Донецько-Криворізька Республіка — ілюзії і практика національного нігілізму [9]

Донецько-Криворізька Республіка — ілюзії і практика національного нігілізму [9]

Давно помічено: коли суспільство переживає події надзвичайної ваги і значимості, воно особливо часто звертається подумки до явищ, фактів, документів минулого. І в них прагне віднайти генетичну спорідненість, історичні витоки нинішніх процесів, за допомогою вибудовуваних умовних паралелей (а в історії схожих ситуацій з детермінованою логікою їх розв’язки можна підмітити чимало!) передбачити, усвідомити вірогідну перспективу розвитку, визначити, обрати оптимальні шляхи прогресивного поступу, зарадити впливу небажаних тенденцій.

Саме в такому плані сьогодні є всі підстави говорити про історію Донецько-Криворізької Республіки. Хоч з часу її існування минуло понад вісімдесят років, гострі дискусії фахівців практично не вщухали ніколи. Спектр думок завжди був дуже строкатим — від абсолютної апології, всемірного виправдання до якнайрішучішого несприйняття і відчайдушної критики як самої ідеї подібних утворень, так і конкретної практики її реалізації.

Такі дискусії значною мірою відбились і знайшли кваліфіковане тлумачення в спеціальній публікації П. Л. Варгатюка «Донецько-Криворізька Республіка в оцінці В. І. Леніна»424.

Водночас варто зазначити, що з різноманітних факторів, які зумовили процес утворення Донецько-Криворізької Республіки, аналізувались здебільшого співвідношення між економічними розрахунками і принципами національної політики більшовиків, роль військових аспектів (оборона Донкривбасу від каледінців та австро-німецьких окупантів), великодержавницькі, проросійські настрої і орієнтації керівників обласної організації РСДРП(б), серед яких практично не було українців за національністю (Ф. Сергєєв (Артем), Д. Філов, М. Жаков, А. Каменський, В. Межлаук, М. Рухимович, С. Васильченко, Б. Магідов та ін.).

Водночас поза увагою завжди залишалось дослідження рівнодіючої політики всіх реальних сил (за винятком знову-таки протилежних в оцінках дій В. І. Леніна, ЦК РСДРП(б), РНК, персонально кожного з діячів Донецько-Криворізької Республіки). А це, гадається, мало далеко не останнє значення у фабулі розвитку подій, породило феномен регіоналізму і має знайти своє наукове вирішення.

Слід також додати, що в нинішніх умовах об’єктивних труднощів становлення самостійної української державності (справедливості ради варто зазначити, що в подібних ситуаціях опинились всі регіони колишнього Союзу РСР), зросла спокуса розв’язання назрілих завдань і за рахунок застосування рецептів на зразок того, що призвів свого часу до утворення Донецько-Криворізької Республіки. В усякому разі, чимало чинників прямо чи опосередковано зумовлюють латентність такої проблеми, а іноді і відкриті її прояви.

І знову — поділ думок аж до полярних, взаємовиключних. Звинувачення у назріваючих сепаратистських замірах — одна з тез, що дедалі настійніше пробивається в сьогоднішню політичну полеміку, використовується як своєрідний, у певному розумінні зручний, жупел. Звертання ж до історичних аргументів дуже часто грішать непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків, бажанням підтасувати історичний досвід і його уроки під відстоювану політичну схему, під обраний розрахунок.

Все вищевикладене і зумовлює потребу об’єктивного, неупередженого аналізу історичного матеріалу для з’ясування процесу утворення, функціонування і зваженої оцінки результатів існування Донецько-Криворізької Республіки.

При цьому, гадається, слід мати на увазі, що у численних роз’ясненнях суті поставленої проблеми нагромаджено стільки всіляких нашарувань, псевдонаукових побудов, свідомих перекручень, що нерідко увага відволікається на безплідні манівці, веде в теоретичну безвихідь, відкриває досліджуваний процес від реальних, конкретних людей, їх дій і інтересів.

Принципово важливо з’ясувати політичні передумови і політичні чинники оформлення самої ідеї виокремлення Донецько-Криворізької області, можливості її відриву від України. Безперечно, це ключовий момент для розуміння сутності всієї проблеми, еволюції її практичного вияву на всіх історичних стадіях.

Для Тимчасового уряду, що успадкував великодержавні, централістичні підходи царизму у національній політиці, для урядових партій і організацій (кадети, есери, меншовики, Бунд) Україна існувала в основному і навіть виключно як географічне, а не політико-адміністративне, тим більше — державне (бодай — потенціально!) поняття. Відповідною була і реакція Тимчасового уряду на домагання Центральної Ради вибороти для Генерального Секретаріату (органа виконавчої влади автономії, що народжувалась і де-факто визнавалась уже офіційним Петроградом) прерогативи у межах дев’яти губерній: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (материкові, північні повіти).

«Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» від 4 серпня 1917 р. повноваження Генерального Секретаріату обмежувались першими п’ятьма з перерахованих губерній425. Найрозвинутіші у промисловому відношенні губернії Лівобережжя, а також товарноземлеробські губернії півдня України таким чином «вилучались» з українських. Одним із аргументів затяжної полеміки навколо цього питання був мішаний склад населення означеної території, в тому числі й Донецько-Криворізької області.

Центральна Рада, зі свого боку, довгий час не виявляла належної твердості, послідовності, принциповості щодо Донкривбасу як органічної частини України. Зустрівши Інструкцію Тимчасового уряду обуренням, після бурхливого обговорення її на засіданнях Малої Ради (президії) і шостій сесії Центральної Ради (5–9 серпня 1917 р.)426, документ Тимчасового уряду, а з ним і його позицію щодо Донкривбасу було в цілому схвалено427.

Після повалення Тимчасового уряду питання «про злучення українських земель» («про прилучення «позаавтономних» частин України») було порушено на сьомій сесії Центральної Ради 29 жовтня — 2 листопада 1917 р. 31 жовтня після короткого обговорення було ухвалено постанову: «Поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме — Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини»428.

В ІІІ Універсалі Центральної Ради Харківщина і Катеринославщина уже беззастережно розглядались як українська територія429.

Неважко помітити, що у вищезгаданих документах (і Тимчасового уряду, і Центральної Ради) жодного разу не згадується Область Війська Донського, східна частина якого (Таганрозький округ — аж по Макіївку) — невід’ємна складова Донецького вугільного басейну, а у етнічному відношенні — ареал переважно український. Можливо, тому Центральна Рада, Генеральний секретаріат не могли зайняти чіткої позиції щодо захоплення частини Донецького басейну військами генерала О. Каледіна наприкінці 1917 р. Навпаки, вони готові були поступитися інтересами населення Донецького басейну заради збереження приязних стосунків з козачими верхами Дону.

Так, 11 листопада 1917 р. О. Каледін направив Голові Генерального секретаріату УНР В. Винниченку телеграму про те, що козаки почали займати полосу відчуження Катерининської залізниці (а це вже Катеринославська губернія. — В. С.) і дипломатично просив підтримки430. Жодних протестів чи ж то заперечень з цього приводу генерал не отримав.

Генеральний секретаріат вагався навіть тоді, коли до нього зверталися мешканці Донбасу зі скаргами на дії каледінців із проханнями захистити їх від військового свавілля.

Цікаво відзначити, що така позиція викликала протест не лише прорадянськи чи пробільшовицьки настроєних сил регіону. Саме на протидії каледінцям — з одного боку, і гайдамакам Центральної Ради — з іншого, шматуванню ними Донецько-Криворізького регіону в кінці 1917 р. — на початку 1918 р. в Гуляйполі зароджується і починає зміцнюватися махновщина431.

Отже, не варто спрощувати підходи до складної, багатофакторної проблеми, зводити її до дій однієї якоїсь сили. Звісно, головну роль тут відіграли більшовики.

Ідея утворення Донецько-криворізької Республіки викристалізувалася з позиції більшовиків Лівобережжя, що після Лютневої революції відстоювали тези про принципову відмінність Донецького і Криворізького басейнів від господарських засад останньої території України, про проблематичність входження Донкривбасу до складу України, про необхідність з’ясування цього питання шляхом референдуму432. Восени 1917 р., після того як Центральна Рада оголосила себе вищою владою в Україні, а всупереч цьому посилився процес встановлення влади Рад на місцях, особливо в промислових, пролетарських центрах, ідея вичленення Донкривбасу одержала нові імпульси і поступово стала переводитись в практичну площину.

Як відомо, більшовики Південно-Західного краю у листопаді 1917 р. висунули пропозицію скликати Всеукраїнський з’їзд Рад для розв’язання найнагальніших проблем тогочасного життя.

4 листопада 1917 р. об’єднане засідання київських Ради робітничих і Ради солдатських депутатів на ініціативу фракцій РСДРП(б) висловилось за скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який мав створити центральний орган Радянської влади в Україні433. Цю ідею підтримали багато інших Рад434.

Одночасно обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю, який першим зрозумів необхідність консолідації сил більшовиків у всеукраїнському масштабі, виступив з ініціативою скликання всеукраїнського з’їзду більшовицьких організацій, щоб утворити керівний партійний центр більшовиків України. Якби ця ініціатива була підтримана Донецько-Криворізьким обкомом партії і особисто Ф. Сергєєвим (Артемом) як членом ЦК РСДРП(б), то такий центр, очевидно, вдалось би утворити вже в грудні 1917 р.435 Але цього не сталося. На Обласний (Крайовий) з’їзд РСДРП(б), що відбувся в Києві 3–5 грудня, приїхали делегати від більшовицьких організацій Південно-Західного краю, Південно-Західного фронту, Катеринослава і Єлисаветграда. В той час, коли в Києві засідав Обласний (Крайовий) з’їзд РСДРП(б), в Харкові делегати збиралися на свою окрему обласну партійну конференцію. Проігнорувавши з’їзд у Києві, конференція визнала за необхідне «скликати в найближчому майбутньому з’їзд партійних організацій ДонецькоКриворізького басейну і Південно-Західного краю», але не для організаційного об’єднання, а лише «з метою вироблення спільного плану агітації і боротьби»436.

Отже, відмовившись від участі у всеукраїнському партійному з’їзді, керівні працівники Донецько-Криворізької обласної партійної організації в питаннях партійного будівництва виявили явний сепаратизм, що визначив їх позицію і в сфері державного будівництва. Вони зайняли двоїсту позицію щодо Всеукраїнського з’їзду Рад: з одного боку, на ряді засідань підтримали ідею скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, виділили свого представника до Організаційного бюро з підготовки з’їзду, сприяли обранню делегатів на з’їзд, з іншого боку — одночасно в Харківській міській і Донецько-Криворізькій обласній Радах робітничих і солдатських депутатів обговорювали ідею створення обласної ДонецькоКриворізької Радянської Республіки.

Виступаючи 17 листопада 1917 р. на пленумі обласного комітету Рад Донецького і Криворізького басейнів при обговоренні українського питання, Ф. Сергєєв (Артем) підтримав меншовика Рубінштейна і есера Голубовського, висловився за свободу самовизначення областей і народів, проти «анексування» їх Центральною Радою. Він пропонував «створити незалежну від київського центру самоврядну автономну Донецьку область і добиватися для неї всієї влади Рад». На пропозицію Артема пленум схвалив постанову: «Розгорнути широку агітацію за залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної адміністративно-самоврядної області»437.

Ця ідея відображена і в резолюції загальних зборів Харківської Ради, схваленій 24 листопада. Донецький і Криворізький басейни розглядалися в ній як область, що не входить до складу України438. 22 листопада її також включили в резолюцію загальних зборів робітників і службовців Харківського вузла Південних залізниць, схвалену на доповідь Ф. Сергєєва (Артема)439.

За прикладом останнього, виконуючи постанову пленуму обласного комітету Рад, діяли й інші більшовики Харкова. Виступаючи 29 листопада в думі, член більшовицької фракції Е. Лугановський говорив, що Харківська губернія і Донбас є територією, яка не входить в Україну, віднесення їх до України «в економічному відношенні дуже згубно, бо цим самим створюється розчленування Донецького басейну»440.

Так було покладено практичний початок кампанії за виділення з України Донецько-Криворізької області в окрему адміністративну одиницю. В грудні 1917 р. проблему мав вирішити III з’їзд Рад Донецько-Криворізької області при обговоренні питання про обласну організацію.

Намір організувати «обласну» республіку протиставлявся Народній Республіці, що кваліфікувалася більшовиками буржуазною державою. Однак на той час розгорнулась досить інтенсивна боротьба за утворення Української Радянської республіки. З переїздом до Харкова делегатів з’їзду Рад, що залишили Київ, Ф. Сергєєв (Артем) та інші організатори обласного форуму Рад змушені були піднятися вище своїх обласницьких (регіоналістських) прагнень і погодитися на спільне проведення Всеукраїнського з’їзду Рад. Форум, як відомо, проголосив Україну Республікою Рад, заявив про повалення влади Центральної Ради, встановлення федеративних зв’язків Радянської України з Радянською Росією, обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад, а останній виділив зі свого складу Народний Секретаріат — перший Радянський уряд України. Третину обраного на з’їзді ЦВК Рад становили представники Рад Донецько-Криворізької області, а кілька з них, у тому числі Ф. Сергєєв (Артем) також увійшли до складу Народного Секретаріату.

Проте всупереч цим рішенням І Всеукраїнський з’їзд Рад за наполяганням делегатів від Донецько-Криворізького району обговорив питання «Про Донецько-криворізький басейн». У резолюції з цього питання сказано: «Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів протестує проти злочинної імперіалістичної політики керівників козацької та української буржуазних республік, які намагаються поділити між собою Донецький басейн і буде добиватися єдності Донецького басейну в межах Радянської Республіки»441.

Проект резолюції, очевидно, готувався до III з’їзду Рад Донецько-Криворізької області і згодом був лише відповідно відредагований: так резолюція не дуже вдало маскувала поняття «Російська республіка» словами «Радянська республіка».

Невдовзі події підтвердили прагнення Ф. Сергєєва (Артема) та деяких інших працівників Донецько-Криворізької області відособитися від ЦВК Рад України і Народного Секретаріату. Значна частина членів ЦВК Рад від Харкова та області не відвідувала його засідань. Як видно з протоколів і ЦВК, Ф. Сергєєв (Артем) також не був присутнім на жодному з цих засідань. 16 грудня 1917 р. на засіданні ЦВК Рад він був одноголосно призначений членом Радянського уряду України — народним секретарем з торгівлі і промисловості442. Але не приступив до виконання своїх обов’язків, не підготував і не підписав жодного державного документа, ігнорував засідання Народного Секретаріату. В зв’язку з цим ЦВК Рад України на засіданні 30 грудня змушений був покласти виконання обов’язків народного секретаря з торгівлі та промисловості з сумісництвом на народного секретаря праці М. Скрипника.

Ставлення Ф. Сергєєва (Артема) і його найближчого оточення до працівників ЦВК Рад і Народного Секретаріату під час їх перебування у Харкові не завжди було товариським і навіть лояльним. Державним установам не відвели приміщення для роботи, а під житло для працівників апарату виділена колишня в’язниця. Коли ж Радянський уряд України за допомогою загону червоногвардійців конфіскував приміщення редакції та друкарні ліберальної газети «Южный край», це викликало обурення бюро обласного комітету РСДРП(б), яке 16 грудня 1917 р. спеціально обговорило питання про ставлення до ЦВК Рад України443. Тоді ж це питання було обговорене на засіданні Харківського комітету РСДРП(б). А 20 грудня цей комітет доручив М. Рухимовичу звернутися до обласного комітету партії з запитом про заходи, які вжиті для здійснення автономії Донецького і Криворізького басейнів444. У зв’язку з такими настроями взаємини між ЦВК Рад України та Харківською міською і Донецько-Криворізькою обласною Радами 23 грудня були обговорені на засіданні Харківської Ради і 28 грудня — на нараді активних працівників Харківської організації РСДРП(б)445.

Нарада визнала, що загальну політичну лінію визначає ЦВК Рад України, а місцеві органи Радянської влади повинні допомагати йому в роботі. Але резолюція наради була опублікована в «Донецком пролетарии» лише 9 січня 1918 р., тоді як 30 грудня 1917 р. газета опублікувала статтю В. Філова (К. Тушина) «ЦВК Рад України і Обласний комітет Донецького і Криворізького басейнів». У цій статті, посилаючись на автономію Донецького і Криворізького басейнів, автор всіляко виправдовував прагнення обласного комітету Рад зноситися безпосередньо з ВЦВК і РНК Радянської Росії, обходячи ЦВК Рад України і Народний Секретаріат.

1 січня 1918 р. відбулось чергове засідання Харківської загальноміської конференції РСДРП(б), в роботі якого взяли участь представники загальноміського і обласного комітетів партії, райкомів, більшовицьких фракцій ЦВК Рад України, міської і обласної Рад робітничих і солдатських депутатів. Обговоривши питання про ставлення до ЦВК Рад України, засідання визнало його вищим органом центральної Радянської влади в Україні, зобов’язавши міську і обласну Ради керуватися директивами ЦВК Рад України і Народного Секретаріату446.

Однак після цього ті працівники, які домагалися утворення Донецько-Криворізької Республіки, не облишили своїх намірів. Зважаючи на настрої Ф. Сергєєва (Артема), його однодумців, маючи інформацію про їх наміри, народний секретар В. Затонський 24 січня 1918 розвернувся з телеграмою до члена ЦК партії, наркома в справах національностей Й. Сталіна, в якій просив його вплинути через ЦК РСДРП(б) на Ф. Сергеєва (Артема) і обком партії Донецького і Криворізького басейнів, щоб не допустити «проведення автономії Донецького басейну»447. Як відреагував Сталін на це звернення, невідомо.

27–30 січня 1918 р. відбувся IV обласний з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. На з’їзді були присутні 74 делегати з правом вирішального голосу (48 більшовиків, 19 — есерів, 5 — меньшовиків, 2 — безпартійних)448.

В порядок денний внесено питання: 1) Поточний момент; 2) Економічна політика в Донецькому басейні; 3) Обласна організація. Останній пункт, власне, точніше було б найменувати «організація області»449. Доповідь з цього питання зробив С. Васильченко. Основні її тези, за газетою «Донецкий пролетарий», зводились до наступного: «В міру зміцнення радянської влади на місцях, федерації Російської Соціалістичної Республіки будуть будуватися не за національною ознакою, а за особливостями національно-господарського побуту.

Такою самодостатньою в господарському відношенні одиницею є Донецький і Криворізький басейни.

Донецька республіка може стати зразком соціалістичного господарства для інших республік.

В силу цього Донецький і Криворізький райони повинні мати самостійні органи економічного і політичного самоврядування.

Влада, що організується в області — Рада Народних Комісарів відповідальна перед з’їздом і перед виконавчим органом з’їзду — обласним комітетом»450.

Із співдоповіддю з обговорюваного питання виступив член ЦВК Рад України, народний секретар праці М. Скрипник. Він був противником виділення Донецького і Криворізького басейнів зі складу України. Однак чіткістю аргументації його позиція не відзначалася. «Ставити в основу організації влади економічний принцип — вірно; не можна однак майбутнє переносити в сучасне, — говорив народний секретар.

Мир передусім означає національне питання, право націй на самовизначення»451.

Таким чином, не заперечуючи загалом проти економічного принципу будови федеративної пролетарської держави, М. Скрипник вважав передчасною його реалізацію щодо Донкривбасу. Еклектизм поглядів одного з провідних діячів більшовиків України привів його до відстоювання відповідної штучної формули: «Виділення Донецького басейна означало б підрив радянської влади і посилення Генерального секретаріату. Автономія необхідна, але як частина, що входить до складу Української Федерації»452.

Коріння поглядів прихильників виділення Донецько-Криворізького басейну і його приєднання до Російської Федерації М. Скрипник вбачав у меншовизмі, що був проти «української радянської влади».

В дискусії, яка вибухнула і набула досить гострого, емоційного характеру, позицію М. Скрипника підтримали лише есери (Голубовський), а серед більшовиків представник ЦВК Рад України опинився по суті в ізоляції і зазнав енергійних нападок з боку прихильників утворення Донецько-Криворізької Республіки. Останні будь-яких нових аргументів не висували, однак консолідовано звинувачували М. Скрипника в націоналізмі. Так, Ф. Сергеєв (Артем), виходячи з ідеалу всезагальної пролетарської федерації, заявляв: «Ми не розбиваємо ні єдиної федеративної республіки, не зазіхаємо на національні інтереси України, ми не збираємось створювати незалежної республіки. Хіба ми збираємось проводити особливу митну політику та ін.? Ми хочемо зв’язатись з усією країною. «Вся влада радам» — вся влада пролетаріату і біднішому селянству, яким нікого не потрібно пригнічувати»453.

В контексті наведеного очевидним є ототожнення «усієї країни» з Росією у її колишніх межах. І вже звідти випливали звинувачення М. Скрипника у схильності до сепаратизму. Ф. Сергєєв (Артем) наголошував: «Сепаратисти не ми, а ви (М. Скрипник, ЦВК Рад України. — В. С.). Чому ви прагнете до Києва? Тому що Радянська республіка не за національною ознакою для вас міцніший горіх, ніж національна…Ми, як більшовики, не розходимося з тов. Скрипником. Ми розходимося з ним, як з офіційним представником Українського ЦВК»454.

Ф. Сергєєв (Артем) твердив, що уже в ході перемоги соціалістичної революції національне питання втрачає своє значення. Ця позиція була підтримана і розвинута у виступах інших прибічників створення Донецько-Криворізької Республіки. Зокрема, М. Жаков доводив: «Якщо політика Донецького басейну має бути чомусь підпорядкована, то це, звісно, не випадковим тимчасовим політичним завданням наших українських товаришів, а політиці промислових центрів півночі.

Донецький басейн важливий перш за все для долі всієї російської революції в цілому. Його організація, революційне будівництво (а тут ще не було революції, не було «Жовтня») повинні стояти на першому плані. Звичайно, ми повинні допомогти своєю участю в житті всього півдня подолати вплив дрібної буржуазії, як на Україні, так і на південному сході, однак саме для цього «пролетарський кулак», що зараз розпластаний на всі п’ять пальців, має бути зібраним, організаційній розхлябаності та багатовладдю має бути покладено кінець»455.

Ще різкіші формулювання застосував С. Васильченко в заключному слові з обговорюваного питання. «Скрипник двома ногами стоїть на націоналізмі, — безапеляційно заявив доповідач. — Правий Сандомирський (меншовик, що в принципі підтримав ідею створення Донецько-Криворізької Республіки. — В. С.) — щось одне: або соціалістична революція, або ви загрузнете по коліна в націоналізмі. Скрипник говорить, що ще не зжиті національні забобони.

Однак Рада загинула під тиском сил ззовні України, і все-таки вона загинула, і повстання на її захист не сталося.

Якщо III Всерос. з’їзд говорить про федерацію націон. республік, то це не виключає об’єднання за економічною (ознакою)…

Нам не потрібно ні міністерства іноземних справ, ні монетних дворів, нам потрібна радянська влада, виконавця центральної влади Ради Народних Комісарів»456.

М. Скрипник спробував переломити ситуацію і вніс на розгляд проект резолюції, яка, на його гадку, примирювала суперечності, які виникли. В документі пропонувалося: «IV обласний з’їзд Рад робітничих депутатів Донецьк. Бас. і Криворізького району постановляє: 1) Донецьк. Бас. і Криворізьк. район складають автономну область південноросійської Української Республіки, як частини Всеросійської Федерації Радянських Республік»457.

Проте подібна, по суті, паліативна позиція була рішуче відкинута більшістю тих, хто взяв участь в дебатах, і М. Скрипник сам зняв свій проект резолюції, додавши, що «вона (резолюція. — В. С.) носила декларативний характер і не має на меті дезорганізувати фракцію»458.

50 голосами було ухвалено проект резолюції, внесений С. Васильченком. В документі було зафіксовано: «В міру того, як у вільній федерації радянських республік Росії з розвитком соціалістичної революції засоби виробництва будуть усуспільнюватись, головні галузі промисловості націоналізовуватись, виділення окремих республік дедалі більше буде і повинно проводитись за принципом особливостей тієї чи іншої області в господарсько-економічному відношенні.

Донецький і Криворізький басейн, як область, що вже й зараз має свою певну економічну господарську фізіономію, повинен мати власні органи економічного і політичного самоврядування, єдині органи влади, які організують в басейні політичний, економічний і культурний правопорядок Радянської республіки»459.

Згідно з резолюцією мав бути обраний обласний комітет Рад ДонецькоКриворізької області, який, в свою чергу, повинен був організувати Раду Народних Комісарів Донецько-Криворізької Республіки.

До обласного комітету були обрані 5 більшовиків — С. Васильченко, М. Жаков, М. Тевелєв, Й. Варейніс, Андреєв; 1 меншовик — Рубінштейн; 3 есери — Киричок, Ровенський, Макар’ян. Було також обрано кандидатами в члени обкому Алексєєва, Марка, Попова (всі меншовики) і Голубовського, Добровольського, Чорного (всі есери)460.

Через день після закінчення з’їзду Рад, 14 лютого (1 лютого за ст. ст.) 1918 р., обласний комітет Рад сформував Раду Народних Комісарів Донецького і Криворізького басейнів.

До складу обласного Радянського уряду ввійшли Ф. Сергєєв (Артем) — голова РНК і комісар у справах народного господарства і його однодумці: С. Васильченко — народний комісар внутрішніх справ, М. Жаков — комісар з народної освіти, А. Каменський — комісар з державного контролю, Б. Магідов — народний комісар праці, В. Межлаук — народний комісар фінансів, М. Рухимович — народний комісар у військових справах, В. Філов — комісар у судових справах461. Одночасно обласний комітет Рад зобов’язав обласний Раднарком проводити в життя декрети РНК Російської республіки, а ЦВК Рад України постановив вважати «органом, паралельним обласному комітетові». Щоправда, тут же було додано, що «ради Донецького басейну беруть участь в загальному будівництві державного життя з радами всього півдня Росії — України і ДоноКубано-Терського району»462.

Утворення незалежної від України Донецько-Криворізької Республіки було теоретичною і практичною помилкою, породженою не лише нерозумінням шляхів національно-державного будівництва, а й амбіційністю організаторів республіки. Всупереч рішенням III Всеросійського з’їзду Рад, який поклав в основу Радянської Федерації об’єднання радянських національних республік, ініціатори Донецько-Криворізької Республіки, в тому числі делегати цього з’їзду Ф. Сергєєв і С. Васильченко вважали, що Російська Радянська Республіка повинна бути федерацією економічно однорідних областей, а не національних радянських республік.

Виділення з України промислово розвинутої області погіршувало економічне і військове становище республіки, суперечило інтересам усіх раніше пригнічених націй, в тому числі українців, їх віковічним прагненням до утворення української держави.

Поділяючи ставлення «лівих комуністів» до Брестських переговорів, керівники Донецько-Криворізької Республіки деякий час самозаспокоювали себе тим, що міжнародні угоди щодо України, якими б вони не були, ким би не підписувались, не поширюються на Донкривбас. Однак, австро-німецьке командування так не вважало. Орієнтуючись на «географію Винниченка», тобто на державні кордони, визначені III і IV Універсалами Центральної Ради, австро-німецькі війська почали окупацію східних теренів України. Навіть за цих умов, Ф. Сергєєв, С. Васильченко, М. Жаков, їх однодумці продовжували вперто стояти на своєму. Вони ще деякий час ігнорували заклики Голови Народного Секретаріату України М. Скрипника до об’єднання всіх військових сил південних радянських республік (Української, Донецько-Криворізької, Донецької, Кримської, Одеської), координації їх дій по відсічі загарбникам.

Аналізуючи пізніше відносини між ЦВК Рад України, Народним Секретаріатом і Радою Народних Комісарів Донецько-Криворізької Республіки, В. Затонський відзначав: «…В тому й полягала різниця між народним секретаріатом та групою т. Артема в Харкові, катеринославцями та нашими криводонбасцями, що останні намагалися відгородитися від «радівської» України у своєму Донбасі, а ми намагалися утворити національний український радянський центр для всієї України»463.

Раднарком РРФСР не визнав Донецько-Криворізьку республіку ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації. А в телеграмах представникам РНК в Україні Г. Орджонікідзе і В. Антонову-Овсієнку В. Ленін вимагав суворого дотримання суверенітету Радянської України, невтручання в діяльність ЦВК Рад України, тактовності в національному питанні, турботи про зміцнення співробітництва Української і Російської Радянських республік464.

Під час роботи III Всеросійського з’їзду Рад Ф. Сергеєв (Артем) зустрічався з В. Леніним і намагався одержати його згоду на утворення Донецько-Криворізької республіки. Як свідчив В. Затонський, Ф. Сергеєв (Артем) не домігся санкції В. Леніна на відокремлення Донецько-Криворізької області від України465. В середині січня 1918 р. В. Ленін збирав дані про ставлення делегатів III Всеросійського з’їзду Рад від України до ідеї термінового скликання II Всеукраїнського з’їзду Рад, щоб утворити авторитетний уряд Радянської України і покінчити з сепаратизмом Донецько-Криворізької області466. Тоді ж у зв’язку з від’їздом В. Затонського на Україну між ним В. Леніним і В. Антоновим-Овсієнком обговорювалось питання про можливість призначення Ф. Сергеєва (Артема) на посаду представника Народного Секретаріату при РНК Радянської Росії. Напевне, таким чином прагнули відвернути його від реалізації задуму утворення ДонецькоКриворізької Республіки, але намір цей не здійснився467.

Вождь більшовиків уважно спостерігав за військовим походом радянських військ проти Центральної Ради. Одержавши повідомлення про близьке взяття Києва, 23 січня 1918 р. він підписав радіограму «Всім, всім, всім…», в якій говорилося, що в найближчі дні буде скликаний Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, про участь у якому «заявили всі без винятку міста і губернії України: Харків і Катеринослав, Київ і Поділля, Херсонська губернія і Полтава, Чернігівська губернія і Донецький басейн, Одеса і Миколаїв, усі прибережні міста і увесь Чорноморський флот, увесь фронт і тил України. З’їзд скликається і відкривається Всеукраїнським ЦВК»468.

Проте керівники Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) порушили досягнуту за участю делегатів від Рад області угоду і вирішили поставити РНК і Народний Секретаріат України перед фактом. 31 січня 1918 р. Ф. Сергєєв (Артем) повідомив про це телеграмою, адресованою члену ЦК РСДРП(б) і голові ВЦВК Раді Радянської Росії Я. Свердлову469.

Як тільки ця телеграма була одержана і розглянута Радянським урядом і ЦК партії, Я. Свердлов 17 лютого 1918 р. відповів у Харків лаконічно, однак надто категорично: «Виділення вважаємо шкідливим»470.

В кінці лютого В. Ленін зустрічався з В. Межлауком, а на початку березня з Ф. Сергєєвим (Артемом) і переконав їх у помилковості виділення ДонецькоКриворізької області зі складу України, у необхідності в нових умовах, які були створені наступом німецько-австрійських військ, забезпечити єдиний бойовий фронт проти зовнішнього ворога. Зазначимо, до речі, що саме цей арґумент був вирішальним, а не потреба національної української держави в її радянському варіанті. 14 березня 1918 р. в листі до Г. Орджонікідзе він просив переконати в цьому також С. Васильченка, М. Жакова та інших членів РНК Донецько-Криворізької Республіки, які займали непримиренні позиції щодо об’єднання республіки з Українською Радянською Республікою471.

На прохання членів Українського Радянського уряду 15 березня 1918 р. під головуванням В. Леніна відбулось засідання ЦК РКП(б), яке обговорило питання про взаємовідносини між Українським Радянським урядом і Донецько-Криворізькою Республікою. В засіданні взяли участь члени Народного Секретаріату В. Затонський і В. Шахрай та голова РНК Донецько-Криворізької Республіки Ф. Сергєєв (Артем). Після обміну думками ЦК постановив: «Донецький басейн розглядається як частина України»472. ЦК зобов’язав усіх партійних працівників «працювати спільно по створенню єдиного фронту оборони», забезпечити участь Рад з усієї України, в тому числі з Донецького басейну, в II Всеукраїнському з’їзді Рад. «На з’їзді, — наголошувалося в постанові, — необхідно створити один уряд для всієї України»473.

Рішення ЦК РКП(б) означали, що вся попередня діяльність Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) щодо розчленування Української Радянської Республіки і створенню на частині її території обласної республіки була помилковою і шкідливою. Вони також підтвердили неприйнятність економічного підходу, нехтування національними чинниками і схвалили саме національний принцип радянського будівництва.

Постанова ЦК партії в Донецько-Криворізькій обласній партійній організації виконувалася не без внутрішньої боротьби. Ф. Сергєєв (Артем) особисто і частина представників Рад цієї області взяли участь у II Всеукраїнському з’їзді Рад (Катеринослав, 17–19 березня 1918 р), чим сприяли об’єднанню України, утворенню єдиного фронту проти ворога. Але Ф. Сергєєв (Артем) вів себе на форумі досить пасивно. Привітавши з’їзд, він, проте, не взяв участі в обговоренні питань порядку денного. Ні Ф. Сергєєв (Артем), ні інші його прихильники не ввійшли до складу оновленого після з’їзду Народного Секретаріату, щоб особисто взяти участь в об’єднанні України.

Задумуючись над причинами утворення Донецько-Криворізької Республіки і її прагненням до виділення з України, не можна не дійти висновку, що вони криються в нігілістичному ставленні частини керівництва більшовиків до українського національного руху, української державності, в тому числі в національному складі керівних органів більшовицьких організацій цього району, якому не були близькими і важливими національні інтереси українського народу. Серед названого вище персонального складу ініціаторів утворення Донецько-Криворізької Республіки, її наркомів, як неважко помітити, відсутні більшовики-українці. В. Ленін міг мати на увазі і цей факт, коли, узагальнюючи історичний досвід 1917–1919 рр., відзначив ігнорування значення національного питання і прояви великодержавності на Україні, «чим дуже часто, — писав він, — грішать великороси (і, мабуть, не набагато менш часто, ніж великороси, грішать цим євреї)»474.

При утворенні Донецько-Криворізької Республіки ініціатори порушили важливу умову, яка вимагає погоджувати такі дії з точно вираженою волею всього населення даної території. В листопаді 1917 р. Ф. Сергєєв (Артем) та інші працівники області пропонували провести з цього приводу референдум. Але в наступному ця пропозиція була забута, і воля населення, серед якого переважало українське селянство, була проігнорована. Під час підготовки до IV обласного з’їзду Рад проблема виділення Донецько-Криворізької області з України на місцях не обговорювалася. Повідомлений на місця його порядок дня також не включав цього питання. Тому обрані на з’їзд делегати не одержали від місцевих Рад ніяких директив і при вирішенні питання про Донецько-Криворізьку Республіку висловили власну думку, а не позицію своїх Рад. Не випадково пізніше деякі учасники форуму згадували, що утворення республіки було справою керівників харківських, катеринославських і частини донецьких більшовиків, а для більшості партійних організацій області воно було зовсім несподіваним. У той час, коли готувалося виділення Донецько-Криворізької області з України, і пізніш трудящі цього району активно підтримували уряд Української Радянської Республіки. Про це заявили І Всеукраїнська конференція Рад селянських депутатів (20–22 січня), Харківський, Катеринославський губернські з’їзди Рад селянських депутатів (21–23 і 28–30 січня), VII делегатський з’їзд Катерининської залізниці (26 січня), Бахмутська, Дружківська, Кам’янська, Нікопольська, Олександрійська, Павлоградська, Ізюмська, Чугуївська та інші Ради (січень— лютий 1918 р.)475.

Саме рішення цих з’їздів і конференцій слід було розглядати як волевиявлення всього населення області. Однак, незважаючи на це, на постанову II Всеукраїнського з’їзду Рад про злиття всіх радянських утворень на території України в одну Українську Радянську республіку, на формальне визнання цих рішень ініціаторами створення Донецько-Криворізької Республіки вони все ж залишилися на старих позиціях. «Ліві комуністи» С. Васильченко, М. Жаков і В. Філов стали в опозицію до рішення ЦК РКП(б) від 15 березня, наполягали на збереженні Донецько-Криворізької республіки. В статтях, опублікованих в газетах «Донецький пролетарий» та «Известия Юга» в березні і квітні 1918 р., вони різко нападали на Народний Секретаріат, всіляко прагнули його дискредитувати. Дісталося й Ф. Сергєєву (Артему), якого картали за зраду інтересів Донецько-Криворізької Республіки, включення її до складу Радянської України. Ф. Сергєєв (Артем) змушений був відмежуватися від крайностей цих діячів.

Донецько-Криворізький обком РКП(б) за антипартійну статтю «Кого судити?»476 виключив В. Філова з лав партії.

Обласницькі настрої колишніх працівників Донецько-Криворізької Республіки не зникли одразу й безслідно. Вони жевріли довго в 1918 р., а пожвавилися тоді, коли за постановою І з’їзду Компартії України утворилися підпільні Харківський і Катеринославський обласні партійні комітети, які злилися згодом у Донецько-Криворізький обком КП(б)У. Ці настрої посилилися в кінці 1918 — на початку 1919 р., перешкоджаючи нормальній роботі Радянського уряду України.

Так сталося, що проповідники нігілізму в національному питанні, «обласники» в тогочасному конфлікті всередині КП(б)У виявилися прихильниками правих поглядів. На відміну від «лівих» (Г. Пятакова, В. Затонського, Ю. Коцюбинського та ін.), які перебільшували сили революційного селянського руху, прагнули прискорити збройне повстання проти окупантів, праві Ф. Сергеєв (Артем), Е. Квірінг, Я. Епштейн та ін.) виявляли нерішучість, недостатньо готували робітників і селян до боротьби за відновлення Радянської влади в Україні477. На II з’їзді КП(б)У, де перемогли праві, Ф. Сергєєв (Артем) ввійшов до складу ЦК. Від «лівих» у ЦК були обрані лише Г. Пятаков і В. Затонський478.

Після Листопадової (1918 р.) революції в Німеччині і розпаду Австро-Угорщини ВЦВК Рад денонсував Брестський мирний договір і закликав трудящих до боротьби за визволення окупованих районів, у тому числі України, від німецько-австрійських військ та їх посібників.

За цих умов 19–20 листопада 1918 р. був покладений початок утворенню Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. Головою уряду було призначено Г. Пятакова, до його складу спершу ввійшли В. Затонський, Е. Квірінг, Ф. Сергєєв (Артем), М. Подвойський, Ю. Коцюбинський, пізніше — інші працівники479. Тоді ж було утворено Реввійськраду (РВР) військ Курського напряму (пізніше перетворену на РВР Української армії) в складі В. Антонова-Овсієнка, Ф. Сергєєва (Артема) і В. Затонського480.

Якщо в ЦК КП(б)У переважали праві, то в Тимчасовому Робітничо-Селянському уряді і Реввійськраді військ Курського напряму, утворених в нових умовах, перевагу одержали «ліві». Останнє пояснюється тим, що всі тогочасні керівні органи більшовицької влади в Україні створювалися за участі, при сприянні ЦК РКП(б), і останній досить спритно з того користався. ЦК РКП — згадував В. П. Затонський, «коли обстановка була не досить визначена, коли треба було вичікувати й бути надто обережними, спирався на правих. А коли слід було швидко й енергійно вдарити, використавши при цьому спалахнуле селянське повстання, ЦК закликав «лівих»481.

Призначення головою Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України «лівого» Г. Пятакова дуже не сподобалось Ф. Сергєєву (Артему), Е. Квірінгу та іншим правим, які переважали в ЦК КП(б)У та мали значний вплив в уряді. Майже зразу ж виникли незгоди і суперечки між ЦК КП(б)У і урядом та всередині уряду, які, зрештою, призвели до кризи уряду.

У виникненні цієї конфліктної ситуації радянські історики звинувачували здебільшого Г. Пятакова. Проте факти свідчать, що не меншу, якщо не більшу, роль грала претенційна, почасти знову регіоналістська політика правих, зокрема, Ф. Сергєєва. Останній по суті не приступив до виконання обов’язків члена уряду — завідуючого його військовим відділом, не займався організацією військово-революційних комітетів на місцях, підготовкою українських військ до активних бойових дій. Як показав його звіт на засіданні Тимчасового РобітничоСелянського уряду України 11 грудня 1918 р., за два тижні військовий відділ навіть не був організований. Ф. Сергєєв (Артем) вважав, що військовою роботою має керувати не уряд, а військовий відділ ЦК КП(б)У через місцеві партійні комітети482. Вважаючи утворення уряду Радянської України передчасним, праві у ЦК КП(б)У, посилаючись на партійну дисципліну і підпорядкованість ЦК РКП(б), обмежували діяльність виконавчої влади, сковували її ініціативу, зобов’язували будь-які практичні кроки погоджувати з правими із ЦК. Вони нерідко посилалися, здебільшого безпідставно, на підтримку їх дій Центром, тобто ЦК РКП(б) і Раднаркомом. Все це вело до дезорганізації роботи і викликало протест Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. 7 грудня 1918 р. Г. П’ятаков телеграфував наркому Й. Сталіну: «Артем всіляко перешкоджає роботі. Напевне невірно розуміє прагнення центру… Якщо вважаєте наше (уряду. — В. С.) існування зайвим, скажіть, так і вчинимо, але допустити, щоб Артем робив посвоєму, спираючись на авторитет центру, не можемо»483.

«По-своєму» Ф. Сергєєв (Артем) прагнув реорганізувати управління Українською армією, усунути від командування нею В. Антонова-Овсієнка. До останнього була неприязнь ще з 1 січня 1918 р., коли той, всупереч лідеру харківських більшовиків, заарештував групу місцевих капіталістів і змусив їх виплатити зарплату робітникам. У тому конфлікті В. Ленін взяв сторону В. Антонова-Овсієнка, Ф. Сергеєву (Артему) висловив докір484. Тепер Ф. Сергєєв (Артем) не погоджувався і з розпочатою В. Антоновим-Овсієнком підготовкою активних дій військ у напрямі Харкова, звинуватив його в авантюрі, і щоб змінити склад Реввійськради і головнокомандуючого І Української армії, виїхав до Москви. Там інтрига Ф. Сергєєва (Артема) одержала підтримку. Водночас він викликав до Курська і Харкова, де перебував уряд, групу своїх однодумців правих (К. Ворошилова, Б. Магідова, В. Межлаука, М. Рухимовича), які були введені до складу Тимчасового Робітничо-Селянського уряду, що дало правим невелику перевагу. Власне, в уряді відбувся «тихий переворот» — більшість, хоч і незначну, одержали праві485.

Після повернення Ф. Сергєєва (Артема) до Харкова 8 січня 1919 р. відбулось засідання уряду. Посилаючись на переговори з В. Леніним по прямому проводу (запис вперше опублікований повністю у збірнику «В. И. Ленин. Неизвестные документы» в 1999 р.), в ході яких Голова РНК РРФСР давав згоду на призначення замість В. Антонова-Овсієнка будь-кого, крім К. Ворошилова486, праві домоглися відкликання попереднього складу Реввійськради і призначення до неї М. Рухимовича, К. Ворошилова і В. Межлаука, прийняття рішення про усунення В. Антонова-Овсієнка з посади головнокомандуючого Українською армією і затвердження на цій посаді М. Рухимовича487.

Однак це рішення було негайно оскаржене Г. Пятаковим, В. Затонським перед В. Леніним і відмінене488. В свою чергу, Ф. Сергєєв (Артем) протестував проти залишення попереднього складу Реввійськради, але його протест не був задоволений.

Після цього Ф. Сергєєв (Артем) та інші праві вирішили домогтися зняття Г. Пятакова з посади голови Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. 16 січня 1919 р. скликано засідання уряду, на обговорення якого поставили питання «Про урядову кризу». На пропозицію секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга засідання звільнило Г. Пятакова з посади Голови Тимчасового РобітничоСелянського уряду України (голосами 4 за, проти 2, при 2, що утримались). На цю посаду був обраний Ф. Сергєєв (Артем), за якого було подано 3 голоси, 1 — проти і 3 — утрималося. Обурений Г. Пятаков при цьому заявив, що він був рекомендований на посаду голови уряду ЦК РКП(б) і передасть її Артему тільки після відповідного рішення ЦК партії489.