Помста Петра І запорожцям за підтримку Мазепи Гетьманування Пилипа Орлика і його конституція Прутська угода

Як відомо, запорожці на чолі зі своїм кошовим отаманом Костем Гордієнком не залишились осторонь від доленосних подій, що відбулися під час Полтавської битви. Вони активно підтримали гетьмана Мазепу, створивши чи не найбільш боєздатний підрозділ його війська. Проте перемога не була цього разу на боці січових відчайдухів, тож, зазнавши нищівної поразки, Запорозька Січ потрапила у немилість російського монарха. Відомий дослідник історії Запорозької Січі Д. Яворницький зазначає: «Спокушені Мазепою, захоплені Гордієнком, отримавши надію від Карла ХП, запорожці після страшної і кровопролитної поразки їх росіянами у самому гнізді, Чортомлицькій Січі, вимушені були покинути все, що було дорого кожному запорожцю: і рідну колиску, матку — Січу, і шумовиті пороги, що багато казали розуму і серцю кожного запорожця, і Великий Луг, який був „батьком“ для всякого „сіромахи“, і заповітну річку Самару з її священною для набожного запорожця обителлю, і, нарешті, усі могили, що приховували у своїх безмовних і таємничих надрах усю попередню історію запорозького війська».

Становище запорозьких козаків і справді було вкрай безрадісним. Опинившись перед фактом руйнування створеної легендарним Сірком Чортомлицької Січі військами царя, який неодноразово раніше виголошував своє захоплення козацькою вольницею, запорожці були змушені шукати порятунку серед своїх одвічних ворогів. Так, саме татари і кримський хан Девлет — Гірей II стали тими, хто надав на своїх землях притулок колишнім недругам, залишивши їм можливість зберегти військову організацію всупереч бажанню Московського царства. Так у 1711 році виникла Олешківська Січ.

Зазначимо одразу, що Олешки — урочище, місцевість і поселення в пониззі лівого берега Дніпра — з'явилися задовго до появи тут татар, тож є ймовірність того, що запорожці у минулому володіли цими землями. Назву урочища місцеві краєзнавці виводять від слова «вільха», яким люди у давні часи позначали болотяну місцевість, укриту дрібноліссям. Деякі історичні джерела вказують на те, що поселення Олешки виникло на місці чи поблизу давньогрецької колонії Олександра. Це еллінське поселення було відоме з другої половини XI сторіччя як форпост Київської Русі під назвою Олешшя. У наш час згадувана місцевість знаходиться в межах міста Цюрупинська Херсонської області.

Осівши з дозволу кримського хана в Олешках і заснувавши там Січ, запорозькі козаки були змушені на якийсь час зовсім припинити стосунки з козацькою Україною. Однак сама Україна про них не забувала. Як, утім, і розлючений Петро І. Ще 17 липня 1709 року гетьман Іван Скоропадський, пропонуючи цареві Петру І різні «Прохальні пункти», писав про запорозьких козаків: «Любо то запорожци проклятые, через явную свою измену и противность утратили Сечь, однак понеже весь малороссийский народ оттоль рыбами и солью питался и на всяком зверу имел добычь, абы и теперь, по ускромлению помененых проклятых запорожцов, милостивым вашего царскаго величества указом вольный туда с Украины был путь для помянутой добычи и яко от господина воеводы каменнозатонскаго, так и от людей, в кгварнезоне том будучим таковым промышленникам жадная не чинилась обида и препятствие». Отже, Скоропадський, незважаючи на використання яскравих «епітетів» щодо запорожців, усе ж намагався втримати росіян від негайної колонізації Запорожжя, вочевидь розраховуючи на те, що козаки згодом зможуть повернутись на свої одвічні землі. 1712 року, вже після того як цар Петро І, розпочинаючи війну з турками, знову спробував перетягти на свій бік запорожців і отримав від них відмову, після невдалого для царя Прутського походу, Петро І видав ще суворішу постанову про недопущення запорозьких козаків в Україну. Він наказав коменданту Полтави і Переволочної Скорнякову — Писареву пильнувати, щоб «малоросіяни на Запорожжя з товарами і ні з чим не їздили, а кримчаки запорожців із собою не возили; запорожців ні для чого не пропускати, окрім тих, які приходитимуть з повинною до царя».

Зрозуміло, що такий контроль царських урядників надзвичайно сильно шкодив як самому Запорожжю, так і Україні в цілому. Економічні зв'язки, установлювані протягом сторіч, було розірвано. Багаті на дичину, рибу, сінокоси і соляні копальні краї залишились поза межами досяжності населення Подніпров'я, а товари, у яких мали потребу в Запорожжі, перестали надходити туди з царської милості. І, звичайно, така ситуація дуже скоро далася взнаки. Зубожіння населення Лівобережної України, до якого, як уже було сказано, призвела Північна війна і перебування великих підрозділів російського війська, лише прискорилося. Колись вільні й заможні, українські селяни перетворювались на бідноту, що було лише на користь Петру І. Адже не викликає сумнівів, що контролювати вбогих для влади є значно простішим завданням, аніж утримувати у ярмі заможних.

Однак хоча запорожці і перебували в скрутному становищі, вони певною мірою продовжили протистояння з царем. Під керівництвом кошового Гордієнка протягом 1710–1713 років проводили рейди на захоплені московськими військами українські міста, метою яких було здобуття потрібного Низовому війську спорядження, продовольства і фуражу. Проте слід зазначити, що масштабністю ці події не відзначалися. Це були радше операції невеличких загонів козацьких здобичників, аніж бойові дії, які проводили військові підрозділи.

До 1714 року, як пише Д. Яворницький, віра простого козацтва у спроможність шведського короля якось вплинути на ситуацію в Україні остаточно зникла. Тож коли Карл XII залишив межі Османської імперії і пішов через Трансільванію до міста Штральзунд, запорозькі козаки припинили будь — які зв'язки зі шведами.

Можемо сказати, що відхід військ Карла ХII мав для запорожців радше позитивні наслідки. Від 12 липня 1711 року, тобто від дати підписання Прутського миру, а потім з 3 квітня 1712 року, після Константинопольського трактату, Росія формально відмовилася від претензій на Запорожжя. Петро І був змушений визнати Запорізький край улусом Османської імперії, а самих запорожців — підлеглими ханських сераскирів.[1] У тексті документа було зазначено: «Его царское величество весьма руку свою отнимает от Козаков с древними их рубежами, которые обретаются по сю сторону Днепра и от сих мест и земель, и фортец, и местечек, и от полуострова Сечи, который сообщен на сей стороне вышеупомянутой реки».

За умовами Прутського миру, Московське царство відмовлялося на користь турків від усіх земель колишнього Запорожжя по ріку Орель. Також Петро І зобов'язався зруйнувати свої фортеці в Самарі, Кодаку й Кам'яному Затоні. Таким чином, цей мир, загалом невдалий для Московського царства, приніс полегкість у становище запорозьких козаків: після нього запорожці де — юре знову стали власниками того, що вони втратили після зруйнування Чортомлицької Січі й поразки під Полтавою, тобто всіх своїх земель від Нового Кодака до фортеці Святої Анни.

У цей час від Запорозького Низового війська надійшов лист до Івана Скоропадського. У ньому запорожці прохали гетьмана домогтися для них царського дозволу повернутись на свої колишні землі, щоб ствердити де — факто закладені у Прутському і Константинопольському трактатах домовленості. Нам достеменно невідомо, що саме відповів Петро І на таке прохання запорожців до власного гетьмана, але знаємо, що в 1713 році цар дозволив невеликому підрозділу запорозьких козаків повернутися в Україну й обрати собі місце для проживання. Наступного, 1714 року з меж Олешківської Січі в Україну повернулися ще триста п'ятдесят козаків. Однак слід зауважити, що царський уряд не погодився дати дозвіл цим людям поселитися у межах земель Запорозького війська. Натомість їм було запропоновано осісти на півночі Гетьманщини — у районі Глухова і в Конотопі. Цей крок, найімовірніше, був продиктований бажанням царя контролювати непокірних запорожців, що, звичайно, значно легше було зробити поблизу кордонів Московського царства. З цього приводу, як зазначає Д. Яворницький, граф Головін писав із Санкт — Петербурга до гетьмана Скоропадського: «Я про це доносив його царській величності, і його царська величність, хоч і не хотів тих, що повертаються, свавільних запорожців на Україну приймати, але, однак, коли деякі вже були прийняті, а за іншими посилав сам фельдмаршал, то государ зволив наказати мені до вашої вельможності і до пана фельдмаршала, щоб прийшлим запорожцям бути на вказаних квартирах, а тим, що мають прийти, поселяти в пристойних, по баченню вашої вельможності, місцях, і по спільній з паном фельдмаршалом згоді наказати дивитися, як вони там будуть жити і чи не буде від них якоїсь противності відбуватись». Зрозуміло, що такий стан речей у запорожців, котрі звикли жити вільно, не викликав великого захоплення. Однак вони не припинили спроб домогтися повернення з татарських володінь в Україну навіть на таких умовах. Цьому, безумовно, сприяв той факт, що зовсім не все було гаразд у стосунках запорозьких козаків і татар на землях Олешківської Січі.

Спершу життя запорозьких козаків під владою кримського хана було досить вільним. Запорожці користувалися великими земельними угіддями і нічого не платили за це у ханську скарбницю. Навпаки, вони самі отримували від Девлет — Гірея II платню. Мабуть, хан мав на запорожців свої плани, отже, за коштами діло не стало. Проте надалі ханські урядники відмовилися сплачувати грошове утримання, замість того дозволивши запорозьким козакам брати сіль з кримських озер, спочатку з певними послабленнями супроти встановлених у Криму правил ведення цього «бізнесу». Цим послабленням було передусім мито, менше за те, яке татари звичайно брали з козаків та інших українських промисловців за видобуток солі. Після цього татари, довідавшись, що запорожці під приводом вивезення солі для себе брали її для вивезення в Україну і продавали з великим зиском, позбавили їх і цього привілею. Крім того, як компенсацію за протекцію кримського хана запорозькі козаки повинні були брати участь у походах кримського війська. Для цього у Бахчисараї видали нормативні акти й установили кількість козацького корпусу при ханському війську у дві тисячі запорожців. На чолі з кошовим отаманом вони повинні були з'являтися в розпорядження татарських командирів на перший заклик хана. І хоч січові козаки намагалися виконувати покладені на них зобов'язання, ханська влада часто використовувала козаків зовсім не так, як того хотілось би самим запорожцям. Відомо, наприклад, що запорожці за ханським наказом ходили в похід на черкесів і дійшли до ріки Сулак на Північному Кавказі. Цей похід, як засвідчують документи, запорозькі козаки вважали важким і досить збитковим для себе.

За ту саму ханську протекцію запорожці відбували не лише військову повинність. Кілька разів за розпорядженням хана вони мусили ходити до Перекопу і працювати на будівництві укріплень Перекопської лінії. Для такої роботи призначали підрозділи у триста і більше чоловік. Нелегкі кліматичні умови в районі Перекопу знайомі всім, до того ж працювати доводилося завжди безкоштовно. Остання обставина найбільше пригнічувала козаків, котрі мали власне уявлення про лицарську честь і вважали, що їх мають за безправних невільників.

Запорожці, зі свого боку, теж досить часто порушували тимчасовий мир з одвічними своїми ворогами. Тут варто згадати описаний Д. Яворницьким епізод, який, на думку автора, цікаво характеризує ставлення запорозьких козаків до татар під час перебування перших на татарських землях. Ідеться про дії запорозької ватаги, якою командував якийсь Грицько Коваль. Ватага складалася з козаків Стецька Великого, Василя Черевика, Власа Тахтаула, Гаврила Старого і «деяких інших гультяїв» загальною кількістю до тридцяти чоловік. Ці козаки, як пише Д. Яворницький, покинувши Олешківську Січ під час Спасового посту, пішли до містечка Решитилівки красти коней. Не здобувши коней, натомість вони вхопили сім голів рогатої худоби задля того, щоб використати її на харчі. Йдучи зі своєю здобиччю Шаковим шляхом, запорожці помітили в районі Яковиної долини три вози і при них дев'ятьох татар. Спочатку вони відпустили татар з миром, але потім несподівано напали і примусили татарських купців покинути вози й розбігтись у пошуках порятунку. Тоді запорожці, виставивши на могилі сторожу, яка мала попередити їх про можливий напад татарського війська, почали грабунок валки. Забрали коней, з возів позабирали все, що могли забрати з собою, тобто гроші, сап'ян, інші цінності. Основний вантаж возів — родзинки, фіги, лимони й лимонний сік — залишили незачепленим. Після цього розбійники розділили награбоване і зникли.

Така поведінка людей, причетних до Запорозького коша, надзвичайно розгнівала Девлет — Гірея II. В Олешківську Січ із Бахчисарая прибув посланець хана у супроводі загону з півтораста вершників. Прибулий бей мав доволі жорстку розмову з кошовим отаманом, після чого оголосив вимогу заплатити за збитки по сто талерів за кожного грабіжника. Не наважуючись сперечатися з татарами, військо заплатило п'ять тисяч золотих і, крім того, ще п'ять тисяч мало виплатити протягом року зі своїх базарних доходів. Для Запорозького Низового війська, яке з волі Петра І потрапило у досить скрутне становище, ці гроші були немаленькою сумою.

Тож що довше перебували запорожці під владою Кримського ханства, то більше накопичувалось у них взаємного невдоволення і приводів для сутичок з підлеглими хана. До того ж запорожцям якнайсуворіше було заборонено зберігати в Січі гармати. Відповідно до цієї постанови, татари забрали з Олешківської Січі всі гармати. Крім того, запорожцям забороняли будувати будь — які укріплення як у самій Січі, так і в інших місцях, їм забороняли зноситися з представниками Московського царства та їздити до російських міст, а також торгувати в Криму і в Очакові. Дозволялося лише купувати у визначених місцях товари й не вивозити їх за межі Січі. Натомість у Січі право торгувати надавали татарам, грекам, євреям, вірменам. Запорожців обкладали різними податками також у ті дні, коли до них приїжджали для огляду війська, їх громадського ладу чи в якійсь іншій справі кримський хан, мурзи з численним почтом і слугами. Під час таких візитів запорожці мусили всіляко вшановувати татар і годувати як їх самих, так і їхній почет та коней, а при від'їзді, крім того, робити їм коштовні подарунки.

До усього згаданого додамо ще й одвічну ворожнечу запорожців з татарами. Адже усім відомий той факт, що козацтво як клас і Запорозька Січ як форма козацького самоврядування виникли саме для боротьби з татарами. Отже, стає зрозуміло, що, попри усю свою ненависть до московського царя, запорожці були змушені шукати його милості і для цього продовжували слати до Івана Скоропадського листи з проханням вплинути на рішення Петра І із запорозького питання.

У 1715 році кошовий отаман Василь Іосіфов відрядив із Січі до Глухова з листом писаря Рогулю. У листі кошового до Скоропадського було викладено прохання «чинить наиприлежнейшее старание и заступление о получении за их проступок прощения и о принятии в прежнюю милость и прихильность войска запорожского под державу царского величества». Цього листа гетьман Скоропадський надіслав Петру І з власним коментарем, у якому особисто прохав царя дозволити запорожцям повернутись. У відповідь на лист кошового і прохання гетьмана Петро І 10 лютого 1715 року видав царський указ, у якому сповіщав, що готовий прийняти під свою руку лише тих із запорозького товариства, хто визнає свою провину. У разі, якщо вони готові покинути татарську службу, цар зобов'язувався селити їх у межах Гетьманщини і навіть слухати не хотів про можливість відновлення старого устрою Запорозької Січі. Таке бажання він мотивував Константинопольським трактатом і незгодою Османської імперії на відновлення Січі. Хоча, мабуть, були у царя і власні аргументи для того, щоб не дати можливості організуватись кількатисячному війську, яке б знаходилося поза межами впливу Москви. Тож іще довгий час навіть по смерті Петра І — до 1734 року — запорожці були змушені терпіти зверхність татарського хана. Про ці події донесла до нас крізь сторіччя народна дума повні душевного болю рядки:

Ой, Олешки, будемо довго ми вас знати,

І той лихий день, і ту лихую годину

Будемо довго, як тяжку личину, споминати.

Але чим був для російської влади біль запорожців, як, утім, і біль козацької держави, яка після багатьох років кровопролиття і боротьби за незалежність ще більше загрузла у васальну залежність від чужої їй влади? Нічим. У будівничого Російської імперії був власний погляд на світовий порядок, і Запорозька Січ не була одним з його елементів. Вона створювала прецедент демократичного устрою в межах імперської диктатури, а тому була приречена на забуття.

Таким чином, можемо стверджувати, що Січ, як найголовніше джерело опору на Лівобережній Україні, до часу була локалізована Петром І. Відтак питання про скасування гетьманської влади стало тут лише питанням часу — Івану Скоропадському дали можливість дожити, утримуючи гетьманську булаву, але його наступник не був потрібен Москві. Перша Малоросійська комісія, відома як період Безгетьмання, була вже не за горами.

Однак у той час, коли Запорожжя перетворилось із впливового політичного гравця на невелику військову одиницю під владою кримського хана, значно посилився вплив на події в Україні тієї старшини колишнього гетьмана Мазепи, яка після поразки під Полтавою змушена була емігрувати з батьківщини. І найяскравішим з цієї плеяди козацьких емігрантів був, безперечно, Пилип Орлик.

Народився Пилип Орлик 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту Великого князівства Литовського. Документи тієї доби, які донесла до нас історична наука, оповідають, що династія Орликів походить від старовинного чеського баронського роду, поширеного у Чехії, Моравії та Сілезії. Далекий предок майбутнього творця першої української Конституції за часів гуситського руху, тобто у XIV — на початку XV сторіччя, змушений був емігрувати до Речі Посполитої. Саме від нього й походять предки Пилипа Орлика.

Наприкінці XVII сторіччя предки Пилипа Орлика відбували військову службу з оборони кордонів Польсько — Литовської держави. Так, відомо, що у 1673 році під час битви при волоському Хотині загинув його батько. Початкову освіту Пилип Орлик здобув, імовірно, у єзуїтському колегіумі у Вільно. Пізніше молодий Орлик вступив до Києво — Могилянської академії, яку закінчив 1694 року. Окремі згадки свідчать про те, що майбутню свою кар'єру Пилип Орлик бачив у якості священнослужителя. 1698 року він обійняв посаду кафедрального писаря у Київській митрополії. Того ж року Орлик одружився з донькою полтавського полковника Герцика, пов'язавши себе родинними узами із старшиною козацького війська. З 1700 року, завдяки протекції відомого церковного діяча того часу Стефана Яворського, Орлик зайняв посаду канцеляриста, а потім і старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії. Невдовзі молодого та перспективного службовця було призначено на посаду керуючого справами Генеральної військової канцелярії Запорозького Війська. Саме тоді на освіченого молодого інтелігента звернув увагу гетьман Іван Мазепа, наблизивши його до себе.

Під час подій 1708–1709 років і поразки шведсько — українських військ під Полтавою Пилип Орлик залишився на боці Мазепи. Разом з гетьманом він відступив на територію Османської імперії, до молдавського міста Бендери, і до останнього був опорою хворого гетьмана. Після смерті Івана Мазепи, коли постало питання про вибір нового гетьмана на противагу Іванові Скоропадському, поставленому в Україні Петром І, вибір козацтва упав на Пилипа Орлика. Його було обрано на посаду правобережного гетьмана 5 квітня 1710 року. У день виборів Орлик проголосив державну Конституцію, яка називалася «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Саме на цій козацькій Конституції, яка стала безпрецедентним кроком на шляху розбудови української державності, хотілось би зупинитись детальніше.

Головною ідеєю створеного гетьманом Пилипом Орликом документа була повна незалежність України від Варшави та Москви, причому кордон із Польщею проходив по річці Случ, як було й за гетьманування Богдана Хмельницького. Крім визначення території Української держави, Конституція Пилипа Орлика визначала права усіх верств населення України. Окремим пунктом вона встановлювала незалежний статус Запорозької Січі від Речі Посполитої та Московського царства.

Згідно зі статтями Конституції, гетьмана призначав глава Української держави. Але він не мав статусу одноосібного лідера. Віддаючи належне традиціям козацького самоврядування, Конституція визначала, що паралельно з гетьманом мала діяти Генеральна старшинська рада. Завданням ради було певною мірою обмежити владу гетьмана та врегулювати його відносини з народом.

Без сумніву, створена Орликом модель суспільного ладу на багато років випередила свій час. Крім старшини, до Генеральної ради мали увійти вповноважені представники від кожного полку, тобто речники тієї самої козацької сіроми, яка, власне, й була простим народом. Державна скарбниця відділялася від гетьманської, а на утримання гетьмана виділялися чітко визначені відокремлені землі та цільові кошти. Продовжуючи у руслі принципів козацької демократії, Конституція визначала, що полковники та сотники Війська Запорозького мали обиратися демократично — вільними голосами козаків полку чи сотні. Гетьман зобов'язувався стежити за справедливим розподілом коштів і збиранням державних податків, що їх сплачували невійськові верстви населення, тобто козацькі підпомічники, селяни, міщани і купецтво.

Далі у тексті Конституції пояснювалися причини того, чому Україна має намір розірвати стосунки з Московським царством і прийняти протекцію Швеції. Щодо цього у статтях Пилипа Орлика було зазначено: «бажаючи звільнити козацький народ із тяжкої неволі й повернути до первісної свободи, Бог висунув оборонцем православ'я Богдана Хмельницького, давши йому для підтримки шведського короля й зброю Кримської держави. Хмельницький добровільно прийняв протекторат московських царів, плекаючи надію, що вони дотримають обіцянки берегти право і вольності України, викладені в договорах і статтях».

Слід наголосити на тому, що у багатьох сучасних публікаціях Конституцію гетьмана Пилипа Орлика називають першою конституцією у світовій історії. І хоч таке твердження видається вельми сумнівним, неможливо відкидати той факт, що багато з викладеного у її преамбулі і шістнадцяти статтях цього унікального маніфесту могло стати для України справжнім політичним проривом. Необхідно також зазначити, що такі впливові держави, як Шведське королівство і Османська імперія, одразу ж визнали українську Конституцію Пилипа Орлика. Цього, звичайно, не зробив російський уряд.

Не дивлячись на опір Московського царства, Орлик дедалі ширше розгортав роботу в обраному напрямку. Продовжуючи справу, розпочату гетьманом Іваном Мазепою, Пилип Орлик уклав союзну угоду зі Швецією та Кримським ханством, а також доклав максимум зусиль до того, щоб 20 листопада 1710 року Османська імперія оголосила Московському царству війну, про яку ми вже побіжно згадували, висвітлюючи становище Запорозької Січі після полтавської поразки. І, звичайно, одразу ж після підписання таких угод Орлик потрапив до списку гетьманів — зрадників, що його Москва вела ще від Івана Виговського, не в силі прийняти ту думку, що Гетьманщина не зраджує її, а лише виборює власну незалежність. Навесні 1711 року Пилип Орлик на чолі шістнадцятитисячного війська, підсиленого невеликим загоном татарської кінноти, розпочав наступ на Правобережну Україну.

Українське населення радо вітало козаків гетьмана Орлика. Майже всі міста й містечка, повз які пролягав шлях його корпусу, здавалися без бою, демонструючи лояльність і згоду стати підданими гетьмана. Правобережні полки один за одним визнавали владу Пилипа Орлика і переходили на його бік. Зовсім так, як колись, напередодні Жовтих Вод, поспішали до Хмельницького реєстровці, що їх вів на згубу гетьману Стефан Потоцький. Водночас на Лівобережжі теж розпочалися масові народні виступи проти московських воєвод і урядників.

На початку липня 1711 року московське військо, що вирушило за наказом Петра І назустріч полкам Пилипа Орлика, було оточене турецькими й татарськими військами. 8 липня неподалік від молдавського містечка Станілешти на правому березі Пруту відбулася генеральна битва, а наступного дня московська армія капітулювала. А вже 12 липня 1711 року в Яссах був підписаний раніше згадуваний нами Прутський мирний договір між Москвою та силами союзної коаліції, до якої входили турецький султан Ахмед III, кримський хан Девлет — Гірей II, король Швеції Карл XII, гетьман Правобережної України Пилип Орлик та запорозький кошовий отаман Кость Гордієнко.

Зауважимо, що Пилип Орлик ретельно підготувався до цього походу. Багато в чому покладаючи надію на сприяння українського населення, знесиленого й озлобленого московським та польським пануванням, Орлик ще раніше розіслав своїх емісарів по всій Україні, давши наказ проводити агітацію серед козаків, міщан і селянства. Як згадують історичні джерела, ці люди під виглядом кобзарів і жебраків мандрували Україною, розповсюджували гетьманські універсали, звернені до українського народу, закликали до повстання та вступу до лав козацького війська. І така агітація мала значний успіх — до Орлика та запорожців прибувало багато втікачів з обох берегів Дніпра. Всі вони висловлювали бажання взяти до рук зброю і помститися за свої кривди й руїну рідного краю.

Такий стан речей вельми сприяв гетьману Орлику, але, без сумніву, не міг не бентежити Петра І. За наказом царських воєвод агентів гетьмана ретельно розшукували, а ті Орликові універсали до українського народу, які потрапляли до рук Петрових урядників, кати публічно спалювали. Однак удіяти щось з настроями українців було поза межами компетенції царських катів. Про таке становище в Лівобережній Україні та на Правобережжі повідомляв особисто російський цар Петро І. У своєму листі, датованому 3 травня, він писав до Олександра Меншикова, що Пилипа Орлика підтримує вся Україна і це виглядає досить загрозливо. Історична наука донесла до нас і деякі імена тих, хто першим підтримав обраного в еміграції гетьмана. Ними були такі яскраві представники козацької старшини, як богуславський полковник Самійло Самусь, полковники Корсунського полку Андрій Кандиба, Уманського — Іван Попович та Канівського — Данило Ситинський.

Пилип Орлик знаходився на вершині власної слави. Перебуваючи під впливом успішного просування війська Україною та переходу на його бік козацьких ватажків, Орлик відчув себе спроможним завершити розпочату покійним Мазепою справу. У своєму листі він повідомляв королю Швеції Карлу XII, що його військо за останні кілька тижнів зросло не менш ніж у п'ять разів. З огляду на те, що зібране у Бендерах гетьманське військо налічувало близько трьох тисяч козаків, то на кінець квітня, якщо вірити свідченням гетьмана, воно збільшилося до п'ятнадцяти — шістнадцяти тисяч козаків.

Паралельно з успіхами на Правобережжі ставка гетьмана вела активну роботу із залучення до участі у бойових діях лівобережного козацтва. Відомо, наприклад, що Пилип Орлик робив багато спроб залучити на свій бік лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Він звертався до нього з пропозицією інтегрувати зусилля і спільними діями возз'єднати Україну, розірвану на дві частини ще від часів сумнозвісної Чорної ради та Андрусівського перемир'я, звільнивши її від московської протекції і польського панування. У цьому, на думку правобережного гетьмана, козацтву мали сприяти шведський король і турецький султан, які спільно постановили, що Україна має залишатися вільною. Відомий український історик Тарас Чухліб наголошує, що після уважного ознайомлення зі змістом листа Орлика до Скоропадського можна стверджувати, що в ньому була закладена програма — максимум політичних бажань правобережного гетьмана. А саме — використовувати допомогу Османської імперії і королівства Шведського лише як засіб для здобуття незалежності Україною. «Не йміть віри тим, — звертався Орлик до лівобережного гетьмана, — що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні, Блискуча Порта, його величність король шведський і хан кримський уже між собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність…» І хоч не всі в Україні вірили в таку шляхетну поведінку могутніх держав, які у разі перемоги над Москвою могли б безперешкодно чинити в Україні все, що їм заманеться, Орлик стверджував саме це. Протягом наступних років він неодноразово висловлював схожі думки, зокрема у зверненнях до багатьох тогочасних володарів Європи.

Одначе не таким був Скоропадський, щоб, ризикуючи, втратити все, подібно до Івана Мазепи кинутися у бій за незалежність дорученої йому держави. Радше навпаки. Виконуючи наказ царя Петра І, Іван Скоропадський направив проти Орлика кілька козацьких полків, командування якими було доручено генеральному осавулу Бутовичу.

Такий крок Скоропадського не загрожував планам Орлика у військовому аспекті. З точки зору військової сили, яку мав під своєю орудою генеральний осавул Скоропадського, цей підрозділ значно поступався шведсько — українському війську, і лише той факт, що лівобережний гетьман відмовився від співпраці, міг засмучувати Пилипа Орлика. Наприкінці лютого його армія просунулася спочатку на схід, до Звенигородки, після чого повернула на північний захід. Під Лисянкою Орлик ущент розбив військо Бутовича, а сам рейментар Скоропадського здався в полон. І якщо раніше царський уряд відчував лише неясну тривогу з приводу можливості втратити Україну, то тепер у Москві остаточно переконалися: ситуація на межі того, щоб зовсім вийти з — під контролю. Цар Петро І, побоюючись, що керівна старшина Лівобережної Гетьманщини перейде на бік Орлика, пішов на безпрецедентний крок. Втім, чи такий уже безпрецедентний для московського царя? Він наказав зібрати у Глухові родини всіх генеральних старшин, у тому числі дружину гетьмана Скоропадського, задля того, щоб тримати їх як заручників. На Правобережній Україні так само повівся київський генерал — губернатор князь Дмитро Голіцин, який скликав у Київ жінок і дітей правобережних полковників, щойно військо Пилипа Орлика ступило на українську землю.

А втім, події походу, який на початку обіцяв стати проривом у боротьбі України з владою Московського царства, розгорталися дедалі стрімкіше і не завжди на користь козацького гетьмана. Невдовзі після початку кампанії виник конфлікт між Пилипом Орликом і Иозефом Потоцьким, спільно з корпусом якого Пилип Орлик вів свої полки. Сподівання прибічника Станіслава Лещинського на швидкий перебіг війни не здійснилися, оскільки польське коронне військо, розташоване в Правобережній Україні, залишилось вірним Августу II. Проте Потоцький не втрачав надії, що коли він наблизиться до полків коронного війська, вони приєднаються до нього. Саме тому наполягав, аби об'єднана армія йшла шляхом, близьким до польських кордонів. У свою чергу, Орлик, бажаючи розвинути успіх із залучення до свого війська правобережного козацтва, прагнув просуватися в східному напрямі, до Дніпра, про що й твердив Потоцькому. Така незалежна думка українського гетьмана, очевидно, дратувала Потоцького. І не лише тому, що вона могла вплинути на результати походу. Насправді польський рейментар мислив значно глобальніше. У своїх скаргах Карлу XII він зазначав, що Правобережна Україна завжди належала Речі Посполитій і не повинна повернутися до козацького самоуправління.

Зауважимо, що перемоги у своїй «тихій війні» супроти Йозефа Потоцького Орлик домігся завдяки татарам. Ханські командири підтримали ідею Пилипа Орлика, й напрямок подальшого походу був визначений за його бажанням. Однак ворожнеча між польськими та козацькими командувачами поглибилася. В подальшому це якщо й не вирішило долю походу, то принаймні ускладнило і без того нестійку позицію Пилипа Орлика у союзному війську. Проте, як наголошують такі відомі історики, як В. Голобуцький і Д. Дорошенко, першопричиною поразки Орлика на Правобережжі теж були татари, які ще від часів Богдана Хмельницького зарекомендували себе як ненадійні союзники, а зараз вирішили долю походу, не давши планам Пилипа Орлика бути втіленими у життя.

Наприкінці другої декади березня війська Пилипа Орлика, а також татарські орди і полки Йозефа Потоцького підійшли до Білої Церкви. Слід відзначити, що Біла Церква була на той час однією з найпотужніших фортець Київщини й саме у ній розташовувався доволі сильний гарнізон московського війська. Крім самої Білої Церкви, лише кілька сотенних містечок Білоцерківського полку залишалися до цього часу в руках царських воєвод. Орлик оточив Білу Церкву з усіх боків і 25 березня розпочав її облогу. Саме у цей час виявилося, що кримський хан не має наміру допомагати козацтву у веденні облоги міста. Він, дійшовши до містечка Водолаги, повернув свої орди назад, вирішивши йти до Криму. І йти, звичайно, не з порожніми руками. Летючі загони татарських здобичників розпочали справжній терор щодо населення Правобережної України, подекуди спустошуючи цілі села.

Зрештою, це й стало першопричиною того, що козацтво Правобережжя, яке так радісно прийняло прихід Пилипа Орлика, відвернулося від гетьмана, полишаючи його наодинці з ворогом, — шістнадцятитисячне військо почало танути на очах. Сам Пилип Орлик та його старшини марно намагалися стримати татарського хана і мурз від грабунку, нагадуючи їм про домовленість і зобов'язання не чинити лиха населенню України під час походу. Орлик і Йозеф Потоцький видавали оборонні універсали містам і селам, але це аж ніяк не рятувало їх від грабунків та вбивств. У своєму листі до Карла XII Орлик з гнівом і болем описував, як кочовики оббирали й спустошували церкви, перетворювали їх на стайні для коней або спалювали дотла, різними способами оскверняючи православні святині: перекидали церковні престоли, топтали ногами святі дари, глумилися з ікон. З болем у душі згадував у своїх листах Орлик про те, як нукери кримського хана ґвалтували дівчат, дітей малих рубали навпіл, до смерті мордували людей. Від Дністра до московських кордонів, писав гетьман, забрали татари в ясир кілька тисяч людей: козаків, посполитих, жінок і дітей.

Окрім усіх цих безчинств, той факт, що татари відмовилися від участі у подальших бойових діях, теж значно погіршив становище Пилипа Орлика. Справи у таборі під Білою Церквою йшли вкрай погано. Від самого початку облоги надзвичайно гостро далася взнаки нестача артилерії, такої необхідної для успішного ведення облоги. Окрім того, військова фортуна взагалі виявилась неприхильною до Пилипа Орлика. Згідно зі згадками хроністів, після захоплення передмістя й зовнішніх укріплень фортеці козаки побудували там шанці, приготувавшись до генерального штурму цитаделі. Однак вночі обложені у фортеці росіяни зробили успішну вилазку. Шанці було захоплено й зруйновано, а козаки мусили відступити, зазнавши відчутних втрат. Після цієї невдачі стало зрозуміло, що плани українського гетьмана провалились остаточно. Орлик відвів військо від Білої Церкви. Регімент польського війська на чолі з полковником Галицьким, що допомагав козакам під час облоги, відійшов у Полісся, після чого і сам Пилип Орлик дав команду відступати до кордонів Османської імперії.

Слід зазначити, що Карл XII всіляко намагався утримати Орлика від такого кроку. Так, наприклад, згадується, що 19 квітня король відрядив свого посла до султана Буджацької орди з проханням не залишати Орлика й бути в Україні до приходу турецької армії. Майже за тиждень, 24 квітня, шведський монарх за допомогою листа звернувся до гетьмана Пилипа Орлика та київського воєводи Иозефа Потоцького з вимогою не полишати Правобережної України. У цьому ж листі Карл XII наказував Орлику визнати зверхність польського командувача над собою. Але цей лист уже не міг врятувати становище. Коли гетьман отримав королівського листа, його війська і полки Потоцького переходили Дністер у районі міста Бендери.

Невдача експедиції в Україну була важким ударом і для Карла XII. Замість очікуваного наступу турків на Правобережну Україну і її звільнення від військ Петра І й Августа II Сильного ситуація складалася так, що тепер московський цар, маючи під своєю орудою потужне військо, наближався до кордонів Молдавії. І, судячи з усього, Петро І розраховував на легку перемогу.

До честі Пилипа Орлика, він не підкорився ударам долі й після першої невдачі не опустив рук. Опинившись у Молдавії, гетьман продовжив пошук шляхів визволення України, насамперед вдаючись до дипломатичних акцій. Та це зовсім не поліпшило ситуацію у Гетьманщині. Для населення Правобережжя теж почалися важкі часи. Цар Петро І, який не звик вибачати українцям прихильності до його особистих ворогів, вчинив у правобережних полках справжню чистку, масово зганяючи козаків і поспільство з обжитих місць і примушуючи людей переїздити на Лівобережжя. Як зазначав у листі від 10 березня 1712 року до великого візира Османської імперії сам Орлик, московські війська залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену».

Млява боротьба тривала і надалі. Улітку 1711 року невеликі підрозділи війська Пилипа Орлика на боці султана брали участь у битві між турецькою та російською арміями на річці Прут поблизу містечка Станілешти. Як і прогнозували командири Карла XII, Петро І необережно далеко заглибився у володіння Туреччини — Бессарабію — та на береги Пруту. Там його оточили турки, татари, поляки й частина запорожців. З перших днів оточення цар зрозумів усю серйозність становища, у яке він потрапив. Петру І загрожували неминуча капітуляція і полон, альтернативою чому міг бути лише ганебний мир. Тож заради порятунку своїх життя і честі московський цар був змушений погодитися з усіма вимогами союзників.

У липні у військовому таборі поблизу річки Прут між Османською імперією та Московським царством був підписаний Прутський мирний договір. Для нас ця угода цікава насамперед тим, що вона торкалася безпосередньо українських справ. Питання про міжнародне становище Гетьманщини було одним з головних під час переговорів — російський цар Петро І змушений був «…відняти від неї руку» на користь кримського хана та гетьмана Пилипа Орлика. У другому пункті Прутського договору було зазначено: «…в польские дела Его Царское Величество мешаться, також и их казаков и запорожцев, под их область принадлежащих и у хана крымского сущих, обеспокоивать и в них вступаться не изволит и от стороны их руку отымает». За деякий час, очевидно, під тиском Орлика на турецького султана Ахмеда III та кримського хана Девлет — Гірея II той пункт Прутського договору, який стосувався України, почали трактувати так, що, мовляв, впливу Росії позбулося не лише Правобережжя й Запорожжя, але й Лівобережна Україна.

Варто зауважити, що Пилипа Орлика не було в турецькому таборі під час підписання угоди. Як повідомляють історичні джерела, його затримав шведський король. Мирні переговори також велися без нього. Однак Орлик сподівався, що умови Прутської угоди будуть виконані з огляду на те, що гарантами їх виконання мали стати такі сильні гравці, як Османська імперія і королівство Шведське. Сподівання гетьмана виявились марними. Як не прикро, але гетьману Пилипові Орлику не вдалося втілити в життя свою самостійницьку мрію і цього разу — цар Петро І зміг підкупити, запропонувавши колосальну суму, великого візира Баталджі—пашу, який випустив московське військо з пастки на відносно легких умовах.

Отже, цар віддав Туреччині Азов та його околиці, мусив зруйнувати свої фортеці Таганрог, Кам'янку, а також фортеці на Самарі, зобов'язувався не втручатися в польські справи. В договір було внесено питання про Україну. Петро І зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережжя, то стаття про нього була сформульована настільки незрозуміло й двозначно, що цей пункт кожна сторона могла тлумачити по — своєму. Як було вже сказано, Орлик доводив, що на підставі цієї умови Москва зрікалася й Лівобережжя, й Правобережжя, які відтепер об'єднуються і стають незалежною й самостійною Україною. Водночас московський віце — канцлер Шафіров, зі свого боку, доводив: у договорі ніде не йдеться про те, що Московське царство відмовляється від Лівобережної України. Окрім незрозумілих моментів щодо українського питання, Туреччина і Московське царство не могли досягнути повної згоди у трактуванні Прутського миру через статус Азова і руйнування фортеці у Таганрозі.

Закладеним у Прутській угоді статтям так і не судилося бути втіленими у життя повною мірою. Пункт документа, де йшлося про долю України, був надто розмитим, і поміж турків та представників Московського царства зав'язалася гостра дискусія: чи примушує Прутський договір Петра І взагалі відмовлятися від українських земель? Зі свого боку, цар Петро І, покладаючись на силу заплачених візиру ста тисяч червінців, нахабно вимагав, щоб Османська імперія видворила зі своєї території короля Карла XII і його військо. Не дивно, що туркам традиційна московська дипломатія викручування рук зовсім не подобалася. Тож усім було зрозуміло — назріває нова, ще масштабніша, фаза війни. Проте в 1712 році у Стамбулі відновилися мирні переговори, а з ними — й нові спроби підкупу корумпованих турецьких чиновників, результатом яких стало ухвалення Прутського миру, а також були зроблені виправлення в попередній угоді. А саме:

1) між Оттоманською Портою і Московським царством були передбачені мирні стосунки упродовж 25 років;

2) цар Петро І відмовлявся не від усієї України, а лише від Правобережжя. Московське царство мало протягом трьох місяців вивести свої війська з Правобережної України і Польщі;

3) Московське царство залишало за собою Київ з навколишніми землями. Крім того, цар Петро І зобов'язувався заборонити козацьким загонам здійснювати походи на Кримське ханство;

4) Оттоманській Порті було дозволено спорудити фортецю на Дону між Азовом і Черкаськом. Призначення цитаделі полягало у стримуванні козацьких нападів у цьому районі вольностей Донського війська.

Таким чином, до Туреччини відходили території, північна межа яких проходила по течії Орелі та Дніпра до Кирилова і прямою лінією до річки Синюхи. Землі, які споконвіку належали Запорожжю, несподівано для всіх опинилися під владою турецького султана.

Після такого повороту подій турки запросили гетьмана Пилипа Орлика до Стамбула. Вочевидь, цим кроком вони намагалися досягнути його прихильності і залучити на свій бік, відвернувши від Карла XII. Саме тому Орлику було обіцяно віддати у майбутньому під його гетьманську булаву Правобережну і Лівобережну Україну, а також Запорозьку Січ. Але тут шведський король, обурений купленим миром турків з московським царем, не мав наміру мовчати. І першим кроком у його боротьбі зі зрадливими союзниками була спроба утримати війська поляків і українських козаків при собі. Недвозначні погрози Карла XII примусили Орлика, що перебував на півдорозі до Стамбула, повернути назад. Натомість до столиці Османської імперії вирушила призначена гетьманом козацька делегація у складі прилуцького полковника Дмитра Горленка, генерального судді Клима Довгополова, генерального писаря Івана Максимовича, генерального осавула Григорія Герцика і кошового отамана запорожців Костя Гордієнка. Перед виїздом козацького посольства до Туреччини Пилип Орлик вручив своїм послам докладну інструкцію того, що вони мають домагатися від турків. Дотримуючись попередньої лінії, Орлик у своїй настанові наказував посланцям вимагати від султана Ахмеда III зміни статей Прутського миру, що стосувалися України й були досить незрозуміло сформульовані. Загалом уповноважена старшина мала відстоювати у Стамбулі такі положення:

1) Порті необхідно визнати суверенітет гетьмана і його владу над Україною «обох сторін Дніпра»;

2) Україна має підкорюватись лише владі гетьмана, обираного голосами вільного козацтва на загальній раді;

3) Оттоманська Порта не може самовільно зміщувати обраного гетьмана;

4) султан повинен змусити Московське царство назавжди відмовитись від претензій на Україну;

5) Кримське ханство не може домагатися панування над Україною;

6) протекція шведського короля над українським гетьманом має зберігатися;

7) Запорозькій Січі мають бути забезпечені автономні права.

Проте під час переговорів гетьманське посольство не мало жодної можливості викласти свої вимоги згідно з цією інструкцією Пилипа Орлика. Значною мірою тут відіграв роль той факт, що за кілька тижнів до відповідних подій відбулися важливі зміни в турецькому уряді. Шведські дипломати шляхом погроз і поступок домоглися зміщення Баталджі—паші з посади візира, переконавши султана Ахмеда III в тому, що паша зрадив державним інтересам Порти, уклавши Прутський договір з Петром І. Однак наступник великого візира Юсуф — паша, який раніше обіймав посаду командира яничарського корпусу, був відомий як політичний супротивник Карла XII і, відповідно, вороже ставився й до Пилипа Орлика. І хоч українських послів зустріли в столиці Османської імперії досить доброзичливо, це був лише звичайний вияв гостинності. Невдовзі старшини Орлика переконалися, що турки ведуть переговори у Стамбулі паралельно і з українською делегацією, і з послами царя Петра І, інтереси яких були діаметрально протилежними.

До честі посланців Пилипа Орлика, посольство українського гетьмана спромоглося переконати турецький уряд співпрацювати якщо і не за всіма пунктами Орликової інструкції, то принаймні за деякими з них. Стамбул після певних вагань прийняв таке тлумачення Прутського договору, яке було вигідне Україні, й висунув Московському царству, що досі не почало виконувати умови угоди, ультиматум. Останній становив чотири пункти:

1) Москва негайно виводить свої війська з території Речі Посполитої й зобов'язується не вводити їх туди ніколи;

2) Москва негайно зрікається України;

3) цар Петро І віддає туркам Азов і руйнує прикордонну фортецю Таганрог;

4) Московське царство укладає з Карлом XII перемир'я на три роки і визнає за турками право вільно відпустити шведського короля з належних Османській імперії земель будь — яким шляхом.

Що відбулося далі, важко зрозуміти, але очевидним є той факт, що якимось дивовижним чином дипломати Петpa I змогли домогтися зламу у ході переговорів. Усі зусилля послів Пилипа Орлика були зведені нанівець. Уже 5 березня 1712 року вийшов султанський указ, в якому йшлося лише про Правобережну Україну і Запорозьку Січ. Про Лівобережжя, якого добивався український гетьман, і навіть про Київ турки не хотіли й чути. Тож усі ці землі залишалися під владою Московського царства. Що ж до Правобережжя, то цю територію передавали Орликові, як гетьману української нації, без права апеляції підданих до Оттоманської Порти. Формально тут забезпечувався, згідно з козацькими традиціями, вільний вибір гетьмана. Окремим пунктом значилось також і те, що турецька держава не втручатиметься у внутрішні справи української Гетьманщини.

Лише за місяць по тому, тобто 5 квітня, Османська імперія підписала черговий мирний договір з Московським царством. За його умовами, султан гарантував Петру І володіння Лівобережною Україною і Києвом з його околицями. Зі свого боку, піддані московського царя брали на себе зобов'язання вивести свої війська з Правобережної України і не втручатися у справи правобережних полків козацтва. Відмовлялись вони й від впливу на Запорозьку Січ. Також сторони домовилися про забезпечення виводу московського війська з території Речі Посполитої і виїзду Карла XII з Туреччини.

Для Пилипа Орлика цей договір став важким ударом. Судячи з усього, гетьман очікував від своєї депутації значно більших досягнень. Як зазначає відомий український історик, учень і колега Дмитра Дорошенка Борис Крупницький, Орлик у цей час готував «широку європейську акцію на користь визволення цілої України». Твори гетьмана «Вивід прав України» і «Маніфест до європейських урядів» засвідчують таку його діяльність.

Хай там як, але на дипломатичній ниві Пилип Орлик зазнав поразки не менш гнітючої, аніж раніше на полі бою. Його надії звільнити Україну, немов морська хвиля на скелю, натикалися на протидію Московського царства, яке лише за кілька десятиліть досягне піку своєї могутності і стане одним з найвпливовіших гравців у політиці європейського континенту. Схоже, Орлику залишалося лише спостерігати за процесами, вплинути на які він уже не мав жодної можливості. А справи на Лівобережжі не могли тішити гетьмана. Там дедалі поширювався кріпосницький лад, вівся потужний наступ на українських культурних та релігійних діячів, посилювався тотальний контроль за діями козацької старшини. Та й сама Правобережна Україна була, як зауважує Борис Крупницький, «данайським подарунком» гетьманові. Хоч Петро І наказав вивести свої війська з території правобережних полків, для козаків це не несло відновлення незалежності. Залишалася Польща, яка теж мала свої інтереси в Україні і порозумітися з якою для дипломатів Пилипа Орлика було аж ніяк не простим завданням. У Запорожжі справи для Орлика складалися не краще. Після чергових виборів пернач кошового отамана там отримав уже відомий нам Кость Гордієнко. Між ним і Пилипом Орликом почав розпалюватися конфлікт, тож про підтримку гетьмана січовим товариством не могло йтися. Ситуація склалася так, що частина козаків гуртувалась біля Гордієнка в Запорожжі, інша ж усе ще стояла табором у Бендерах, залишаючись вірною Пилипові Орлику.

Незабаром бойові дії між Османською імперією і Московським царством було поновлено, тож турки дедалі наполегливіше почали вимагати від українського гетьмана повернення в Правобережну Україну задля того, щоб вступити у війну, захищаючи передусім турецькі інтереси. Наприкінці 1712 року Пилип Орлик таки змушений був вирушити на Правобережжя, де й вступив у протистояння з військами Речі Посполитої, не досягнувши значних успіхів у справі, яку проводив усе своє життя.

Протягом наступних років Орлик з невеликою групою своїх послідовників їздив від однієї європейської столиці до іншої, шукаючи підтримки у справі звільнення України від чужоземного панування. Так, відомо, що в 1714 році він перебував у Молдавії, після цього, в 1715 році, спільно з частиною козацької старшини скористався запрошенням Карла XII і жив до 1720 року у Швеції. Після 1720 року Пилип Орлик був змушений покинути королівство Шведське і виїхати до Речі Посполитої. Згідно з іншими даними історичних джерел, гетьман виїхав не до Польщі, а до Німеччини, а згодом до Франції. Там він жив два роки, а з 1722 року разом з представниками свого оточення знову повернувся на територію Оттоманської імперії, де Пилипа Орлика фактично було інтерновано — на вимогу турецького уряду до 1738 року він оселився в грецькому місті Салоніки.

Отже, Пилипові Орлику, котрий подібно до Івана Мазепи відстоював ідею незалежної і соборної України, було вготовано сумну долю жити і померти в еміграції, перетворившись у себе на батьківщині, з легкої руки російської пропаганди, на зрадника. Але ще більш сумна доля очікувала Україну. Розпочинався період Безгетьмання, під час якого Україною цілковито володіла Російська імперія за допомогою створеної у Петербурзі Малоросійської колегії.