ПІД ПОЛЬСЬКИМ РЕЖИМОМ

ПІД ПОЛЬСЬКИМ РЕЖИМОМ

Є така приказка: кожна людина є ковалем своєї долі. Та не так було зі мною. Мою лиху долю кували злобні ковалі, моя доля завела мене за ґрати, де я провів свої найкращі молоді роки.

Належав я до того покоління, яке успадкувало від батьків своїх боротьбу за Українську самостійну соборну державу.

Коли закінчилася Перша світова війна, Україна попала в неволю до ворогів. Західна Україна опинилася під Польщею. Українське вояцтво, яке програло війну, тяжко сприймало втрату своєї держави. Але патріоти не складали зброї, а продовжували боротьбу з польським окупаційним урядом у підпіллі.

У вересні 1920 року твориться Українська Військова Організація (УВО) під проводом полковника Євгена Коновальця. УВО поставила перед собою завдання в нових політичних умовах відбудувати Українську державу. УВО вела політично-пропаґандивну діяльність, дбала про виховання військових кадрів. У перші роки окупації завдяки УВО полякам не вдалося провести вибори до варшавського сойму, як вони хотіли. Українці збойкотували ці вибори. УВО своїми заходами залякування стримувала наплив польських колоністів на українські землі, палила фільварки, що руйнувало економіку польського поміщицтва в Україні.

Найбільш успішно розвивалася діяльність УВО на західноукраїнських землях.

Якщо напочатку (у 1920—1922 роках) все зводилося до революційно-військових дій, то пізніше перейшли до революційно-політичних. УВО організовує замахи на політичних діячів: на маршала Йосифа Пілсудського та воєводу Грабського у Львові 26 вересня 1921 року, на президента Войцеховського у Львові 5 вересня 1924 року, на шкільного куратора С. Собінського у 1926 році, на антиукраїнське «Слово польське». Причиною таких акцій була антиукраїнська політика польського уряду.

Рідна мова витіснялась з освіти, закривали середні й фахові українські школи, не допускали нашу молодь до університетів, українцям не було доступу до урядових посад, цензура обмежувала свободу слова. Патріотів запроторювали в тюрми і концтабір Березу

Картузьку, закривали православні церкви на Підляшші та Волині. При розподілі двірських земель поляки кинули клич: «Ані пяди землі в руки українця». Ця політика сприяла розвиткові підпільної боротьби УВО. Патріотичні ідеї поширювалися на сторінках підпільної преси. Дії УВО виховували в широких масах національні почуття. Відчувалася потреба залучити до організації якнайбільше патріотично налаштованих громадян, особливо молоді. Провід УВО та гуртки націоналістичної молоді, як у краю, так і за кордоном, вирішили перебудувати організацію. Такого рішення дійшли у січні 1929 року на конґресі українських націоналістів у Відні. Тут було обрано Провід українських націоналістів (ПУН) і голову — полковника Євгена Коновальця.

Хоч УВО не була ліквідована, але діяльність її поступово обмежувалась. На місце УВО приходить ОУН. Ядром Організації Українських Націоналістів стали група української націоналістичної молоді у Львові, група української молоді у Празі, Леґія Українських націоналістів у Подєбрадах. На конґресі у Відні були представники всіх земель України, які одностайно виявили бажання спільно продовжувати боротьбу за відновлення української державності. Вся робота повинна була вестись конспіративно.

На Віденському конґресі вирішено залучити до боротьби широкі верстви населення, особливо робітничу, сільську, студентську молодь. Вона повинна була виховуватись на традиціях героїчного минулого. ОУН мала на меті виховувати український народ у дусі національних традицій, перетворити колишнього раба на воїна-державника. ОУН виховувала борців за народну справу, готових до самозречення. Перші слова Декалогу: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї».

Програма ОУН здобувала численних прихильників. Невдовзі у цілому світі появилася низка націоналістичних видань. Широковідомою стала ОУН після замаху Миколи Леника на радянський конзулят у 1933 році, протесту проти голодомору в Україні та вбивства українським бойовиком Мацейком у червні 1934 року польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, який був відповідальний за репресії проти українців.

Акції ОУН викликали гостру реакцію окупантів. У тридцятому році польська кавалерія нападала на села, як татарська орда, побивала до крові селян, у кооперативних крамницях товар поливали нафтою і палили, витягали з оборогів снопи і годували коней, заставляли жінок і дівчат чистити коней. Люди втікали із сіл, знущанням не було меж. Що ближче до кінця польського панування, то більше шаленіли гнобителі. Але вони не бачили загрози від західного сусіда. Навіть планували разом з Гітлером ділити Україну, мріяли про велику «Польську од можа до можа», доходило до смішного: возили в дзбанку воду з Чорного моря і виливали в Балтійське.

Українців хотіли силоміць сполонізувати, не допускали до ніякої праці. Як хтось з українців хотів отримати будь-яку роботу, вимагали зміни метрики на римо-католицьку. Організували «шляхту загродову», будували «косцюлки», запроваджували в школах викладання польською мовою, маленьких українських дітей примушували молитися по-польськи, співати польські патріотичні пісні.

Коли така політика не мала успіху, то планували розселити місцевих жителів по цілій Польщі, а на їхнє місце поселити поляків і так ліквідувати українців як націю. В польській пресі можна було прочитати й інші рекомендації. Наприклад, «Слово польське» давало таку пораду:

«Треба нарешті покінчити з моральним заламанням, треба гайдамаків так бити в морду, щоб кров’ю спливала ціла гайдамаччина. Треба обмежити середню і вищу освіту для «русінув» до «нумерус нулюс»».

Міністр освіти Грабський обіцяв, що за двадцять років у Польщі українців не буде. Та вийшло навпаки — за двадцять років не стало в Україні польського панування.

За таких обставин я не міг стояти осторонь. Тому шукав дороги до ОУН, хотів брати участь у боротьбі за Українську державу. В 1933 році, коли мені сповнилося двадцять, я вступив до лав ОУН і був щасливий та гордий, що належу до борців-патріотів. Я знав, що за участь в ОУН міг попасти до тюрми, навіть на шибеницю, як Білас та Данилишин, та мене це не лякало. Я був готовий виконати важливий наказ. Таких було нас тисячі, що заповнювали тюрми і Березу Картузьку.

АРЕШТ

В ОУН я довго не працював, бо вже на початку 1934 року був арештований за участь в антишкільній акції: за розповсюдження листівок та знищення в школі портретів польських вождів і Орла. Всипав мене таки мій провідник, той самий, що завербував мене до ОУН. Одного із членів нашої п’ятки, Лапку Омеляна, випадково побачив донощик Микола Галюк, саме коли Лапка наклеював листівки, і доніс сільському писарю Семенові Кирдяку, який був поліційним аґентом. Той відразу покликав поліцію, і Лапку арештували. Лапка ще не був добре вишколений. Під тиском поліції заламався і «засипав» Трощука, а Трощук — інших. Найгірше зробив Трощук, що «засипав» Михайла Городецького із села Межигірців, з яким мав зв’язок. Городецького поліція тортурувала, але він не видав нікого, помер у тюрмі в Равіґу внаслідок побоїв.

Мене поліція не тортурувала. Казали, що їм досить того, що розказали про мене інші. Сиділи ми у Станиславові у слідчій тюрмі. На початку я був один в камері. Почував себе так, ніби впав до глибокої ями і не міг з неї вилізти. За кілька тижнів привели до мене Юрка Вінтонюка з с. Пасічної. Юрко вже пройшов ідеологічний вишкіл, сидів довший час і знав багато тюремних таємниць. Він навчив мене спеціальної в’язничної азбуки Морзе, якою ми порозумівалися в камерах, стуканням у стіну, а на прогульках — пальцями. Юрко розказав мені, як багато українців сидить тут за належність до ОУН. Він належав до групи дванадцятьох бойовиків, які були арештовані в Пневі коло Надвірної. Вони йшли як туристи в Карпати, на Говерлю. Там мали проходити бойовий вишкіл. Одного з них, Євнича зі Львова, поліція затримала. При ньому знайшли в наплічнику дванадцять револьверів. Тоді поліція затримала всіх інших бойовиків. Були вони з цілої Галичини і Волині. Зі Станиславова Петро Гоголь, з Пасічної

— Юрко Вінтонів, Михайло Вінтоняк, зі Стрийщини — Юрко Барабаш, Корінець і Баран, зі Львова — Явнич, Урбан, Юрко Онишкевич, з Волині — Іван Скоп’юк (розстріляний енкаведистами в Луцькій тюрмі 1941 року), Петрочук із Ківерців і Куц, з Бережан — Бідула і Заставецький, Роман Антонович зі Львова, отець Федорів, тоді ще студент богословія, був засуджений на шість років. Були і дівчата: Оксана Лемеха, Лідія Мак (літарне псевдо Лариса Мурович) зі Станиславова і Рома Чорна зі Львова.

З Юрком ми просиділи цілу весну, аж до липня, до його засуду. Було нам незле. Ми не сумували за волею і не нудьгували. Юрко готувався до матури, мав підручники, з яких і я користав. Ми були зайняті наукою, не голодували, бо харчі нам приносили з дому кожного тижня.

Бойовиків, арештованих у Пневі, звинувачували у підготовці нападу на пошту, але доказів не було, і тому їх довго тримали у слідстві. А коли у червні 1934 року українськими бойовиками був убитий міністер внутрішніх справ Б. Пєрацький, то їх засудили і без доказів на довгі роки тяжкої тюрми — від 10—15 років кожного.

В кінці липня судили і мою групу. Хоч за нами не було великої провини (розповсюдження нелеґальної літератури), але за належність до ОУН покарали дуже суворо: Трощука і Городецького — на вісім років, Лапку — на сім, Дрогомирецького і Дзіньковського — на шість, Кирдяка — на п`ять, Галюка — на чотири роки. Після вироку ми сиділи всі разом: двадцять в’язнів в одній великій камері. Були між нами жиди, засуджені за комунізм, з ними кожного дня доходило до гарячих дискусій. В такому великому гурті неможливо було вчитися. Одинокою розвагою була гра в шахи.

В січні 1935 року всіх засуджених на тривале ув’язнення перевезли до тюрми у Вронках. Місто Вронки знаходиться в Західній Польщі, біля Познаня, недалеко польсько-німецького кордону. В’язниця належала до тяжких. Була збудована німцями до Першої світової війни. Це великий будинок серед поля, над рікою Вартою, споруджений у формі хреста, обведений високим муром, дуже непривітний, справляв гнітюче враження. Камери були малі, призначені на одного і на трьох людей. Під стелею маленькі тьмяні віконця, підлога цементна, що дуже впливало на ревматизм. А найгірше — не було каналізації — користувалися «парашею». Але з цього ми мали вигоду, бо двері залишались відкритими цілий день.

Нас зі Станиславівської тюрми розмістили на третьому поверсі по трьох в одній камері. Рано ключник відкриває двері і каже йти на другий кінець відділу, до умивальні, і нести туди «парашу». Заходимо до умивальні — і тут приємне здивування — повно мужчин у цивільному одязі, волосся довге, так, як на волі, і всі говорять по-українськи, розпитують нас, звідки ми, за що суджені, які вироки. Розмовам не було кінця, але дзвінок покликав усіх на сніданок.

Дали ячмінну каву і кусень чорного липкого хліба. Після сніданку

о десятій годині йдемо на прохід. На тюремному подвір`ї велике коло, по якому ходять в’язні. Але нас, новачків, до гурту не пускають. Нам наказали ходити попід муром. Арештанти ходили групами по три-чотири і свобідно розмовляли. Прохід тривав годину.

Коли повернулись до камери, до нас зайшов один з товаришів, з яким ми познайомилися в умивальні. Називався він Петро Козуб, з Тернопільщини. Він розповів нам про тюремні умови. Двері були відкриті цілий день, тому можна було збиратися в одній камері. Цілий відділ (поверх) займали українці, було їх шістдесят п’ять, нас п’ятнадцять, то було нас усіх вісімдесят. Сиділи тут наші визначні революціонери: Зенон Коссак, Дмитро Мирон, Андрій Луців, Михайло Куспісь, Василь Макар, Іван Мигул, Юрко Дацишин і багато інших.

Отак ми сидимо в камері, слухаємо Петрові розповіді і раптом чуємо — лунає українська пісня «Засяло сонце золоте». «Що це таке? Звідкіля?» — питаю Петра. «Та це проба нашого хору. Ми маємо хор. Міністерство внутрішніх справ дозволило на церковний хор. Дириґує хором Любомир Лампіка. До тюрми приїжджає двічі на рік о. Кладочний і править Службу Божу».

Так ми з Петром розмовляли, аж поки не принесли обід. Обід був дуже бідний: півлітри капустяної юшки і пенцакова каша. Дещо з харчів можна було докупити й отримувати з дому посилки з харчами. Можна було писати листи українською мовою. За кілька тижнів я наладнав зв’язок з родиною.

По обіді — від першої до другої години — знову прохід. З проходу зайшов до нашої камери один із в’язнів — Андрій Луців. По війні він потрапив до США, де 23 роки (з 1944 року) працював головним редактором в органі УНС щоденнику «Свобода» під прізвищем Антон Драган. Андрій розпитував нас, яка в нас освіта. Сказав, що тут є нагода вчитися і ми повинні з цього скористатися. Андрій став нашим провідником, старостою був Іван Мигул, провідником цілої групи Зенон Коссак. Я був щасливий, що потрапив у товариство таких славних борців і мав нагоду вчитися.

На другий день Андрій приніс нам потрібні підручники і кілька чисел «Вістника», який виходив у Львові за редакцією Д. Донцова. Я був такий захоплений, що не знав, за що братися. Але Андрій мені багато допомагав. Він дав мені напрямок до науки, і пізніше за допомогою словника й енциклопедії я вже сам міг учитися.

Програма була розроблена для середньої освіти, багато уваги приділялося українознавству. Головними предметами були історія України, історія української літератури, географія. Ці предмети я вже знав і більше часу присвячував ідеології, треба було вивчати «Націоналізм» Донцова, знати напам`ять Декалог і вміти пояснити, обов’язково знати напам’ять 44 правила українського націоналіста, укладені у Вронській тюрмі Дмитром Мироном і Зеноном Коссаком.

Між нами були сільські хлопці, які навіть не закінчили Народну школу. Але вони теж мусили вчитися. Багато тих хлопців, хто пройшов вишкіл у Вронках, пізніше займали провідні місця в ОУН і УПА: Василь Макар, Ананій Закоштуй, Олекса Пилипенко і багато інших.

Часто заходив до нашої камери Зенон Коссак перевіряти, як хлопці вчаться. Коссак був дуже милий чоловік — говорив спокійно, мав приємний голос, але водночас був вимогливим і суворим, залізної дисципліни. Всі його любили і поважали. Через тиждень на прохід ми ходили вже всі разом.

Невдовзі я познайомився з хористами і мене прийняли до хору. Хор був невеликий — було нас дванадцять співаків. Досьогодні пам`ятаю його учасників: дириґент Любомир Лампіка (живе у СІЛА), Коссак співав у теноровій партії, мав дуже приємний тенор (загинув на Закарпатті), Дмитро-Мирон Орлик (розстріляний ґестапівцями у Києві 1942) й Іван Мигул (у баритоновій партії), Василь Макар, Ігор Шубський і Данилко Закидальський (в басах співав), Андрій Голос (мав сильний голос), Петро Козуб і Дрогомирецький. Імен інших уже не пам’ятаю.

Отак минав час. Ми вчилися, співали і майже не відчували, що ми знаходимося в тюрмі. Книжки нам приносили зі Львова з Комітету. Періодику нам присилали українські видавництва. Щоправда, газети проходили цензуру в`язничної адміністрації, але ми мали польські нецензуровані часописи завдяки Михайлові Куспісю, якому вдалося за невелику винагороду одержувати через вартового.

Десь на початку літа до нашої групи приєднали кільканадцять політичних в’язнів, яких перевезли з тюрми з Равіґу.

Між ними були хлопці з Волині: Іван Скоп`юк, Ігор Шубський, Данило Закидальський. Львівські: Мирон Богун, Микитюк, Малиновський, Петеш і інші, всіх не пам’ятаю.

Мирон Богун (юрист) відразу ввійшов до проводу, бо арештований був недавно і знав, які зайшли зміни в ідеологічній програмі. Двічі на рік приїжджав до нас тюремний капелян о. Кладочний, розповідав нам, як живуть в`язні в інших тюрмах і приносив новини українського життя... Так ми дочекалися 1936 року. Саме тоді відбулися великі зміни у польських в’язницях. Була проголошена довгоочікувана амнестія. Багатьом було зменшено вироки. Смертну кару замінили на довічне ув’язнення. Тим, хто був засуджений від п’яти до десяти років, дарували третину, а тим, хто мав вирок до п’яти років — половину. В’язнів, котрі мали менші вироки і вже половину відсиділи, відпускали на волю. Мені ще залишилось два роки і вісім місяців... Ми із заздрістю прощалися з тими товаришами, що виходили на волю. Серед них і мій учитель — Андрій Луців. Багатьох розвели до інших тюрем, а у Вронках зробили ізоляційну в’язницю суворого режиму. Сюди привезли кількох бойовиків, засуджених на Варшавському процесі за вбивство міністра Пєрацького. Сюди ж попав і Степан Бандера.

Михайло Куспісь, коли звільнився, організував утечу Бандери. Куспісь домовився із знайомим вартовим, а той зв’язався ще з одним вартовим, і за сорок тисяч золотих погодилися визволити Бандеру. Та другий змовник виявився зрадником, і цей план не вдався. А Куспіся засудили на вісім років тюрми.

Отже, тих в’язнів, які ще мали досиджувати решту своїх вироків, розвезли до інших тюрем. Я, один з українців, потрапив до Ґрудзьондза разом з комуністами. У Ґрудзьондзі дали нам в’язничний одяг, обстригли волосся. Я почувався приниженим і дуже пригніченим. Посадили мене до маленької камери з двома комуністами. Один був поляк, вишколений агітатор, а другий — малограмотний білорус. У нас склалися дуже напружені відносини. Поляк цілими днями пояснював білорусові вчення марксизму-ленінізму та інших марксистських теоретиків. Він йому говорив про щасливе життя в Радянському Союзі, як там люди живуть весело і заможно, і що невдовзі комунізм запанує у цілому світі. Ці фантастичні оповідання так на мене впливали, що я не міг спокійно сидіти і ходив по камері від стіни до стіни. Особливо тяжко я переживав розлуку з товаришами із Вронок. Довго я з тими комуністами не сидів. Коли довідався, що у цій тюрмі є українці, то пішов до начальника в`язниці просити, щоб мене перевели до них.

Наступного дня перевели до іншого будинку, де колись був монастир. У просторій і ясній камері з великими вікнами я застав кільканадцять в’язнів. Вони мене обступили, розпитували: хто я, звідки, за що суджений, який довгий вирок. Та коли почули, що я політичний в`язень, кілька їх відійшли. Виявилося, що там були не тільки українські націоналісти. Зі мною залишилися кількох в’язнів. Були це: Роман Біда, засуджений на двадцять років за напад на Східні Торги (розстріляний ґестапом у Києві); Іван Мицик, засуджений пожиттево за вбивство поліційного донощика; члени УВО — Семен Щерба (січовий стрілець) та Іван Розпятовський — засуджені по десять років кожен; Ярослав Попович і Микола Сенич, засуджені пожиттєво за підпал корчми на селі. Так я познайомився з новими товаришами недолі.

Настрій у всіх був дуже пригнічений. Одинока надія вийти на волю залишилась на те, що, може, Гітлер почне війну з Польщею, і тоді вони вийдуть на волю. Крім українців-націоналістів, був один білорус-комуніст і двох кримінальних злочинців. Отаке товариство зібралося в одній камері.

Не було вже можливості вчитися, як у Вронках, українських газет не дозволяли, читали польські, листи пускали в українській мові, але писані латинкою. В тюремній бібліотеці було багато книжок у перекладі на польську мову світової літературі. Крім читання книжок, грали в шахи, що нам скорочувало час, випускали на годину на прохід, раз на тиждень на пару годин пускали нас до тюремної світлиці, там можна було читати газети і слухати радіо. Там я познайомився з німцем, який був засуджений за шпіонаж. Одного разу я завів з ним розмову про українсько-німецькі стосунки. Я висловив надію, що за допомогою німців Україна визволиться від комунізму. Він щиро здивувався і сказав, що німці не будуть воювати за Українську державу. Німці потребують простору, а українці марнують таку врожайну землю. Отож німці підуть на Україну, щоб володіти цією землею і господарити на ній. Від того часу я з ним більше не розмовляв, і на тому наше знайомство закінчилось, і я перестав вірити в якусь українсько-німецьку співпрацю. Час спливав нам без надії, дуже повільно й одноманітно. Одинока радість, коли хтось одержав листа.

Я з нетерпінням очікував звільнення (20 травня 1938 року). І нарешті той день настав. Мені повернули мій цивільний одяг, дали квиток на поїзд і вивели за браму. Що я тоді відчував, може зрозуміти хіба той, хто пережив подібне. З тюрми до станції вела стежка через поле, понад річку, день був чудовий, теплий і сонячний. На полі колосилися жита, в небесах співали жайворонки, немов указували дорогу. Я не чув ніг під собою, немов на крилах летів, спішив до поїзда, який відходив з Ґрудзьондза до Варшави.

У Варшаві я змінив поїзд на Львів, пізно ввечері я приїхав до Львова. У Львові я зупинився, зайшов до батьків Романа Біди. Мати Романа Біди зі сльозами в очах розпитувала про Ромка, як його здоров`я, як він чується морально та про тюремні умови. На другий день була неділя, мене відвідати прийшов приятель Романа: Онуфрій Максимів. З Максимовим і сестрою Романа Олею ми пішли до церкви Св. Юра на Богослужіння. По Богослужінню з Максимовим пішли на площу «Сокола Батька», там чекав на мене Роман Мицик, брат Івана, якого я лишив у тюрмі. Роман розпитував про брата, якого він залишив два роки тому. Познайомив мене з товаришами, що були в його оточенні.

Ввечері я мав поїзд зі Львова до Дубівців, Максимів і Оля підвели мене до станції, було вже зовсім темно, коли я зайшов до поїзда. Зі Львова до Дубівців дві години їзди. В поїзді, коли я вже уявляв собі, що за пару годин я буду вже в рідній хаті з родиною, я відчував нервове напруження, не міг спокійно сидіти, ходив по вагоні, заглядав у вікна. Надворі було темно, падав дощ, я цілий трусився, хотілося, щоб поїзд летів стрілою, щоб швидше бути вдома. Коли поїзд віддалювався від Львова, наближався до моєї станції, то серце билося щораз сильніше, здавалося, що вискочить з грудей. Минаю Ходорів, Бурштин, Галич, Дубівці. Вийшов я з вагона в нічну темряву, нічого перед собою не бачу, не знаю, куди йти, але бачу — якесь світло наближається до мене, хтось іде з ліхтарнею, і раптом чую: «То ти, Іване?». То були мої брати, вони приїхали по мене. Яка то була хвилююча зустріч з рідними братами! Я їх не пізнав. Коли я з ними розлучився, то старшому було тринадцять, а молодшому — одинадцять. За чотири і півроку вони вже виросли.

Зайшов до хати, в хаті повно людей, зійшлася вся моя рідня: двоюрідні брати і сестри, вони вже повиростали, я їх не пізнаю. Старенька бабуся плаче з радості, що дочекалася мене побачити. «Дитинко Івасю! Якби ти знав, як я наплакалася за тобою, я ночами молилася, щоб тебе ще побачити. Лиш один Бог знає, загинув мій одинокий син за Україну. Я гадала, що вже і тебе не побачу, що замучать тебе поляки». Тато не зводить з мене очей, вже постарівся, я так зворушений, що не знаю, з чого почати розмову. Брати і сестри розказують, котрі хлопці поженилися, котрі дівчата вийшли заміж.

На другий день рано зійшлися сусіди і знайомі мене привітати, я мало кого впізнаю; дівчата, яких я лишив під ростками, вже тримають діточок на руках, я їх не пізнаю, за час побуту в тюрмі в мене заник розпізнавчий змисл.

Третього дня рознеслася вражаюча вістка: полковник Євген Коновалець загинув у Роттердамі від розриву бомби, яку вручив йому большевицький аґент. Ця звістка, наче гострий ніж, прошила моє серце. Я не міг промовити слова, з очей покотилися сльози. У Коновальця вірили, на нього покладали великі надії не тільки націоналісти, але більшість українців.

По виході з тюрми настрій в мене був дуже песимістичний: по Варшавському і Львівському процесах сиділи у в’язницях члени Крайового Проводу, та до того ще смерть Коновальця. ОУН була в стадії реорганізації. Ті, хто ще залишився на волі, вербували нових членів.

Десь наприкінці літа до мене звернувся п. Гнатів, власник ресторану в Галичі. Його заклад служив місцем зв’язку. Гнатів запропонував мені активізуватися в ОУН. Я погодився. Вже на першій явці повітовий провідник зробив на мене ненадійне враження. Власний досвід і в’язничний вишкіл Зенона Коссака, Андрія Луціва, Мирона Богуна давали мені підстави вважати, що цей молодий студент, хоч був дуже енергійним, але ще не пройшов вишколу конспірації. Згодом виявилося, що я не помилявся. Мене призначили ідеологічним референтом. Інші хлопці ще не пройшли ідеологічного вишколу і не притримувалися конспірації.

Наша сітка недовго існувала через необережність організаційного референта і при кінці літа 1939 року хлопці були арештовані. На щастя, мене ця біда обійшла, але я жив під постійною загрозою арешту аж до війни. Влітку 1939 року вже було видно, що війна між Польщею і Німеччиною неминуча. Гітлер вимагав частину території Польщі. Напруга зростала. Німці будь-якого дня могли напасти. Українці чекали того моменту, бо сподівалися, що коли розпадеться зненавиджена Польща, прийдуть німці і, може, під німцями буде краще життя.

ВІЙНА

1 вересня 1939 року я був у Галичі. Коло полудня я вийшов на вулицю і помітив якийсь дивний рух. Люди збиралися групами і щось із захопленням розповідали. Я побачив знайомого і питаю: «Що таке?» Він із здивуванням до мене: «Та що ти, ти ще не знаєш? таж почалася війна — Варшава, Краків та інші великі міста збомбардовані в перші години». —«Що ж нам робити, напевно, нас будуть арештовувати? » «Я думаю,

що ні, — каже Янович, — наші парламентарне™ заявилися по стороні Польщі. ОУН зайняла вичікуюче становище». Так ми з Яновичем поговорили і розійшлися. Приходжу додому, а мій сусід Іван чекає на мене (він теж належав до непевних). Ми дуже зраділи, що війна, на яку ми чекали, вже почалася, але затривожені, бо не знаємо, як вона закінчиться, напевно, нас будуть арештовувати. Іван чув по радіо з Варшави, що міністер внутрішних справ видав наказ арештувати непевних осіб. Як тільки стемніє, тікаємо з хати. Ми вже тиждень дома не ночували. Ще добре не стемніло, як нашу хату обступила поліція, до хати зайшов комендант і питає тата, чи є син дома. Я був у другій кімнаті, хотів вискочити через вікно, але під вікном уже стояв поліцай.

Комендант оправдовувався, що мусить сина арештувати, бо має такий наказ, заспокоював тата, що війна скоро скінчиться і син повернеться додому. Не вспів утекти і мій сусід Іван, захопили і його, повели нас на станцію, завели до поїзда. В поїзді я побачив знайомих галичан, ми тільки поглядами привіталися і поїхали далі. Завезли нас до Станиславівської тюрми. В головній тюрмі вже не було місця. Нас примістили в будинку, що знаходився позаду тюрми, загнали до великої камери сорок осіб. Були між нами всякі національности і професії, найбільше було українців. Всі ми мали направлення до Берези Картузької. Наступного дня зайшов до нашої камери начальник тюрми і потішав нас, що війна швидко скінчиться, бо Франція й Англія виповіли війну Гітлерові, за пару днів підемо додому. Так ми перебували в тюрмі третій тиждень, до Берези вже не вспіли нас завести. Ми нудилися, але не сумували, бо зі світу доходили вістки, що Німецька армія вже недалеко, Польська армія в переполосі втікає.

Пам`ятної неділі 17 вересня надворі вже було темно, ми лежали на нарах без світла і вели розмови, рядом зі мною лежали двоє гуцулів: один старший уже чоловік з Рафайлова Борисяк, а другий з Косова Микола Никоряк. І от Никоряк питає Борисяка: «Кому бисти дякували, якби вас хтось зараз відпустив?» «Тому, хто би відпустив»,

— каже Борисяк. І раптом у той момент на в`язничному подвір`ї чуємо голосні розмови, чуємо українську і німецьку мови, гамір зближається до нашого будинку. Ми всі замовкли, серце перестало битися, слухаємо вже в нашому будинку веселий гамір і дзвенькіт ключів. Раптом заскреготів ключ у дверях до нашої камери, на порозі стали двоє українців і сказали нам, що ми вільні, Польська держава перестала існувати. Серце забилося з радості: невже ж воля? Далі розказали нам, яка ситуація: фронту вже нема, Німецька армія в Долині. Сьогодні о третій годині Молотов проголосив: тому що Польська держава вже не існує, Червона Армія йде захищати західні області України, єдинокровних братів.

Так, як нараз зраділи, що ми вже вільні, так нараз були приголомшені вісткою, що нас іде захищати Червона армія.

Наші визволителі розказали нам, як прийшло до нашого визволення: коли вже польський уряд, який перебував останні дні війни в сутеренах судового будинку, відлетів до Румунії, українці й німці створили комітет і пішли до начальника тюрми вимагати звільнення інтернованих в’язнів. Начальник погодився, але просив, щоб йому ґарантували життя і дали чотири години часу зібрати свої речі і виїхати з міста. Члени комітету на це погодилися.

Ми знову на волі! Але в місті небезпечно, повно війська. Нас, інтернованих, зібралося багато, і ми вирішили чекати до ранку. Одні раділи, що позбулися зненавидженої Польщі, другі сумували, що приходить інший ворог — ще гірший.

Так ми перебували у в’язниці до ранку. Рано почали виходити групами за браму. Головна дорога була так закрита, що неможливо пройти. Бічними вуличками вибралися за місто. А там, полем, немов велика ріка народу плила. Це рятувалась Польська армія. Здавалося, що ціла Польща кудись втікає. Одні — на конях, на возах, інші — пішки... Жінки і діти — всі поспішали до Румунії. Ми четверо попрямували полями до Дністра. Перевезлися човном через річку і розійшлися по домах.

Вдома зраділи, що я повернувся, що війна вже скінчилася, що нема вже зненавидженої Польщі, але справжньої радості не було. Страх і тривога огортали перед приходом большевиків. Цілу ніч я не спав. Заходить до мене мій сусід Іван. «Вставай, — каже, — підемо до міста подивитися, що діється в Галичі». І пішли, приходимо до моста, але через міст перейти неможливо — так забитий польським військом. Ми перевезлися човном і входимо до міста. Червоної армії ще нема, ціле місто забите військом.

На головній вулиці чотири жидки наділи на рукави червоні опаски і роззброюють польських лицарів, лицарі пригноблені, в розпуці кидають зброю. Коло церкви Святого Різдва гори зброї. Очам своїм не вірю, що такі горді лицарі віддають жидкам зброю без ніякого спротиву. Йду далі і бачу, що і наші хлопці роззброюють польських героїв. Іван Корчинський і Гринів наділи червоні опаски і наказують польським лицарям кидати зброю. «І ви, — кажу, — роззброюєте Польську армію?» «Пильнували вони мене двадцять років, я їх попильную кілька годин», — каже Гринів. Підходжу далі і бачу, як наш селянин забирає коня в польського офіцера. Офіцер у розпуці покірно віддає поводи селянинові і звертається до нього: «Ґосподажу! Оленька єй на імє, волайце йов Оленька! (Господарю! Оленька її на ім’я, кличте и Оленька!)». «Мені не в голові, Оленка чи Маринка, аби тягнула плуг, — каже селянин. — Заберемо свою землю і будемо господарити самі на своїй землі. Вже досить напанувалися на нашій землі». Та не довелося нашому селянинові бути господарем на своїй землі.

Підходжу далі і бачу гурток знайомих галичан, стоять мовчки сумні і дивляться, що діється кругом. Я привітався і не знаю, з чого почати розмову. По якомусь часі питаю: «Що думаєте робити, панове: лишатися чи йти на Захід?» На те Водославський: «Куди на Захід, що будемо робити на Заході, якось живуть тридцять два мільйони наших людей, то і ми будемо якось жити, будемо терпіти вже всі разом, а може, воно аж так зле не є, як пишуть в газетах, може, воно щось зміниться, так вічно не буде*. Отак надивилися, як розпадалося польське лицарство, без найменшого спротиву Польська армія здавала зброю.

Під вечір повернувся до села. А в селі рух, люди чекають на прихід Червоної армії: з фільварку розтягають, хто що може. Захопили: хто корову, хто коня, навіть курей. Сваряться між собою, один одному погрожують. Поділилися на два табори: одні радіють, збираються витати Червону армію, вже вибрали голову села, міліцію, чекають на прихід визволителів. Я ходжу як запаморочений, б’юся з думкою, що мені робити: втікати на Захід чи лишатися на рідній землі. Вирішив нікуди не йти, що буде, то буде.

Так закінчилася двадцятилітня польська окупація західноукраїнських земель.