ІІІ

ІІІ

Нема сумніву, що інтересам своєї нації була підпорядкована діяльність і української поліції. Припускаємо, що тут у читача може виникнути питання: чому ж ця політична і патріотична еліта опинилася на бранденбурзьких пісках, а не в Чорному Лісі України? Коротко про це можна сказати ось, що. У процесах боротьби бездержавного народу виникають непередбачені потреби і вимоги, що часто вирішуються не провідниками, а просто людьми, яких змушують до цього конкретні обставини. Для українців під кінець війни ці обставини були унікальні. Ми знаємо, що кожна війна породжує сотні тисяч втікачів, тож і український народ не був вийнятком.

В хаотичному зламі могутньої німецької імперії, а водночас у зрості ще могутнішої совєтськоі, знеможені війнами і терором українці опинилися перед і ще більшою загрозою. Масами вони ішли в паніці, без мети й цілі, на Захід. Не здаючи собі справи, що з полишенням власного дому вони стали втікачами, іншою катеґорією людей. Крім громадських Комітетів та обезсиленої поліції, ніхто їм не допомагав і не охороняв. Доводилось чекати ще гіршого завтрішнього дня.

Під кінець 1944 року переповнена втікачами Німеччина закрила перед ними свою територію. На кордонах Чехо-Словаччини чекали великі натовпи народу з усіх земель України. Чим це могло закінчитися, невідомо. Та саме завдяки поліції, яка зробила спротив то з огляду на власну безпеку німці, пропустили поїзди з людьми далі на Захід. Ще один епізод вартий такої згадки. Як усім відомо, німці жорстоко знущалися над втікачами, яких забирали до праці. Найбільш принижуючою була дезинфекційна процедура: незважаючи на вік чи стать, заганяли всіх під зимний дезинфіційний душ. І знову ж таки, саме поліційна делеґація поїхала з протестним оскарженням на адреси “Арбайтсамтів”, до всіх більших міст, де перебували наші люди. Навіть звироднілі німецькі урядовці були засоромлені такою поведінкою своїх колеґ та обіцяли, що більше того не повториться.

Є чимало підстав уважати, що німці залюбки сіяли ворожнечу між поляками і українцями, щоб успішніше нищити одних і других. Весною 1944 року, коли в підкарпатській смузі більшість української поліції пішла в партизанку, німці для покарання народу плянували використати польську поліцію. Зновже, під кінець 1944 року, коли українські поліційні відділи прийшли на Захід, то від Нового Санча до Кракова майже все польське населення зникло, бо німці пустили чутку, що приїжджають українські “ґранатові сотні”, щоб різати поляків. Чого німці не сподівались, що по короткім часі одні і другі будуть їх спільно бити.

Тож найперша причина, чому вся поліція не пішла в підпілля, є зрозуміла і виправдана. Партизанка потребувала молодих і здорових людей, тоді як майже всі старшини і підстаршини поліції були колишніми ветеранами визвольних змагань, Першої світової війни. Хоч вони мали військовий досвід і знання, але були в них вже і свої родини, які також під тиском фронту виїжджали з ними все далі на захід — ніхто не думав тоді, що доведеться залишати рідні землі. Сумніву в поразці Німеччини вже не було, проте ніхто й гадки не мав, що альянти віддадуть Москві не тільки Україну, але й половину Европи.

Поляки запевняли втікачів, що Англія не дозволить большевикам навіть наблизитися до польських земель, тому вони можуть перебути тут критичний час. Слухаючи таких порад, люди хотіли вірити, що скоро повернуться до своїх домівок. Тим часом не бракувало випадків, що у фронтовій смузі впійманих українських хлопців польова жандармерія безпардонно ставила з “панцерфаустами” в яму, прирікаючи на зустріч з совєтськими танками.

Таке дуже поверхове і коротке пояснення щодо частинного складу Другої Бриґади говорить нам, хто саме були ці люди та чому вони тут опинилися. Вони й самі себе запитували, яка доля їх чекає, хоч кожний зокрема знав, що весело їм не буде.

Холодні зимові дні бранденбурзької низини були дошкульно пригноблюючі і сумні. Із східної сторони Бранденбурґу знаходився глибокий канал Гафе, а приблизно за 18 кілометрів на захід — велика ріка Ельба. Із стратегічного погляду це місце було ідеальне для оборони, хоч також могло бути легко оточене ворогом, якщо б він знав цей терен. Перетяти всі шляхи, що ведуть до міста, поставити заставу вздовж каналу — і вже з міста ніхто не зможе вийти, бо не відважиться йти через трясовиння і мокляки відкритим полем західної сторони, де грозить неминуча смерть. Всі шляхи, включно із залізничним, що вели до міста, були збудовані з високих насипів спаленого жужеля, змішаного з каменем, і виглядали як довгі чорні горби, котрі пізніше були найкращою обороною від ворожих кулеметів.

Найближче положений до ріки Ельби і західного фронту, Бранденбурґ став прибіжещем для цивільних втікачів і збірним осередком для вояцтва. У всіх було одне бажання, чим скоріше попасти в зону альянтських військ — подальше східнього фронту. Як такі подорожі відбувалися, розповідає в свойому спомині вояк Другої Дивізії вістун 3-ої сотні, 2-го куреня В. Химера:

“Прага — Чехи. Тут був збірний пункт наших частин. Це є величаве чудове місто і ми перебували в ньому майже місяць. Тут ми трохи відпочили. На початку березня 1945 року, прийшов наказ — здати нашу всю «транспортацію», якою ми добилися до Праги, а це були вози, мотоциклі а то навіть і ровери.

Наша сотня, під командою сот. Николина, прибула на залізничну станцію, де вже на нас чекали товарові вагони. До нас незабром долучились і інші, разом коло чотирьох сотень стрільців та командирів. Потяг рушив, ніхто з нас не знав, куди і, де нас везуть. Сама подорож, також не була дуже весела. Раз тому, що була зима, а друге, бо залізниця і наш транспорт, був постійно під налетами альянтських літаків, і вони часто нас обстрілювали з бортової зброї. Далі то ми вже подорожували ночами, а днями стояли заховані в тупіках й нетерпеливо чекали вечора.

Найгірше, нам дошкулював холод, хоч у вагонах були круглі печі і тим що були близько, то їм було тепло, а тим що далі, то ті бідолахи добре таки перемерзли. Ця подорож, у холоді а часом у голоді тягнулась десь три тижні, аж поки з трудом добились в околицю Бранденбурґа — Німеччина. Прибувши, німці зараз-же стали нами опікуватися, вода холодна, а на дворі ще зима. Після такого брискливого «купеля», як виявилось пізніше на привелику радість, всі нами «виплекані приятелі», аж до останнього, пішли на «гіммельс-команду».

Ми заквартирували у великій школі місточка Бріллов, поверхові ліжка були чисті, а наш кухар — вістун Чубатий, заходився варити картоплянну зупу. Звичайно, ходили чутки, що нас мають приділити до пожежної сторожі, знов інші ніби до 1-ої Дивізії. Та ніхто не був певний, що буде завтра.

Околиця Бранденбурґа, де нас гонили на щоденні вправи, була піскувата, то зараз по впрвах, було вже нам що чистити. А найгірше, то був наш «наглядач» — майор Ціприк, кождого дня проїжджаючи конем біля нас, він дивився і напевно думав, яка то вже користь буде з нас для його «Райху»? Його кінь в диво був дуже мудрий, коли ходив поміж нас, а ми робили «гінлєґен» то він навіть нікого не зачепив.

Одного ранку, — наказ до апелю, стоїмо і нетерпляче ждемо що буде далі. Чекати довго не прийшлося, бо німці дали наказ, — здати зброю! Нас якби хто приголомшив. Це був великій для нас удар, бо що стрілець вартий без зброї? Виходу іншого не було, то був наказ «зверхника», а ще й у його державі.

Пройшов тиждень, знову наказ — збірка, тим разом на наше привелике диво — новий виряд, від ніг до голови, а разом і зброя. Наші очі засвітилися і голови піднялись, як кожний брав свою видачу. Тепер, ново-обмундировані, в повному виряді, ми знову почали новий вишкіл”. [49]

Дальше, він зворушливо описує про день присяги і про різні щоденні події, аж до виходу на фронт. Про вуличні бої і його остатні дні війни, про що буде мова в іншому розділі.

Воякам не треба було бути стратегами, щоб зрозуміти, чого вони тут і які їхні завдання. Єдине запитання: хто прийде скоріше? До Берліну якихось 55-60 кілометрів, до Ельби — 18 кілометрів, може більше, віддаль до фронтів майже однакова, але дороги до них різні, дуже різні. Кому призначено дійти до наміченої мети?

Альянти все ще не бомбили міста, але часті алярми, переважно вночі, не давали спокою. Бриґада не мала жодних зв’язків з українським світом, а вістки від новоприбулих вояків та цивільних були такі різні і фантастичні, що годі було в них повірити. “Альянти ідуть тільки до Ельби”. “Неправда, — говорили інші, — вони ніколи не віддадуть Москві Берліна”. Потішаючим фактом було те, що довжелезні колони цивільних і війська без перерви тягнулися до Бранденбурґу й далі, а це означало, що альянти є близько. Вістка про творення УНК і УНА оживила цілий табір: Захід дасть нам модерну зброю — ми ідемо додому. Надії щоденно зростали, а віра тримала всіх при життю.

В архіві Другої Дивізії знаходиться частина щоденника невідомого автора, в якому згадується багато відомих імен зі складу Дивізії та місцевостей, де вона квартирувала, так що можна вірити в автентичність згадуваних там фактів. Між іншим, знаходимо тут дуже цікаву одну записку. Автор записки твердить, що 7 або 8 березня 1945 року, в часі перегляду Другої Бриґади, несподівано у великому супроводі з’явився сам Гіммлер, який в короткому слові сказав до вояків: “Українці, ви скоро будете мати свою власну армію і повернетесь на свою батькіщину”. Така правдоподібність є можлива бо він часто перебував у Бранденбурґу, поблизу Берліну, а Бранденбурґ довгий час не був об’єктом альянтських налетів. Другою правдою є, те що Гіммлер найдокладніше знав про всі заходи щодо створення УНК і УНА і саме він міг дати остаточний дозвіл на їх створення.

Невдовзі вчорашні чутки реалізувалися: створено УНК і проголошено формування УНА. В людях пробудилося життя, очевидці згадують, що навіть хронічні песимісти повеселішали. Для всієї Другої бриґади день 2 квітня був величавим святом. В чистих одностроях вояки збирались сотнями на великій площі вправ під лісом. По короткому часі вийшов гість із штабу — генерал О. Вишневський в асисті старшин і став перед прямими лавами вояків Бриґади. Службовий старшина, поручник Цибик, зголосив майорові Пітулеєві стан Бриґади: 3.400 присутніх готові до наказу. По звіті майора Пітулея, генерал Вишневський, привітавши всіх теплими словами, заявив: “Від сьогодні, зараз по присязі, ви офіційно стаєте вояками Другої Бриґади Другої Дивізії Української Національної Армії під командою генерала Петра Дяченка та головнокомандуючого УНА ген. поручника Павла Шандрука”.

Процедура присяги відбулася так само, як у Першій Бриґаді, за тим лише вийнятком, що була відсутня Капеля бандуристів і не виявилося часу для спільного обіду. Але могутній голос національного Гимну з тисяч молодих грудей, який відбився гомоном у чужому лісі, насичував вояків духовим харчем, якого жодний хліб не може заступити.

В цих двох вільних від зайнять днях вояки пришивали нові тризуби, а більш зарадні зуміли вже навіть роздобути пагони. Німецькі старшини не перешкоджали ні в чому, а навіть були дуже помічні в заготівлі цілого комплексу різних речей.

Склад і старшинський розподіл в Бриґаді, через брак інформацій, неможливо докладніше окреслити. Та все ж таки варто назвати хоч тих, яких пам’ятають ще живі свідки. Переважно легше є відповісти ранґу і прізвище, але не перше ім’я. Щоб не зробити помилки чи кривди комусь, хто був де приділений і яку виконував функцію, ми подамо тільки імена старшин чи підстаршин, як ми отримали їх від людей. Командир Бриґади майор В. Пітулей, полк. Глушко, полк. Тарас Банах, майор Мандзенко, майор Миколин, сотник Торбич, сотник Федак, сотник Цегельський, поручник Цибик, сотник Ю. Кононів, сотник Григорійчук, сотник Боднарчук, сотник З. Стефанів, поручник Бойчук, поручник Сов’яковський, поручник Ярмолюк, булавні: Дмитраш, Данильців, Ґалярник, ст. десятник М. Водославський. З гідно з твердженням свідків, цей список є тільки фраґментом старшинського корпусу, якого, мабуть, ніколи не можна буде уточнити.

Пересічний вік вояцтва Бриґади становив приблизно 25 літ; старшини були значно старші, більшість з них були колишні ветерани української чи польської армії. Психічний стан вояків Бриґади був далекий від ідеального: безліч пережитих змін в такому короткому часі, емоційні зворушення, безумовно, робили свої наслідки. Тяжко було повірити, що деякі сотні цієї Бриґади два місяці тому, в січні, билися з наступаючими большевиками в околицях Нового Санча на Україні, а зараз, хоч уже в своїй армії, та все ж далеко від рідної землі, серед чужих людей, чекають, що принесе їм завтра.

Тим часом щоденні зайняття та вправи заповнювали час вояцтва, яке систематично пристосовувалося до обставин ненормального стану. Коли брати під увагу спроможність і боєздатність армії, то, крім ідейно-патріотичного наставлення вояків, відчувася великий брак виряду і харчів. Бриґада, що складалася майже з чотирьох тисяч вояків, була, відносно доброю силою. Дошкульно відчувався брак старшин і підстаршин, з яких більша половина була людьми старшого віку. Один німецький лікар і три санітари — оце вся медична опіка, з якої нікому не було багато користі. Харчування було жалюгідним: один кусень чорного, помішаного з дерев’яним трачинням, хліба, кусок марґарини та раз на день зупа, якщо її можна було так назвати.

Засобів транспорту, крім власних ніг, вже не було ніякого. Напів зужита легка зброя часто не діяла справно. Санітарні та гіґієнічні обставини залежали від спроможности і зарадности вояка — чи міг він, наприклад, самостійно дістати мило і воду.

Ось так виглядала дійність Бриґади, яка в кожній хвилині мала б вступити в бій із добре озброєною та випосаженою армією. Клопоту не буде, якщо вона прийде із заходу, білих сорочок і рушників ще вистачить, але що буде, як вона прийде зі сходу? Дуже влучно схарактеризував це становище один вояк зі Львова в своєму щоденнику: “Біда тут, брате, про яку навіть тяжко розказати. Для рятунку чи розваги нема що тут робити, але є ще свої хлопці, гріє сонце, є ще віра і надія, що я таки буду жити”. Виглядало, що то вже остання зупинка Бриґади, як рівнож і місце вічного спочинку для багатьох її вояків.