ЧАСТИНА ІП

ЧАСТИНА ІП

УКРАЇНА ПІД ГІТЛЕРІВСЬКИМ ФАШИЗМОМ

Коли Червона армія утікала на схід, за нею гналася Німецька армія. На західноукраїнських землях твориться уряд з місцевого населення під проводом українських націоналістів.

Будинок, який займала централя радгоспу, зайняли новостворена міліція і станиця Організації Українських Націоналістів. Молоді хлопці, які не мали ніякого військового вишколу, ходили по лісі, виловлювали червоноармійців, забирали від них зброю і приводили до міліції. Двох хлопців привели двох лейтенантів. Як пізніше виявилося, то були мінери, ті, що замінували міст на Дністрі в Галичі, вони спустилися по ріці і вишли на поле, хлопці заманили їх до села, під селом роззброїли і привели до міліції. Другі три хлопці з одним багнетом привели з лісу дванадцять армійців і чотири коні. Полонених закрили в каплиці, яка приміщувалася в будинку. Між ними були один українець і один жид. Українця відразу звільнили, нагодували, він лишився в селі, не хотів вертатися додому. Йому дуже подобалося, що в Західній Україні є правдива Україна.

Полонені росіяни були дуже перелякані, не знали, що діється з їхньою непереможною армією. Вони дивувалися, що місцеве населення ворожо ставиться до них, їм старшини говорили, що Червона армія непереможна, а як почалася війна, самі повтікали, а їх лишили.

Всі вони були дуже перелякані, один жид не падав духом, він говорив, що Совєцький Союз війни не програє, товариш Ленін сказав, що Червона армія навіть як відступить, то повернеться назад і завоює всю Европу. Як пізніше показалося, жид не дуже помилився.

Довго ті полонені в селі не були, новостворена міліція перевела їх до Галича і передала німцям, бо ми ж рахували, що німці наші союзники. Коли вже Червона армія втекла, німці пішли далі на схід. ОУН під проводом Степана Бандери проголошує відновлення незалежної України. Головою Тимчасового уряду у Львові призначено Ярослава Стецька. По всій Західній Україні ОУН організовує українську міліцію. Народ радіє, що нарешті завітала воля. До Галича повертається маґістер Матусякевич, з підпілля виходить Олекса Пилипенко. Він займає місце повітового провідника. Матусякевич, колишній відпоручник Просвіти в Галичі, займає місце організаційного референта. В Галичі твориться повітовий уряд. Сотник Мацькевич стає старостою, десятник Квасній організує українську міліцію, по селах ОУН призначає голів.

У неділю рано в Галичі відбувається проголошення незалежної України. Зійшлися тисячі народу з цілого повіту. Були присутні старшини Німецької армії. На трибуну виходить Пилипенко, виголошує палку промову. Закінчує: «Слава Україні! Слава Степанові Бандері! Слава Гітлеру!» Народ кричить: «Слава!» Радість велика, але одні одних питають, невжа ж Гітлер дозволив на самостійну Україну? Ніхто не знає. Чому Бандера провідник? А де ж полковник Мельник? Всім відомо, що саме він по смерті Коновальця став головою проводу. Але що ж, Бандера, то хай буде Бандера. Акт проголошення незалежної України благословили владики обох церков. То чому ж мені не брати участі в побудові своєї держави? І я, не вагаючись, пішов з Бандерою.

Повітовий провідник признав мене районовим провідником. Доручив зайняти місце завідуючого радгоспом у селі Дубівцях. Члени ОУН та їхні однодумці заняли адміністративні пости.

Але слідом за бандерівцями приходять другі націоналісти — мельниківці. Вони в проголошенні незалежності України участі не беруть, Бандери не визнають. Що ж воно діється в такий важливий час?! Єдиної ОУН вже нема. Єдиного проводу нема. Є бандерівці і мельниківці. Багато людей не знає, за ким іти. Вчорашні друзі стали затятими ворогами. Чи був потрібний той розкол, чи вийшло це на користь, чи на шкоду Україні — нехай розсудить історія.

Недовго ми господарювали. Блискавкою серед темної ночі спалахнула нам воля. А опісля прийшла страшна гроза... Ґестапо арештує Бандеру і Стецька, вимагає відкликання Акту проголошення незалежності. Бандера і Стецько не піддаються. їх вивозять до Німеччини й ув`язнюють до кінця війни. Німці на західноукраїнських землях проголошують Дістрік Ґаліціон. Усі урядові посади займають німці-фольксдойчі. Членів ОУН арештують і вивозять до концтаборів. У Галичі арештують Олексу Пилипенка і Матусякевича (Пилипенко загинув у кінці війни, коли евакуювали в’язнів з Авшвіцу). Багато членів ОУН було знищено в гітлерівських катівнях.

Дорого заплатила Україна за Акт тридцятого червня. Але тим показала цілому світові, що не бажає добровільно йти в гітлерівську неволю, а хоче бути господарем на своїй землі, і тим записала світлу сторінку.

Багато українців сподівалося, що Гітлер, якщо і не дасть Україні повну незалежність, то, може, дасть якусь автономію. Та дуже розчарувалися, коли зрозуміли, що він не збирається визволяти Украну від більшовиків, а хотів загарбати її землі, зробити тут німецьку колонію, українців вивезти до Німеччини на роботу як рабів, а нашу Батьківщину заселити німецькими колоністами. Україна опинилася у ще більшій неволі, як большевицька.

Та, на щастя, божевільні прагнення Гітлера не здійснилися. Дорого заплатила Німеччина за божевільні ідеї фюрера.

Скоро німці встановлювали свої порядки. З України вивозили все, що можна було вивезти: хліб, худобу, навіть чорнозем. Немилосердно знущалися над людьми: били за найменшу непокору, брали закладників, палили села, ловили в церквах людей під час Служби Божої і вивозили до Німеччини на роботу. Цим вони викликали до себе ненависть. Організація Українських Націоналістів реорганізувалась і пішла в підпілля, були створені загони самооборони, з яких пізніше створилась УПА під проводом ОУН. Я вже не мав щастя брати участи в УПА, бо саме в той час мене арештували.

ТРЕТІЙ АРЕШТ

Така вже моя доля чи випадок, що мені каратися в тюрмах за усіх трьох режимів. Просидів я чотири і півроку із шестирічного вироку за Польщі, п`ять місяців у НКВД, звідки дивом вийшов напівживий ніби на волю і гадав, що на тому скінчиться. Та не оминув мене і гітлерівський концтабір.

Найбільш фатальний день у моєму житті була неділя 20 вересня 1942 року. Того дня пройшла чутка, що шукала польова і залізнична поліція. І випадок так хотів, що саме в той час я повертався з організаційних сходин. Між селами Дубівці і Межигірці, коли я переходив через залізну дорогу, на рампі наскочила на мене поліція зі собакою, мене затримали, обшукали і знайшли при мені антигітлерівського змісту жетони. Мене забрали, повалили до дрезини на підлогу (візок, що їде по рейках), посадили на мене великого вовчура і так завезли до тюрми в Станіславі при вулиці Білінського.

Станіславська тюрма була вже мені знайома. Я тут — учетверте. Тепер мене завели не до головної тюрми, а до меншого будинку під опікою ґестапо і поліції. Коли залізнична поліція, яка мене арештувала, відійшла, до мене підійшов здоровезний антипатичний черевань і питає, за що сюди попав. Я йому сказав, що вертався від родича зі сусіднього села пізно по годині і поліція мене затримала. Він як замахнувся, як ударив мене в вухо, мені в очах потемніло, я впав на долівку. Тоді він до другого поліцая: «Дай йому ще ти так, аби до ранку не встав». Так мене побили, що дійсно я не міг встати. Лежав закривавлений, обличчя запухло, в вухах дзвони дзвонять, не чую, в голові шумить. Стало мені так гірко на душі, думав, що не витримаю цього приниження, що тут кінець мені буде.

Рано підняли мене, завели до канцелярії, зареєстрували, потім пхнули мене до камери, де вже було близько двадцяти в’язнів. Обступили мене, питають, хто я, звідки, за що арештували. Але я говорити не можу: у вухах шумить, не чую нічого, губи спухли, не можу губами ворушити. Повалився на підлогу і так лежав напівпритомний.

Пополудні, десь коло третьої години, викликають на допит. Веде мене тип у цивільному, говорить по-українськи, радить мені признатися, краще буде для мене. Пізніше я довідався, що це був фольксдойч з Буковини. Завів мене до кімнати, де за столом сидів ґестапівець, переглядав рапорт про мій арешт. На підлозі лежав здоровенний пес, весь час дивився на мене і гарчав, що ще більше наводило страх.

Ґестапівець питав через перекладача, що я робив уночі на полі, звідки я мав ті жетони, чи я належу до банди Бандери. Я викручувався, як міг. Але було дуже тяжко, бо той звіт, що знайшли при мені, мене дуже обтяжував. Найбільше напирав, щоб я сказав, хто мій провідник, як скажу — піду додому. Але не такий я вже був наївний, щоб повірив. Та навіть якби «заламався» і хотів всипати свого провідника, то не міг би, я знав лише його псевдо.

Перекладач надів боксерські рукавиці, бо каже, що не хоче бруднити до мене своїх рук, і почав бити в живіт і куди попало. Як довго вони мене били, я вже не пам’ятаю.

Опритомнів я в камері, на підлозі, коли знімали з мене убрання двох поляків-мародерів, Стасік і Янек, я ще чув, як Янек говорив до Стасіка: «На ньому гарне убрання, давай стягнемо, поки ще теплий, бо як застигне, то буде тяжче, так, як з Коробейка». Коробейко з Єзуполя був арештований два тижні переді мною. Сидів у тій самій камері, помер від знущань тих же катів, які били і мене.

На щастя, з нами був д-р Гофман з Товмача — дуже порядний чоловік, молодий лікар. Арештували його за те, що він не хотів записатися до фольксдойчерів. Коли оті мародери почали стягати з мене вбрання, доктор Гофман послухав пульс і сказав до них, аби дали спокій, бо я ще живий. Вони відступили. Д-р Гофман узяв якусь ганчірку, намочив у воді і поклав на моє обличчя. Аж тоді я опритомнів. Наступного дня я звівся на ноги, але все тіло дуже боліло від побиття.

В нашій камері в стеринах повітря було дуже вологе і задушливе. Під стелею — два маленьких віконечка, яких не можна було відкривати, виходили до полудневої сторони, на «райське подвір`я» (так його називали в’язні за Польщі, тут вішали засуджених до смертної кари). На цьому подвір’ї робили шибеницю, приїздив кат Мацієвський і з того подвір’я висилав душі до раю.

На стінах було написано або вирито багато прізвищ тих, хто тут помер. Серед них я зустрів знайоме прізвище — Андрій Гоголь (Андрій Гоголь з Княгинина, з ним я зустрічався в тюрмі за Польщі, а сидів він за бійку з поліцаєм). Тепер у цій камері було понад двадцять в’язнів. Серед них — п’ятеро українців, трьох жидів, решта поляки, цигани й інші. Арештовані за всякі провини, а в більшості за ніщо. Розказували про страхіття, які тут відбуваються.

Як я вже вгорі згадував, що позаду головної тюрми був менший будинок, під опікою ґестапо і поліції, сторожами були поліцаї, які дуже ревно виконували і перевиконували накази ґестапо. Начальником був поліцай Попадинець зі села Павелча, секретарем був якийсь фольксдойч з Буковини. Охоронцями були поліцаї:П`яста зі села Тязева, Ґереґа з Вовчинця. Були ще фольксдойчі польського походження. Найбільший страх на в’язнів наводив П`яста, це був садист, для якого знущання над нещасними жертвами були великою приємністю. Він тут перебував удень і вночі. Ця тюрма була для того, щоб нищити людей.

В камері не було жодного стільця, цілий день мусили стояти, спали одягненими на гнилій підлозі. Білизни не міняли: нас заїдали воші і розносили недугу тифу. Хто сюди попав, відразу хворів на тиф. Рідко хто виживав. Не було дня, щоб не виносили мертвих. Кожного ранку П`яста відкривав двері і кликав двох міцних виносити мертвих на коридор, переважно з камери, де помирали хворі на тиф. Не було дня, щоб з нашої камери не виносили мертвих, і так кожний день.

Годували так, що вижити на тих харчах було неможливо, багато померло з голоду.

Дозволяли передавати харчі з дому, але все краще П`яста забирав і віддавав кравцям і шевцям, що шили для них і їхніх родин одежу й взуття. Там була майстерня, в якій працювали в’язні-жиди.

Я ще не відійшов від попереднього допиту, як викликають на новий. Найважче, коли не перестали боліти старі рани, а б’ють знову. Прийшов по мене вже інший садист — перекладач (говорить по-українськи, буковинець). Дорогою намовляє мене видати всіх бандерівців, яких я знаю:

— Не будь дурний за когось терпіти. Ти ще молодий, хочеш жити, видай кого знаєш, то тебе випустять.

Я не відповідав на ті балачки, і це його дратувало. Він завів мене до кімнати, за столом сидить ґестапівець, питає по-польськи, чи я вже надумався і буду говорити правду, бо німці за брехню суворо карають. Ти знаєш Пришляків?

— Не знаю, — кажу.

— Брешеш, — кричить. — Ви, бандерівська банда, вже військо організуєте, хочете з німцями воювати. Думаєте, що німці програють війну, а ви збудуєте Україну. Ніякої України не буде, Гітлер війну виграє.

Я мовчав, і їх це ще більше сердило. Тоді вони обидва накинулись на мене і почали бити: ґестапівець — голіруч по обличчі, і копали ногами, а перекладач якимсь важким предметом куди попало, а найбільше по щоках, що викликало великий біль, так вони мене били, аж поки я знепритомнів і впав на підлогу. Потім облили мене водою, і я опритомнів, але встати не міг. Сильно боліли щелепи, здавалося, що кості поламані на кусні. В такому стані мене затягнули до тюрми і передали П’ясті.

П’яста вже довідався, за що мене арештували, тоді до мене: «То ти, сучий сину бандерівський. Якби ти був чесний українець, то йшов би разом з німцями бити комуністів замість змовлятися з поляками проти Гітлера. Нам треба йти разом з Гітлером, ти знаєш, як нам буде добре, як німці виграють війну, ти знаєш, як я тепер жию. Я жию в тому домі, де жив колись польський прокуратор».

Потім відкрив двері до камери і так мене копнув, що я впав на підлогу. В’язні дивились на мене, побитого, із закривавленим обличчям, і співчутливо похитували головами. Д-р Гофман підійшов до мене і питає, що сталося. Але я не можу говорити, від болю несила розкрити рота. Весь час показую на щоки, лікар легенько обмацав і сказав, що нічого не зламано. Намочив якусь шматку в воді, підв’язав щоки, і так я лежав на підлозі напівпритомний. Відчував дуже сильний біль голови і цілого тіла.

На другий день встати я вже не міг. Д-р Гофман помацав моє чоло і сказав, що в мене дуже висока температура, напевно, тиф. Він повідомив П’ясту.

Прийшов в’язничний лікар-жид і ствердив, що в мене тиф. П’яста наказав мене розібрати, тоді занести до вмивальні, там мене поклали на цементову підлогу, П’яста ще копнув ногою і пустив холодний душ.

Так мене «скупали», а потім занесли до камери, теж у сутеринах. Тут було двадцять ліжок і сінники, напхані соломою. По камері розносилися дуже неприємний сопух і конаючі голоси помираючих. Деякі кричали в гарячці, інші лежали спокійно. Мене поклали на ліжко, біля мого ліжка лежав чоловік, але вже не ворушився, на другий день рано його винесли на коридор.

До мого ліжка підійшов молодий чоловік, розпитував, звідки я, за що арештований, як довго тут перебуваю. Сказав своє назвисько, запам’яталося лише ім’я Тарас (назвиська, на жаль, уже не пам’ятаю), сам він із Калуша, арештований теж за ОУН.

Цей юнак пережив тиф і його тут лишили санітари. Він давав хворим аспірин, заопікувався і мною, сказав, що тут мало хто виживає.

Тут я пролежав два тижні, а потім мене перевели до тої самої камери. В коридорі працював Юрко Галів з Долини. Він мав що їсти і курити, інколи, як роздавав баланду, давав мені трохи тютюну, як поліцай не бачив. Одного дня через візитирку в дверях Юрко розказав, що мені приносять з дому дуже добрі харчі, але П’яста все забирає і віддає кравцям, тим, що для нього працюють.

Зі мною в камері був чоловік з села Листя (прізвища не пригадую), дуже порядна людина. Його арештували помилково, і він сподівався, що його випустять. На всякий випадок я написав записочку і заховав у його шапку, і просив його, як вийде на волю, щоб передав моїй родині. В тій записочці я написав, щоб мені не приносили ніяких ласощів, бо мені того не дають, а щоб приносили мені чорний хліб, варену квасолю і щоб передали стару сорочку. Таку передачу я отримував кожного тижня. Це мене врятувало від голодної смерті.

Крім записки, я його просив переказати, що в Станиславівській тюрмі у ґестапо є два буковинці перекладачами, які під час слідства по-звірячому знущаються над нашими хлопцями. Незабаром одного з них уже не було. Довго я не знав, де він подівся, аж по війні в Німеччині припадково довідався, що його ліквідували.

Пізно восени почали нас краще годувати. Щодня давали нам картоплю, подушену з лушпинням і піском без солі. Хоч яка була смачна та картофля, відчувався пісок на зубах, але в`язні їли.

Найбільшим пострахом для нас був П’яста, майже кожної ночі та потвора нап’ється до непритомності і шукає собі розваги. Брав собі до помочі садиста такого, як він сам, фольксдойча Ромка. Десь коло третьої години ночі, коли воші вже заспокоїлися, в’язні починали засинати, вони вриваються до камери нібито для перевірки, чи в’язні не сплять у шкарпетках. Усі ми не тільки в шкарпетках — як були одягнені цілий день, так і лягали на підлогу. Садисти били нас по ногах, по костях, що спричиняло нестерпний біль, а катам — приємність. Нормальна людина не може собі уявити, що є такі потвори, яким людський біль дає насолоду. Так вони кожної ночі ходили по камерах. Коли вже наближалася ніч, то в’язні тремтіли, чи не прийде садист П’яста до нашої камери.

Найрадіснішим днем тижня для в’язнів, тих, що отримували посилку з дому, був вівторок. А найстрашнішим — четвер, коли, як говорили в’язні, вивозили на «пісок». Так називали місце, де німці розстрілювали людей.

На вже згадуване «райське подвір’я» німці зганяли жидів цілий тиждень. Там їх тримали на дощі, а взимі — на снігу, на морозі і щочетверга вивозили на «пісок». Крім жидів, на «пісок» попадали українці й люди інших національностей. Сюди ж викидали тіла тих, що помирали від тифу, і тих, кого замордували під час слідства.

Одного четверга викликали на «пісок» Михайла Найдеча, брата Теодора Найдеча, який був розстріляний німцями як член похідної групи в Кременчуку. Обидва брати були із сусіднього села Делієва, мої близькі знайомі.

Так проходила зима 1942—1943 рр. Не було такого ранку, щоб не виносили на коридор мертвих. Одних виносили, других приводили, отож камера завжди була наповнена в`язнями. Одного дня привели елеґантно одітого старшого чоловіка з невеличким клуночком. Виявилося — жид, архітектор. Він розказував, що дуже багатий, має великі будинки у Варшаві, Львові і Будапешті. Він знав, що з ним буде, смерті не боявся, тільки жалував, що сини не знають про його майно. Арештували його за те, що в нього знайшли документи, нібито він арійського походження. Ці папери йому виробив проф. Трач (теж арештований сидів у сусідній камері). Мародери Янек і Стасік побачили на ньому гарне вбрання, намовляли, щоб він замінявся з ними за убрання, бо йому вже не потрібно. Вкрай ображений, архітектор з обуренням відповів, що то є крайня безличність! «Я знаю, що мене чекає, але я жив як людина і так хочу померти». За декілька днів його забрали на страту.

Були з нами ще два молоді жиди. їх тримали як свідків. Ці хлопці не вірили, що їм тут буде кінець, вони сподівались, що коли їх будуть везти на страту, то вони втечуть. Один — з Калуша, просив у мене шматок хліба. Казав, як втече, буде на волі — піде до мого тата і розкаже, як я тут живу. Шматок хліба я йому дав, але мій тато його не бачив.

Прийшов четвер, і їх покликали туди, звідки ніхто не повертався.

Тиждень перед Різдвом, коли в мене ще не перестали боліти щоки, кличуть мене знову на допит. Цього разу ґестапівця немає, є два в цивільному. Один — уже знайомий з попереднього разу, а другого бачу вперше. Знайомий питає, чи я вже схаменувся і признаюся до всього, чи хочу тут померти. Я відповів, що не маю що говорити. Тоді він узяв дрючок і каже: «Понюхай! Як дістанеш таких двадцять п`ять, тоді будеш знати». Незнайомий взяв мою голову між свої ноги і сильно тримав, а оцей буковинець сказав, що коли не буду говорити, то живий звідси не вийду. І почав лупцювати по заді тим дрючком. Скільки разів він мене вдарив, я вже не чув. Я вже не міг говорити, ні встати на ноги не міг. Напівживого затягли мене до камери і кинули на підлогу. Різдво 1943 я зустрів у дуже тяжкому стані...

Більше мене не викликали.

Отак у страху й безнадії проходили дні. Пригадую, як одного дня привели до нашої камери двох німців. Вони дезертирували і якимсь дивом дісталися до Станіслава. Тут їх арештували. Вони розповідали, що на Кавказі страшна холоднеча: солдати пообмотували ноги, руки, втікають з фронту. Надходили вістки з-під Сталінграду. Там німецька армія розбита, Гітлер програє війну. В нас зародилася надія, що скоро війна скінчиться і ми вийдемо на волю. Але не так сталося, як гадалося. Війна ще довго тривала і ми ще довго мучилися. І нас дуже мало пережили ті страхіття.

Не можу забути тих страшних четвергів... Кров застигала в жилах від страху, коли під вечір наказували лягати на підлогу і не дивитися в вікна, що діється на подвір’ю. Всі ми тремтіли, чи не покличуть когось з нашої камери (були такі випадки). Але ми не могли подивитися, що там діється. Двох ставали під дверима і слухали, чи не йде вартовий. Як почули якісь кроки в коридорі, моментально лягали на підлогу. На подвір’ї стояли коло сто п’ятдесят людей, переважно жидів, різного віку: літні жінки і чоловіки з сивими бородами, молоді жінки з маленькими дітьми на руках, хлопці й дівчата. Всі вони тулилися докупи в одному куті, деякі сиділи на снігу. Багато з них лежали вже мертві, замерзли. Їх привезли на початку тижня, і до четверга вони не дожили.

Коли вже надворі стемніло, приїздили машини. Ті, що ще могли, викидали мерців на машини, потім заганяли живих і везли на страту. Такі транспорти відбувалися кожного четверга. На другий день приганяли нових. Кожен мав зі собою клунок — своє майно, що міг узяти з дому. Їм дозволяли брати все, що мають цінного. І вони брали, хто золото, хто валюту, біжутерію. Але при вході на подвір’я наказували роздягатися до нага, залишати одежу й клунки. На подвір’ї, в куті під стіною лежала купа вже перевіреного одягу, мокрого, замерзлого. Кожен щось тягнув з купи і вдягав на себе, жінки закутували малих дітей. І так на снігу і на морозі чекали четверга. Вартовим над ними стояв з дрючком велетень-жид. Дуже тяжко було нам це спостерігати й усвідомлювати, що може прийти черга і на нас.

Як довго тривали такі страхи, не знаю, бо вже двадцять сьомого січня 1943 я з того пекла виїхав.

В страху і безнадії проходили дні, не було надії вийти на волю. Люди, що приходили з волі, розповідали, як жорстоко німці поводяться з населенням: вриваються до церков під час Богослуження, забирають людей і вивозять до Німеччини на тяжкі роботи. За найменший непослух беруть в`язнів у тюрми і прилюдно стріляють, ловлять людей на вулицях і вивозять до Німеччини на роботу.

Десь в половині січня привели до камери молодого юнака. Я підійшов до нього, познайомився з ним. Був то студент на прізвище Славко Цимбалістий із недалекого села Бовшева коло Галича. Був то енергійний і життєрадісний юнак, настроєний оптимістично, і нас підбадьорював. Арештували його на вулиці в Станіславі, коли він приїхав на закупи на своє весілля. Ніякої вини за собою не чув і вірив, що скоро його випустять. Ми заприятелювали, і якось легше проходив час, та недовго.

Був це день 27 січня 1943 року: десь по полудні Славко поскаржився на біль голови. Я стривожився, бо був переконаний, що це вже початок тифу, але Славко не падав духом. Надворі вже темніло, ми стояли, бо сісти не було місця. У всіх одна думка, що з нами буде, чи побачимо ще свої родини, чи винесуть нас на коридор. Нараз на коридорі чуємо: гамір, дзвенькіт ключів. Відкриваються двері, до нашої камери заходить поліцай із списком, вичитує назвиська і каже брати речі й виходити на коридор. У списку були українці, поляки. Серед них — мародери, що стягали одежу із умираючих, Стасік і Янек, мій спаситель д-р Гофман, я і Цимбалістий. У мене не було жодних речей, тільки вбрання на мені, легкі сандалки на ногах.

Вигнали нас на подвір’я: на снігу стояв гурт людей. В гурті я побачив свого односельця, молодого хлопця Івана Лапку (дуже я здивувався, чого він тут), професора Трача зі Станіслава. Надворі було вже темно і дуже сильний мороз, але холоду я не відчував, мене огорнув смертельний страх, я був певний, що це останні хвилини мого життя, що так марно загину, що ще не нажився. Я цілий затерп, серце перестало битися, горло стискало, в роті сухо. Я не міг слова промовити, та й ніхто нічого не говорив. Всі стояли немов закам’янілі, сумно дивилися один на одного, наче прощалися зі світом. Ми були певні, що нас поженуть на страту. До гурту приводили ще більше в’язнів. Так ми мерзли у снігу, на морозі коло трьох годин, поки не зігнали приблизно сто п’ятдесят в’язнів. Перечитали наші назвиська. Прийшло ще більше есесівців з собаками, закували нас у кайдани по двоє і так погнали до залізничної станції. Там ми чекали ще, може, годину, поки прийшов поїзд. Загнали нас до вагонів, у вагонах ми почали вже оживати. Минув страх, що нас будуть стріляти, але куди нас везуть — ніхто не знає. Коли посідали у вагонах на лавки, почали між собою шепотіти. Питаю свого напарника, з яким я був закутий у ланцюги, за що арештували, звідки він. Із Саджави, вбив чоловіка. За що ж ти його вбив, питаю. Я зайшов до його комори, взяв півмішка борошна, а господар почув і почав кричати, я взяв якесь залізо, вдарив його по голові і вбив. І так спокійно розповідає, немов про якусь дрібну справу.

Навпроти мене сидів молодий вродливий парубок, питаю його — за що тебе арештували? Я забив мачуху. Ти жартуєш, кажу до нього, ні, каже, я був на неї злий, вона в стайні доїла корову, я взяв пістоль, бахнув її в чоло й відразу забив. Розповідає із таким захопленням, якби то він поповнив якийсь геройський вчинок. От в яку компанію я потрапив. Недобре вона віщує. Тривога огорнула мою душу...

Нарешті поїзд рушив. Ідемо на захід по Львівській колії. Проїжджаємо Ямницю, Єзупіль, міст на Дністрі. Тут мені пригадалася моя улюблена пісня, яку я любив співати, «Ой Дністре мій, Дністре, ріко моя мила, куди ти так пливеш?» Щось коло серця стиснуло. Невже я тебе, ріко моя мила, бачу востаннє. Невже я ніколи не почую твого шуму, не плаватиму на твоїх бистрих хвилях? Згадую безжурні молоді літа. Доїжджаємо до станції Дубівці, і серце забилося. Це ж моє село! Отут я завжди виходив з поїзда і йшов до хати. Але цього разу — не можу. З великою розпукою минаю своє село. Гітлерівські собаки везуть кудись в невідоме. Одна думка не дає мені спокою: чи вернуся ще колись до свого села, до родини?

* * *

А поїзд мчить, минає Галич і все далі від рідної хати. У Львові поїзд зупинився, і ми сиділи у вагонах до ранку. Ранком прийшло більше есесівців з собаками і наказали виходити. Надворі був лютий мороз, сніг скрипів під ногами, а ми всі дуже легко вдягнені. Зі станції погнали нас через місто до великого будинку по вулиці Янівській. При будинку була велика площа, горіло вогнище, коло якого стояв гурт жидів. Що то був за будинок, не знаю дотепер. Одні казали — якась фабрика, інші — військові казарми. Під будинком зняли кайдани, прочитали наші прізвища і передали другим катам. Ті загнали нас у приміщення. Ми раділи, що не будемо мерзнути на морозі і, може, дадуть щось з`їсти. Та марні були наші сподівання, їсти не давали. Що діялося всередині будинку — хто того не пережив, уявити не може, то був страшний суд.

Було тут повно людей: чоловіки і жінки разом, були всякі національності, було багато поляків. Але найбільше українців, молодих людей, зігнали з цілої Західної України.

Весь будинок закладений чотириповерховими нарами. Люди сиділи на голих дошках в одежі, ніхто не роздягався. Між нарами проходи були так забиті, що тяжко було просунутися.

Там можна було почути: плач, прокльони, а навіть спів. Серце розривалося від плачу матерів за маленькими дітками, яких полишали вдома.

Я стояв у проході між нарами, коло мене стояв якийсь одесит і співав, ще й досі пам`ятаю слова із тої пісні: «Заложивши руки в бруки, я пою собі од скуки, гоп со смиком ето буду я».

На нарах сидів гурт дівчат десь із Тернопільщини і співав пісню: «Повіяв вітер степовий, трава ся похилила. Впав в бою козак молодий, дівчина затужила». Та таким жалісно-розпачливим тоном, що серце щеміло. То було ридання душі. Ще й досі, як почую цю пісню, дрож пронимає тіло. Вона нагадує мені ті страшні сцени, які я пережив. Так минув перший день у тому пеклі. Ніхто до нас не заходив, їсти не давали. Вночі лежали на нарах, хтось дрімав сидячи. Ніхто не роздягався, бо було дуже холодно. Мій товариш Цимбалістий уже не підводився. В нього була висока температура, та я не міг нічим зарадити. Не було навіть води, аби змочити хустину і прикласти до чола. Ніч здавалася безконечною. Крім голоду і холоду, ще й воші не давали спокою. Так ми дожили до ранку. Голод і спрага нестерпна, сподівалися на якусь їжу, але марно. В одному куті стояла велика «скриня» для відправлення фізичних потреб, з якої розносився сморід на ціле приміщення. Всіх тривожила одна думка — куди ж повезуть, що з нами буде, чи, може, тут будуть нас стріляти?

Як часто буває, в гурті людей завжди знайдеться якийсь всезнайко. І тут такий знайшовся: молодий поляк став нас потішати, що нічого злого з нами не буде, нас вивезуть до Німеччини на роботу до баварів. У них голодні не будемо. Літо якось переживемо, а до зими війна, напевно, скінчиться, і ми повернемося додому. Нам дуже хотілося в це вірити, але попереду були такі муки, що небагато з нас лишилося живими.

Цілий день ніхто до нас не навідувався. Пополудні пригнали ще більше людей, їсти не давали. Нарешті аж на третій день принесли варену картоплю, подушену з лупиною і піском. Посуду ніякого не було. Хто мав якусь хустину, брав у хустину, інші підставляли поли одягу, шапку. Картопля була без солі, на зубах скрипів пісок, та всі їли, бо були виголоджені. По тій картоплі стало ще гірше, бо цією стравою ми ще більше розбудили апетит. Голод так вимучив людей, що не мали вже сили плакати і проклинати катів. Люди виглядали, як живі трупи. В сумні очі в`язнів страшно дивитись.

На четвертий чи п`ятий день приходять есесівці і поліцаї, виганяють на подвір’я. Зачитують прізвища і заганяють до машини.

Немилосердно б’ють нагайками і кричать: «Люс! Люс!» В машині так тісно, що руки не можна витягнути. Завезли нас на залізничну станцію. На залізничній станції з брудною лайкою і стусанами загнали нас по вісімдесят людей до товарових вагонів, зачинили двері і так лишили. Сісти не було місця, а стояти — не було сили, падали одні на других.

Цимбалістого ми занесли напівживого. Він уже не міг сидіти. Вдвох із Лапкою ми примістили його в купі і пильнували, щоб хтось не впав на нього. Спрага мучила більше, як голод. Надворі було чути лайку есесівців і гавкіт собак. Приганяли ще більше людей, поки не заповнили всі вагони. Пізно вночі поїзд рушив. Куди нас везуть, ніхто не знає. Поїзд то їхав, то ставав, довго стояв на станціях. Вікон у вагонах не було — темно, ми навіть не знали, чи то день, чи ніч. З відра, яке стояло в куті для погоджень фізичних потреб, розносився сморід.

Так нас везли півтори доби зі Львова до Любліна. На вечір поїзд зупинився. Чуємо гамір і гавкіт собак.

Відкривають двері у вагонах і кричать: «Виходьте, свинячі собаки!» Та не всі можуть виходити, ті, що ще могли стояти на ногах, мусили нести знесилених. Я і Лапка забираємо Цимбалістого. Коли всіх з вагонів поставили по п’ять в ряд і повели дорогою через поле.

Надворі відлига, сніг топиться, під ногами вода, ноги мокрі, тяжко йти самому, а треба й нести товариша. Есесівці кричать: «Шнель! Шнель!» А ми ледве ноги тягнемо.

МАЙДАНЕК

Пройшли ми, може, півтора кілометра і бачимо бараки, як далеко око сягає. Над обведеними колючим дротом бараками високо зносились комини, над якими клубочиться чорний дим. То був крематорій. Недалеко, на полі, працювали люди в сірому смугастому одязі.

Наш транспорт наближався до коминів, через які пройшли з димом сотні тисяч, чи, може, мільйони невинних жертв озвірілого фашизму. Вже темніло, коли ми дотягнулися до брами. Тут нас порахували і загнали до бараків, розміщених на третьому полі, по шістсот у кожний. Полем називали секцію, де стояли бараки за колючим дротом.

Було це 5 лютого 1943 року. До бараку через щілини дуло снігом. Між чотириповерховими нарами — широкий прохід. Я був щасливий, що нарешті поклали Цимбалістого. Він уже доживав останні години.

Бараковим був здоровезний поляк, Казік з Варшави, — пан життя і смерти товаришів недолі. Мав ще двох помічників, теж поляків, які немилосердно знущалися над українцями з Галичини.

Ще не встигли розміститися по нарах, як нараз чуємо крик: «Ахтунґ! Ахтунґ!» До бараку заходять два пихаті есесівці з нагайками в руках. Попереду дванадцятилітній хлопчина в червоних штанах (райтках), синій блюзі з золотими погонами і нагайкою в руках. Це уніформа австрійської кавалерії Першої світової війни. Нараз почав верещати діточим голосом: «Ви, сукини сини, я вас ту научу!» І щосили бив нагайкою куди попало. Я мав щастя, що стояв позаду і встиг заховатися під нари. Але переднім дісталось добре. Отак нас привітали. Нарешті дали вечерю — півлітра теплої бруковяної зупи, яка нам дуже смакувала, бо понад тиждень, крім тої картоплі з болотом, нічого не їли. По вечері полягали спати. Ніхто не роздягався, мерзли, тулилися один до одного. Щойно почали дрімати — воші пішли в наступ. Все тіло як вогнем пекло. Поруч мене з одного боку лежав Лапка, з другого — Цимбалістий, далі — проф. Трач. В годині четвертій вже кричать, б’ють в рейку: «Вставаць!» Хто міг, підвівся, але багато не вставало. Цимбалістий і Трач уже застигли.

Дали на сніданок по шматочку хліба і півлітра чорної води, нібито кави. Опісля прийшли два есесівці, порахували всіх живих і мертвих. Небіжчиків повиносили надвір. Ми вийшли на так зване поле. То була площа завдовжки 300—400 метрів. З обох сторін — по 11 бараків. Серед площі шибениця, дуже примітивна, а часто вживана, ще будинок для цілого поля, де в’язні полагоджували фізичні потреби. Коли я туди зайшов, застав кількох в’язнів. Вони ховалися, аби не йти на роботу. Коли побачили нас у цивільному, то перші питання

— звідки приїхали, чи не маємо закурити, як довго з волі?

Я їх розпитував про таборові умови. Вони потішали, що довго тут не поживеш, вийдеш на волю, але через комин з димом. Я запитав, хто той хлопчина в червоних штанах. Виявляється, що це дванадцятилітній жидок з Польщі. Він за наказом есесівців повбивав своїх батьків, братів і сестер. Тому його зробили «капом». Це малий садист, що немилосердно мордує в’язнів. Есесівцям це робить велику приємність і тому його тримають. Розповідали, які страхіття тут творяться, говорили, що найтяжче пережити зміну одягу. Раптом заходить череватий есесівець з нагайкою — кричить, називає найгіршими словами, б’є нагайкою куди попало і виганяє надвір. Нас, що були в цивільному, залишив у спокої. Згодом ми побачили тих в’язнів, як вони тягнули великий віз під бараки і скидали на той віз мертві тіла, і везли до бараку, який називали дім хворих. Там знімали з мертвих одежу, виписували на грудях номери і скидали на купу, як дрова. Страшно було дивитись на ті кістяки, обтягнуті шкірою із запалими незакритими очима. Незабаром інші кістяки, ще живі, притягають віз, викидають ті скелети і везуть до крематорію до печі. Такі транспорти відбувалися кожного дня. День і ніч горіли людські тіла.

Вирийуло лютневе сонечко. Ми посідали під стіною навпроти сонця, поскидали сорочки і давай бити воші. Та недовго ця війна тривала. Побачив це бараковий, покликав ще двох своїх помічників, ті прийшли з дрючками і, як диких звірів, загнали нас до бараку. Мій односелець Лапка виявився добрим організатором (так називали тих, що вміли щось роздобути). Десь він пішов поміж бараками і роздобув моркву, дав мені половину. О, яка була смачна ця морква! В житті такої не їв. На вечерю така сама бруквяна зупа. Отак минув перший день у Майданеку. На другий день такий самий порядок: в четвертій годині вставати, та не всі уже вставали.

Десь перед обідом до бараку заходить санітарна комісія: двох лікарів-в’язнів, поляки. Питають, хто чується хворий, хай зголоситься. Хворих заберуть до шпиталю. Зголосилося багато, але забрали лише тих, хто мав температуру понад 38 градусів. Були такі кільканадцять осіб, їх забрали до шпиталю. Ми, здорові, їм заздрили. Але вони вже ніколи не повернулися, їх тіла зі шпиталю завезли до крематорію.

Третього дня прийшла страшна година — зміна одягу. Загнали нас до бараку, наказали скинути одежу, віддати все: хрестик, обручку, в кого що було. Тоді по черзі підходити до стрижки, потім надвір — купатися. Там під дашком був басейн з холодною водою і сіркою, куди заганяли по двадцять осіб. Треба було зануритись у воду з головою, хто не занурився з головою, били по голові. Після такої купелі бігли по снігу яких ЗО метрів босі, голі, мокрі до бараку. Там стояв стіл. При столі сиділи в`язні, поруч горіла залізна піч.

В’язні підходили до стола, їх реєстрували і давали номери на білій нашивці і червоні трикутники, що значило політичні. На червоних трикутниках була перша буква держави, з якої походив в’язень, тобто букви давали не за національністю, а за державною належністю. Полякам і українцям, які жили до війни під Польщею, — букву Р (П), росіянам і українцям, які жили під совітами, — букву R (Р). Потім видавали концтабірний одяг біло-сірого кольору в паси (як зебра) дуже поганої якості. На ноги — взуття на дерев’яній дощинці: до половини стопи ногу закривав шматок брезенту, а п’яти голі. Одежу давали, яка кому попала, потім в’язні між собою мінялися.

За цією процедурою минув день. Ввечері загнали нас до бараку, видали на десятьох одну голку і нитки, наказали якнайшвидше пришити номери і трикутник з буквою, а на правій нозі на штанці — номер.

Від того часу кожний в’язень став лише номером. Дуже дивно я почувався в тій уніформі, але мусив привикати. Важко уявити, що людина може витримати такий холод, такі знущання і моральне приниження. Правда, не всі витримували. Багато «виходили на волю» через крематорій. Коли ми пришили номери, з’їли бруквяну зупу і полягали спати. Заснути не давав холод, як ми не тулилися один до одного. Тільки трохи нагрілися, кричать: «Вставаць!» Але по тій купелі у холодній воді на морозі багато вже не встало... О шостій годині всіх виганяють на подвір’я, ставлять у ряди і рахують живих і мертвих, — мусять бути до рахунку, кожний барак окремо. Це тривало понад годину.

Після такої перевірки формують робочі команди. Форарбайтери збирають по 30—40 в’язнів і женуть на роботу. Форарбайтери були переважно німці і поляки, ті, що знали німецьку мову. Старші в’язні їх уже знали і йшли до тих, хто менше бив. Я попав до якогось німця, кримінального садиста. Цілий день він ходив з довгим патиком, немилосердно бив в’язнів і весь час кричав: «Люс! Люс!» (Швидше! Швидше!) Ми носили землю: двох накидали на ноші, а двох несли, засипали ями на полі, вирівнювали площу під будову бараків. За цілий день праці в холоді і голоді ми чулися дуже втомлені. Нарешті чуємо: «Файрант!» (Кінець роботи). Шикують нас по п’ять і йдемо до табору. На дорозі болото, онучі мокрі, взуття злітає з ніг, а ми мусимо тримати крок.

Так минув перший день на роботі. Наступного ранку знову «Апель!» Знову формують робочі команди. Я вже не пішов до того німця, долучився до іншого, до поляка. Повели нас на роботу. Площа, де мали будувати, ще не обведена колючим дротом, але обставлена литовським військом в уніформі Литовської армії. Вони до нас не мали ніякого відношення, стояли далеко і пильнували, щоб в’язні не тікали. Дали нам лопати, ломи і ноші. Хто довбав мерзлу землю, хто лопатами накидав її на носилки, скільки могли підняти двох людей. Постійно підганяв форарбайтер. Ми так знесилювалися, що з ніг падали.

Це було в першій половині лютого. Морозний вітер курив снігом, а ми, напівголі, голодні, вже не мали надії вижити. Але я тримався щосили, бо вірив, що вийду з цього пекла. Мабуть, віра врятувала мене, а хто зламався морально — не витримав.

Одного разу підходимо до табору після роботи. Бачимо: за брамою стоять кільканадцять в’язнів на струнко і кожний в зубах тримає морквину. Це ті «щасливці», які возили до кухні ярину. Заховали по одній морквині за пазуху. В них зробили обшук, і в кого знайшли цю злощасну здобич, той мусив стояти з морквиною в зубах так довго, поки не повернулися з роботи всі команди, а потім мали ту морквину занести до кухні. Опісля — знову перевірка («апель»), боронь Боже, щоб одного в’язня бракувало. Тоді всі стоятимуть на морозі, поки не знайдуть живого чи мертвого. Було, в’язень залізе десь у рів, щоб потім непомітно втекти. Але це мало кому вдавалося. Як бракувало в’язня, есесівці з собаками йшли туди, де він працював. Якщо сміливця знаходили, приводили до табору і в присутності всіх вішали. А ціла команда, в якій він працював, була покарана. Такі «апелі» бували часто. По кількох годинах стояння на морозі багато в’язнів непритомніло. їх забирали до ревіру (шпиталю) і там їх викінчували. Не було випадку, щоб хтось повернувся з того шпиталю.

Хто ще тримався на ногах, заходили до бараку, їли бруквяну зупу і так кінчався день, а в декого життя. По вечері, як завжди, ділилися враженнями від пережитого і почутого, так я довідався, що в одній команді арбайтером є добрий чоловік, українець зі Львова на прізвище Лейко. В його команді майже всі — українці. Вони копають глибокі рови для каналізації. В тих ровах можна заховатися від вітру.

Наступного дня, по «апелю», я бігом до Лейка і прошу, щоб прийняв мене до своєї команди. Він погодився.

В команді було нас 50 в`язнів. Ми вийшли на місце праці. Рови були вже викопані вище пояса. Ми працювали швидко, щоб закопатися глибше і заховатися від вітру. Тут було багато легше, як на поверхні носити землю. Добрий Лейко в’язнів не бив. Форарбайтер мав право взяти собі помічника, він називався «шібер». Його обов’язки були роздавати і збирати лопати; допомагати форарбайтеру підганяти в’язнів до роботи; палити вогонь, як надійде есесівець, дати хлопцям знати, щоб швидше ворушили.

Одного дня Лейко запропонував мені бути таким помічником. Я дуже зрадів. Бо палити вогонь і грітися коло нього — це велике щастя. Та недовго тривала моя радість. Одного дня я розпалив багаття. Лейко заховався до будки, де складали лопати і ломи. Хлопці закопалися в рови і нічого не робили. На той час, наче з неба, впав есесівець і побачив це. О горе! Німець врізав Лейкові п’ятнадцять нагаїв, а мені — п’ять. На тому закінчилась моя кар’єра. Більше я не хотів бути «шібером», краще копати рови й остерігатися побоїв, бо вони скорочують життя.

Тим часом я ставав щораз безсилішим, обморозив ногу. Нога розпухла, посиніла, але я нікому не показував. Бо як піду до шпиталю, то вже не вернуся. Там лікар зробить мені укол — і до крематорію. Ті, хто не може працювати, їм не потрібні. А я хотів жити і вірив твердо, що виживу. Одного дня я вирішив не йти на роботу, заховався в виходку. Як уже всі команди пішли на роботу, я швидко забіг до бараку. Гадаю, пересиджу день і трохи відпочину. Та недовго я відпочивав. За якусь годину приходить есесівець, шукає маркирантів, тих, що не пішли на роботу. Зігнав нас кільканадцять з усіх бараків, пригнав до великого воза і наказав тягнути віз до шпиталю. Зайшли ми досередини і жахнулися. На підлозі лежала купа людських скелетів. То були кості, обтягнені шкірою. Животи запалі, очі й роти відкриті, на грудях номер, виписаний хімічним олівцем. Ми брали ці кістяки за руки й ноги і викидали на віз, як дрова. Мовчки переглядалися і думали, що нас те саме чекає. Есесівець весь час кричить: «Люс! Люс!» Навантажили тіла на віз, а було їх коло п’ятдесяти, запряглися до воза. Одні тягнули, другі пхали в болоті по кістки, і так ми дотягли до крематорію, зайшли в крематорій — серце захололо...

Я вперше побачив зблизька ті залізні печі, в яких горіли людські тіла. Двері до них були такої висоти, що міг зайти чоловік високого зросту не згинаючись. Обслуговували їх двох в’язнів міцної будови кавказького типу (якої національности, не знаю, говорили російською мовою). Ми скидали ті скелети на долівку, а ті двоє брали за руки і ноги й кидали до печі. На вогні тіла корчились, руки і ноги підносилися, немовби хотіли встати. Коли віз спорожнили, ці здоровані, ніби на жарт, вхопили мене за руки й ноги і кажуть: «Бросим в печку». Я, смертельно переляканий, почав кричати, і вони мене пустили. Але якби кинули в піч, ніхто б на це уваги не звернув. Людське життя тут було нічого не варте.

Сьогодні я відвіз тих, чиї муки вже скінчилися, завтра інші відвезуть мене. Більше я не хотів ховатися і пішов на роботу копати рови.

Одного дня пригнали в табір п’ятсот юнаків з Херсону, яких німці завербували для боротьби з червоними партизанами. Але хлопці не виправдали їхніх надій, і німці забрали їх до концтабору. Ці українці ненавиділи Сталіна, але, як бачили звірства нацистів, то готові були стати до боротьби проти них.

Траплялися між ними національно свідомі, питали про Бандеру, де він тепер. Незабаром мене і багатьох інших в’язнів перевели на перше поле. Тут були інші умови: бараки ізольовані, нари зроблені у формі ліжок, на них — сінники, напхані соломою, і коци (дехто з тими «сінниками» мав великі неприємності). Бараковий вимагав, щоб ліжко було акуратно застелено, та не кожний міг це виконувати. Моє ліжко було внизу. Поруч — Юрко Галів, теж зі Станіславської тюрми.