КВИТОК У НЕБУТТЯ

— Йдіть-но додому і не хвилюйтеся. Зголодніє — сам повернеться, — заспокійливо промовив вахмістр і дружньо кивнув жінці в елегантному каракульовому манто, що стояла по той бік дерев'яного бар'єрчика, утираючи сльози шовковим носовичком.

— Але ж Тімо ніколи не запізнювався! Він такий слухняний хлопчик! — заперечила жінка і благально поглянула на поліцейського.

Молодий вахмістр, який увечері 13 лютого 1964 року був черговим у вісбаденському поліцейському управлінні, ніяк на це не зреагував. Він витяг свого портфеля, відімкнув його й поволі став видобувати з нього всяку всячину. Спочатку на стіл лягли сигарети, потім з'явилися термос та великий бутерброд, зрештою — пухлий кримінальний роман.

Жінка, що уважно спостерігала ці маніпуляції, кінець кінцем не втрималась, вибухнула:

— Та киньте до біса свої цяцьки! В мене щезла дитина, і я вимагаю, щоб поліція розшукала її! Я маю на це повне право!

Тепер вона не благала, наказувала.

Поліцейські не полюбляють, коли якісь там цивільні так розмовляють з ними. Молодий вахмістр не становив винятку, тому вилаявся.

— Слухайте-но, моя люба! Щодня сотні отих бешкетників не повертаються вчасно додому, і ми…

Він підвівся, зробив крок до бар'єра, вперше глянув у вічі відвідувачки — і несподівано вахмістрів голос пом'якшав.

— Згляньтеся на наше становище, шановна пані, не можемо ж ми щоразу бити на сполох!

Жінці, що стояла перед ним, було вже за сорок, але вона виявилась несподівано привабливою, до того ж мала справжній благородний вигляд.

— Ви тут відпочиваєте? — запитав він нарочито люб'язно.

— Ні. Я живу у Вісбадені вже шість років. Мені належить антикварний магазин на Вагеманнштрассе.

Останніми роками антикварів у Вісбадені розвелося, як грибів після дощу; звісно, юний вахмістр не знав і половини тих магазинчиків, проте поважно кивнув: мовляв, поліції все відомо.

— Я накажу патрульним машинам, щоб розшукали вашого хлопчика. Опишіть-но його зовнішність та одяг, шановна пані.

Тепер він був ладен підняти на ноги геть усю вісбаденську поліцію.

— Сім років йому. Гадаю, у блакитному светрі, шапочці з китичкою, у штанях. Ще рукавички… — Жінка зніяковіло всміхнулася. — Пробачте, але я нездужаю, тому весь день лежала; отже, хлопчика, коли той повернувся зі школи, доглядав чоловік. Не маю жодної уяви, що він там на нього понатягував.

— То вже не так і важливо, — поспішив заспокоїти її вахмістр. — Все одно знайдемо! Куди він пішов?

— Гуляти…

— Куди саме?

— Він завжди гуляє біля будинку або десь поблизу.

— Отже, на Вагеманнштрассе?

— Ні. Ми мешкаємо на Вільгельмштрассе. У сімнадцятому номері. Другий поверх.

Поліцейський старанно занотував адресу.

— Чи знаєте ви, з ким він був?

Мати похитала головою.

— Й гадки не маю. Там багато дітей. Знаю лише, що сусідка, пані Хібер, дружина лікаря, нагнала їх геть, бо вони галасували. Вона завжди жене їх, щоб не заважали лікареві під час прийому.

— Коли вона нагнала їх?

— Десь о пів на шосту. І після цього Тімо ніхто не бачив. Я вже розпитувала, розпитувала…

Вахмістр потай глянув на годинника: було десять на дев'яту.

— То, може, він подався до якихось знайомих або родичів?

— Ні, це неможливо. В нас тут немає нікого. Ми приїхали зі Сходу.

Вона вимовила це з неприхованою гіркотою, що мало означати: з нами ніхто не бажає товаришувати, оскільки ми «східні», лише вбачають в нас небажаних конкурентів.

Вахмістр нерішуче потягнувся до телефону.

— Сідайте, шановна пані. Зараз я викличу наш радіовузол…

Та знервована жінка ніби не почула: поки поліцейський передавав повідомлення про розшук, вона бігала з кутка в куток.

— Негайно почнуть шукати, — промовив вахмістр, поклавши трубку. — Проте воно важкувато через отой вечірній вир на вулицях. Тож ідіть додому! Мабуть, він уже і повернувся. Залиште-но тільки номер вашого телефону.

Жінка покопирсалась у своїй сумочці й видобула з неї проспект.

«Кармен та Іоахим Ріннельт, — не без деякого благоговіння прочитав вахмістр. — Антикварний магазин. Торгівля та реставрація. Вісбаден». Далі стояли адреса та номери телефонів.

— Зателефоную, як тільки ми його знайдемо, пані Ріннельт, — гаряче запевнив поліцейський.

Жінка знову полізла до сумочки і простягнула вахмістрові фотографію всміхненого товстощокого хлопчика з коротеньким чубком.

— Ось, може знадобиться…

Вахмістр обережно поставив фото біля телефону, щиро всміхнувся до жінки.

— Не хвилюйтеся, пані Ріннельт! Ми неодмінно знайдемо вашого карапуза!

…Минула година, друга. Телефон мовчав.

— Облиш ті дурниці, Кармен, — благав пан Ріннельт дружину, що невгамовно бігала по кімнаті.— Навіщо ж вигадувати таке? Якби з хлопчиком щось трапилося, нас би давно сповістили про це. Пригадую, коли я був таким, як Тімо, то вирішив податися до Америки й цілу ніч прогасав на вокзалі. Коли йдеться про тих байстрюків, треба брати і це до уваги…

Але заспокійливі слова, всі умовляння досягали мети: бідолашна мати не знаходила собі місця.

Десь опівночі з вулиці долинуло виття сирени. Пані Ріннельт прожогом кинулась до вікна, відхилила гардину. Перед будинком зупинилася поліцейська машина, з неї вилізли троє. Проте вони не пішли до під'їзду, а попрямували до пивнички, що містилася на першому поверсі і з якої вже з півгодини чувся галас.

— Іоахиме, біжи вниз, запитай, чи не чули вони чогось про хлопчика? — попросила пані Ріннельт.

Чоловік пішов, але повернувся із сумною звісткою: поліцейські не мали жодної уяви про зникнення Тімо.

Доведена до відчаю мати вибігла з хати. Година за годиною в розпачі обшукувала вона вулиці й завулки нічного міста, не обминула жодного перехожого, розпитувала п'яничок та вуличних дівок. Марно благав її чоловік кинути ті безглузді пошуки, йти додому: жінка, немов у трансі, йшла все вперед і вперед. Нараз їй спало на думку, що переляканий Тімо ховається десь у парку, отже, вона заходилася обшукувати всі нескінченні сквери, садки й садочки курортного міста. Та це спричинилося лише до того, що подружжя опинилось у поліції: патруль запідозрив, що саме ця пара розбила вітрину ювелірного магазину.

Лише наступного дня було видано наказ про пошуки Тімо. Двісті поліцейських дбайливо прочесали геть усе, місто, проте без успіху. Ранкові газети вмістили фотографію Тімо, її також було передано по телебаченню з проханням до населення про допомогу. Проте фотографія, що її передала вахмістрові пані Ріннельт, зображала п'ятирічного Тімо, отже, не відповідала дійсності, і це призвело до багатьох непорозумінь. Телефон у поліції невгавав: майже щохвилини дзвонили різні люди, сповіщаючи про сотні «Тімо», що їх бачили відразу у різних кутках міста, навіть у сусідніх містах та оселях.

Тільки через чотири дні, коли не залишалося вже сумніву в тому, що Тімо став жертвою злочину або нещасного випадку, шеф вісбаденської поліції Ендер наказав начальникові кримінальної поліції фон Зейдліцу передати справу до комісії по розслідуванню вбивств. Це треба було зробити негайно, ще три дні тому, але батьки міста умовили Ендера зачекати, бо побоювалися — звістка про вбивство дитини налякає численних відпочиваючих та ушкодить курортному бізнесові!

Роботи у комісії, очолюваної комісаром Розенбаумом, не було ніякої. Хіба що простежити єдиний наявний слід, тобто допитати пані Хібер, яка останньою бачила Тімо. Та розмова з дружиною лікаря забрала аж десять хвилин: вона лише повідомила, що одного з приятелей Тімо, здається, звали Джонні.

Коли це дійсно так, то цього приятеля треба було шукати серед дітей американських військовослужбовців у Вісбадені та його околицях. Несподівано комісія дістала допомогу з боку американської військової радіостанції. Американці діяли притаманним їм чином: вони оголосили про розшук і запросили всіх наявних Джонні віком від п'яти до десяти років до вісбаденської поліцай-президії.

По обіді 17 лютого 1964 року поліцай-президія нагадувала початкову школу: понад шістдесят Джонні — білявих та чорнявих, рудих, веснянкуватих, галасливих, збуджених тим, що йдеться про гру із «справжнім крімі» — понапхалося до кабінету комісара Розенбаума. На превеликий жаль, їхній запал виявився марним: жоден з них не знав Тімо, жоден, як це підтвердила присутня пані Хібер, не був тим самим загадковим «Джонні».

Прийом, влаштований юним американцям, тривав до пізнього вечора, тому подальші заходи щодо розшуків вирішено було перенести на наступний ранок. Комісар не втратив надії знайти «Джонні»: він намітив собі побувати в американських школах, дитячих садках, у лікарнях. Але план цей лишився нездійсненим.

Вранці 18 лютого на столі в комісара задзеленчав телефон. У трубці забринів розпачливий голос Іоахима Ріннельта:

— Пане комісар, приходьте негайно… Тобто, краще не треба… Скажіть, що мені тепер робити? Я просто божеволію… Прийшов лист…

Голос Ріннельта тремтів, він був вкрай збуджений і нездатний побудувати зрозумілої фрази. Проте Розенбаум відрізу ж збагнув, про що йдеться.

— Вас шантажують, пане Ріннельт, чи не так?

— Ні… Не зовсім так. Не знаю, що й подумати… Цей лист… Просто конверт, а в ньому ключик. Із бляшаною бирочкою. На ній вибито «320»… Що б воно могло бути?

В комісара на хвильку відібрало мову. Щойно прочитав він детективний роман під назвою «Кіднапінг[5] на Манхеттені», інтрига якого була дивовижно схожа на випадок з Ріннельтами. Вкрадено дитину, наступного дня батьки одержують конверт з ключиком від скрині індивідуальної камери схову на вокзалі, у скрині знаходять щось з одягу свого синочка та записку: «За сто тисяч доларів одержите дитину. Не сповіщайте поліцію. Чекайте подальших повідомлень…».

— Алло, алло! Ви чуєте мене? — комісарові довелося докласти певних зусиль, щоб пригасити своє збудження. — Скажіть-но, пане Ріннельт, окрім ключика немає нічого?

Ріннельт, трохи помовчавши, відказав:

— Анічогісінько.

— Подивіться на іншому боці бирки.

— Хвилиночку! Зараз… Так, тут стоїть: камера схову Франкфурт.

Комісар переклав трубку в ліву руку, правою швиденько написав на аркушику: «Головний франкфуртський вокзал. Скриня схову 320. Охорону для батька Ріннельта…». Кинув записку секретареві, який стояв поруч, показав два пальці: це мало означати, що для охорони треба двох агентів.

— Слухайте мене уважно, пане Ріннельт! То ключик від індивідуальної камери схову номер 320 на головному франкфуртському вокзалі. Гадаю, там є лист для вас. Отже, негайно їдьте туди і подивіться. То зараз найважливіше.

Здається, комісарів наказ налякав Ріннельта ще більше, ніж незвичайний лист.

— Ой, леле! Ні, я не можу! Зробіть це ви, благаю! Я… я нездатний, в мене не вистачить сил. Якщо Тімо мертвий і лежить там, у скрині… О, я не переживу цього!..

Розенбаум нервово затарабанив пальцями по столу.

— Вам немає чого хвилюватися, пане Ріннельт! Хлопчик живий, я в цьому переконаний на сто процентів. Просто вас шантажують, і коли це так, то, звичайно, вони нічого не заподіють вашому синочку, якщо ви поводитиметесь слухняно.

З трубки долинуло полегшене зітхання.

— Ви дійсно певні того, пане комісар, що Тімо живий і ми ще побачимо його? — запитав батько з щирою надією в голосі.

Тепер комісарові доводилось викручуватися. Щоправда, в тому, що Тімо живий, в нього не було жодного сумніву, але чи побачать його живим батьки? Геть у всіх кримінальних романах, присвячених кіднапові, стверджувалося: дитина лишається живою тільки до того, поки злочинці не одержать винагороди, потім її вбивають, щоб замести сліди. Доводилось покладатися на ці літературні свідчення, адже ні в Розенбаума, ні в західнонімецької поліції свого досвіду взагалі не було.

— Звичайно, ви одержите його живим та здоровим. Шантажисти — то не вбивці, це давно відомо, пане Ріннельт, повірте моєму досвідові,— збрехав комісар. І мав рацію, бо ж якщо і лишався якийсь шанс визволити Тімо з рук злочинців, то тільки за умов, коли батьки поводитимуться так, ніби ладні задовольнити всі вимоги бандитів.

— Гаразд. Я негайно їду.

— Ще одне, шановний пане Ріннельт. Тримайтеся так, ніби приїхали лише з власної ініціативи. Мені ви не говорили жодного слова! Зрозуміло? Може статися, що в скрині взагалі нічого не знайдете, значить, вони просто хочуть перевірити, хто саме її відмикатиме. Можливо і таке: хтось підійде до вас і щось сповістить. Прошу вас не озиратися довкола, не шукати нас. Робіть все, чого від вас вимагатимуть.

Ріннельт знову завагався.

— А коли запросять піти кудись?

— То йдіть! Ми пильнуватимемо, сторожко пильнуватимемо, пане Ріннельт. Отже, не варто хвилюватися.

— Гаразд. Але як ми з вами підтримуватимемо зв'язок надалі?

— Ось як. Хвилин за тридцять по тому, як ви повернетесь додому, йдіть до аптеки, що на вашій вулиці. Звісна річ: всі оті події вас розхвилювали, вам потрібне щось заспокійливе. Я буду стояти за прилавком і дам вам подальші вказівки. Якщо знайдете у скриньці листа або щось інше, принесіть із собою.

…В Іоахима Ріннельта так трусилися руки, що він довго не міг попасти ключиком у шпарку. Коли ж, нарешті, замок клацнув, довелося зібрати усю свою мужність, перш ніж зазирнути у скриню.

На дні скрині стояв дитячий черевичок. Черевичок Тімо, що в нього батько власноруч узував сина, бо той і досі не навчився вправно зав'язувати шнурки. З черевичка стирчав згорнутий аркушик паперу.

Гарячково затиснувши дорогоцінну знахідку в руці, Іоахим Ріннельт розгорнув папірець. Там стояли лише три фрази, надруковані на машинці: «Підготуйте 15 тисяч. Не звертайтесь до поліції. Чекайте повідомлень».

Знову і знову читав батько ці скупі рядки; очі йому застилали сльози. Щасливі сльози! Минуло чотири дні — чотири дні тривог, тортур, відчаю, — і ось, нарешті, радісна звістка. Тімо живий, Тімо повернеться!

…Комісар Розенбаум не поділяв тих оптимістичних надій. Хіба що злодії — новачки, тому не насміляться вбити дитину. В усякому разі, полохати їх не треба. І комісар суворо заборонив сповіщати пресу про події останнього дня; репортерам було повідомлено, ніби Тімо просто загубився або з ним трапилося нещастя. Щоб підкріпити це, Розенбаум наказав обшукати всі навколишні ліси та водоймища. Зрештою, на прес-конференції, що відбулася ввечері 18 лютого, комісар заявив таке:

— Якби Тімо було викрадено з метою шантажувати батьків, злочинці вже сповістили б їх про свої вимоги: адже тягати за собою або переховувати семирічного хлопчика — справа втомлива й дуже небезпечна. Усе свідчить про те, що Тімо потонув, тим більше, треба взяти до уваги, що, всупереч батьківським пересторогам, він потай ходив рибалити.

По тому Розенбаум заходився дбайливо лагодити свою пастку. Перш за все двоє його помічників, переодягнених сажотрусами, пролізли по трубі до квартири Ріннельтів і підключили до телефону магнітофон, самі ж залишилися біля нього на цілодобовій варті. Крім цього, на центральній телефонній станції Вісбадена було встановлено спеціальний апарат, що автоматично реєстрував усі виклики квартирного телефону Ріннельтів, а також місце, звідки цей виклик надходив, бо ж комісар був певен: рано чи пізно злочинці подзвонять до батьків, аби продовжити переговори.

І не помилився. Вранці 19 лютого телефон задзвонив. Різко, тривожно.

Іоахим Ріннельт хотів схопити трубку, але агенти перешкодили йому. Підключений до апарата магнітофон відмовив: кримінальній поліції доводилося задовольнятися старим знаряддям, часто-густо вже спрацьованим. Очевидячки, і цей магнітофон не становив винятку.

Лише коли телефон задзвонив учетверте, диск магнітофону почав повільно обертатися. Тремтячою рукою Іоахим Ріннельт взяв трубку, але йому перехопило горло від хвилювання.

— Алло, Ріннельт слухає! — зрештою видушив він з себе.

— Ви знайшли черевика? — запитав голос. Низький, безсумнівно змінений.

— Так, звичайно… Ми згодні! — поспіхом вигукнув Рійнельт.

Агенти несамовито замахали руками, вимагаючи, аби він розмовляв повільніше, якомога затягував розмову, адже апаратові на АТС потрібно було щонайменше три хвилини для того, щоб запеленгувати абонента. Але Ріннельт розгубився і не знав, що говорити.

— Гроші підготовлено? — запитав той же голос. — Візьміть до уваги: банкноти мають бути старими, дрібними, різних серій. Зрозуміло?

Агенти знову замахали руками, нагадуючи, про що було домовлено заздалегідь. І Ріннельт слухняно відповів:

— Зрозуміло. Проте я ще не зібрав усіх грошей. Гадаю, завтра… Треба домовитися, де ми зустрінемось і…

Голос урвав його:

— Подбайте про гроші. Ми ще подзвонимо. В трубці гучно клацнуло.

— Алло! Алло! — скрикнув Ріннельт. — Чуєте, спершу я мушу поговорити з хлопчиком. Чи не може він підійти до телефону? Тут мати, вона божеволіє…

Один з агентів обережно забрав у нього трубку, кинув її на апарат.

— Шкода! Цього замало, пане Ріннельт.

— Але я не знаю, про що говорити з ним! Що ж робити? Що ж робити?

— Якнайкраще — піти до ліжка і спробувати заснути. Сьогодні вже нічого не трапиться. Проте, він неодмінно телефонуватиме. Сподіваюся, завтра. Він чекатиме, поки ви зберете гроші.

— Ох, леле! Гадаєте, вашому шефові дадуть таку суму?

— Обер-бургомістру ще потрібний для цього дозвіл муніципальної ради.

Ріннельт зітхнув, поволі підвівся і, згорблений, пішов з кімнати. Йому було соромно признаватися цим чиновникам, що він, незважаючи на свою видиму заможність, неспроможний зібрати отих грошей. Геть усі його здобутки вкладені у справу, а друзів, які б виручили з біди, немає. Отже, доводиться покладати надії лише на магістрат, що пообіцяв позичити йому гроші, аби врятувати сина.

Коли Ріннельт пішов, обидва агенти кілька разів прокрутили запис.

— Б'юсь об заклад, голос змінений і належить він молодому хлопцеві,— зауважив один.

— Цілком можливо, — відгукнувся інший. — Та ну його до біса! Я стомився, мов собака. Давай спати.

І почав влаштовуватися на пухкому персидському килимі.

А в сусідній кімнаті, як вартовий на посту, застигла біля вікна невтішна мати. Стояла годинами, видивляючи очі, повна віри у те, що ось-ось із цієї жахливої темряви вирине маленька постать…

Наступного дня, близько половини на третю, телефон задзвонив знову, і той самий змінений голос поцікавився:

— Гроші зібрано?

Цього разу відгукнулася пані Ріннельт; їй пощастило, як зафіксував секундомір, затягти розмову на дві хвилини і сорок секунд.

— Ми подзвонимо ще! — запевнив голос, і в трубці клацнуло.

На подив, підключений на АТС механізм спрацював напрочуд швидко: цього часу йому вистачило, щоб визначити — викликали з кабіни на платформі вісбаденського вокзалу. Проте, хоч як поспішав комісар Розенбаум, дорога відібрала кілька дорогоцінних хвилин. Звісно, кабіна була вже порожньою, і жоден з опитаних не бачив, хто останнім заходив до неї. Розлючений комісар наказав демонтувати кабіну і передати її у дослідний відділ, аби відшукати якісь сліди. Але то вже було відверте безглуздя!

Не пощастило комісарові й з іншим: видобуту з магнітофону стрічку теж ретельно дослідили, гадаючи відшукати у таємничому голосі якісь особливості — акцент, діалектизми, дефекти мови, — щоб за їхньою допомогою скласти висновки про особу злочинця. Марно! Далася взнаки несправність приладу, тому запис настільки спотворював голос, що про якісь там тонкощі не могло бути й мови.

Однак ці невдачі не засмутили ані Розенбаума, ані його колег. Як би там не було, злочинець телефонуватиме ще, отже, треба ретельніше підготуватися до цього: замінити магнітофон, подбати про те, щоб оперативна група якнайшвидше дісталася до потрібного місця. Ні, Розенбаум зовсім не втратив надії!

Втім, наступного дня сталася подія, яка спростувала всі плани комісара і взагалі заплутала справу Тімо Ріннельта. У вісбаденському випуску газети «Франкфуртер альгемайне» під великим заголовком «Тімо Ріннельта викрадено!» було геть чисто розголошено таємницю, що її так дбайливо оберігав Розенбаум. Найгіршим же було те, що злочинцям відверто радили вбити Тімо: «…При плануванні злочину викрадачі, звісно, дійшли того висновку, що такий дорослий хлопчик, яа Тімо, пробувши в їхньому товаристві цілий тиждень, по тому дасть необхідні поліції свідчення, і це призведе до розшуку та затримання. Отже, сподіватися, що Тімо й досі живий, немає майже ніяких підстав…».

Якщо викрадачі, можливо, і не уявляли цієї загрози, то виступ газети не лишив їм щодо цього ніяких сумнівів.

Комісар Розенбаум мало не вирвав собі останнє волосся. Він подзвонив до Франкфурта і обрушив на редактора зливу докорів, але у відповідь почув лише нотацію про свободу преси та право кожного громадянина бути якнайшвидше і якнайповніше інформованим про всі події в країні. З цього моменту Розенбаум і його комісія відігравали у справі Тімо Ріннельта другорядну роль підручних.

Ще б пак! Долею Тімо зацікавилася «велика і вільна» преса. Сотні репортерів, від представників поважних і впливових щотижневиків і до дописувачів бульварних листків, немов зграя шулік, допалися до справи Тімо Ріннельта. То справді був ласий шматок: адже до цього кіднапінг було зареєстровано у ФРН всього двічі, отже, «свіжина» неодмінно припаде до смаку бюргерам, полоскоче міщанські нерви — і підвищить тиражі!

Звісно, зграя шулік насамперед налетіла на Вільгельмштрассе. Ціни на мешкання, з вікон яких було видно будинок Ріннельтів, підскочили до двохсот марок на день, та озброєних телеоб'єктивами репортерів це не злякало: вже 20 лютого тут не залишилося жодної вільної конурки. Ті, хто запізнився, влаштували засідки у машинах, які щільно обложили будинок. Господар пивнички «Пігаль» був у захваті: щастя прилинуло просто до рук; його установа працювала цілодобово, вгамовуючи невгамовну спрагу газетярів.

Подружжя Ріннельтів разом з обома агентами були відрізані від зовнішнього світу; вони навіть побоювалися наближатися до вікон. Чекання на жаданий виклик ставало дедалі нестерпнішим; телефон дзвонив усе частіше, та кожного разу то був або репортер або інтерв'юер.

…Близько семи вечора телефон задзеленчав, мабуть, усоте. Один з агентів узяв був трубку, щоб гримнути на чергового нахабу, проте квапливо сунув її Іоахиму Ріннельту і увімкнув магнітофон. Ледь Ріннельт встиг назватися, як почув у відповідь:

— Спустіться униз, до підвалу. Біля дверей знайдете листа.

І все. Розмова тривала щонайбільше десять секунд.

— Здається, цього разу був інший, — промимрив Ріннельт, безпорадно дивлячись на агентів.

— Можливо. Та йдіть-но до підвалу, потім поміркуємо.

Лист лежав на ящику з порожніми пляшками біля чорного ходу до пивнички. Цього разу був написаний рукою, проте великі, дитячі карлючки не лишали сумніву в тому, що почерк змінено. Ріннельту пропонували піти до найближчого перехрестя, де у телефонній будці, в книзі абонентів, на нього нібито чекає подальше повідомлення.

На вулиці вже посутеніло, тому Ріннельту пощастило залишити будинок непомітно. Біля телефонної будки на нього чекало нове випробування: якесь дівча довго теревенило зі своєю подружкою. Врешті-решт воно пішло, і Ріннельт вп'явся у книгу. Жодного клаптика паперу!

Спантеличений, він озирнувся довкола — і натрапив на лист: поки він порпався у книзі, хтось пришпилив його до ручки дверей.

Але хто? Оте дівча? Чи нечиста сила?

Даремно обшукав Ріннельт все навколо: таємничого поштаря давно поглинула темрява. Лише здаля почулося гарчання мотоцикла. Полишивши марні пошуки, Ріннельт підійшов до найближчого ліхтаря, розірвав конверт. Нова записка пропонувала піти до іншої будки; у телефонній книзі Ріннельт надибав третього листа, який посилав ще до однієї будки. Тут і скінчились мандри бідолахи: він не знайшов нічого!

Знесилений, поплентав Ріннельт додому, воліючи якнайшвидше сховати там своє горе. Та раптом його наполохав несамовитий вереск:

— Купуйте «Абендпост»! Кіднапінг у Вісбадені! Викрадено сина багатого антиквара! Поліція приховує правду, газета її викриває! Останні новини! — надривався юний газетяр.

З першої сторінки на Ріннельта глянуло фото: він з дружиною біля вікна. Так, репортери не витрачали часу марно!

Ніч для подружжя Ріннельтів перетворилася на справжнє пекло. Телефон невгавав. Та якби то були злочинці! Ні, це брутально розважалися садисти. З трубки то линув крик катованої дитини, то чулося переривчасте дихання задушуваного, диявольське хіхотіння змінювалося брудною лайкою. Дзвонили нібито з моргу, співчутливо сповіщали про те, буцімто щойно привезено труп семирічного хлопчика; при цьому детально описували численні каліцтва, завдані тілові.

Магнітофон безвідмовно реєстрував усі ці розмови, апарат, вмонтований на АТС, встиг зафіксувати більшість викликів. Проте вісбаденська поліція так і не наважилась опублікувати імена хуліганів. Лише штутгартський щотижневик «Кріст унд вельт» натякнув, що серед них було чимало поважних громадян Вісбадена і курортників: фабриканти, лікарі, художники, чиновники…

У четвер, 21 лютого, про «вісбаденський кіднапінг» сурмили геть усі західнонімецькі газети, не лишаючи комісії Розенбаума жодного шансу на врятування хлопчика. Хвиля паблісіті захльоснула керівників поліції та юстиції. Найелементарнішу вимогу щодо діяльності поліції — секретність, вимогу не сповіщати громадськість про перебіг справи, доки її не розплутано — було вщент забуто. Вісбаденський прокурор Добрітц, начальник кримінальної поліції фон Зейдліц тільки те й робили, що засідали на нескінченних прес-конференціях, висловлюючи свої надумані умоглядні сентенції щодо справи, залюбки позували фоторепортерам, хизувались перед телекамерами.

А комісар Розенбаум, людина, яка з тридцяти дев'яти розслідуваних нею вбивств розплутала тридцять два, залишився у тіні. Про нього згадували лише тоді, коли начальству потрібні були консультації для відповіді на запитання репортерів. Проте Розенбаум навідсіч відмовився допомагати шефам, через що їхні інтерв'ю були блідими, немічними, а висновки — непереконливими.

Вірніше, саме вони переконали репортерів і читачів у тому, що поліція неспроможна щось вдіяти. Тим-то вже наступного дня франкфуртська «Абендпост» ремствувала: «…Поліція плентається у хвості. Від неї нічого чекати. Вона нездатна визволити Тімо з лабетів злочинців».

Те ремствування не було простою фіксацією сумного факту; в такий спосіб боси редакції, замисливши нечуваний бізнес, готували новий сенсаційний бум навколо справи Ріннельта. Минув день, і на першій сторінці газети з'явився набраний великими літерами «відкритий лист» до викрадачів Тімо: «Ви вимагаєте 15 тисяч марок — ми ладні сплатити цю суму. До редакції звернулася одна поважна особа, батько великої родини, ім'я якого ми не назвемо: він пропонує 15 тисяч в обмін на Тімо. Жодного риску для вас: поліцію виключено з гри! Дзвоніть!».

Звернення закінчувалося патетично: «Ми довго вагалися, перш ніж погодилися зробити цей незвичайний крок. Проте в нас немає вибору, йдеться про життя дитини, і воно для нас понад усе, навіть важливіше за право та закон. Оскільки поліція неспроможна врятувати Тімо, лишається захищати наших дітей власними силами!».

Гучні слова, але за ними прихований елементарний закон капіталізму: хапай, скільки можеш! «Розчулений сім'янин», який пожертвував 15 тисяч марок, — не хто інший, як видавець газети, що заробив на цій акції, як швиденько підрахувала гамбурзька «Більд-цайтунг», вдвічі, бо 250-тисячний тираж «Абендпост» розійшовся за дві години.

Добродії-злочинці не забарилися. Того ж вечора вони подзвонили до редакції і без зайвих передмов наказали: «Складіть 15 тисяч у картонку з-під взуття. Нехай ваш представник з коробкою під лівою пахвою буде о восьмій годині у головному залі франкфуртського вокзалу. Він має бути сам».

Рівно о восьмій «король репортажу» з «Абендпост» тупцював у вказаному місці з картонкою під пахвою. Щоправда, останньої вимоги бандитів виконано не було: за ним пильно стежили двоє фотокореспондентів зі схованими камерами, що чатували на знаменну мить зустрічі «представника громадськості з посланцем злочинного світу». Чатували — і проґавили, бо в уяві репортерів той посланець мав скидатися на класичного гангстера, якого вони звикли бачити на екранах кіно і телебачення. І коли повз «представника громадськості» пройшов молодий, нічим не примітний хлопець, вони не звернули на нього жодної уваги. Тим часом хлопець сказав: «Чоловічий туалет, друга кабіна» і миттю зник у натовпі.

Збитий з пантелику репортер, в якого, звісно, не було досвіду спілкування з викрадачами дітей, не насмілився подати своїм колегам якогось знаку. Він слухняно поплентався до туалету. Двері другої кабіни були трохи прочинені, проте, коли репортер заходився прочиняти їх ширше, вони не піддалися: хтось притримував їх. Тоді газетяр збагнув, показав у шпарину картонку — і двері розчинилися.

Звісно, так само, як і його колеги, репортер чекав побачити «класичного бандита». Та перед ним стояв звичайний юнак, хоч і високий на зріст, його обличчя прикривала клоунська усміхнена машкара, що у наявній ситуації здавалася страхітливою.

.— Покажіть гроші! — наказала машкара юним, майже хлоп'ячим голосом.

Без заперечень репортер відкрив картонку і терпляче зачекав, поки «контрагент» перелічить гроші. Потім, прикривши коробку, боязко запитав:

— Де ж хлопчик?

Машкара попорпалася у кишені і видобула ключ.

— Ось! Їдьте до Вісбадена, Берлінерштрассе, двадцять один. Це старий дерев'яний будиночок, в якому ніхто не живе. У підвалі спить хлопчик. Ми дали йому снотворного.

Потім він потяг коробку з грішми до себе.

— Хвилиночку! — мужньо заперечив репортер. — Баш на баш! Гроші проти хлопчика!

Парубок випустив картонку.

— Ні! Так не піде! Але знайте: наступного разу вам доведеться платити тридцять тисяч!

Репортер завагався.

— Гаразд! Тоді їдьмо разом!

— Щоб там мені надягли наручники! Щиро дякую! Або беріть ключа, або нічого не отримаєте!

І парубок вдав, ніби хоче піти геть. Репортер поспіхом тицьнув йому картонку.

— Вельми вдячний! — якось розгублено сказав парубок, немовби не вірячи у свій талан. Потім віддав ключа і квапливо вибрався з кабіни; репортер заходився був його переслідувати, та молодик виявився значно спритнішим за жвавого «короля репортажу».

Від Франкфурта до Вісбадена всього шістдесят кілометрів, проте представникам редакції знадобилася ціла година для того, щоб дістатися за вказаною адресою. Прибувши на місце, члени експедиції полегшено зітхнули: будиночок дійсно був дерев'яним. І ключ пасував до дверей підвалу. Та коли вони розчинилися, представники преси несподівано почули гавкання, потім пролунав чоловічий голос:

— Гей, хто там, чорт забирай!

Блимнуло світло, і в парадних дверях з'явилася чоловіча постать у халаті та пантофлях.

— Що ви тут забули? — гримнуло в бік репортерів. З-за спини чоловіка визирала здоровенна вівчарка.

«Король репортажу» у небагатьох словах розтлумачив ситуацію, що склалася. Володар халату недовірливо похитав головою.

— Хлопчик у підвалі? Не може того бути!

Він рішуче спустився по сходах, увімкнув світло.

— Дивіться самі! Тут нікого немає!

Представники преси гуртом полізли у підвал. Дійсно, тут взагалі нічого не було, лише якісь порожні полиці. Жодного сліду перебування людини.

— Однак ключ пасує до дверей!

Господар витяг з кишені низку ключів, показав репортерам такий самий, який був у них.

— То ж нічого не варто зробити такий ключ: навіть учень слюсаря впорається. До того ж, тут недавно помінялися пожильці, я мешкаю в будинку якихось два місяці.

І обдурені представники преси подалися геть.

Та й тим, хто їх ошукав, не довелося скористатися із здобичі: тієї ж ночі обох було затримано поліцією в одному з франкфуртських барів. Зробити це було неважко, адже шлях шахраїв був щільно замощений сотенними банкнотами. То були вісімнадцятирічний франкфуртець Еріх Кляйн та двадцятирічний Рудольф Біалек з Вісбадена. Звичайно, обидва не мали нічого спільного з викраденням Тімо Ріннельта.

Як би там не було, витівка «Абендпост» повинна була мати серйозні наслідки для її виконавців: адже, згідно з законами Федеративної Республіки, ті, хто хоч якось допомагають злочинцям, підбурюють або заохочують їх, так само підлягають кримінальній відповідальності.

Цього разу закон грубо знехтували. Щоб якось виправдатися, з цього приводу опубліковано дивну декларацію: «Поліції та прокуратурі,— говорилося в ній, — відомо про ініціативу деяких осіб, які за допомогою преси звернулися з певною пропозицією до викрадачів Тімо Ріннельта. Проте, хоч вчинок цих осіб, так само, як і посередництво преси, суперечить законові, поліція та прокуратура через надзвичайність випадку вирішила |не переслідувати згаданих осіб, виходячи з того, що у громадських інтересах важливішим є врятування життя дитини, ніж ув'язнення злочинців. Тому, якщо при подальших спробах вступити у контакт із злочинцями з метою повернення за вказану винагороду Тімо Ріннельта буде досягнуто позитивного результату, поліція і прокуратура обіцяють не переслідувати злочинців протягом шести годин після виконання умов угоди. Зазначена сума викупу зберігається у прокуратурі».

У перекладі на звичайну мову це мало означати: поліція і прокуратура не в змозі виручити Тімо, отже робити це ладен кожен, хто забажає. Більше того, злочинці самі можуть прийти до поліції, передати Тімо й одержати винагороду, адже пообіцяли їх не затримувати!

Та справжні викрадачі не відгукнулися на це люб'язне запрошення. Натомість із нього скористалося щось із тридцять чоловік — від пустунів до професіональних злочинців.

Першим серед них був п'ятнадцятирічний школяр з Оснабрюка, син чиновника кримінальної поліції. Він подзвонив до редакції найбільшої місцевої газети і запропонував покласти пакунок з винагородою — 50 тисяч марок — у певному місці на головному вокзалі; якщо це буде виконано, поліція знайде Тімо, який прибуде поїздом з Парижа.

Гроші поклали. Проте у зазначений термін не з'явився ані Тімо, ані шахрай. Пізніше стало відомо, що спритний школяр довідався від свого батечка про засідку на вокзалі. І поки тато бив ноги, сподіваючись на зустріч із Тімо та злочинцями, спритний школяр знову протелефонував до редакції, запропонувавши покласти двадцять тисяч марок в Оснабрюкському соборі: тоді, мовляв, редакція одержить щось з одягу Тімо. Решту винагороди мали внести наступного дня у великому універмазі. При цьому підліток вигадав спосіб, який зробив би честь авторові будь-якого кримінального роману. Тридцять тисяч марок мали покласти на першому поверсі на ескалатор, з іншого боку ескалатора тоді з'явиться Тімо.

Юному негідникові вдалося непомітно забрати гроші з собору. Виконуючи «умови джентльменської угоди», він надіслав до редакції светр свого молодшого братика — і на цьому попався, бо светр доручили дослідити… його батькові.

Багато клопоту завдав редакції одного кельнського журналу рецидивіст Рудольф Хармс. Він відкрито прийшов до редакції і розповів репортерам, як під час останньої відсидки склав із друзями план кіднапу, проте в останню мить партнери викинули його з гри і самі викрали Тімо. Але йому, Хармсу, відомо, де вони сховали хлопчика, і він ладен привести його, звісно, за винагороду.

Ця історія, так само, як і всі інші, була від початку і до кінця вигаданою, однак в редакції злочинцеві повірили. Протягом чотирьох днів Хармс возив, вірніше, водив за носа, представників редакції по містах Західної Німеччини, оскільки, як він пояснив, наполохані викрадачі весь час змінювали місце схову. Насправді ж Хармс волів при слушній нагоді поцупити гроші. Провівши чотири дні і чотири ночі без сну і перепочинку, репортери, зрештою, збагнули, що до чого, і передали злочинця поліції.

А про батьків Тімо всі забули: поліція не здатна була їм допомогти, репортери втратили до них цікавість. Лише пустуни-садисти не вгавали: телефон дзвонив регулярно. Шкодуючи бідолах, комісар Розенбаум запропонував був потай змінити номер телефона, проте пані відмовилася: вона ще плекала надію, що подзвонять справжні злочинці.

24 лютого Іоахим Ріннельт одержав телеграму: «Чекаю вас із запропонованою винагородою у Барселоні. Зупиніться в готелі «Маніла». Подальші відомості — коли приїдете. Це останній шанс здобути Тімо. Приїздіть сам». Підпису, звичайно, не було.

Забравши гроші, що їх позичив магістрат, Іоахим Ріннельт полетів до Барселони. У готелі «Маніла» на нього чекала особа, яка назвалася австрійським графом Раулем. Тімо, так запевнив він батька, перебуває у селі, його привезуть, як тільки буде отримано гроші.

Іоахим Ріннельт вагався, бо не був певний, що дійсно побачить сина. Зрештою дійшли згоди: посередник одержує вісім тисяч марок в обмін на свій австрійський паспорт.

Паспорт виявився фальшивим.

Тим часом у Німеччині, у редакціях газет і журналів, що безуспішно полювали на викрадачів, шукали якоїсь нагоди знову роздмухати сенсацію. Таку нагоду винайшов якийсь спритний писака з журналу «Більд».

«Іоахим Ріннельт втік до Іспанії! Викрадення чи ошука?» — з таким аншлагом вийшов черговий номер журналу. Інші видання залюбки підхопили нову сенсацію: пішли в хід вигадки, підозри, туманні натяки. Все це спричинилося до того, що, коли Ріннельт вибрався з літака на франкфуртському аеродромі, його було заарештовано. Воно й слушно! Адже завдяки ініціативі «Більда» у вісбаденської поліції та прокуратури з'явилася можливість за рахунок Ріннельтів хоч трохи затушувати свої помилки! Проте вже наступного ранку з Барселони надійшло повідомлення: іспанська поліція затримала «графа». То був західнонімецький громадянин Рудольф Мозер, що перебував тут у відпустці. Мозера виказав приятель, разом з яким вони склали шахрайський план і який не одержав від напарника жаданої пайки грошей.

Ріннельта було звільнено. Але ніхто не подбав про те, щоб реабілітувати його чесне ім'я. Навпаки, преса продовжувала свою кампанію по розповсюдженню темних чуток щодо справи Ріннельта. Навіть вісбаденський прокурор Добрітц на одній з прес-конференцій висловив думку: мовляв, відтепер треба розглядати цю справу «під іншим кутом зору», бо до цього чомусь не брали до, уваги, що Ріннельти — вихідці зі «Східної зони».

Натяк був прозорий — і газети знову зчинили галас, вимагаючи, щоб Ріниельтами зацікавилась політична поліція; деякі з них навіть писали, що викрадення Тімо — справа комуністів, і що хлопчика завезено «на Схід».

У цьому галасі майже ніхто не почув поодинокої тверезої заяви:

«Щодо стверджень, ніби викрадення Тімо якось пов'язане з переїздом родини Ріннельтів з Баутцена до Вісбадена і що ніби Тімо вивезено до Німецької Демократичної Республіки, обер-прокурор д-р Добрітц сказав, що прокуратурою Федеративної Республіки точно встановлено: жоден слід не веде до НДР».