Пилип Степанович Орлик

Пилип Степанович Орлик

(1672–1742)

«…природа моя, з прадідів моїх не дозволяє мені бути зрадником, і зобов’язує мене бути вірним моєму добродійнику»

Гетьман України в еміграції (1710—1742). Сподвижник гетьмана І. Мазепи. До кінця свого життя полишився вірним своєму патронові і благодійнику та був продовжувачем його справи — боротьби за державний суверенітет Гетьманщини.

Автор «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорізького війська» — пам’ятки політико–правової думки, в якій вперше у європейській традиції закріплено принцип поділу гілок влади.

Перебуваючи в еміграції, більше тридцяти років свого життя присвятив справі боротьбі за Українську державу.

Давня історія родини Орликів відома нам з генеалогічної довідки, укладеної сином гетьмана, генералом французької армії Григором Орликом 1747 року. Першим з чеського роду згадується у 1121 році Станіслав Орлик — прародич двох гілок, представники яких оселилися на Шлезьку (Сілезія) і в Польщі. Зберігся оригінал диплома імператора Фердинанда від 12 липня 1624 року — «Графові Орликові з Моравії». Тут сказано, що «Орлик слов’янською мовою означає орла і в Угорщині ця родина має ім’я «Olach». На той час Орлики вже поділилися на дві гілки і лише одна з них проживала у володіннях імператора, а друга, протестантська, під час гуситських війн XV століття емігрувала до Польщі — у Краків. Польська лінія мала своїм продовжувачем Яна Криштофа Орлика, який одружився з донькою подільського воєводи Пиляви й помер у 1592 році. їхнім сином був Степан Орлик, який помер у 1636 році, полишивши сина Степана. Останній прославився військовою відвагою, яка була відзначена на сеймі 1660 року, і загинув під Хотином 11 грудня 1673 року, полишивши маєток під Смоленськом. Від дружини з литовського роду Малаховських–Володкевичів Ірини він мав двох синів — старшого Степана, що помер бездітним, і молодшого — Пилипа, майбутнього гетьмана. Пилипу дістався батьківський маєток на Мінській землі, який був незабаром проданий, після чого родина перебралася в Україну. Батько Орлика був католиком, про що писав Пилип у листі до патера Кашода (18 квітня 1727 року), але мати Ірина була православною. Майбутнього гетьмана, очевидно, охрещено за православним обрядом: у своєму щоденнику він тричі згадує свого патрона св. Пилипа під 10 жовтня (за старим стилем), що відповідає православному календарю.

Пилип Орлик народився 11 жовтня (за старим стилем) 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині. Початкову освіту він здобув у єзуїтській Віленській академії. Після того як сім’я Орликів переселилася в Україну, Пилип вступив до Києво–Могилянської академії як православний шляхтич і успішно закінчив її в 1694 році. Відомо, що 1692 року він навчався у філософському класі.

Рівень освіти в академії на той час був досить високий. Серед професорів на молодого Орлика найбільший вплив мав видатний мислитель України Стефан Яворський. Він протегував Пилипові, підтримував його, а після закінчення академії допомагав йому влаштуватися на службі. Спудей Орлик, маючи чутливу і вразливу вдачу, схильну до високих почуттів, усією душею прихилився до улюбленого вчителя й усе життя зберігав до нього великий пієтет. Це про нього значно пізніше, вже на еміграції, згадуватиме гетьман як про «улюбленого мого вчителя, конфідента і добродія». У червні 1721 року саме йому напише Орлик виправдувального листа з проханням добитися від царя амністії. В далеких Салоніках ловитиме колишній спудей звістки про Яворського і нотуватиме їх у своєму «Діарії».

Яворський був професором риторики та філософії і мав пріоритетний вплив на формування світогляду, поетичних здібностей і душі Пилипа Орлика. Ще в академії Пилип почав віршувати, його поетичні твори зберігалися в бібліотеці генерального хорунжого Миколи Даниловича Ханенка в збірці поезій викладачів, учнів академії 1709 року. Талановитий спудей складав панегірики — хвалебні вірші на честь окремих історичних діячів та сучасників. Серед відомих на сьогодні першим було опубліковано у 1695 році латиномовний панегірик гетьману Мазепі під назвою «Руський Алкід». У ньому поет оспівує І. Мазепу як організатора взяття Казикермена, Асламмістечка та інших кримських фортець.

У січні 1698 року в Батурині, гетьманській столиці, у церкві Св. Трійці відбулося урочисте вінчання ніжинського полковника Івана Обидовського (небожа гетьмана І. Мазепи) з донькою майбутнього генерального судді Василя Кочубея Ганною. Урочисту промову з цього приводу під назвою «Виноград Христов» виголосив Стефан Яворський, а його колишній учень Пилип Орлик (який не тільки разом навчався з гетьманським небожем, а й був його особистим приятелем) підніс подружжю свій новий панегірик «Сарматський Гіппомен», надрукований у друкарні Києво–Печерської лаври.

На той час Орлик був писарем консисторським Київської митрополії. Очевидно, тоді ж він написав вісім віршів на герб Данила Апостола, розміщених на аркуші з гравюрою Щирського, який знаходився у єдиному примірнику в варшавській бібліотеці Красінських. Тут він також підписався: «Пилип Орлик писар кафедральний». Це перша його посада, про яку збереглася офіційна згадка. Дана посада незаперечно свідчить, що в Україні Орлик був православним. Лише пізніше, на еміграції у Броцлаві 1721 року він стане уніатом і тому одночасно молитиметься в грецьких церквах і католицьких костьолах.

23 листопада 1698 року в житті Орлика сталася важлива подія, яка назавжди поєднала його з українською старшиною. Того дня в Полтаві він обвінчався з донькою полтавського полковника Павла Герцика та Ірини Яб- лонської Ганною. Очевидно, знайомство консисторського писаря Київської митрополії з представницею знатної родини відбулося на весіллі І. Обидовського. П. Орлик як віртуозний панегірист, знавець п’ятьох іноземних мов, справив позитивне враження на гетьманське оточення та на самого гетьмана І. Мазепу. І це, безперечно, вплинуло на подальшу долю талановитого учня С. Яворського. Батько Ганни П. Герцик помер наступного року і був урочисто похований в Києві, а його дружину після Полтави Петро І вислав до Сибіру. Ганна ж, кинувши все, подалася за своїм чоловіком по світу, народила йому трьох синів і п’ятеро доньок, до кінця випила разом з чоловіком гірку чашу поневірянь, страждань, принижень, але жила разом з ним надією. Ганну прихилила недоля в Станіславові з доньками Варварою та Марією. І там вона майже на п’ятнадцять років пережила чоловіка, терплячи нужду та злидні і спродуючи останню одежину.

Через рік після одруження, 6 листопада 1699 року в Орликів народилася перша дитина — донька Анастасія, — на хрестинах якої було багато старшини. Це підкреслює широкі зв’язки Орлика у вищих колах української шляхти. Вже на той час Пилип, очевидно, був «гетьманской войсковой старшини канцелярист» (згадується у 1702 році). Про Орлика як про молодого реєнта військової канцелярії писав у квітні 1700 року і Самійло Величко: «Филип Орлик, реєнт тогдашний войсковой канцелярии, новициантом будучи, хочай и мудрий был человек, еднак еще не призвичаился был досконале до управлення всяких дел воскових писарских». Проте авторитет Пилипа Орлика вже на той час був досить високий. Про це свідчить хоча б той факт, що 5 листопада 1702 року в Батуринській Микільській церкві новонародженого сина Орлика Григора хрестили сам гетьман Іван Мазепа, полковник Іван Ханенко та Віра (чи Любов) Кочубеївна — дружина генерального судці Василя Кочубея. «Реєнтом канцелярії війська Запорозького» був Пилип Орлик і наприкінці липня — на початку серпня 1707 р., про що свідчить його лист до військового канцеляриста Івана Максимовича. Затим, не раніше осені 1707 року, Орлик став генеральним писарем.

Такій швидкій кар’єрі він був зобов’язаний в першу чергу власними здібностями і якостями: гострим розумом, чіткою пам’яттю, високою освіченістю, природним тактом та дипломатією, особливою кмітливістю та обдарованістю. Не випадково Мазепа любив і довіряв Орликові. А він навіть у покаянному листі до Яворського 1721 року підкреслював, що ніколи нікому не складав присяги, навіть цареві — лише панові своєму гетьману Мазепі. Пізніше в своєму «Діарїї» Пилип засвідчить, що Мазепа «як ніхто… міг краще обробити людину й притягти її до себе».

Нові посади приносили Пилипу Орлику нові володіння: села Дремайлівка, Дорогинка Ніжинського полку, млини і двори в Батурині та Ніжині, у 1708 році — села Кривець та Риловичі у Стародубському полку з млинами, винницями, лісами, руднею та слобідкою, якій дали назву

Орлівка. Рангові маєтності писар отримав під Гадячем. Дружина принесла у посаг землі на Полтавщині. Мазепа надав йому село Домишлин Сосницького повіту Чернігівського полку. Жителі Домишлина навіть у 1710 році, після офіційного прокляття, згадували колишнього власника Орлика, за якого вони не були обтяжені податками

і навіть не виконували громадських повинностей.

Швидке просування по табелях урядів не зашкодило Орлику продовжувати свої поетичні заняття. В літературі є згадка про написаний ним «Епітафіон» митрополитові Варлааму Ясинському.

Одночасно Орлик усе більше вникав у політичні справи і втаємничувався в різноманітні плани старшини. Наприклад, у 1707 році він був свідком зібрання в Києві у генерального обозного Ломиковського чи миргородського полковника Данила Апостола, на якому читали Гадяцький договір 1659 року гетьмана Виговського з королем, взявши текст його з бібліотеки Києво–Печерського монастиря.

Вважається, що поряд з Андрієм Войнаровським Пилип Орлик був одним з перших і найбільш посвячених у таємні плани гетьмана Мазепи відступитися від Петра та взяти сторону Карла XII і Станіслава Лещинського. Про це він сам детально повідомляє в листі до свого вчителя, тоді вже митрополита Рязанського і Муромського Стефана Яворського. Лист був написаний наприкінці літа 1721 року, коли в Орлика визріла відчайдушна думка повернутися в Україну і просити помилування в царя. Певне ж, гетьман у цьому листі мав виправдати себе, «понеже многие едны недоброхоти мои, другие, хотящи себе оправдати, злоклеветным своим донесением милосердное царского величества сердце на болший гнев и отмщение против мене возбудили и подвигнули, будто я единомисленным и единосоветным с Мазепою тоей измены былем автором и все тайны оныя ведалем». У цьому листі Орлик намагається довести, що був простим виконавцем волі Мазепи, який взяв з нього присягу.

У 1706—1707 роках Пилип під диктування гетьмана вів таємне шифроване листування з княгинею Дольською, що мала стосунки із Станіславом Лещинським. Згідно з його словами, Мазепа відкрив писарю свої плани 17 вересня 1707 року: «До сего часу не смел я тебе прежде времени намерения моего и тайны тоей объявлять… А понеже теперь пред тобою не могло то утаитися, прето пред Всеведущим Богом протестуюся и на том присягаю, что я не для приватной моей ползы, и не для вышших гоноров, не для большаго обогащения, а ни для иных яковых нибудь прихотей, но для вас всех, под властию и реиментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для обшего добра матки моей отчизны бедной Украйни, всего войска Запорожского и народу Малороссийского, и для подвышшеня и разширеня прав и волностей войсковых, хочу тое при помощи Божой чинити, чтоб вы, з жонами и детми, и отчизна с войском Запорожским так от Московской, яки от Шведской сторони, не погибли. А если бым для яких- нибудь приватних моих прихотей тое дерзал чинить, побий мене, Боже, в Троицы святой єдиний и невинная страсть Христова, на души и на теле». Поцілувавши животворного хреста, Мазепа заприсягнув на вірність і незраду собі Орлика.

Безперечно, справа була вкрай ризикованою. Орлик вагався, прагнув вияснити в гетьмана, чи є гарантії, що при шведах буде краще. Мазепа відповідав: «Яйця курицу учат! Албо ж я дурак, прежде времени отступать, пока не увижу крайней нужди, когда царское величество не доволен будет, не токмо Украины, но и государства своего от потенции Шведской оборонить». 3 того часу Орлик був активно задіяний гетьманом у зв’язках з Станіславом Лeщинським, княгинею Ганною Дольською та шведським королем. Він вів таємне листування, зустрічався з агентами (ксьондз Заленський), брав участь у радах.

П. Орлик писав Яворському, що робив усе це з великим острахом, боячись, «что тая Мазепы с противною стороною корреспонденциа на крайнюю когдась мене наразит погибель, если царское величество с подлинных документов доведается. И того ради всегда снедаемся внутренею боязнию, страхом и скорбию, а смотря на жону и дети мои, по всяк день часто воздыхалем, чтоб с собою и их не погубить».

Тривоги і сумніви нібито штовхнули Орлика до спроби перешкодити планам гетьмана, але так, щоб при цьому не зрадити його. Він також боявся повторити шлях усіх попередніх донощиків на Мазепу, зокрема Кочубея, через «великоросийское жестокое и в целом свете небыклое право, через которое многие невинные часто погибают, а именно — “доводчику первый кнут”». Між тим, не бажаючи бути клятвопорушником і зрадником свого покровителя, віддавати «неблагодарным сердцем злая возлагая, ненавесть за возлюбление и за хлеб яд смертоносний», Орлик вирішив через піддячого Олександра Меншикова викликати від царя довірених осіб для нового заприсягання гетьмана і старшини. «И таким способом намеривался, без повреждения совести и присяги моей, и фракцию Мазепину пресекть и старшину всю от оной отвратить». Але саме тоді надійшло повідомлення про страту Іскри і Кочубея, «якая ведомость мне устрашила, и того ради принужден я был оставить тое умышление, опасаясь такой же и на себя погибели».

Орлик, очевидно, не знав тоді, що в доносі Василя Кочубея, переданому міністрам царя 10 квітня 1708 року, чотирнадцятим пунктом звинувачення Мазепи було подане свідчення про те, що зустріч з єзуїтом Заленським (посланцем Станіслава Лещинського) влаштував гетьману саме Пилип Орлик. Даючи усні пояснення з цього приводу, Кочубей заявив: про це його дружині сказала дружина Орлика. У 25–му пункті звинувачення вказувалося, ніби один чоловік, наближений до Мазепи, довірявся своїм гостям, що не слід згадувати про битви з татарами — «вони нам незабаром знадобляться». Кочубей усно повідомив, що це полтавському полковникові Іскрі говорив Орлик.

У Василя Кочубея були свої рахунки з Орликом. Ще в лютому 1708 року він написав бумагу проти Пилипа, де скаржився, буцім цей висуванець «нас во всем понижает, бєзчестит и топчет». Розкриваючи походження гендлярів Герциків, з якими породичався Орлик, судця описував усі неблагочестиві вчинки останнього: «всяко нам ищучи зла», «заслуги… старинии легце важит и под ноги топчет». Кочубей жалівся, ніби Орлик заявив, що він, будучи ще генеральним писарем, 12 років «не умел писати» і з його листів «до дурних москалей писованих… некоторые ляхи смеялися». На бенкеті у Левенця Пилип його, суддю, обмовляв і «лаяли в матерь и всяко хулили и уничтожали». Неповажно ставився Орлик також до полковника Іскри, якого «лает, безчестить и в мове передражнюег всегда на всяком местцу». Сам Іскра 13 лютого в розмові з охтирським полковником Осиповим завважив: «Более всех знает все тайны заговора Мазепин писарь Орлик, потому что через его руки идет вся гетманская переписка».

Все це могло закінчитися досить прикро для Орлика, якби донос був сприйнятий царем.

У листі до Яворського емігрант висував ще один мотив свого мовчання про плани Мазепи: «Не открилем никому тайни, сохранял я неврежденне верность, яко слуга пану, яко инолемец и креатура своєму благодетелеви, и должен былем тое сохранить, понеже натура мне тое сама, с предков моих дала не быть придателем, и всякому над собою властелину верным быть».

Орлик залучався до участі в усіх нарадах Мазепи з посвяченою у таємницю генеральною старшиною. У своєму листі він твердить, що саме старшина штовхала гетьмана до рішучого розриву з царем, постійно наполягала на цьому, картала його, навіть погрожувала. Сам писар нічого не каже про свою роль у тому. Одначе, як свідчив він сам, гетьман згарячу казав, ніби в нього (Орлика) «еще разум молодий, дитинный». Хоча у сварках з старшиною Мазепа саме йому віддавав перевагу: «Бери все чорт! Я, взявши з собою Орлика, до двору царского величества поеду, а вы хоть пропадайте».

Не вагаючись, поставив на карту Пилип Орлик набутий ним матеріальний достаток (і втратив його) заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну самостійну Українську державу. Більше того, ризикуючи своїм життям, родиною, він залишався вірним цій ідеї й зберігав відданість гетьману під час найтяжчих випробувань і найтрагічніших подій, коли однодумці й прибічники Мазепи кидали його й просили милості та вибачення.

Пилип Орлик до глибини душі пройнявся ідеєю Мазепи. Водночас йому імпонувала сама особистість Мазепи, його винятковий розум, ерудиція, інтелігентність, витончена духовність, різноманітний досвід. Для молодого канцеляриста, а потім і генерального писаря гетьман завжди залишався вчителем. Написаний Орликом у 1695 році панегірик на честь Мазепи не був даниною моді часів бароко, коли в панегіриках вихваляли можновладців. Це був щирий вислів відданості й пошани до Івана Мазепи. Ставши гетьманом України в еміграції, й на схилі свого життя Орлик завжди зберігав пам’ять про Мазепу як про великого українського патріота, людину виняткових здібностей.

Орлик виступив із Батурина в похід разом із козацькими військами на чолі з Мазепою і протягом усієї кампанії був поряд із гетьманом. Генеральний писар ретельно й напружено працював у похідній гетьманській канцелярії, складав і оформляв дипломатичні документи, листування гетьмана з Туреччиною, Кримом, польським королем Станіславом Лещинським, а також гетьманські маніфести, з котрими Мазепа звертався до українського народу.

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі Герцики пішли за Мазепою у вигнання, долаючи далекий, тяжкий і небезпечний шлях до тодішніх володінь Туреччини. В липні 1709 року вигнанці дісталися Бендер. Після смерті великого гетьмана України Івана Мазепи серед української еміграції постало питання про його наступника. Обрання нового гетьмана було пов’язане з вирішенням найважливішого питання: хто володітиме спадком Мазепи — золотом, коштовностями, грошима, клейнодами тощо, який включав не тільки приватне майно, а й військовий скарб.

Згідно із запискою очевидця подій королівського секретаря Густава Сольдана, обстановка в Бендерах після смерті Мазепи складалася досить напружено. Войнаровський забрав усю казну та дорогоцінності, але не хотів бути гетьманом. Між старшиною почалися пересуди і виникло незадоволення. Посипалися скарги королеві: 22 жовтня 1709 року королю було подано «Покірний меморіал запорозького війська до святого королівського маєстату Швеції», писаний в Бендерах 26 вересня рукою Пилипа Орлика. Цей документ є надто важливим: у ньому вперше і дуже чітко були зафіксовані основні напрямки подальшої діяльності Орлика та його політичні плани. В меморіалі на початку вказувалося, що після смерті Мазепи «судно руської нації й запорозького війська» може скерувати і врятувати лише Карл XII. Разом з тим було висловлене настійливе бажання обрати нового гетьмана. Однак, як зазначалося в меморіалі, вибори можуть бути проведені лише після того, як Войнаровський поверне «всі гетьманські клейноди і наші привілеї та всей скарб в цілості, що лишився по смерті ясновельможного гетьмана Мазепи, зокрема золото, срібло, дорогі камені, перли, висаджені дорогим камінням списи, соболі, папери й інше знадіб’я запорозькому війську». Він «несправедливо й незаслужено присвоює собі право мати все те, що належить… до всього війська». Ця вимога про повернення скарбів і казни була другим пунктом меморіалу. В третьому пункті проводилася паралель союзу Богдана Хмельницького і Карла X з договором Мазепи та Карла XII. Король повинен був знову на ім’я нового гетьмана дати підтвердження, що буде воювати з царем, поки «руський народ не вернеться до колишньої своєї свободи».

В разі укладення миру було висловлено прохання, щоб «не виключено нашого державного інтересу з договорів і не нарушено меж нашої батьківщини аж до ріки Случ, які так простягаються від часів Хмельницького». Король мав також у договорі дати гарантії забезпечення оборони незалежності України від нападу «сусідніх володарів». У четвертому пункті королю пропонувалося заключити союз з Отгоманською Портою і при цьому включити «як додаток» до меморіалу «справи цілості запорозького війська й руського народу».

А. Войнаровський відмовився повернути гетьманський скарб. Запалав скандал, що спричинив до створення з наказу короля спеціальної комісії. Комісія, яка засідала в листопаді 1709 року в таборі короля під Бендерами, покладалася передусім на свідчення Бистрицького, колишнього управителя Мазепиних маєтків, а також на близьких йому осіб. Тому і вирішила справу на користь Войнаровського. Карл XII підтвердив її рішення. Значно пізніше, в 1719 році Орлик писав до шведської королеви Ульріки Елеонори: «Войнаровський, наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці й допомозі своїх приятелів, яких він з’єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояки протестувала проти цього мовчання». Орлик зміг добитися лише того, що король не виплатив Войнаровському борг у 60 000 талерів. Однак і новий гетьман їх не отримав.

Отак козацтво й старшина залишилися на чужині, в Бендерах, без матеріальних засобів. Володіння гетьманською булавою в умовах еміграції вимагало значних коштів: і на потреби козацького війська, і репрезентацію, і зносини з чужоземними урядами, й дипломатичну працю серед турків і татар.

Нового гетьмана не обирали цілих півроку. В Україні Петро І вже затвердив гетьманом Івана Скоропадського. Однак, зв’язавшись з козаками та запорожцями, старшина в еміграції вирішила все ж не визнавати його, чекати перемоги Карла XII, повернення в Україну і перевиборів гетьмана.

Час спливав, нічого не змінювалось, а діяти було просто необхідно. Тому, врешті–решт, питання про обрання гетьмана було поставлене. Пропонувалися три кандидатури: небіж Мазепи Андрій Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко і генеральний писар Пилип Орлик. Перший був ще молодий, прогримів скандалом у сварці за дядькові скарби і не мав бажання тримати булаву, другий — не мав популярності. Орлик же користувався авторитетом, відзначався неабияким розумом, широкими знаннями й дипломатичним хистом, його підтримував Карл XII, який ще 28 вересня викликав Орлика в Бендери для ради про державні справи.

5 квітня 1710 року під Бендерами на загальній раді в присутності всієї старшини, запорожців, реєстрового козацтва Пилипа Орлика одноголосно обрано гетьманом. Того ж дня було прийнято документ (вступ і 16 статей), що дістав потім назву «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція», і складав угоду гетьмана та старшини про взаємні обов’язки, права й подальший устрій України. У вступі Конституції було подано стислий виклад історії України, пояснено причини, чому Україна розірвала стосунки з Москвою і прийняла протекторат Швеції; проголошувалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною на вічні часи від чужого панування; Україна визнавалася республікою, а влада гетьмана обмежувалася; гарантувалися права і привілеї запорожців; державною релігією проголошувалося православ’я, а Київська митрополія мала вийти з підпорядкування Московському патріархові. Документ заклав підвалини принципу поділу влади на законодавчу і виконавчу судову гілки, передбачив виборність посад, що і сьогодні є принциповою засадою розвитку демократичних держав. Відомий український історик права Микола Василенко визначав даний договір як «своєрідну українську Конституцію, яка свідчить про напрямок політичної думки української еміграції того часу… ідеї, закладені в основу угоди Орлика, поділяли не лише емігранти, але й найбільш свідома частина старшини, яка не пристала до Мазепи». Договір був розрахований на те, що він після повернення емігрантів діятиме в Україні як правовий акт.

Однак «Конституція Пилипа Орлика» залишилася лише на папері: після Прутського миру еміграція втратила надію повернутися в Україну, а після Ніштадського миру 1721 року про це взагалі не могло бути й мови. Отже, тому вона ніколи не діяла в Україні і втратила свою силу як юридичний акт навіть в емігрантських колах.

10 травня 1710 року Карл XII, як протектор України згідно з попереднім договором 1708 року з Мазепою, затвердив обрання Орлика гетьманом, вихваливши при цьому його мужність і вірність. Того ж дня був укладений новий договір між Україною і Швецією, в якому підтверджувались гарантії незалежності й самостійності України. Швеція зобов’язувалася забезпечувати оборону і цілісність її території. Зазначалося, що протекція шведського короля над Україною запроваджується «тилько для поправи и подвигнення упалых прав своих и вольностей войсковых».

На честь новообраного і затвердженого королем гетьмана Карл XII влаштував офіційний прийом, на якому Пилип Орлик виголосив промову латиною. То був зразок красномовства і свідчення його намірів продовжувати лінію Мазепи та сподівань на допомогу шведського короля.

Творці Конституції, розробляючи її в чужій країні, усвідомлювали, що її практичне застосування буде неймовірно важким, адже спочатку треба було звільнити Україну від московського панування. Оскільки їхні власні сили були дуже невеликими — кілька тисяч козаків і старшини, — вони сподівалися це зробити за допомогою Швеції, Туреччини та інших країн.

Зі шведським королем Карлом XII була укладена спеціальна угода. Як протектор України, він санкціонував козацьку конституцію, підтвердивши таким чином права та вольності Війська Запорозького. Водночас він виступив гарантом незалежності України та недоторканності її кордонів, які за конституцією обіймали Лівобережжя та Правобережжя. Шведський король зобов’язувався не складати зброї доти, доки Україна не буде звільнена від московського панування, й не укладати миру з царем, не здобувши попереднього відновлення незалежності України.

Проте зірка Карла XII на політичному небосхилі Європи почала меркнути. Він хоча ще виношував плани спільних дій Півночі та Півдня, тобто Швеції й Туреччини, проти Петра І, однак міжнародна ситуація змінилася. На сході Європи захиталася політична рівновага. Росія ставала в ряди найбільш могутніх європейських держав. Нагромаджуючи військові сили, вона спрямовувала свій наступ проти шведів і Туреччини, хоч Оттоманська Порта ще на початку 1710 року підписала з Петром І мировий трактат. Отже, для шведського короля навіть від’їзд на батьківщину сушею чи морем виявився дуже небезпечним, хоча великий візир Алі Чорлілі–паша від імені турецького султана обіцяв забезпечити Карлові XII 50–тисячний ескорт для супроводження шведів додому.

Шведський король вирішив поки що вичікувати сприятливих обставин у Бендерах, використавши цей час для спонукання турецького уряду до війни з Росією. Незважаючи на полтавську поразку, Карл XII був дуже популярним серед турецьких військових кіл. Його дипломати, і особливо Станіслав Понятовський, прибічник Станіслава Лeщинського, досить успішно діяли при дворі султана. Взагалі поляки активно взаємодіяли з турецьким урядом. Не раз відвідували султанську столицю київський воєвода Йосиф Потоцький і граф Тарло.

На сході ж активну дипломатичну діяльність з метою організації антимосковської коаліції розгорнув Орлик. Це питання він порушив у Бендерах у березні 1710 року, коли мав розмову з французьким послом Дезайєром. Восени того ж року український гетьман розпочав листування із кримським ханом Давлет–Гіреєм, дуже впливовою людиною при турецькому дворі. Орлик особисто з ним познайомився під час перебування хана в Бендерах у квітні 1710 року.

На початку грудня з Бендер до Криму виїхала надзвичайна українська делегація. Посольство українського гетьмана виконало свою місію, й 23 січня 1711 року був підписаний договір про встановлення союзу між Кримським ханством і Орликом. Це було зроблено на ґрунті повної незалежності України. Хан брав на себе зобов’язання не укладати без згоди української сторони миру з Москвою. У договорі хан гарантував спокій і безпеку населенню України під час воєнних дій. Орлик призначив постійного свого резидента (посланника) при ханському дворі.

У договорі обумовлювалися й відносини з тими донськими козаками, які після придушення військами Петра І антицаристського повстання на чолі з Булавіним переховувалися від помсти царя на землях–кочовищах Кубанської орди й мали тісні зв’язки з усім Донським військом. За договором донці мали підлягати Орлику й користуватися рівними з українськими козаками правами та привілеями.

20 листопада 1710 року Туреччина оголосила війну Петру І. До певної міри це було досягненням шведської дипломатії. Карл XII у своєму стратегічному плані ставив завдання опанувати ситуацію в Польщі й дати під Києвом генеральну битву царським військам передусім за допомогою турецької армії. Для звільнення Правобережної України була спланована зимова військова експедиція об’єднаних сил кримського хана, буджацьких татар, поляків і козаків на чолі з Орликом.

Після очищення від царських військ Правобережжя надалі розвивати військові операції повинна була турецька армія. Передбачалося, що передуватимуть усім цим діям дві допоміжні операції. Кримський хан мав увійти на територію Росії й ударити на Вороніж, щоб зруйнувати корабельну флотилію, а його син — кубанський салтан мусив іти на Азов. Усі ці операції, за задумом Карла XII, мали сприяти просуванню шведських армій із Померанії в Польщу, що розв’язало б руки полякам, які орієнтувалися на Станіслава Лещинського.

Але добре задуману загальну стратегічну концепцію війни союзники не спромоглися здійснити ні поетапно, ні окремими частинами.

Спільний із ханом похід П. Орлика на Україну відбувся на початку 1711 року у двох напрямах. У січні Давлет–Гірей з 50–тисячною ордою та кількома сотнями запорожців рушив на Слобожанщину. Спочатку хан не зустрічав серйозного опору. Населення, бачачи поряд із татарами запорожців, виявляло поміркованість, а часом навіть прихильність: Мерефа і Тарасівка були союзниками легко взяті, а жителі Водолаги самі відкрили міські ворота.

Та на підступах до Харкова хан несподівано повернув назад до річки Самари і взяв в облогу розташовані на ній фортеці — Новосергіївську і Новобогородську. Залога в Новобогородську дала відсіч татарам, Новосергіївська фортеця здалася без бою. Залишивши загін на Самарі та татарську облогу в Новосергіївській фортеці, 5 березня хан повернув на Крим, і 12 тисяч бранців пішло у татарську неволю.

Після цього нападу хана на Слобожанщину та татарських спустошень авторитет П. Орлика на Лівобережжі та Слобідській Україні захитався, наростало невдоволення ним козацтва.

А тим часом розпочалася головна акція — 11 лютого 1711 року гетьман П. Орлик очолив похід на Правобережну Україну. З ним пішли запорожці під проводом К. Гордієнка (понад шість тисяч), польський загін під командуванням київського воєводи К. Потоцького та 20–30 тисяч буджацьких і білгородських татар під проводом султан–калги. У війську було до 30 шведських офіцерів–інструкторів та невеликий шведський загін. Король Карл XII, перебуваючи в Бендерах, участі у поході не брав.

Переправившись через Дністер поблизу Рашкова, військо П. Орлика та його союзників почало швидко просуватися вперед. Упродовж першої половини лютого П. Орлик з козаками зайняв територію між Немировом, Брацлавом і Вінницею. В ці дні майже всі правобережні козацькі полки (за винятком кількох сотень Білоцерківського) перейшли на бік гетьмана Орлика, і його військо зросло до 16 тисяч. Стурбований цим, київський губернатор Д. Голіцин доповідав, що «сей бок (правий бік Дніпра), кроме Белоцерковского полку, весь был в измене».

Однак в цей же час почалися чвари між П. Орликом і султан–калгою, який зосередив орду у Вінниці. Останній, посилаючись на перевтому коней, наполягав на тимчасовому припиненні наступу. В козацькому війську відчувалася нестача зброї і спорядження. Але Орлик наказав рухатись уперед. Під Лисянкою висланий проти П. Орлика і татар загін лівобережних козаків під командою генерального осавула Бутовича був розбитий, а сам Бутович потрапив у полон. На початку березня союзне військо перейшло Рось і рушило на Білу Церкву. Та глибокий сніг і відсутність фуражу уповільнювали рух козацького й татарського військ. Зрештою, 25 березня союзне військо взяло в облогу Білу Церкву. Але цар Петро І заздалегідь укріпив фортецю, вона була добре забезпечена артилерією, боєприпасами і провіантом. Оборону міста тримала російська залога та частина вірних цареві козаків під командою полковника Танського.

Козаки Орлика оволоділи передмістям, поробили шанці й два дні штурмували фортецю, але через брак артилерії Біла Церква не була взята. В цей час, дізнавшись про підхід свіжих російських військ, татари султан–калги покинули Орлика й, розділившись на загони, почали грабувати населення та брати ясир. Правобережні козаки кинулися рятувати свої домівки. Зрештою, орда повернула до Бугу. Військо Орлика змушене було відійти до Фастова. Тут польський загін теж покинув гетьмана й відійшов у Полісся. З рештками війська Орлик поспіхом відступив до Дністра, а тим часом російські дивізії під командуванням генерала М. Голіцина вступили на Правобережжя.

Так невдало скінчився похід П. Орлика на Правобережну Україну. До того ж внаслідок грабіжницьких дій татар Орлик і на Правобережній Україні втратив підтримку населення.

А влітку розпочався наступ царської армії. Вирішальний бій відбувся на Пруті. Турецькі війська оточили росіян, Петро перед загрозою неминучого полону запросив переговорів. Це було вигідно для Туреччини, і візир дав свою згоду. Впродовж переговорів Орлик постійно відвідував великого візира і наполягав на тому, щоб російська армія негайно покинула Україну, повернула награбоване майно і щоб пункт про це був записаний до майбутнього договору. Але з цього мало що вийшло. Договір, який увійшов в історію як Прутський, було укладено 13 липня 1711 року. Росія зобов’язувалася віддати Туреччині Азов, зрити фортеці Таганрог, Богородицьк і Кам’яний Брід. На Україні все залишалося, як і раніше.

У цій сит уації Орлик повернутися в Україну вже не міг. Тим більше, що цар після своєї невдачі просто лютував, знищуючи все і всіх, хто хоч якимось чином був зв’язаний з Орликом чи виявляв якесь невдоволення. Плач і стогін розлягався по Україні ще страшніший, ніж після татарської навали. 1 зарадити цьому горю було нікому.

Тим часом активізували антиукраїнську політику уряди Англії, Голландії та інших країн — особливо у зв’язку з перебуванням козацького війська в межах Туреччини. Щоб ознайомити держави Європи зі своєю позицією, Орлик складає «Маніфест до європейських королів». «Вважали ми потрібним проінформувати королів, — зазначається у цьому документі, — володарів республіки й інші християнські держави про мотиви, котрі привели нас в Турецьку державу й змусили підняти сьогодні зброю проти московського царя». У «Маніфесті» викладається історія українсько–російських взаємин, починаючи з часів Богдана Хмельницького і аж до умови з Карлом XII.

Розіславши «Маніфест», Орлик знову послав делегацію до Туреччини з проханням захистити Україну. Прибувши у Константинополь, делегація знову звернулась по допомогу до французького посла. У своєму донесенні у Париж Дезайєр повідомив, що козаки були надзвичайно витримані, але жодною мірою не хотіли відступати від інструкції Орлика «наполягати, щоб Порта вимагала від Москви відмови від всяких претензій на Україну». Далі він пише, що «козацькі посли особливо наполягають на амністії й визволенні українців, засланих у Московщину, й щоб москалі, залишаючи козацьку країну, за своїм звичаєм не руйнували України». Тоді ж таки делегація зустрілась з патріархом, і той обіцяв їй допомогу.

Розсудливість козацьких послів, наполегливість французького дипломата принесли успіх. Султан дав грамоту Орлику, в якій визнав його гетьманом українців, що «живуть на обох берегах Дніпра, також і запорозьких козаків…».

Між тим дипломатія працювала на російсько–турецьку війну. І 4 листопада 1712 року султан прийняв рішення її розпочати. 19 листопада війну було оголошено. Знову зажевріла надія українських емігрантів. Орлик поспішив убезпечити себе від небажаного турецько–кримського протекторату, подавши меморіал Карлу XII, де заявляв, що справу про це може вирішити лише весь український народ, бо давно вже шириться агітація в Україні, ніби Орлик з турками хочуть принести рабство, мечеті й знищити християн. Порта може лише допомогти визволити Україну від царя. Затим гетьман має прибути в Україну і разом з людністю виробити програму її подальшого існування. При цьому гетьман просив погамувати претензії Польщі щодо Правобережжя.

Порта вимагала вислати Орлика на Правобережжя, але він, не маючи вказаних гарантій, намагався уникнути цієї подорожі. Проте частина його козацького війська на чолі з прилуцьким полковником Горленком взяла участь у військових операціях і 29 грудня 1712 року була розбита військами князя Любомирського. Звертаючись до останнього,

Орлик запевняв його у відданості Польщі і отримав у відповідь (уже після розгрому козаків) схвального листа за любов до спільної польської вітчизни та обіцянку прихилити до гетьмана короля Августа II.

Порта чекала початку наступу шведської армії Штенбока. Однак той військових дій не почав. Це розгнівило султана, і він наказав арештувати шведських резидентів (Фунта та Понятовського) і вислати з Туреччини або перевести в Салоніки самого Карла XII.

Тим часом українські емігранти переконали французьку дипломатію у необхідності вичленити Польщу й Україну зі складу Російської держави, що мало роз’єднати царя з союзницею Австрії. Емігранти готувалися до походу на Батьківщину, але вітер дипломатії був нещасливим для них і цього разу. В дивані відбувся переворот: Алі–пашу, який був проти війни, призначили новим великим візиром. І 17 липня відбулося підписання чергового мирного договору з Росією. Згідно з договором, Туреччина зобов’язувалася позбавити притулку як Карла XII, так і українських емігрантів. Порта відразу поставила вимогу перед шведським королем покинути Бендери. 11–12 лютого 1713 року в обозі під Варницею стався «калабалик»1. Турецькі війська прийшли видворяти Карла XII, а він з трьомастами вояками почав битву проти 20–тисячної орди татар і шеститисячного загону турків. У цьому бою короля було поранено. У лавах його захисників бився й Орлик. Це ледве не коштувало йому власного життя та життя старшого сина. Татари прив’язали Григора до коня, і мало статися непоправне, та заступився син хана султан–калги і польський сенатор Сапега. «Калабалик» завершився переміщенням короля–вигнанця та його свити, а заразом і українських емігрантів з Орликом до Дематики під Адріанополем.

__________

1 Калабалик — сварка, колотнеча (тур.).

Усі ці негаразди значно погіршили матеріальний стан українців у вигнанні. Душили кредитори, Орлика протягли до суду. З великими зусиллями він добився лише двох- місячної відстрочки сплати боргів. Свій виїзд з Бендер гетьман порівнював з виходом євреїв з Єгипту «від варварського народу», зітхаючи «на ріках Вавилонських», чекаючи «обіцяної потіхи» від короля.

Відчай Орлика був такий, що він ладен був уже зголоситися на мир з царем, аби лиш відомстити туркам за невірність.

Однак турецька опінія щодо Карла XII знову перемінилася. Бендерського серасира і хана Давлет–Гірея усунули. Новий хан Каплан–Гірей готувався до війни. Союз із шведами було знову відновлено. Орлику також дозволили переїхати до Адріанополя, де зібралася вся європейська дипломатія. Користуючись цим, гетьман спробував знову підняти питання про передачу йому всієї України.

Та вкотре шведську справу знищив Штенбок, який капітулював 16 травня 1713 року. Це був остаточний крах політики Карла XII в Туреччині. 13–24 червня в Адріанополі турки підписали мирну угоду з Росією на 25 років. На той час козацьке військо на чолі з Горленком перебувало в Україні. Останній вимагав, щоб до нього приїхала старшина і сам гетьман. Усередині еміграції виник конфлікт і підозра, що Горленко претендує на гетьманську булаву. Однак влітку 1713 року після перемир’я козацьке військо покинуло Правобережжя. На той час Орлик був уже знову в Бендерах, а затим у Хотині. В Бендери прибув також інший політичний вигнанець — польський король Станіслав Лещинський, з яким турки готували нову військову акцію. Гетьман не підтримував цієї затії і, навпаки, вів переговори з представниками Августа ІІ про автономію України в складі Польщі.

Однак турки наполягали на новому військовому поході козаків на Правобережжя. Під командою Горленка у вересні 1713 року військо гетьмана вирушило на Брацлавщину. Було взято Немирів, Брацлав. Запорожці заволоділи Каневом. Планувався похід на Білу Церкву, але перешкодили поляки, з якими виник військовий конфлікт. Орлик намагався налагодити справу дипломатично. Горленко рішуче карав усілякі грабунки та розбій війська, намагаючись замиритися з польською адміністрацією. Однак відповідь поляків Орлику була дуже суха й різка. Військові конфлікти польської армії з козаками набули серйозного характеру. І тут у справу знову втрутилася Порта. Новий візир Алі–паша почав проводити ідею про посадження Орлика на Правобережжі під протекторатом Польщі. Орлик наполегливо обстоював ідею в дипломатичних колах, але Польща поставилася до цього з нехіттю. 22 квітня 1714 року Польща й Туреччина підписали мир, а отже, Правобережжя залишалося за Польщею. Це було крахом ідеї Орлика.

Він знову звернувся до шведської протекції. 1 жовтня 1714 року Карл XII залишив Туреччину й вирушив на батьківщину. Доля Орлика була також вирішена — він повинен був їхати за протектором, життя якого захищав зі зброєю в руках. 23 жовтня 1714 року Пилип Орлик з сім’єю і двором із двадцяти чотирьох осіб покинув Туреччину. За ним подалася частина старшини (Довгополий, Третяк, Мирович, Нахимовський, Григір, Іван та Антін Герцики), натомість Горленко, Максимович і Ломиковський прийняли царську амністію. В січні 1715 року гетьман прибув до Відня. В столиці імперії він почував себе зле через матеріальну скруту і неможливість узяти позику, хоча його там і титулували князем. У травні 1715 року Орлик прибув на острів Рюґен, затим оселився в Крістіанстаді, а потім — Стокгольмі, де він жив досить скромно за рахунок королівської казни. Карл XII обіцяв йому сплатити борг перед військовою казною, гроші з якої він позичив по смерті Мазепи (60 тисяч талерів). Король не відмовлявся також від своїх обов’язків протектора України, незмінно титулуючи Орлика «ясновельможним гетьманом».

Близько тридцяти років після цих подій прожив Орлик за кордоном. І де б він не був — чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, — жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі своїм старшим сином Григором, який скінчив життя генералом і національним героєм Франції, Орлик налагоджував зв’язки з урядами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнучи домогтися визволення свого народу, його незалежності. Як зазначав відомий історик Дмитро Дорошенко, «він старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок денний. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі».

Не поривав Пилип Орлик зв’язків і з Україною, особливо з Січчю, що тепер була на татарській території. Однак доля і в цьому була жорстокою. Орлик так і помер на чужині, в Яссах, куди перебрався ще в лютому разом зі своїм останнім протектором волоським господарем Костянтином Маврокардато. Він помер 24 травня 1742 року на самоті, без надії побачитися й пожити зі своїми рідними. Маврокардато, який шанував Орлика, влаштував йому «чудові похорони, до яких не пощастилося славної пам’яті гетьману Мазепі» (з листа Григора до Верлена).

Тенденційна історіографія створила й поширила легенду, ніби Орлик перед смертю одружився з татаркою, прийняв іслам і обрізання, був скинутий козаками з гетьманства і вбитий одним з них. Це була чорна отрута злої, але безсилої ненависті до всіх, хто ніс у собі незнищенний вогонь національного ідеалу України. Втім, очорнити та оббрехати таких людей не вдавалося ніколи. Рано чи пізно правда випливала і постаті знову осявало природне світло величі.