Іван Остапович Виговський

Іван Остапович Виговський

(р. н. невід. – 26.03.1664)

«…свій край шаблею здобув і з ярма визволив»

Сподвижник Богдана Хмельницького, який володів гетьманською булавою лише два роки (1657–1659), але зумів утвердити державний суверенітет України.

Щирий патріот, який, за оцінками істориків, був одним з найвизначніших українських діячів середини XVII століття, політик, дипломат, професійний висококваліфікований державний керманич, воєначальник.

Він повстав проти лицемірства Московії й відстоював державну незалежність Української держави.

Діючи вже як гетьман, у надзвичайно тяжких умовах, він за всієї своєї енергії, досвіду й таланту не зміг, як Богдан Хмельницький, забезпечити підтримку обраного курсу широкими масами і не втримав державного керма у своїх руках. Допущені ним прорахунки та помилки і визначили трагічність його загибелі та не завжди справедливі оцінки сучасників і нащадків.

У неділю, 24 серпня 1657 року, вдарили довбиші в Чигирині, скликаючи раду. Рада була у дворі Хмельниченка. Як набрався повен двір, ворота було замкнено, а велика юрба козацтва і поспільства полишилась поза двором.

З дому вийшов Юрась Хмельниченко з булавою у руці й сказав, що йому не під силу управляти Україною і за волею батька Богдана він хоче продовжити своє навчання у Києві. Виступив Іван Виговський і подякував за писарський уряд, обозний Тимофій Носач положив свій пернач, дякуючи за обозництво, генеральний суддя — свою печать. І всі пішли за Юрасем у будинок. Мовчки стояла рада, а серед ради, на столі, лежала гетьманська булава. Багато було охочих ухопитись за ту булаву, та не було дозволу ради. Осавули почали питати присутню старшину, кого вона хоче за гетьмана. Присутня старшина не визнала можливим усунення Юрія з гетьманства. Вони стояли на тому, що молодий Хмельницький має залишити за собою Богданову спадщину. «Хоч він і молодий, та нехай наша слава буде така, що була в нас за гетьмана Хмельницького», — ніби говорили тоді. Але разом з тим, не ламаючи вибору Юрія Хмельниченка, вибору, що був заповітом старого гетьмана, старшинські збори бачили потребу доручити на той час гетьманство людині досвідченій, сильній волею й дозрілій розумом. Такою людиною вважався генеральний писар Іван Виговський, найдовіреніша особа гетьмана Богдана. До нього і звернулися пропозиції присутніх: «Нехай булава й бунчук будуть при Юрії Хмельницькому, а доки він дійде літ, військом провадитиме Виговський, і булаву й бунчук братиме, коли треба, в Хмельницького, а повертаючись, знову йому до рук віддаватиме». Так ніби звучала та єдина пропозиція, що давала вихід із тодішнього становища у зв’язку з вибором неповнолітнього гетьмана.

Виговський відразу подякував за високу честь регентства та попрохав собі часу розмислити над цією пропозицією. Збори дали йому для цього три дні…

На новій раді 26 серпня 1657 року повторено все, що було перед трьома днями. І. Виговський, як і перше, довго відмовлявся й уступив лише тоді, коли наполягання дійшли вже до найвищого ступеня. Прийнявши гетьманську булаву, він звернувся до присутніх з такими словами: «Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду»…

Іван Виговський походив із старовинного роду української православної шляхти, яка оселилася у Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Історія роду досліджена явно недостатньо. Вважається, що то було відгалуження роду Лучичів, і тому цей рід часто називали — Лучичі–Виговські. В королівському універсалі Виговському на Барське староство польський король Ян–Казимир пов’язує його родовід із знаменитими князями Глинськими. Найвизначніший представник останнього був Михайло Глинський (помер 1534 року) — видатний державний діяч Великого князівства Литовського, який перебував на службі німецького імператора Максиміліана, Альбрехта Саксонського та ін., був правою рукою великого князя литовського Олександра, а по смерті того підняв останнє, значне повстання української та білоруської православної шляхти проти польсько–литовської католицької реакції. Зазнавши поразки, Михайло Глинський емігрував до Московії, де також вів активну політичну діяльність. Його племінниця Олена стала дружиною великого князя московського Василя III і матір’ю першого московського царя Івана IV.

Однак у світлі останніх генеалогічних досліджень пов’язання Виговських з Глинськими, на думку деяких дослідників, навряд чи має під собою реальний ґрунт. Очевидно, Виговські беруть початок від Болсуна (Чорногуба) або Коркошка — вихідців з орди, що потрапили в Україну в часи князів Володимира Ольгердовича або великого князя литовського Вітовта (кінець XIV — перша третина XV століття) і започаткували гілки Болсуновських, Даниловичів–Виговських, Лучичів–Виговських та ін.

Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський, син Івана (за іншими даними — Гната) Виговського, служив у Київського митрополита, молдавського воєводича Петра Могили — видатного церковного і культурного діяча України. Джерела вказують, що Остап володів містечком Гоголів на території сучасної Полтавщини, де, можливо, й народився майбутній гетьман. Остап Виговський мав тісні зв’язки з Адамом Киселем, активним борцем проти дискримінації православної церкви. Пізніше, в роки Національно–визвольної війни, Остап Виговський осів у Києві, де став намісником Київського замку. Він мав четверо дорослих синів — Івана, Данила, Костянтина, Федора і, принаймні, одну дочку. У роки Національно–визвольної війни Данило Виговський здобув звання полковника бихівського, під час російсько–українського походу 1655 року проти Речі Посполитої і в роки гетьманату свого старшого брата став наказним гетьманом. На початку 50–х років XVII століття він одружився з дочкою Богдана Хмельницького Катериною. Костянтин Виговський служив спочатку Польській Короні, а потім перейшов на бік повстанців, обіймав посади полковника пінського й туровського, генерального обозного. По загибелі Івана Виговського, очевидно, подався в монастир. Федір Виговський відзначився в роки Визвольної війни як дипломат, зокрема його посилали до Москви; серед інших зустрічав посольства російського царя Олексія Михайловича. Сестра майбутнього гетьмана, яка, як припускається, мала ім’я Тетяна, вийшла заміж за шляхтича Івана Боглевського (Боклевського), власника Глинського та Княжої Луки. Вона, очевидно, померла до 1658 року. Її чоловіка разом із новою дружиною того ж року, в березні, забили повсталі селяни в його ж маєтку.

Про молоді роки майбутнього гетьмана майже нічого не відомо. Він здобув добру освіту, ймовірно у Києво–Братському колегіумі, чудово володів, окрім рідної української мови, ще й церковнослов’янською, польською, латинською, непогано знав російську, був прекрасним каліграфом. Самійло Величко свідчить, що Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного в писарських справах». Не випадково пізніше виступав як покровитель Києво–Братського колегіуму, підкреслював своє знайомство з Феодосієм Софоновичем — видатним українським церковним і культурним діячем, ректором Києво–Братського колегіуму, ігуменом київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, письменником, теологом та істориком. Не випадковість і те, що в ході розвитку російсько–українських зв’язків саме Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також священні чаші й ризи. Майбутній гетьман був членом православного Луцького братства, яке в боротьбі проти Речі Посполитої обстоювало права української мови й православної релігії. Свою військову кар’єру Виговський розпочав у кварцяному війську «товаришем», тобто рядовим шляхтичем — професійним вояком (такі, зазначимо, складали кістяк армії Речі Посполитої). В роки панування короля Владислава IV (1632–1648) Виговський відзначився у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Господня», тобто у боротьбі проти турецько–татарсько–ногайсьої агресії. У 30–х роках XVII століття він служив у Луцькому гродському суді, 1635 року став намісником Луцького староства, ще трьома роками пізніше — писарем при Яцеку Шемберку, комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким, поставленому урядом над козаками після поразки повстання 1637–1638 років. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився чи увійшов у тісніші контакти з Богданом Хмельницьким — тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького, принаймні, воли зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу. Приблизно наприкінці 20–х — на початку 30–х років XVII століття Виговський бере свій перший шлюб, про який, на жаль, майже нічого не знаємо. Джерела свідчать, що в середині XVII століття його дочка Мар’яна була одружена з Михайлом Гунашевським, автором відомого Львівського літопису, який служив у генеральній канцелярії в роки Визвольної війни, виконував дипломатичні доручення, згодом став київським протопопом, а потім перемиським кафедральним пресвітером. Другий шлюб Виговський взяв у 1656 році з Оленою Стеткевич, дочкою українсько–білоруського православного шляхтича, новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича — одного з покровителів Києво–Могилянського колегіуму, фундатора Кутеїнського православного монастиря. Через тестя Виговський увійшов у родинні зв’язки з багатьма відомими українськими та білоруськими шляхетськими родами, скажімо, з тими ж князями Соломирецькими.

Коли почалася Національно–визвольна війна, Іван опинився у кварцяному війську великого гетьмана коронного Миколи Потоцького. Будучи в авангарді, який очолював Стефан Потоцький — син головнокомандувача, ротмістр Виговський брав участь у битві під Жовтими Водами й у вирішальний момент (бій побіля Княжого Байрака 16 травня 1648 року) до останнього стояв супроти повстанців. Коли під верхівцем загинув кінь, Виговський бився пішо й припинив опір лише тоді, як утратив свідомість. Його було тяжко поранено. Якийсь запорожець, що підібрав знепритомнілого, продав його татарину. Одначе з полону Виговський утік. Але його знову спіймав інший запорожець і проміняв татарам за поганенького коня. Виговський і цього разу з неволі втік, та знову був спійманий і переданий самому ханові, очевидно, вже після Корсунської битви (26 травня 1648 року). Кримський хан Іслам–Гірей III наказав прикувати в’язня до гармати, і тоді бранця врятував Богдан Хмельницький, який щодо нього порозумівся з ханом. Виговський дав гетьману присягу вірно служити.

Перейшовши на бік повстанців, Виговський став служити особистим писарем гетьмана. Джерела спочатку не вирізняють Виговського серед оточення гетьмана. А дещо пізніше Виговський робить блискавичну кар’єру. З квітня 1647 року бачимо фактично двох писарів Війська Запорозького: генерального писаря Івана Креховецького та Івана Виговського, котрого ще називають «покоєвим», тобто особистим писарем гетьмана. Але вже наприкінці 1649 року Іван Виговський стає одноосібним генеральним писарем та найдовіренішим порадником гетьмана Богдана. Іван Виговський виступає як співавтор деяких універсалів і листів Богдана Хмельницького. Нерідко Виговський писав листа чи універсал від імені гетьмана, Хмельницький лише ставив свій підпис. Відомий український історик Іван Крип’якевич знайшов низку таких документів, підписаних Богданом Хмельницьким, а створених Іваном Виговським. Характерно, що гетьман часто навіть не диктував універсал чи лист, а обмежувався стислими розпорядженнями до Виговського.

Отже, за досить короткий час Виговський створив потужну і високоефективну Генеральну канцелярію — важливу складову частину Української держави. Ця установа відігравала роль Міністерства закордонних і, певною мірою, внутрішніх справ. Вона стала тим генератором, який згідно з волею гетьмана та ради Війська Запорозького приводив у рух численні приводні ремені державної машини. Сюди стікалася військово–політична інформація з усіх кінців України й зарубіжжя, тут приймалися й відправлялися численні посольства, тут народжувалися важливі рішення, котрі поруч з військовими перемогами визначали долю Визвольної війни українського народу. Як слушно зазначав Іван Крип’якевич, Виговський «організував державну канцелярію, яка прийняла все діловодство як у внутрішньому правлінні, так і в закордонних справах…» За Богданом Хмельницьким зберігався лише контроль основних державних справ. Також існують серйозні підстави вважати, що саме Виговський відіграв одну з провідних ролей у формуванні розвідки та контррозвідки при уряді України.

І хоча військово–дипломатична діяльність Виговського в роки Визвольної війни реконструюється із значними прогалинами, ми твердо можемо говорити про те, що генеральний писар був поруч з гетьманом у вирішальні її моменти. Так, він відіграв важливу роль під час Берестецької битви. У вирішальний момент затяжної битви (30 червня 1651 року) хан Іслам–Гірей III, зазнавши відчутних утрат, зрадив українських повстанців і втік з поля битви з усією ордою. Богдан Хмельницький намагався зупинити орду, але і його самого затримав хан. Зупинити втікачів спробував Виговський, але і йому це не вдалося. Тоді генеральний писар примчав до козацького табору і передав старшині наказ гетьмана насипати вали й готуватися до оборони, а сам кинувся навздогін за ханом, щоб умовити того визволити гетьмана і повернути орду на поле битви. Іслам–Гірей спочатку погодився і навіть запросив Хмельницького й Виговського до свого намету, але в цей час йому принесли повідомлення (як пізніше виявилося, недостовірне) про наближення королівського війська. Це викликало переполох в орді, й хан з усім військом продовжив утечу протягом усієї ночі. На світанку Виговський умовив хана дати йому хоча б десять тисяч війська. Хан погодився дати навіть удвічі більше, під командою чотирьох мурз, але після початку зворотного маршу (Хмельницький залишився у хана під арештом як заручник), ординці змінили свій намір і повернули назад. З Виговським залишилися лише троє козаків та двоє татар. Генеральний писар був змушений відмовитися від спроби пробитися до обложеного війська, однак не втратив сили духу й рушив до Паволочі. Приблизно в цей час обложені під Берестечком повстанці мужньо боронилися, чекаючи на повернення гетьмана з підмогою. Одночасно вони зав’язали переговори, щоб виграти час. Характерно, що король та уряд Речі Посполитої домагалися неодмінної видачі Хмельницького та Виговського, як головних керівників повстанців (король не знав про відсутність у таборі гетьмана й генерального писаря).

У Паволочі Виговський зібрав нове військо і розгромив десятитисячну орду, яка, обтяжена ясиром, поверталася з України до Криму. Внаслідок трьох битв (під Паволоччю, Чудновом та на Уманському шляху) козаки Виговського знищили понад вісім тисяч ординців і відбили весь ясир. З полоненими татарами і ногайцями Виговський послав вість до хана про свій успіх, вимагаючи звільнення гетьмана. У разі відмови Виговський погрожував погромом ординців на переправах. Ця погроза викликала сподіваний ефект. Мурзи почали нарікати на порушення ханом угоди з Хмельницьким, тиснути на Іслам–Гірея Ш, після чого він був змушений ще раз змінити зовнішньополітичний курс. Гетьмана було відпущено і з почестями проведено до Паволочі. Тут же він разом із генеральним писарем, полковником І. Богуном та іншими заходився формувати нове військо для відсічі карателям, які після перемоги під Берестечком сунули в Наддніпрянську Україну. У цей складний і тяжкий час Виговський виявив себе енергійним, мужнім і досвідченим полководцем та організатором.

Іван Виговський відігравав активну роль у подальших подіях Хмельниччини: під час підписання Білоцерківського договору, у битві під Жванцем, під час україно–російських переговорів у Переяславі, у поході під Львів, у Дрожопільській битві, битві під Озерною.

Та смерть гетьмана Богдана, якого навіть вороги порівнювали з Одоакром, Спартаком і Скандербегом, стала надзвичайно тяжкою втратою для Української держави.

Після Чигиринської ради І. Виговський надіслав кримському ханові, польському і шведському королям повідомлення про своє обрання гетьманом з пропозицією дотримуватись добросусідських відносин.

Обрання Виговського гетьманом відбулося за складних і важких, суперечливих обставин, в умовах зіткнення різних протидіючих сил. Так, як тільки дійшла до Москви звістка про кончину Богдана Хмельницького, звідти поквапилися послати в Україну агента Василя Кікіна. Йому доручалося використати вибухонебезпечну ситуацію, що склалася в Україні, виявити суперечності й підготувати ґрунт для конкретних засобів обмеження української державності. Тим більше, що царський уряд вже розпочав здійснювати кроки по нарощуванню своєї присутності в Україні. Московське командування силоміць виганяло українські козацькі загони з білоруських повітів (визволені у часи Хмельниччини білоруські землі були приєднані до Гетьманщини і на них зять гетьмана Богдана — наказний гетьман І. Нечай запровадив козацький устрій) та збирало податки з покозаченого населення, різало йому оселедці, поводилось, за словами І. Нечая, як «з ворогом». В ультимативній формі гетьману І. Виговському (якого офіційно йменували «писарем», а не гетьманом) наказувалось поставити перед шведським королем вимогу не претендувати на прикордонні російські землі під загрозою вступу у війну козаків проти нього.

Проте місія стольника Кікіна по дискредитації дій гетьманського уряду (зокрема, він звинувачував покійного гетьмана у невиплаті козакам жалування супроти волі царя та поширював думку, що введення російських військ убезпечить населення від старшинського свавілля) не мала великого успіху. Старшинський уряд опанував ситуацію.

Оскільки Чигиринська рада відбулася за зачиненими дверима, з обмеженою кількістю учасників, це викликало нарікання серед козаків. Виговський, бажаючи додержати козацького права, призначив нову раду. Через два місяці, на початку жовтня 1657 року, у Корсуні скликали загальновійськову генеральну раду за участю генеральної, полкової й сотенної старшини, делегатів од рядового козацтва (по два з кожної сотні), а також духовенства. На Корсунську раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії, Волощини.

Рада була дуже бурхлива. Виговський за старим козацьким звичаєм поклав булаву на стіл і заявив: «Не хочу бути у вас гетьманом: цар давні вільності у нас віднімає, і я в неволі бути не хочу». Його заяву проти Московії підтримали вінницький полковник Іван Богун, брацлавський — Михайло Зеленський і ще один, ім’я якого не відоме. Більшість учасників ради висловилися за те, щоб Виговський залишався гетьманом, і водночас заявили про готовність за давні вільності твердо стояти «всім разом». Збадьорений такою підтримкою, Виговський спробував відмежуватись від присяги 1654 року і заявив, що присягав Хмельницький, а не він. У разі підтримки цієї заяви Виговський дістав би право на ведення власної, судячи з усього, незалежної політики щодо Московської держави. Але проти цього рішуче виступив досить впливовий у старшинських колах полтавський полковник Мартин Пушкар, гостро заявивши, що присягало все Військо Запорозьке, а отже, й він.

Корсунська рада підтвердила гетьманство І. Виговського та вирішила низку дуже важливих справ. Узагалі, вона відіграла значну роль у зміцненні міжнародного становища України. Так, з Польщею, від якої Україну відділяла нейтральна смуга між Случчю і Горинню, на Корсунській раді було укладено перемир’я. Одночасно гетьман поновив союз із Кримським ханством і Туреччиною, продовжуючи політику свого попередника щодо Кримського ханства. Разом з тим, на Корсунській раді 1657 року вперше виявилася різниця у політичній орієнтації української козацької старшини. Деякі полковники, наприклад Пушкар, рішуче виступали на підтримку московського протекторату в Україні. Й навіть полковники Тетеря, Гуляницький, Дорошенко, які згодом зайняли антицаристську позицію, на Корсунській раді висловилися за орієнтацію на Москву. Водночас вони відстоювали збереження автономії України в складі Московської держави.

Значна частина старшини, зокрема генеральної, а також полковники Зеленський, Богун та інші прямо й недвозначно доводили на раді, що царський уряд не додержується договору про вольності України, а тому необхідно подбати про забезпечення своїх прав за допомогою інших держав. За рішенням Корсунської ради до Москви було послано посольство у складі корсунського полкового осавула Юрія Міневського, його брата Василя, сотника Юхима Коробки та чотирьох козаків.

Зрештою, на Корсунській раді було схвалено курс на подальший союз із Москвою при дотриманні нею взятих на себе раніше зобов’язань. Учасники ради вирішили послати до царя посольство з повідомленням про обрання Виговського гетьманом і проханням, щоб «усе було по–старому», тобто за Березневими статтями 1654 року, які виключали втручання царату у внутрішні справи України.

На Корсунській раді був і царський посол Артамон Матвеев, котрий привіз царську грамоту, в якій Виговський так і називався не гетьманом, а лише писарем. Отже, цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 року, яку однобічно висунула Москва. Тепер вимагалося повідомляти царя не після обрання гетьмана, як зумовлювалось у цьому договорі, а перед обранням, та одержувати спеціальний дозвіл. Сама процедура на раді мусила проходити обов’язково в присутності царського представника.

У своїй закордонній політиці Виговський прагнув утримувати приязні відносини з усіма сусідніми державами, не віддаючи жодній з них особливої переваги. Він вважав, що система міжнародної рівноваги забезпечить Україні незалежність.

У жовтні 1657 року Виговський з генеральною старшиною і полковниками відбув до Києва для освячення церквою свого обрання. 27 жовтня у Братському монастирі в присутності київського воєводи Бутурліна чернігівський єпископ Лазар Баранович вручив Виговському жалувані ще Богдану Хмельницькому царем булаву, шаблю та бунчук. Однак урочистість події не зняла напруги між однодумцями Виговського та царським урядом. На святковому обіді в палатах єпископа генеральний суддя Самійло Зарудний заявив київському воєводі, що за польського короля вольностей у Війська Запорозького ніхто не віднімав, а цар, хоч раніше й також це обіцяв, але прислав «пункти, за якими нам доводиться їх втратити». На це Бутурлін нічого не відповів, тільки запевнив гетьмана у царській милості. На запрошення прибути в Софійський собор воєвода відповів відмовою і тільки повторив волю царя, щоб Український митрополит підпорядковувався Московському патріархові й призначався ним. Цим самим царський уряд укотре вже продемонстрував свій давній намір ліквідувати самостійність української церкви і тим самим порушив одне з найголовніших прав незалежної України. Маса патріотично настроєного духівництва, старшини рядового козацтва, міщанства і селянства з цим не могли погодитись і примиритись. Вибори митрополита відклали до дня святого Миколи.

Залишивши Юрія Хмельницького у Києво–Могилянському колегіумі, Виговський зі своїм почтом виїхав у Переяслав і 3 листопада 1657 року мав зустріч із московським воєводою Григорієм Ромодановським. У розмові з ним гетьман намагався не допустити втручання московських військ у конфлікт із Запорозькою Січчю. Він заявив, що Січ хоче піддатись кримському ханові, на Запорожжі почались бунти, але він сам придушить ці виступи, а воєвода нехай виведе свої війська за Дніпро. Однак домогтися цього йому не вдалось і московські війська залишились на Лівобережжі, своєю присутністю дестабілізуючи і так гостру ситуацію в Гетьманщині. Після цього Виговський подався до Гадяча, де викопав приблизно один мільйон золотих зі скарбу Богдана Хмельницького. Цим самим він все життя накликав на себе гнів Юрія Хмельницького, який вважав ці гроші своїми. І ніякі пояснення, що вони належали і братові Виговського Данилові, оскільки той тримав за собою дочку Богдана Хмельницького Катерину, не допомагали. Зрозуміло, що для І. Виговського це був вимушений крок.

Гетьман украй потребував коштів для зміцнення свого становища. Частину з них він пустив на підтримку старих і вербування нових прихильників. Почались затяжні і пишні бенкети, де старшина, шляхта і міська еліта вихваляли Виговського й обіцяли всіляку підтримку. Дешо перепадало і рядовим козакам та «черні». Будучи за натурою тверезою людиною, Виговський часто прикидався п’яним і спрямовував розмови у потрібне йому русло. Своїми бенкетами гетьман добився прихильності частини нейтрально налаштованої верхівки, зажив слави щирої і негордої козацької душі, але не зміг домогтися головного — залучити на свій бік увесь народ.

Позиції уряду і народу розходилися, що виявилося фатальним для держави. На відміну від старшинської еліти, народ у своїй масі перебував у полоні традиційних уявлень про друзів та ворогів, не бачив і не розумів небезпеки втручання Москви у внутрішні справи України. В його уявленні одновірна Московія залишалась надійним союзником, цар — найвищим оборонцем, чому неабияк сприяла і відповідна агітація агентів Москви, а Кримське ханство — чужовірним ворогом. На Лівобережжі почались заворушення, які кожної миті могли перерости у збройні виступи проти влади, а то й у громадянську війну. У серпні–вересні 1657 року однодумці Виговського зробили спробу залучити на свій бік широкі народні маси. Якщо на Правобережній Україні їхні дії не викликали якогось спротиву, то на Лівобережжі сталось інакше. Коли в серпні 1657 року козакам Лубенського полку повідомили про намір гетьмана розірвати союз із Москвою і укласти мир з Кримським ханством, то вони відмовились його підтримувати. І навіть застосування сили не похитнуло їхнього вибору.

Велику активність на Лівобережжі виявив полковник Лісницький. У своєму дворі в Миргороді він зібрав сотників та отаманів полку і розкрив їм плани нового гетьмана. Однак присутні заявили про свій твердий намір дотримуватись союзу з Москвою і не захотіли «бусурману піддаватись». Відверті погрози полковника нічого не дали. Не захотіли підтримати гетьмана й бурмистри та війти¹. Судячи з усього, невдачею закінчилась агітація прибічників гетьмана і в інших лівобережних полках. Тим часом поголос про наміри Виговського поширився по Лівобережжю, викликавши рішучу протидію в широких народних масах.

__________

¹Війт — керівник місцевого самоврядування в XVI—XVIII століттях в Україні, яке грунтувалося на магдебурзькому праві

Україна підійшла неготовою до кардинальної зміни своєї зовнішньополітичної переорієнтації з Московїї на Кримське ханство. Особа Виговського виявилась непридатною для ролі загальнонародного лідера у критичний період історії. Багато хто з козацької старшини вважав його гетьманом лише до того, коли Юрій Хмельницький досягне повноліття. В очах багатьох людей Виговський і далі залишався польським шляхтичем, тільки силою обставин змушеним пристати до повсталого народу. Рядові козаки, селяни та міщани не могли змиритися з привласненням кланом Виговських величезних земельних багатств і сіл.

Антигетьманські настрої перекинулись і на Запорожжя, традиційно тісно пов’язане з жителями Полтавського, Миргородського та Лубенського полків. З середини літа 1657 року на Січі перебувало щонайменше 5 тисяч селян та міщан із цих полків. Січовики робили кілька походів на Крим і Очаків, чим викликали гостре незадоволення Виговського, який у цей час шукав шляхів політичного зближення з ханством. З кожним днем антигетьманські настрої на Січі посилювались. Поширювались чутки про незаконність ухвали Чигиринської ради, оскільки гетьманів завжди обирали на Січі. Лунали найрадикальніші заклики, навіть до військового походу на Чигирин проти гетьмана. Незадоволених очолювали січовики Якій Клишенко і Дмитро Січена–Щока, з якими Кіш запорозький якийсь час нічого не міг удіяти.

Щоб зняти напругу в суспільстві і привернути Запорожжя на свій бік, 24 вересня 1657 року Виговський пише на Січ листа з проханням затвердити його «на уряді». Кіш запорозький і отаман Павло Гомон поставилися до цього прохання досить розважливо. Гетьману видали Кпишенка і Січену–Щоку й дещо вгамували інших призвідців заворушень. У своїй відповіді від 4 жовтня Гомон картав Виговського за порушення старих козацьких звичаїв при обранні, але «заради добра нашої Вітчизни малоросійської» визнавав законність його гетьманування.

Та приблизно в той самий час обстановка на Січі різко змінилась у невигідний для гетьмана бік. На козацькій раді були зачитані перехоплені листи Виговського до кримського хана про мир та наміри розірвати угоду з Москвою.

Одночасно товариству стало відомо і про звернення гетьмана до польської королеви, яке було оцінене як спроба замиритися з Річчю Посполитою. Тому Січ завирувала, залунали голоси про зрадництво Виговського га необхідність його усунення з гетьманства. Навіть заборону гетьмана нападати на татарські володіння січовики зображували як зраду в традиційній боротьбі з Кримським ханством. Бурхливі суперечки закінчились радою, на якій «кошовим гетьманом» було обрано одного з лідерів незадоволених Якова Барабаша. Після цього Запорозька Січ стала в непримиренну опозицію до політики уряду гетьмана Виговського.

Дізнавшись про посольство Запорозької Січі до царя, Виговський 9 листопада надсилає бояринові Борису Морозову листа з повідомленням про бунти на Запорожжі і намір запорожців перейти на бік кримського хана. Гетьман просив боярина переконати царя у невірності запорожців і покарати їхніх посланців.

Наприкінці осені 1657 року становище в Україні стає предметом розгляду царського уряду в Москві. 18 листопада 1657 року до столиці Московії прибули посли Виговського — Міневський і Коробка. Вони привезли прохання затвердити Виговського на гетьманстві й водночас повідомляли про основні події в Україні. Від імені Виговського всю провину за розрух у народі посли звалювали на Лісницького, який нібито з корисливими цілями поширював чутки про намір царя відібрати у козаків їхні права та привілеї. Також вони повідомили польських дяків про переговори поляків з татарами, про пропозиції польського короля і кримського хана гетьманові про мир і, нарешті, про готовність Виговського бути вірним царю до кінця.

26 листопада 1657 року до Москви, випереджаючи запорозьку депутацію, приїхав спеціальний посланець гетьмана Самійло Кочановський і привіз скаргу Виговського на бунти запорожців та прохання якомога швидше затвердити його гетьманство. У Москві вже знали про загострення обстановки в Україні, чому немало сприяла й антигетьманська діяльність царських воєвод і службовців Посольського приказу в Україні. Посланцям влаштували кілька перехресних допитів, під час яких на них чинили моральний тиск. Вони відмовились від пропозиції царських чиновників залучити до залагодження конфлікту воєводу Ромодановського, заявивши, що в гетьмана вистачить для цього власних сил, треба тільки негайно затвердити його на гетьманстві. Однак українські посланці не змогли відкинути нав’язану їм думку про необхідність проведення третьої ради для обрання гетьмана. Зроблено це було без відома і навіть усупереч волі Виговського. Додаткове опитування посланців виглядало цілком природним бажанням московського уряду знати більше про події в Україні. Але в цьому крилась і велика небезпека. Річ у тім, що московські службовці, як це було в них заведено, могли подавати царю не оригінали документів, а списки з них, і таким чином мали змогу вписувати в них те, що було потрібне, чим уміло й користувались. Українська депутація повезла Виговському царську грамоту про проведення нової ради в Переяславі для обрання гетьмана. Її мав провести окольничий Богдан Хитрово.

Тож із Москви вислали Хитрово, який мав скликати нову козацьку раду для санкціонування влади гетьмана. Виговський спочатку не бажав розривати союзу з Москвою, але домагався, щоб вона ставилася до України як до рівноправної держави. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною. Ми є військо непереможне», — так відповів він московському послові на заяву того, що нібито Україна — це «гілля, відламане від природного кореня Великоросії». Виговський прагнув, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України, яка сама спроможна порядкувати військом, фінансами, соціальними відносинами. Він також гостро виступав проти запровадження царських воєвод в українських містах. Виговський домагався, щоб царський уряд тільки гетьмана визнавав репрезентантом найвищої влади в Українській державі. Посол Хитрово мусив запевнити Виговського, що метою цієї місії є нібито зміцнення його гетьманської влади, щоб «Військо Запорозьке було у нього в покорі». Але насправді, як свідчить текст царського наказу, Хитрово мав завдання домогтися згоди гетьмана на призначення воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав, Білу Церкву, Корсунь, Полтаву, Миргород. Порушувалося питання про утримання цих воєвод із «ратними людьми» за рахунок місцевих коштів.

Нова рада відбулася 7 лютого 1658 року в Переяславі. Вона одноголосно підтвердила обрання Виговського; козаки високо цінували його діяльність під час війни («голову свою смажив, нас із лядської неволі визволяючи»).

Крім питання про воєвод в Україні та їх утримання, царські посли від імені царя поставили вимогу про скасування козацтва в Білорусії, а також зажадали, щоб гетьманський уряд надіслав Швеції ультиматум про примирення з Москвою. З вимогами Москви Виговський та старшина на раді вимушені були погодитися. Прийнявши присягу Виговського, Хитрово вручив йому гетьманську булаву та бунчук.

Своїми діями пізньої осені й зими 1657 року московський уряд продемонстрував невизнання Виговського гетьманом. Він дав дозвіл на його переобрання в різних містах, крім того, заручився згодою офіційних посланців від українського уряду і Запорожжя (до речі, без їхнього відома) на введення в Україну московських гарнізонів та їхнє утримання за рахунок місцевих коштів. Московський уряд продуманими тактичними ходами заклав міну, яка могла дестабілізувати ту слабку соціальну рівновагу, що почала складатись в Україні на початок зими 1657 року.

Бачачи зволікання царя з затвердженням Виговського гетьманом, опозиція активізувала свої дії. Посилилось невдоволення селян та міщан політикою гетьмана та його однодумців. Плани Лісницького провалились, і хоч він утримався в полковницькому уряді, але наслухався від своїх однополчан такого, чого йому вистачило на все життя. В опозицію до гетьмана став полтавський полковник Мартин Пушкар, який раніше підтримував гетьмана.

Пушкар вигідно відрізнявся від Виговського і повніше відповідав вимогам народного лідера. Він походив з українців, що в умовах загостреного сприйняття етнічної належності мало неабияке значення. З початком революції 1648 року він був у перших лавах повстанців як найнадійніший прихильник Богдана Хмельницького, один з найталановитіших полководців Визвольної війни. Зажив неабиякої слави, авторитету серед старшини та рядових козаків, став їхнім улюбленцем. Пушкар був далеко не бідною людиною, залюбки жертвував кошти на монастирі й церкви, допомагав бідним. Але багатство нажив не визиском селян, як Виговський та інша шляхта, оскільки не мав таких маетностей, як вони. Відомий тільки один його хутір Пушкарі під Полтавою. Він був одним із тих небагатьох козацьких старшин, які не прагнули стати подібними до колишніх польських панів і яких обходили своєю ласкою і Богдан Хмельницький, і московський цар. Свої статки Пушкар здобув у бою, а потім примножив підприємництвом. Мав трьох синів — Андрія, Кирила і Марка, які поділяли погляди батька і всіляко йому допомагали.

Передбачаючи соціальний вибух, Пушкар вирішив спрямувати його на усунення Виговського з гетьманства. В літературі його дії характеризувались як боротьба за владу і за промосковський курс України. Справді, відкидати його претензії на гетьманську булаву не можна. Проте не маємо про це жодних даних, навіть натяків на них. Реальнішою виглядає версія про намагання полтавського полковника звести на гетьманський престол Юрія Хмельницького, про що тоді в Україні багато говорилося. Сумнівним виявляється і твердження про належність Пушкаря до «про- московського угруповання старшини». Тому що він, на відміну від багатьох лідерів, не звертався до царя з проханням вводити в українські міста московські гарнізони.

Пушкар став керівником народного повстання проти переорієнтації зовнішньополітичного курсу гетьмана І. Виговського, його соціально–економічної політики, яка в першу чергу були спрямована на задоволення інтересів козацької старшини і шляхти. Звинувачення Виговського у зраді, апеляції до московського царя були тільки тактичними ходами у досягненні стратегічної мети. Пушкар не був зацікавлений у зміцненні влади Московії над Україною і за це не виступав. Він обстоював державну незалежність України, правда, в союзі з Московією. Наступні події розвивались уже поза його волею. Звичайно, Мартин Пушкар також несе свою частку відповідальності, перш за все, за створення передумов, що пізніше призвели до Руїни, все глибшого втручання в українські справи московського уряду і занепад Української держави.

У грудні 1657 року Пушкар зібрав полкову раду й оголосив, шо Виговський зноситься з поляками, кримським ханом, назвав гетьмана зрадником і повідомив про намір боротися з ним. Пушкар закликав немаєтне населення покозачуватися і йти до нього на службу за відповідну плату. Оскільки козацтво тоді було привілейованим класом, то на заклик полковника відгукнулась маса людей. Насамперед — робітні люди, які не мали інших засобів до існування, крім наймитування, а саме винники, броварники, пастухи, наймити та декласовані елементи з Полтавського, Миргородського, Лубенського й інших лівобережних полків. Незабаром у Полтавському полку зібралось десь 20 тисяч чоловік, поділених за козацьким звичаєм на полки та сотні. Озброєння їхнє складалося переважно з дерев’яних київ, звідки вони й дістали назву дейнеки¹. На місцях, зокрема в околицях Миргорода, Ромнів, Гадяча, Зінькова, почалось не тільки масове покозачення населення, а й виступи проти прибічників Виговського. У Полтаву прибув кошовий отаман Яків Барабаш на чолі загону з 700 запорожців.

__________

¹ Дейнека (тур.) — у другій половині XVII століття — селянин, озброєний дрючком, довбнею, рогатиною або іншим народним знаряддям, що брав участь у повстанні на Лівобережній Україні.

Стурбований таким розвитком подій, Виговський приблизно з середини грудня переходить у наступ проти опозиції. За його наказом були проведені арешти деяких прихильників Пушкаря і призвідців бунтів на місцях. Але послані проти повстанців козаки Ніжинського і Стародубського (точніше — Чернігівського) полків відмовились виконувати накази і повернулись додому. На початку 1657 року гетьман наказав стратити у Гадячі кількох Пушкаревих однодумців і послав у Полтаву галицького намісника Тимофія Прокоповича з вимогою не розпалювати міжусобицю й закінчити справу миром. Однак Пушкар відкинув пропозицію, арештував посланця і спровадив його до царського воєводи Колонтаєва у Камінне.

Через якийсь час полтавський полковник отримав листа від Стринджі з Путивля, де той повідомляв, що везе з собою царську грамоту на обрання нового гетьмана і жалування для війська. Крім того, Стринджа просив охорони для захисту від урядників Виговського.

Дальшому розвитку цих подій перешкодив наступ на Полтаву карального загону, сформованого з 700 найнятих сербів, волохів, поляків, німців та 800 городових козаків під командою полковників Івана Сербина та Івана Богуна. Загін мав гетьманський наказ несподівано увірватись до Полтави й заарештувати Пушкаря. Але загін збився з санної дороги, вийшов до містечка Великі Будища, за кілька кілометрів на північ від Полтави, і мусив там заночувати.

Дізнавшись про це і маючи на руках царську грамоту про нові вибори гетьмана, Пушкар почав діяти у властивому для нього стилі — рішуче і енергійно. Він кинув проти супротивника 700 загартованих у боях запорожців Бараба- ша, які 5 лютого 1658 року поблизу урочища Жуків Байрак дощенту розгромили карателів під час їхнього обіду. Так царська грамота про нове обрання гетьмана відкрила початок збройної міжусобиці в Україні, яка й стала прелюдією трагічної Руїни.

Наприкінці січня 1658 року подібну грамоту привезли гетьману і Міневський та Коробка. Підбадьорений нею, Виговський почав готувати генеральний наступ на Пушкаря. Від його імені Лісницький наказав ніжинському полковникові Григорію Гуляницькому, лубенському — Павлові Швецю, чернігівському — Оникію Силичу та прилуцькому — Петрові Дорошенку привести війська у Миргород. Але обстановка на цей час уже різко змінилась. Населення багатьох міст і сіл уже дізналося про майбутні вибори гетьмана і перестало слухатись Виговського. Тому на заклик Лісницького мало хто відгукнувся. А коли військо Пушкаря рушило з Полтавського полку на майбутню раду, місце якої у царській грамоті запорожцям визначалось у Лубнах, то йому ніхто не чинив ніякого опору.

У ході цих подій Пушкар отримав послання від нового київського митрополита Діонісія Балабана, який підтримував Виговського. Митрополит погрожував полковникові прокляттям за розпалену міжусобицю і закликав того покаятись. Певний своєї правоти і дієвості царської грамоти, Пушкар відповів, що «чернь» не хоче бачити Виговського гетьманом, а сам він змириться з його владою тільки тоді, коли за участю всієї української «черні» та «черні» Війська Запорозького його знову оберуть гетьманом. Свої дії полковник пояснював тим, що згідно з царською грамотою запорожці «вигреблись» із Запорожжя й об’єдналися з «городовим Військом Запорозьким», щоб провести генеральну раду для обрання гетьмана.

На початку лютого 1658 року до Переяслава прибув Хитрово. Туди ж приїхали лояльно налаштовані щодо Виговського старшини, митрополит Балабан з ієрархами, представники козацтва і міщанства. Дещо пізніше до них приєднався і Виговський зі своїми численними родичами. На попередній нараді з майбутніми учасниками ради Виговський сказав, що «москаль» не рахується з виборами гетьмана за давнім козацьким звичаєм і хоче нав’язати «нам свого бороданя». «Якщо ви тепер, — говорив гетьман, — піддастесь, то навіки втратите свої права і привілеї, тому вибирайте самі, своїми вільними голосами».

Рада у Переяславі відбулась приблизно у середині лютого 1658 року. Присутні одностайно обрали Виговського гетьманом, а Хитрово затвердив їх вибір. Після цього окольничий обнародував царські вимоги до гетьмана. Цар велів прийняти воєводу у Чернігів, Ніжин, Переяслав та інші міста. Вони мали відати справами «осадних людей», збирати подимне і податки з оренд на жалування Війську Запорозькому та утримання московських гарнізонів. Крім того, цар наказував вивести українські війська з Нового Вихова і Чаусіа у Білорусії, а також повернути власникам утікачів з Брянського, Корачевського, Путивльського та інших московських повітів.

Дізнавшись про раду, Пушкар страшенно розлютився. Маючи на руках царську грамоту про її проведення в Лубнах, він розцінив дії окольничого й Виговського як ігнорування Запорозької Січі та городової «черні» і через спеціального посланця звинуватив Хитрово у порушенні царської волі й зажадав повторної ради у Лубнах. Ведучи залаштункову гру, Хитрово подався до Лубен на зустріч із Пушкарем, під час якої запевнив того у царській милості та обдарував соболями.

Тонкими політичними ходами московський уряд нарешті протиставив одна одній дві основні сили України і спровокував їх в міжусобну боротьбу не на життя, а на смерть.

Гетьман Виговський, прагнучи придушити заколот, мобілізував полки, в яких було 20 тисяч козаків, приєднавши до них своїх нових союзників — татар (40–тисячну орду на чолі з Карач–беєм). В облогу була взята Полтава, біля якої два тижні велися бої. 15 травня 1658 року бунтівників розбили. З їхнього боку полягло 15 тисяч вояків, серед них і Мартин Пушкар. Якова Барабаша повісили. Полтава була спалена. Татари захопили багато людей у неволю. Виговський велів козакам відбити бранців. Запорожці втекли під захист московського війська, яке прибуло разом із воєводами, щоб стати залогами в Києві, Чернігові та Ніжині.

Воєводи злякалися й відступили зі своїми ратними людьми в межі Московської держави.

Так розпочалася в Україні кривава братовбивча війна. На цей раз громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч людських жертв.

Ситуація, що склалася в Україні, певного мірою була наслідком підступної, двоєдушної політики Москви, яка й розпалювала, й використовувала громадянську війну в Україні.

Виговський на гіркому досвіді переконався, що за найлояльнішого його ставлення до Московської держави царська політика несе згубу і йому особисто, і, головне, Україні. Гетьман приймає рішення розірвати союз із Москвою. Виговського підтримала більшість козацьких полковників зі своїми полками, а також генеральна старшина, яка добре розуміла антиукраїнську політику Москви. Це були найосвіченіші серед козацтва люди, які найкраще виявили себе в минулій боротьбі українського народу з поляками: генеральний суддя Богданович–Зарудний, генеральний осавул Ковалевський, генеральний писар Іван Груша, обозний Тиміш Носач, полковники — Григорій Лісницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Богун, Оникій Силич, Остап Гоголь, Михайло Зеленський, Михайло Ханенко, Станіслав Морозенко; брати Виговського — Данило, Костянтин і Федір, їхній дядько, овруцький полковник Василь та небіж Ілля Виговські.