану «асекурацію» — документ, що підтверджував гарантії особистої безпеки — Виговському привіз Петро Дорошенка разом з генеральним обозним Т. Носачем і героєм оборони Конотопа Г. Гуляницьким. До речі, деякі історики саме Дорошенко, який стане гетьманом Правобережжя через шість років, вважають тайним керівником антигетьманського заколоту. Крім того, новий гетьман обіцяв відпустити дружину свого колишнього опікуна. Але Юрій Богданович зламав своє слово й не випустив Олену Виговську, якій довелося майже рік прожити в Суботові під сторожею. Він нібито навіть мав намір видати її з дитиною царському уряду. Гірка доля спіткала інших родичів Виговського. Заарештовані були його брати — Данила і Юрій, небіж Ілля. їх забрали до Москви, а потім заслали до Сибіру. Данило Виговський вмер по дорозі, в Калузі, можливо, не витримавши катування.

14 жовтня 1659 року рада в Жердеві склала статті, які були подані князю Трубецькому. Козаки відмовлялися від співробітництва з поляками, але вимагали всіх тих вольностей і автономних прав, про які неодноразово говорили і Богдан Хмельницький, і Іван Виговський. Перелічимо деякі з цих вимог:

— воєвод по містах не повинно бути, за винятком Києва;

— жоден лист не повинен передаватися цареві від імені Війська Запорозького, якщо його не затвердив своїм підписом і печаткою гетьман;

— гетьман повинен бути один для обох берегів Дніпра;

— володар булави повинен обиратися виключно козаками без будь-якої сторонньої участі, цар лише потім має затвердити вибір;

— козацькі полковники мають отримати верховну владу в українських містах та у Старому Бихові — стратегічно важливому місті в Білорусії, навколо якого довгий час точилися бої спочатку з литовцями, потім з московітами;

— козацький уряд може вести самостійну зовнішню політику, лише повідомляючи Москву про прибуття того чи іншого посольства;

— з іншого боку, козаки хотіли мати свого комісара для нагляду над будь-якими переговорами царя з поляками, татарами і шведами;

— ясна річ, від Москви вимагалося підтвердження традиційних прав і вольностей українських станів;

— продовжувалася лінія на непідлеглість православної церкви Москві, автори Жердевських статей вимагали підпорядкування київської митрополії безпосередньо константинопольському патріарху;

— окремо декларувалась необхідність існування шкіл для дітей «всяких мов»;

— козаки просили загальної амністії без будь-яких обмежень.

Ще в вересні не вся навіть антивиговська старшина збиралася відкривати двері України перед Росією, але боротьба виявлялася марною. Так, через кілька днів після ради в Германівці війська Дорошенка билися під містечком Хмільник на Брацлавщині з козаками орієнтованого на Москву Я. Сомка, та потерпіли поразку. Останній позбавив Дорошенка посади прилуцького полковника, лівий берег незабаром був повністю в руках Сомка і росіян. В жовтні 1659 року в Переяслав до Трубецького прибуває делегація від Хмельницького. На чолі цього посольства стояв той же Петро Дорофійович Дорошенко, що почав грати дуже важливу роль в новій адміністрації. Тепер він привіз князю Жердевські статті. Звісно, відчуваючи свою силу, Трубецькой проект відхилив. Замість цього він запропонував зібратися на раду в Переяславі. Тут вона і відбулася 17 жовтня. В місті та його околицях було зосереджено біля 40 тисяч солдат московської армії, і таким чином не приходиться дивуватися будь-яким умовам, на які погодився при переговорах молодий гетьман. На раду прибули здебільшого рядові козаки і старшина з лівого берега Дніпра. Юрій Хмельницький був вимушений підписати не Жердевські, а інші статті, що були складені московітами. В історії вони одержали назву Переяславських статей.

Переяславські статті 1659 року суттєво відрізнялися від Березневих 1654-го.[20] В гірший для справи української незалежності бік. По-перше, автори нового варіанта договору між царем і козаками виклали попередні статті, «підправив» їх текст. Зненацька з'явився пункт про обов'язкову поїздку будь-якого новообраного гетьмана до Москви, положення про те, що київська митрополія знаходиться під зверхністю московського патріарха, була вписана повна заборона зовнішньої політики з боку гетьманського уряду замість заборони на самостійні контакти з Польщею і Портою. Крім того, до цього скоригованого базового тексту надавались додатки. Ось про що, окрім того, що ми навели вище, йшлося в Переяславських статтях:

— старшина без дозволу царя не мала права переобирати гетьмана;

— гетьман, в свою чергу, втрачав право самостійно призначати, звільняти чи засуджувати до страти старшину;

— московське військо, окрім Києва, розміщувалося ще в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані;

— українському урядові заборонялося організовувати походи без дозволу Москви.

Багато хто із старшини мав тепер розуміти, що боротьба з Виговським і його польською орієнтацію не тільки не повернули їм вольностей, а, навпаки, звузили їх права. Вже в грудні 1659 року козаки направили до Москви своїх представників, які мали за мету домогтися перегляду Переяславських статей. Вони повинні були прохати, щоб російські воєводи залишались тільки в Києві та Переяславі, щоб гетьману було дозволено підтримувати стосунки з іншими державами, щоб українці могли приймати участь в переговорах Московїї з Річчю Посполитою, а київський митрополит все ж таки не підпорядковувався московському патріарху. Царський уряд відмовився вносити зміни до статей.

Знов втративши гетьманську Україну, поляки вирішили вдатися до радикальних засобів. Уклавши союз з кримським ханом Мухаммед-Гіреєм і зірвавши переговорний процес з Росією, Варшава готувала армію до нового наступу. Ситуація вимагала якоїсь реакції, і вона була жорсткою. Московіти розробили свій стратегічний план на найближчий рік. Керувати кампанією з їх боку був назначений Шереметєв. З лівобережними козаками наказного гетьмана Цецюри він повинен був йти основним напрямком на захід. Юрію Хмельницькому з правобережними козацькими військами треба було перешкодити з'єднанню з поляками татарської орди. Одна з традиційних проблем російської армії — затягування підготовки до виступу. Це мало місце і в даному випадку. Лише в кінці серпня 1660 року Шереметєв увійшов з Котельні і незабаром зайняв позиції в районі Старокостянтинова.

Польське командування діяло цього разу більш вміло та рішуче. 17 вересня неподалік від міста Чуднова[21] російсько-українське військо було оточено. Лише за тиждень в Слободищу, що була розташована на схід від Чуднова, прибула армія Хмельницького. Тут їм перекрив дорогу талановитий полководець Є. Любомирський. 27 вересня відбулася битва, що не принесла успіху жодній зі сторін. Ситуація для українців ускладнювалась тим, що частина старшини була, власне, проти війни з поляками і залишалась вірною зовнішньополітичним принципам І. Виговського. На терміново зібраній раді впливові Г. Лісницький, Т. Носач, П. Тетеря вмовляли молодого гетьмана укласти з противниками мирну угоду. Почалися переговори з Любомирським. Одночасно Хмельницький відправив гінців до росіян із звісткою про своє скрутне становище. Ця подорож завершилася для головного з цих посланців погано, він був заарештований і на довгий час опинився в московському полоні. Це був брат Петра — Григорій Дорошенко.

Спроба Шереметєва прорвати кільце і вийти з оточення завершилася невдало. Це лише зміцнило позиції пропольські налаштованих старшин Хмельницького. 7 жовтня 1660 року за допомогою кримчака Нурадин-султана між поляками і козаками був укладений мир, що увійшов до історії як Слободищенський трактат. За його основу було взято текст Гадяцького миру, до якого були, однак, внесені деякі зміни. Наприклад, була викреслена стаття про Руське князівство у складі Речі Посполитої. Гетьман зобов'язувався надавати Польщі військову допомогу під час війн з іншими державами. Підтверджувалася заборона гетьману вести самостійну зовнішню політику. Польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтки на українських землях. Козаки повинні були вигнати з українських міст московські залоги. Залишившись без союзників, Шереметєв 25 жовтня 1660 року був розгромлений татарами, потрапив до кримської неволі і провів там декілька років.

Так частина козацтва все ж таки повернулася до політики, що вів свого часу Іван Виговський. Але Слободищенський трактат став лише черговим етапом на шляху розколу України. Лівобережні віднеслися до нового повороту гетьманського уряду не краще, ніж вони прийняли раніш Гадяцькі домовленості. І якщо на Правобережжі козацька рада, що відбулася восени 1660 року в Корсуні, схвалила нові умови з поляками, то козаки ряду лівобережних полків відмовилися їх підтримати і обрали своїм лідером Я. Сомка, який спирався на Москву. Хмельницький намагався повернути східну частину України під свою владу, але марно, походи його військ 1661 і 1662 року завершилися невдачею. На старшинській раді лівобережних полків в квітні 1662 року Сомко одержав гетьманську булаву своєї половини держави.

Так в Україні сформувалися геополітичні реалії, яким довелося проіснувати ще довгі роки, а саме — розкол країни на дві частини. На правому березі гетьмани орієнтувалися на Польщу, на лівому — на Росію. Не без виключень. Петро Дорошенко, який тримав правобережну булаву з 1665 по 1676 рік, обрав своїм протектором турецького султана, а, скажімо, лівобережний гетьман Брюховецький, почавши з повної покори Москві, закінчив повстанням проти неї. В будь-якому випадку, ще довгий час держава перебувала у стані безперервної громадянської війни, до якої залучалися сусіди — татари, турки, поляки, росіяни, кожен з яких мав свого улюбленця з числа претендентів на найвищу владу. Суцільний політичний безлад призвів до появи чисельних авантюристів, що мали підчас суттєві військові формування, величезні території були спустошені, обезлюднювалися. В ході періоду, що влучно називають Руїною, все більш фантастичною ставала перспектива утримання суверенітету Гетьманщини. Кожен новий переможець в боротьбі за булаву поспішав зміцнити свій новий статус за рахунок поступок зовнішнім союзникам. Нічого не виходило зі спроб об'єднати Україну.

Точної дати початку Руїни немає, але є різні думки істориків з цього приводу. І якщо дехто вважає таким роком 1663-й — рік виборів нових гетьманів для Правобережжя і Лівобережжя — Павла Тетері і Івана Брюховецького, то інші говорять про рік падіння Виговського, рік його виступу проти опозиційних Пушкаря і Барабаша (між іншим, в цій війні загинуло декілька тисяч чоловік), або ж ставлять на перше місце смерть Богдана Хмельницького. Можна зустріти і думку про те, що Іван Виговський започаткував Руїну, підписавши Гадяцький договір, який розколов українське суспільство. Проте, російський професор Т. Яковлева вважає дії цього гетьмана логічним продовженням політики Богдана Хмельницького. Вона пише, що Виговський аж ніяк не був пропольським політиком. Так, він робив багато чого з оглядом на зміцнення свого особистого положення або ж на втіху лише невеликій, елітній частині населення. Але він також боровся за автономний статус всього Війська Запорозького як держави і обирав союзника, виходячи з умов даного моменту. Якщо Річ Посполита запропоновувала більш вигідні для суверенітету держави умови, а Москва, навпаки, всіляко обмежувала цей суверенітет, то гетьман і вважав за необхідне прийняти бік нехай навіть і колишніх ворогів. Крім того, пише Яковлева, слід поглянути на те, як завершив свій життєвий шлях цей «польський гетьман».

Деякий час Виговський мешкав у своєму маєтку, відійшовши від активної політики. Польський король щедро обдарував Івана Виговського, який утратив своє гетьманство. Настановив його київським воєводою й сенатором, подарував два староства: Любомль на Холмщині з 25 селами та Барське на Поділлі, де було ЗО сіл. До королівських дарувань входила також маєтність у Галичині коло Жидачева: з селами Руда на Стриї, Волиця й Кохавина. Після Чудновського погрому царського війська Шереметєва та підписання Юрком Хмельницьким і старшиною Слободищенського трактату з Польщею, Виговському, нарешті, було повернуто його жінку Олену з сином Остапом. Сім'я оселилася спочатку в Руді на Стриї, а потім перебралася в інший свій маєток, у Барі, ближче до козацької України. Залишаючись вірним прихильником православної церкви, в 1662 році Виговський вступив до Львівського братства.

Ми знов бачимо його на історичній арені вже після обрання гетьманом Павла Тетері. Ось хто, дійсно, може вважатися щирим другом Речі Посполитої. Цей гетьман намагався робити все для зміцнення цієї дружби, а польський уряд йому повністю довіряв. В 1663 році разом з поляками Тетеря і його війська здійснили дуже невдалий похід на Лівобережжя з метою приєднати його до своєї держави, а значить і до Польщі. Там козаки правобережного гетьмана і солдати короля Яна Казимира зустріли відчайдушний опір як з боку козаків, так і з боку московської армії. В першій половині 1664 року ситуація для П. Тетері і його прибічників стала особливо важкою. З лютого все Правобережжя було охоплено могутнім антипольським і антигетьманським повстанням. Як писав один із катів повстанців С. Чарнецький: «Вся Україна вирішила вмерти, але не піддатися полякам!» Проти Тетері виступили, в тому числі, Ю. Хмельницький, Г. Гуляницький і, можливо, конотопський переможець — Іван Виговський. Приймали в бунті участь і низові козаки на чолі з І. Сірком. Нарешті на правому березі з'явився з протилежного боку Дніпра тамтешній гетьман Брюховецький. Повстання висвятив київський православний митрополит Й. Нелюбович-Тукальський.

Намагаючись утримати владу, Павло Тетеря виявив надзвичайну жорстокість, покаравши вогнем і мечем села і міста. Схоже діяли і поляки. Свого попередника Івана Виговського Тетеря не дуже любив, хоч свого часу і був одружений на його сестрі, ймовірно вбачаючи в ньому впливового потенційного суперника. Були між ними і майнові конфлікти — гетьман захопив майно Данили Виговського, коли той опинився в московському полоні. У розпал повстання Тетеря написав листа королю, де додав, що Виговський, мовляв, є спільником Сірка й має зносини з Москвою. Ян Казимир йому не повірив й написав Виговському прихильного листа, в якому просив його придушити повстання. Тоді Тетеря сфальсифікував документи на підтвердження безпідставних звинувачень колишнього гетьмана України й розіслав повсюди відповідні листи. Крім того, заручився підтримкою польського воєначальника Маховського, що допомагав йому боротися з повстанцями. В цьому питанні польський полковник виявив невдячність — свого часу Виговський викупив із неволі двох його небожів.

На початку березня 1664 року Іван Виговський як київський воєвода видав універсал, скликаючи шляхту київського воєводства на сеймик до Житомира, але шляхта, що була підбурена листами Тетері, на збір не з'явилася. Колишній гетьман вирішив поговорити з нинішнім віч-на-віч і вирушив до Білої Церкви, але не застав Тетерю ні там, ні в Рокитному Того ж часу він одержав запрошення від Маховського на якусь важливу розмову в Корсунь. Там Виговський і побачив не тільки Маховського, але й Тетерю. Ті зібрали раду із своїх людей, яка його засудила як зрадника польської корони. Виговський намагався довести, що всі документи підроблені, що його як сенатора можуть судити лише король і сенатори, однак вороги твердо вирішили прибрати небезпечну, на їх думку, людину. На світанку 9 березня 1664 року Виговського було розстріляно на порозі хати, де він мешкав. Зауважимо, що самосуд викликав таке обурення у міщан Корсуня, що Маховський змушений був швидко залишити місто. Так не стало колишнього гетьмана. В своїй книзі «Українська національна революція XVII ст.» історики В. Смолій і В. Степанков пишуть: «Пройшовши тернистий шлях «блудного сина» ідеї державної самостійності України, він повністю прийняв цю ідею розумом і серцем і свідомо поклав на олтар її реалізації власне життя».

Жінка Виговського, дізнавшись про загибель свого чоловіка, тяжко захворіла. Але, побоючись лиха й собі, хвора, втекла з Бара удвох зі своїм братом Юрієм. Криючись по лісах, дісталася до Руди, свого галицького маєтку. З великими труднощами добула тіло свого чоловіка й поховала його в скиті Руди Гніздичевської, в склепі Хрестовоздвиженської церкви. Через три місяці вона померла, заповівши поховати себе поруч із чоловіком.

Зберігся цікавий лист на адресу вального сейму Речі Посполитої, що склали впливові старшини Тетері Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Тимош Носач, Павло Яненко-Хмельницький, Остап Гоголь і Самійло Зарудний. В ньому автори доводять, що провина Івана Виговського перебільшена: колишній гетьман, звісно, підтримував зв'язки з підозрілими особами і просто з лідерами повстанців як із давно знайомими йому людьми, але звинувачення його в керівництві масштабним бунтом — очевидний наклеп, справа рук польського шляхтича Маховського. Це дещо знижує героїчний пафос, що лунає на адресу Івана Євстахійовича як людини-борця, але тим не менш можемо зафіксувати, що нібито пропольський гетьман загинув саме від рук поляків.

Вже наступного року Тетеря втік до Польщі. Замість нього гетьманом став Петро Дорошенко, якому довелося багато років змагатися за єдність і хоча б відносну незалежність України. Трагічним для нього і для всієї його справи став 1667 рік, коли Річ Посполита і Московія підписали Андрусівську угоду, що офіційно розділила Україну між цими двома державами. Козаків з цього приводу вже не питали…