Павло Полуботок і його спроби відродити гетьманщину

Удар, нанесений українській державності створенням у Глухові Першої Малоросійської колегії, навряд чи можна недооцінити з точки зору згубного для України процесу російської колонізації. Однак після заснування колегії козацька старшина не припинила спроби зменшити вплив Санкт — Петербурга на українську політику. І серед її представників, які не змирилися з таким приниженим становищем, можемо відзначити насамперед наказного гетьмана Павла Полуботка.

Вже за чотири дні після смерті Івана Скоропадського Павло Полуботок, добре розуміючи, яким буде наступний крок російської влади стосовно України, скликав у Глухові раду козацької старшини. Генеральна старшина і полковники зібралися 7 липня й ухвалили універсал до мешканців краю, у якому закликали зберігати спокій і не йти на конфронтацію з представниками російської влади. Після цього Павло Полуботок негайно відрядив до Санкт — Петербурга своїх посланців С. Рубця і В. Биховського. їм наказний гетьман доручив добиватись від Петра І дозволу на обрання нового гетьмана.

Але, як можемо здогадатися, ця місія не мала жодної надії на успіх. Із Санкт — Петербурга Рубця і Биховського відрядили до Астрахані, куди мав прибути Петро І, після чого козацькі посли мусили тривалий час очікувати там на аудієнцію в імператора. Коли ж посланці Полуботка дочекалися прийому, цар Петро І після довгих і туманних розмов про долю імперії не подав ніякої надії на виконання прохання наказного гетьмана. Натомість пообіцяв розглянути питання виборів гетьмана після повернення з чергового походу до Персії, вочевидь сподіваючись на допомогу козацьких полків у цій кампанії. Такий «м'який» прийом Петром І Рубця і Биховського можна пояснити лише небажанням налаштовувати проти себе козаків напередодні військової кампанії. Одразу після розмови з посланцями Полуботка Петро І надіслав до Глухова листа. Його зміст викладений в «Історії Росії» С. Соловйова: «Наше императорское величество указали Малую Россию, до избрания другого гетмана, по прошению вашему, ведать и все той Малой России управление чинить по правам Малороссийского народа вам и генеральной старшины обще, токмо во всех делах и советах и в посылках в Малую Россию универсалов иметь вам сношение и сообщение со определенным для охранения народа Малороссийского бригадиром нашим Вельяминовим». Іншими словами, Петро І наказав козакам коритися Вельямінову і Малоросійській колегії, незважаючи на те, що вони воліли обрати нового гетьмана. Тут, очевидно, зіграв свою роль і той факт, що, хоч Іван Скоропадський і призначив Полуботка наказним гетьманом Лівобережжя, російська влада офіційно не визнала його призначення і ставилася до наступника Скоропадського з підозрою, вважаючи його черговим претендентом на те, щоб очолити боротьбу проти російського панування в Україні. Так, наприклад, відомо, що обер — прокурор сенату Г. Скорняков — Писарев з цього приводу писав кабінет — секретарю О. Макарову: «Изволишь старание приложить, чтоб кого в Малороссию его величество приказал отправить для правления гетманского из знатных, понеже от Полуботка правлению надлежащему быть я не надеюсь, ибо он совести худой». Що ж, російська влада мала своє уявлення про совість козацької старшини. І це уявлення навряд чи колись збігалося з суто українськими інтересами.

Павло Полуботок і сам розумів такий стан справ. Як, утім, усвідомлював, на який ризик наражає себе, очолюючи опозицію російській владі. Але це не зупинило наказного гетьмана, не примусило вчинити так, як у той час вже цілком відкрито чинили десятки представників генеральної та полкової старшини, — схиливши голову, мовчати або годуватися з рук Росії, відстоюючи її інтереси.

Тим часом російська диктатура активно «загвинчувала гайки» у командуванні козацького війська. Таке явище, як призначення на посади полковників російських офіцерів, набуло масового характеру. Малоросійська колегія приймала закони, які були властиві суспільному ладу царської Росії і що їх аж ніяк не могла сприймати козацька чернь, яка звикла до перевіреного часом демократичного устрою. Бригадир Вельямінов командував генеральною старшиною Запорозького Війська, як своїми підлеглими, чим укотре вказував на статус — кво Малоросійської колеги. Значно поширилася практика використання українського козацтва на роботах, які велись на території Російської імперії, що порушувало вікові звичаї українського козацтва, звиклого вважати себе воїнами й лицарями, але аж ніяк не робочим бидлом. Як зазначає М. Грушевський, українські козаки тисячами гинули на теренах Російської імперії.

Ось лише один з виявів піклування Росії і її дітища — Малоросійської колегії — про український народ. Це відбувалось на будівництві Ладозького каналу, на будівництві фортеці Святого Хреста, закладеної неподалік Дербента, а також на багатьох інших ключових для імперії об'єктах. Лише будівництво фортеці Святого Хреста, як пише М. Грушевський, коштувало Україні близько п'яти тисяч смертей найкращих її синів, які загинули від південної лихоманки та інших хвороб. Загалом же будівельні роботи в Російській імперії за час функціонування Малоросійської колегії, за підрахунками М. Грушевського, забрали життя у двадцяти тисяч українців. І хоча для більш пізнього часу така цифра не надто приголомшлива, вдумавшись, можемо бачити тотальну картину знищення Запорозького Війська. Двадцять тисяч — особовий склад не менш аніж п'яти — шести козацьких полків. Попередня історія козацьких війн не знала таких втрат навіть у найлютіших баталіях.

Розповідаючи про події того часу, не можна оминути й цікавий факт із життя наказного гетьмана Павла Полуботка, який на чолі козаків теж був присутній на будівництві Ладозького каналу. Одну з партій козацтва тоді вів генеральний хорунжий Війська Запорозького Іван Сулима, нащадок славетного гетьмана початку XVII сторіччя. Це був справді пекельний похід — у завірюхи, бурани, по бездоріжжю, лісами і непрохідними болотами. Козаки геть обносилися, вони навіть були змушені міняти зброю, одяг, волів і коней на продовольство. Українці замерзали і вмирали від хвороб, насамперед простудних. Більш ніж третина козаків не повернулася з цього походу, загинув і Іван Сулима. Розгублена через загибель генерального хорунжого старшина послала гінця навздогін Полуботку, який уже був на Валдаї. У листі старшини прохали наказного гетьмана порадити, що їм робити. Полуботок відписав тоді, що ховати Сулиму в Росії не можна, тому що «в цьому краю і імені його ніхто не пригадає… велю належну труну зробити, в якій тіло покласти… і спорядивши так, відправ його милість до Господа».

Одночасно з винищенням козацького населення на цих своєрідних «будівництвах сторіччя» зазнавало значних втрат і українське поспільство. Його спустошували і плюндрували походи й постої російських військ, витрати на утримання яких лягали на плечі українського населення. Відомо, що на території деяких козацьких полків було розташовано по цілому полку російського війська, тож земля, яка, згідно з розробленим ще Богданом Хмельницьким територіально — полковим устроєм, повинна була годувати визначену кількість війська, змушена була нести подвійний тягар. Якщо врахувати, що населення українських полків було й без того ослаблене довгою Північною війною, стає зрозуміло, чим стали для нього накази Малоросійської колегії постачати велику кількість «порцій і рацій» воякам, а також виплачувати усі старі й нові військові податки. Також слід зазначити, що податки ці значно зросли, і, звичайно, всупереч обіцянкам російської влади. М. Грушевський наводить таку статистику роботи Малоросійської колегії: «Згідно з відомостями, що їх надала Малоросійська колегія у Сенат, у 1722 році у військову казну надійшло 45 тисяч карбованців грошима й 17 тисяч чвертей[2] муки; у 1723 році з населення України вдалось отримати вже 85 тисяч карбованців, а у 1724 — грошима 140 тисяч карбованців і 40 тисяч чвертей муки; в 1725 — 173 тисячі карбованців. Якими методами російський уряд звик добиватись таких „ударних“ темпів роботи, можемо уявити собі хоча б з більш новітньої історії України».

Мусимо зазначити, що ніхто з представників старшинської верхівки, окрім Павла Полуботка, не висловлював незгоди з таким станом речей. Тож наказному гетьманові вже від початку своєї діяльності на ниві протиборства роботі Малоросійської колегії судилося залишитись на самоті. З Вельяміновим Полуботок почав конфронтацію вже з перших днів після прибуття бригадира до Глухова. Відомо, що наказний гетьман запротестував уже проти розгляду Малоросійською колегією першої скарги мешканців одного з сіл, мотивуючи це тим, що справу до цього не розглядав ні полковий, ні Генеральний суд. Президент колегії не звернув жодної уваги на претензії Полуботка. У відповідь на поведінку Вельямінова Полуботок розіслав свій універсал, у якому наказував: «Якщо хто — небудь на когось подає апеляцію або інші прохання, то кожного разу повинен звертатися до полковника і від нього вимагати рішення». Не дивно, що обурений таким «бунтарством» Вельямінов, у свою чергу, намагався заборонити Полуботку звертатися до народу за допомогою універсалів. Це й започаткувало часті сварки між ними.

Не поліпшувало ставлення російської влади до Павла Полуботка й те, що наказний гетьман, боячись важкого покарання, заборонив старшині використовувати працю козаків для власних цілей, запровадив принцип колегіальності у полку, сотенні та селищні суди, встановив порядок апеляцій та реформував уряд генерального судді. Після таких постанов наказного гетьмана конфлікт між ним та Вельяміновим досяг апогею, про що бригадир і поквапився сповістити Петра І.

Російський імператор, який дбав зовсім не про поліпшення правового становища у Запорозькому Війську, а лише про те, аби чимшвидше зламати в Україні найменші паростки опозиції імператорській владі, одразу ж зайняв позицію цілковитого сприяння Вельямінову. У відповідь на його скарги він в екстреному порядку видав закони, які розширювали й без того значну владу президента Малоросійської колегії в Україні. Павла Полуботка і ще кількох старшин, котрі, на думку бригадира Вельямінова, заважали роботі Малоросійської колегії, вирішили взагалі прибрати з України. Для цього наказний гетьман імператорським наказом був викликаний до Санкт — Петербурга, а лівобережні полки вислали до південних кордонів. Офіційна версія передислокування козацьких військ — охорона кордонів від татар — не витримувала критики. Очевидно, цар, добре пам'ятаючи колишні відносини з непокірним козацтвом, просто прибирав військову силу, яка могла стати опорою Павла Полуботка.

До Санкт — Петербурга Павло Полуботок вирушив улітку 1723 року і 3 серпня подав Петру І чергову чолобитну, в якій знову просив відкликати Малоросійську колегію з теренів України, замінивши її Генеральним судом із семи чоловік, повернути забрані «права і вільності козацькі грамотою царя Олексія Михайловича за гетьмана Богдана Хмельницького затверджені і від самого його імператорської величності при ставленні на гетьманство Скоропадського конфірмовані».

Зазначимо, що Полуботок боровся за права козацтва легальними методами, намагаючись схилити на свій бік впливових людей, переконати їх у справедливості своїх вимог. Він писав безліч листів, петицій, чолобитних. Важко сказати, чому саме так повівся наказний гетьман — чи від нерозуміння справжнього обличчя Росії, чи від неспроможності з тих чи інших причин більш активно боротися. Але факт залишається фактом — повести за собою козаків, як це робили до нього Мазепа та Орлик, він не спромігся. Однак навіть така мирна поведінка наказного гетьмана викликала вкрай негативну реакцію у Санкт — Петербурзі. І хоча Петро І не виявляв свого обурення надто відверто, приймаючи петиції Полуботка й надаючи його делегації безліч знаків уваги, серед яких були запрошення на бенкети й навіть на аудієнцію, дні наказного гетьмана були полічені. Одночасно з вшануванням «малоруських послів» Петро І відрядив в Україну свою довірену особу, майора Румянцева. Майору найвищим наказом було доручено зібрати компромат на Павла Полуботка. Серед інших розпоряджень Петро І віддав і таке — добути свідоцтво про листування Полуботка із запорожцями. Очевидно, саме у цих листах наказного гетьмана Петро І мав надію знайти натяки на заклик до бунту й назавжди позбутися надокучливого «малороса». Крім того, імператор доручив Румянцеву провести опитування представників козацької черні, щоб дізнатися, чи підтримує рядове козацтво затвердження російських офіцерів на полковницькі посади, відшукуючи, ясна річ, лише «потрібні» свідчення. Також майор мав на меті зібрати докладну інформацію про зловживання тієї частини козацької старшини, яка симпатизувала Полуботку. Таким чином, як зауважує М. Грушевський, «ревізія ця мала на меті отримати щось на манер плебісциту про введення великоросійського правління і разом з ним — звинувачувальний акт проти старшини».

Дізнавшись про місію Румянцева, Полуботок, найімовірніше, зрозумів справжню мету відрядження імператорського посланця і наслідки, які цей візит міг мати для нього і його старшин. Він з останніх сил робив спроби протидіяти запущеній машині державної влади, основним завданням якої було знищити його фізично. Із Санкт — Петербурга в Україну надходили листи наказного гетьмана, у яких він давав представникам прихильної до нього старшини поради стосовно того, як протидіяти ревізії Румянцева і які відповіді давати на запитання посіпак Петра І. До південних кордонів, де були зосереджені основні сили козацького війська, вирушили посли Павла Полуботка. Під їхнім впливом козаки написали до імператорської канцелярії листа, у якому скаржилися на рішення Малоросійської колегії відрядити їх сюди, а також на негаразди, які через таке рішення змушене витримувати місцеве населення. Однак, як зазначає М. Грушевський, ці скарги, викладені у козацькій петиції, писаній у військовому таборі на ріці Коломак, лише ще дужче роздратували Петра І.

Саме на тлі цього роздратування таємна канцелярія Російської імперії розпочала слідство над Павлом Полуботком, а також над старшинами Чорнишем і Павичем, які супроводжували наказного гетьмана. Спочатку слідство вели переважно щодо адміністративної діяльності наказного гетьмана: кому і за що надані маєтки, куди витрачені кошти, чому на ту або іншу посаду призначено такого — то старшину тощо. Швидше справа пішла після повернення з України Румянцева. Одразу ж після того як майор надав у розпорядження таємної канцелярії зібраний ним в Україні «компромат», Павлу Полуботку оголосили звинувачення в державній зраді.

Наказного гетьмана й інших обвинувачених у сфабрикованій справі заарештували просто на вулицях Санкт — Петербурга. Документи тієї доби свідчать, що безпосередньою причиною такого арешту слугувало вручення Петру І через канцеляриста Івана Романовича ще одного листа, написаного українськими старшинами на річці Коломак. Цей лист, на відміну від попередніх скарг, містив прохання повернути виборність гетьмана і зберегти самоврядування в Україні. Як засвідчують сучасники, відповідний лист викликав у царя нестримну лють, він почав тупотіти ногами, кричати і наказав зривати з козацьких послів, котрі прибули з листом, шаблі.

Після ув'язнення Павла Полуботка у Петропавлівській фортеці Україною прокотилася ціла хвиля арештів. Почалися допити, під час яких до заарештованої старшини широко застосовували найжахливіші тортури. Що ж до самого Полуботка, то основними звинуваченнями для нього були зв'язок з Пилипом Орликом, а також надсилання в Україну інструкцій, які стосувалися тих, кого допитував Румянцев. Але, слід зауважити, звинувачення не витримували критики. Навіть після такої велетенської роботи царських нишпорок, яку провели напередодні, не було жодних доказів «зради» Павла Полуботка. У розпорядженні таємної канцелярії був лише привезений Румянцевим «компромат» — побутові скарги переважно завербованих Румянцевим людей, а також свідчення про ворожіння якоїсь вдови, яка передбачала Полуботку гетьманство, і таке інше. Як сказали б у наш час — справу було шито білими нитками. Проте такі обставини зовсім не бентежили посіпак Петра І. І це вкотре засвідчує факт, що російський імператор вів боротьбу не з наказним гетьманом Павлом Полуботком, а з самою державою Гетьманщина, яка кісткою в горлі стояла у Петра І, котрий мав низку імперських планів.

Тортури, що їх царські кати застосовували до Павла Полуботка і його товаришів, були жахливими. Як свідчать історичні джерела, за наказом царя — садиста людям робили на тілі надрізи, закладали туди сірку і підпалювали її, прикладали до тіла розпечене залізо, виламували руки. Незважаючи на це, Полуботок тримався мужньо. Свідченням мужності і високого патріотизму Полуботка є, зокрема, його промова, виголошена перед імператором напередодні смерті. Текст цієї промови до нас донесла легенда. У ній наказний гетьман докоряє Петру І за його азіатську політику стосовно України, за ту політику, яка руйнує одвічні козацькі вільності, традиції і звичаї. Перебуваючи на порозі смерті, Павло Полуботок закликає царя поводитися не як азіатський тиран, а як європейський монарх, пригадати про суд Божий, який «нікого не обійде», і надати Україні можливість жити вільно та заможно. На жаль, зараз ми не маємо ніякої можливості точно визначити, чи ця полум'яна промова й справді мала місце, чи лише була вкладена в уста наказного гетьмана нащадками, для яких Полуботок став героєм — мучеником.

Павло Полуботок помер наприкінці 1724 року, так і не побачивши світла після підземель Петропавлівської фортеці. І якщо навіть легендарна промова наказного гетьмана є лише міфом, незаперечним залишається такий факт: її слова про те, що гетьмана і царя має розсудити сам Бог, справдилися — руйнівник української Гетьманщини ненадовго пережив Павла Полуботка.