СЛІДИ ВЕДУТЬ ДО МЕКСІКИ

1956 року нью-йоркська поліція офіційно повідомила, що в місті пропало безвісти 10 167 чоловік. Доля 10 166 з них так і лишилась невідомою, але ім'я одного — професора Колумбійського університету Хесуса де Галіндеса—довго не сходило зі шпальт американських газет.

Востаннє Галіндеса бачив його знайомий 12 березня 1956 року на платформі станції метро «Коламбес-Серкл». Придбавши квиток, — останній у своєму житті, квиток у небуття, — професор, з великим портфелем у руці, сідав у поїзд в напрямі Бронкса. Знайомий звернув увагу на те, що разом з професором до вагона ввійшли двоє смаглявих молодих людей; вони сіли на лаву обабіч Галіндеса.

Вранці 13 березня до управління нью-йоркської поліції прийшов відвідувач. Він відрекомендувався як Ансельмо Валанкес, видавець, і попросив прийняти заяву про безслідне зникнення професора Хесуса де Галіндеса.

Прочитавши заяву, поліцейський чиновник знизав плечима:

— Ви пишете, він зник учора ввечері? Хіба ж це називається «зник»? Скільки нью-йоркців не ночують удома! Ваш приятель, певно, десь надудлився й загуляв.

— Ні, цього не може бути. Галіндес не п'є й не гуляє. До того ж, ми з ним домовились зустрітися сьогодні о восьмій ранку, він мав передати мені рукопис своєї книги.

— Отже, йдеться про письменника? Тоді, містер Валанкес, все ясно: ваш автор передумав. Йому зробили вигіднішу пропозицію.

— Пробачте, але я дуже добре знаю цю людину, — обурився Валанкес. — Галіндес нездатний на таке, його викрали, бо на нього й на його рукопис уже давно полюють. Галіндес сам казав мені, що його весь час переслідують якісь підозрілі суб'єкти. Вони стежили за кожним його кроком. Запевняю вас, що професор — жертва злочину, його життя в небезпеці.

Чиновник здивовано глянув на Валанкеса.

— Про що ж ідеться в цій його книжці?

— Про Домініканську Республіку. Твір називається «Ера Трухільйо». Професор Галіндес сімнадцять років прожив у тій країні як учитель в сім'ї президента Рафаеля Трухільйо. Певна річ, він був мимовільним свідком багатьох речей, що їх Трухільйо волів би тримати в таємниці, і через це йому кінець кінцем довелося тікати звідти. Тепер ви розумієте, чому на його книжку полюють?

Поліцейський чиновник знизав плечима і, позіхаючи, заклав аркуш паперу в друкарську машинку.

— Повне ім'я зниклого?

— Хесус де Галіндес.

— Рік народження?

— Йому зараз 42 роки.

— Де мешкає?

— Бронкс, Сорокова вулиця, готель «Майамі».

— Фах?

— Викладач іспанської мови в Колумбійському університеті.

Запитань було багато. Та нараз чиновник перестав друкувати.

— Кажете, Галіндес — політичний емігрант з Домініканської Республіки? То, може, він займався політичною діяльністю і тут, у Сполучених Штатах?

— Галіндес був членом Домініканського революційного комітету.

— А що це таке?

— Організація, яка поставила собі за мету повалити диктатуру Трухільйо.

— Он як… Ну, гаразд! Чи можете ви додати ще щось?

Валанкес похитав головою.

За два тижні він одержав офіційного листа, в якому повідомлялося, що розшуки Хесуса де Галіндеса наслідків не дали.

* * *

Ансельмо Валанкес також був емігрантом. Нині видавець у Нью-Йорку, він був колись власником найбільшого в Домініканській Республіці газетного концерну. Та одного дня найпопулярніша в країні газета, що належала до цього концерну, насмілилась у передовій статті виступити проти свавілля цензури. Валанкеса заарештували, звинувативши в «підривній діяльності», йому загрожувало багаторічне ув'язнення. Але за тиждень в'язня відвідав відомий в урядових колах адвокат, який без зайвих слів запропонував Валанкесу «подарувати» Трухільйо свій концерн в обмін на волю. Валанкес підписав угоду, що її адвокат завбачливо приніс із собою. Невдовзі він залишив країну.

У випадку з Галіндесом розрахунок Валанкеса був простий: якщо пощастить довести участь Трухільйо у викраденні, а може, і вбивстві цієї людини, то світова громадськість пересвідчиться в тому, що домініканський диктатор — злочинець, і йому доведеться зійти з політичної арени. Валанкесу пощастило знайти людину, що тривалий час була секретним агентом горезвісної «Юнайтед фрут компані» в Латинській Америці і добре знала домініканську «кухню».

Восени 1956 року Валанкес запросив представників редакцій усіх нью-йоркських газет на прес-конференцію, де буде, мовляв, розкрито таємницю сенсаційного зникнення професора Хосуса де Галіндеса.

Готель «Хілтон», у великому залі якого мала відбутися прес-конференція, охороняв загін озброєних здорованів. Потрапити до залу можна було тільки по спеціальній перепустці, до того ж на дверях репортерів ретельно обшукували.

Та найбільший сюрприз чекав на газетярів у самому залі. Людина, що мала виступати з сенсаційним викриттям, сиділа на невеличкому підвищенні в будці, виготовленій з куленепробивного скла; будку оточувала дюжина охоронців з пістолетами напоготові.

Хоч перед початком прес-конференції Валанкес відрекомендував промовця як Майка Мортона, всі добре розуміли, що це тільки псевдонім.

Свій виступ Мортон розпочав досить ефектно:

— Хлопці, в своїх репортажах не називайте мого імені, не фотографуйте і не малюйте мене. Якщо вони дізнаються, хто я, моє життя не варте буде й шеляга. Бо кілька місяців я цікавився справами сімейки Трухільйо. Багато хто намагався вже викрити цю зграю, і всі вони зараз там, на небі: застрелені, повішені, отруєні або відправлені на той світ в якийсь інший спосіб. Я зовсім не бажаю приєднуватися до них, і, гадаю, ви мене розумієте.

— Я хочу розповісти вам зараз, — продовжував він, — про великий гангстерський концерн, на рахунку якого принаймні три сотні злочинів: убивств, викрадень, нападів на банки тощо. Але на чолі того концерну стоїть не простий гангстер, а глава держави, з яким уряд Сполучених Штатів підтримує тісні дипломатичні зв'язки і який щороку одержує субсидію у 800 мільйонів доларів з нашого фонду допомоги слаборозвинутим країнам.

Далі Мортон розповів, як він за дорученням Домініканського революційного комітету розшукував Галіндеса. Агент розпочав з того, що опитав чергових усіх станцій метро від Коламбес-Серкла до Бронкса. І на передостанній йому пощастило: черговий пригадав, що саме в той день, і в той час, що їх назвав Мортон, двоє молодих людей, на вигляд італійці чи іспанці; вивели з вагона літню людину, якій стало млосно. Один з молодиків навіть попросив у чергового дозволу скористатися його службовим телефоном, щоб викликати швидку допомогу.

Не гаючи часу, Мортон обдзвонив усі навколишні лікарні. Та жодна з них увечері 12 березня не посилала машини швидкої допомоги до станції метро.

— Отже, хлопці, я натрапив на слід. Але куди вони могли повезти бідолаху? В порт? В аеропорт? Це можна було перевірити. А може, вони вбили його, а тіло сховали? Проте, коли б Галіндеса вбили в Штатах, поліція рано чи пізно знайшла б його труп, а гангстерам, звичайно, хотілося б, щоб це сталось якнайпізніше. Тим-то, міркував я, вони, мабуть, вивезли його з нашої благословенної країни. Наступного ранку я знову подався на полювання. Протягом кількох днів я методично відвідував усі вокзали й аеродроми Нью-Йорка та його околиць. І мені-таки знову пощастило: нічний сторож маленького приватного аеродрому поблизу Емітівілла містер Хоукінс за відповідну мзду розповів мені, що 12 березня на аеродром приїхала машина. З неї вийшло двоє іноземців, які на ношах витягли третього. Сторожу вони сказали, що цей третій хворий на рак, і його, мовляв, везуть у штат Флоріда на операцію. Далі старий розповів мені, що за дві години до появи машини на аеродромі приземлився двомоторний літак «Бічкрафт». Він весь час стояв напоготові. Хлопці занесли хворого в літак, він знявся в повітря, а машина поїхала геть.

Раптом Мортона перебив один з репортерів.

— Пригадую, я нещодавно читав про загадкову смерть якогось містера Хоукінса з Емітівілла.

— Ви маєте рацію, — кивнув Мортон. — Наступного ранку після мого візиту сторожа знайшли мертвим поблизу амбара. Поліцейський лікар заявив, що смерть сталася внаслідок розриву серця.

— Однак, згодом з'ясувалося, що серце в Хоукінса було цілком здорове.

—Є отрути, що їх не витримує і здорове серце.

— Отже, Хоукінса просто усунули? Але хто? І навіщо? Адже свідків вашої розмови не було?

Мортон посміхнувся:

— Відколи я розпочав розшуки Галіндеса, за мною весь час стежили. До самого Емітівілла мене переслідував великий чорний «б'юїк».

— Чому ж вони не вбили вас? Адже ви для них — небезпечніша людина, ніж Хоукінс.

— А тому, що я ніколи не розлучаюся зі своїм «кольтом» і стріляю без похибки. Крім того, вживаю ще й деяких інших запобіжних заходів.

— Але чому все ж таки вони вбили Хоукінса? Адже він однаково встиг розповісти вам геть усе.

— Я зовсім не певен цього. Навпаки — гадаю, якби Хоукінс був живий і виступив тут, перед вами, то ви почули б іще чимало цікавих речей. Втім, моя подальша розповідь теж не буде нудною.

Мортон витяг з портфеля популярну нью-йоркську газету, розгорнув її і притиснув до скла кабіни.

— В цьому номері є повідомлення про те, що у травні 1954 року в місті Сантьяго, в Домініканській Республіці, озброєні бандити пограбували філію «Роял Бенк оф Кенада», а ще через два дні — контору «Юнайтед фрут». Незважаючи на те, що з розповідей свідків місцевій поліції була відома зовнішність злочинців і номери автомашин, охоронці порядку ніяк не могли натрапити на їхні сліди. Тоді потерпілі доручили розслідування цієї справи спеціальним таємним агентам. Одним з них був Майк Мортон, ваш покірний слуга.

—І ви розкрили злочин? — не втримався хтось із репортерів.

— Атож, — спокійно кинув Мортон. — Грабіжниками були люди, що належали до особистої охорони президента республіки. Поліція просто не могла нічого вдіяти, бо покровителем гангстерів був генерал-майор Вірхіліо Трухільйо, рідний брат президента.

На хвилину запала тиша, потім залунали вигуки:

— А де докази? Чи є свідки? Чому ви досі мовчали? Чи знає про це уряд?

Мортон підняв руку.

— Протоколи свідчень зберігаються в сейфі одного з банків. Їхні фотокопії вам роздадуть по закінченні прес-конференції. Вони будуть передані також у держдепартамент. Мовчав я так довго тому, що для повалення диктатора Трухільйо аж ніяк не досить довести, що його брат — бандит.

А тепер повернімося до Галіндеса. Після розмови з містером Хоукінсом я зрозумів, що професора в Штатах давно вже немає. Збагнув я й те, що такий малопотужний літак, як «Бічкрафт», не може дістатися до острова Гаїті без додаткової заправки пальним. Отже, він десь сідав. Зазирнувши в авіаційний довідник, я з'ясував, що «Бічкрафт» міг дотягти тільки до Майамі. Отож, туди я й подався.

* * *

Недалеко від Майамі розташований невеличкий приватний аеродром Лантана. Користуються ним лише кілька мільйонерів, чиї вілли стоять у тому районі. А порядкував на аеродромі 47-річний негр Джон Лі, який був водночас і заправником, і механіком, і вартовим. Та одного дня у місцевій газеті з'явилося оголошення про те, що це місце стає вакантним.

На це оголошення і натрапив Мортон, переглядаючи газети в барі коло аеродрому. Власниця бару виявилася жінкою балакучою, і незабаром Мортон довідався, чому саме Джон Лі вирішив піти на відпочинок. Виявилося, що він несподівано успадкував велику суму грошей.

За годину Мортон уже заходив до маленького будиночка негра. Вихопивши з кишені посвідчення таємного агента «Юнайтед фрут компані», він покрутив ним перед носом господаря і кинув:

— ФБР!

Негр пополотнів, схопився зі стільця.

— До ваших послуг, містер.

— Мені все відомо! — почав Мортон. — Скільки дали тобі люди з «Бічкрафта» тиждень тому?

— З «Бічкрафта»?.. Я… я не розумію…

— Ну, що ж, ходім, я тобі все розтовкмачу в іншому місці! — Мортон сунув руку в кишеню. — Троє свідків бачили «Бічкрафт», і тобі не викрутитися! Ну!

Мортон зробив крок до механіка. Той закліпав очима, благально простягнув руки:

— О, містер… Мені все ясно… Я скажу, скажу. Пілот дав мені три тисячі. Я однаково нічого не міг вдіяти. Він виліз із кабіни з пістолетом у руці і весь час погрожував мені.

— Як його звали? Адже ти мав записати його прізвище й номер літака у реєстраційній книзі!

— Я хотів, я питав. Але той тип… він весь час тримав палець на гачку. Він заборонив мені. Він сказав, щоб я геть усе забув.

—І ти забув навіть, як цей пілот виглядає?

— О, містер! Він був худий, дуже худий. І з худим обличчям. І ще в нього були великі окуляри з товстенними скельцями.

— Не верзи дурниць! Хіба ти ніколи не бачив льотних окулярів?

— Ні, то були не льотні, а звичайні окуляри. Короткозорий пілот? Якась нісенітниця. Мортон підозріло глянув на негра.

— Ти певен, що саме він вів машину?

— Так, містер. Я бачив.

— А був ще хто-небудь у літаку?

— Атож. Був. Ще один. Але він не міг би вести літак. Він лежав, прив'язаний до нош, блідий такий. Я навіть подумав — чи не мертвий.

Мортон вийняв з кишені фотографію, на якій Галіндес був знятий з групою своїх студентів, простягнув її механікові.

— Знайди-но тут того, хто «лежав на ношах!

Негр взяв фотографію обома руками, уважно придивився й вигукнув:

— Ось він, у центрі! Це точно він!

— Ти певен?

— Атож!

І негр знову вказав пальцем на Галіндеса,

—І ти повториш своє свідчення перед слідчим ФБР та перед судом? І напишеш усе, що розповів мені?

— Так, містер, і повторю, і напишу. Я все зроблю. Це точно він!

* * *

«Вчора опівдні на приватному аеродромі Лантана (Флоріда) приземлився літак з пошкодженим пропелером. 47-річний негр Джон Лі, механік аеродрому, почав ремонтувати його. Несподівано мотор завівся, і механікові пропелером знесло голову. Поліція веде розслідування.»

Мортон кинув газету, люто вилаявся.

— Що ти скажеш, Нормане?

Вони сиділи на високих стільцях в барі готелю «Харагуа» — найфешенебельнішому в столиці Домініканської Республіки Сьюдад-Трухільйо:[6] американець Майк Мортон, за документами — інженер-меліоратор «Юнайтед фрут компані», і канадець Норман Кертіс, ревізор «Роял Бенк оф Кенада». Насправді Кертіс був агентом поліції, який прибув сюди, щоб розслідувати обставини пограбування банку. Спільна робота зблизила обох таємних агентів, вони заприятелювали.

Поки Мортон читав газету, Кертіс зосереджено крутив крижинку в своїй склянці з віскі. Тепер він одсунув склянку, повернув до Мортона веснянкувате обличчя й усміхнувся:

— Ну, годі, заспокойся вже, Майк! Я обіцяв тобі, що за тиждень ти знатимеш ім'я отого пілота в окулярах. В мене тут є кілька знайомих військових льотчиків. Тільки обіцяй: щоб тебе не спіткала доля твоїх свідків, ти протягом цього тижня сидітимеш у своєму номері тихо, як миша. Зрозумів?

— О'кей!

Через три дні вони знову сиділи поряд на високих стільцях за стойкою. Крім них, у барі не було ні душі; бармен, щось наспівуючи собі під ніс, порався в сусідній кімнаті. Ще раз уважно озирнувшись довкола, Норман витяг з кишені й простягнув Мортону аркушик паперу.

— Ось, читай!

«Джеррі Тед Мерфі,—прочитав той. — 41 рік. Двічі розлучений. Курить опіум. Під час війни — командир екіпажу «Б-27». Збитий і поранений над Францією. Після війни служить приватним фірмам. Часто перевозить контрабанду: зброю, наркотики, алкоголь. За Галіндеса одержав 10 тисяч».

Після того, як Мортон двічі перебіг очима записку, Кертіс відібрав її в нього й спалив у попільничці. Потім обернувся до Мортона.

— У нас цей тип — частий гість, і його тут добре знають. Принаймні, мої знайомі. Щодо платні за Галіндеса, то вчора Мерфі, будучи напідпитку, похвалявся перед одним з них, що одержав десять тисяч преміальних. Розумієш?

В цю мить до бару ввійшла висока струнка дівчина в тісній зеленій сукні. Вона всміхнулася Мортону.

— Ось ключ від твого номера. Я не хотіла віддавати його портьє, нехай не знає, хто в тебе був.

Коли дівчина, подарувавши Кертісу кокетливий погляд, попрямувала до виходу, канадець суворо глянув на приятеля.

— Де ти з нею познайомився?

— Підчепив тут, у барі,— знизав плечима Мортон.

— Щось вона мені не подобається, — похитав головою Кертіс—Сюди, до бару, дівчат такого гатунку не пускають. Чи не підіслали її, часом, до тебе?

— Ет, якщо вже підсилати, то чому саме її, а не звичайнісінького найманого вбивцю?!

Кертіс похитав головою й повів далі:

— «Бічкрафт» номер 61800 досі стоїть на аеродромі в Монте-Крісті. Отже, Мерфі доставив Галіндеса саме туди. Звідти професора перенесли до військового літака, яким керував особистий пілот Трухільйо Октавіо де ла Маса.

— А Галіндес живий?

— Так. Принаймні, був живий, коли його привезли.

— Де ж він зараз?

— Тут, у місті, в порту. На власній яхті диктатора «Президент Трухільйо». До речі, я добре знайомий з Октавіо де ла Маса. Він може бути прекрасним джерелом інформації.

— Ти певен цього? Невже Трухільйо такий дурний, що зробив ворога своїм особистим пілотом?

— Ла Маса зовсім не політичний противник Трухільйо. Він — ворог сина президента, Рафаеля. Цей негідник свого часу звів рідну сестру пілота й покинув її з дитиною.

— То цей твій ла Маса — просто знахідка для нас!

— Атож. Але поки що ти повинен зробити інше: побалакати з Мерфі.

— Ти що, здурів?

— Анітрохи. Поговори з ним, як американець з американцем. Доведи йому, що Трухільйо завжди ліквідовує свідків своїх злочинів. Що цьому Мерфі треба негайно повернутися в Штати.

Мортон замислився. Він довго мовчав, зважуючи свої шанси на успіх. Потім кинув:

— Гаразд. Я побалакаю з містером Мерфі.

— Чудово! За півгодини він буде тут. Я запросив його.

* * *

…Після другої чарки віскі Мерфі, нарешті, запитав:

— Чого ви покликали мене сюди, Кертіс?

— Для серйозної розмови. Ось Майк хоче порадити вам щось.

Мортон вирішив одразу взяти бика за роги.

— То це ви, приятелю, привезли сюди Галіндеса? Мерфі здригнувся, озирнувся довкола, втупився очима в Кертіса.

— Звідки він це знає?

— Від мене, Тед. Заспокойтеся, ми зичимо вам тільки добра.

— Хто ще знає про це?

— Багато хто, містер Мерфі. Зокрема, все населення Сполучених Штатів. Ось, подивіться.

Мортон видобув з кишені старий номер «Нью-Йорк геральд трібюн», простягнув газету пілотові. Великий заголовок на першій сторінці сповіщав: «Викрадення людини! Професор Галіндес зник!». Мерфі схопив газету, підніс до окулярів. Поки читав, руки його тремтіли. Потім відкинув її вбік.

— Бачите, Тед, — голос Мортона зазвучав лагідно, приязно, — ви вскочили в халепу. За спиною тих, хто доручив вам перевезти Галіндеса, діє домініканський уряд. Щоб уникнути можливого міжнародного скандалу, Трухільйо усуне всіх свідків. І, звичайно, головного з них, тобто — вас. Тим-то вам треба якнайшвидше тікати звідси. Ми пропонуємо вам вилетіти разом з нами. В Штатах ви підете до прокурора, як свідок обвинувачення. Закон на вашому боці: адже ви не знали, кого везете. Вас не судитимуть. Будете лише свідком обвинувачення. На лаву підсудних сядуть справжні злочинці.

Мортон поклав руку пілотові на плече. Той обережно зняв її, підвівся і, звертаючись до Кертіса, сказав:

— На все добре, містер Кертіс. Дуже приємно було зустрітися з вами. Але ваш приятель мені не сподобався: він надто полюбляє дешеві жарти.

Коли двері за ним зачинилися, Кертіс вилаявся, завалив сигарету і, затягнувшись, сказав:

— Ну, що ж, єдина наша надія тепер — це ла Маса.

* * *

Цього разу їм пощастило: історія викрадення професора Галіндеса обурила капітана Октавіо де ла Маса.

— Я б давно залишив цей клятий острів, — сказав він Мортону. — Тільки у мене на руках мати й сестра з дитиною.

— Ну, це ми легко владнаємо, — перебив його Мортон. — Обіцяю, що й вам, і їм дадуть американське громадянство, їх треба буде відправити в Сполучені Штати завтра ж — скажімо, як туристів. Тепер щодо Мерфі. У вас бувають тренувальні польоти?

— Мало не щодня.

— От і чудово. Як тільки надійде звістка про прибуття ваших родичів у США, ви візьмете свого помічника Мерфі до себе в літак другим пілотом і…

— Приземлюся в Майамі! Все ясно, містер Мортон. Ла Маса підвівся, простягнув руку, але американець зупинив його.

— Ще хвилинку, містер ла Маса. Як ви гадаєте, чи є хоч якась можливість визволити Галіндеса?

— Боюся, що ніякої. Я не раз бував на яхті «Президент Трухільйо», добре знайомий з її капітаном. Яхту охороняє ціла рота головорізів. Проте, спробую щось узнати…

Ввечері ла Маса завітав у гості до капітана «Президента Трухільйо». Сидячи за пляшкою бренді в його каюті, він весь час напружено думав, як перевести розмову на бажану тему, коли капітан раптом сказав:

— Слухай, Октавіо, пам'ятаєш отой товар, що ти привіз із Монте-Крісті? Він зараз зберігається у мене в трюмі, коло машинного відділення. Наказано тримати на ланцюгу й не давати води. А тільки-но він зіпсується, — викинути за борт.

— Зіпсується?

— Ну, сам розумієш: умре. Та він більш як день не протягне, адже цілу добу лежить непритомний.

Коли ла Маса повертався додому темними вулицями нічного міста, мозок його свердлила одна думка: а що як Мортон усе ж спробує визволити Галіндеса? Ні, ризикувати не можна! Треба попередити американця, що робити не — безглуздо!

Ла Маса рвучко загальмував, завернув убік, до готелю «Харагуа». Бігцем піднявся сходами на третій поверх, постукав у двері номера. Тихо. Постукав ще. Нараз двері відчинилися. Мортон стояв у напруженій позі, тримаючи руку в кишені халата.

— Це я, містер Мортон! — випалив ла Маса. — Я хочу попередити вас, що Галіндес…

І тут він побачив, що Мортон робить йому якийсь знак очима. На мить осікшись, він знову розкрив був рота, щоб закінчити фразу, аж американець раптом закричав:

— Хто ви такий? Я вас не знаю! Забирайтесь геть! Ла Маса збагнув: Мортон не один. Прошепотівши:

«Я прийду завтра», він повернувся й пішов.

Коли Мортон замкнув за ним двері, з ванної, невинно всміхаючись, тихо вийшла дівчина.

* * *

Почувши вранці про події минулої ночі, Кертіс похмуро сказав:

— Ох, телепню! Я ж попереджав! Тепер тебе може врятувати тільки американський посол. Іди до нього й розкажи йому про свою місію.

Мортон сумно похитав головою.

— Боюся, що для Вашінгтона тутешня військово-морська база дорожча за життя якогось Майка Мортона. Але доведеться-таки спробувати.

…Посол містер Річард Стівенс зустрів Мортона привітно. Але, вислухавши розповідь агента, гірко посміхнувся:

— На жаль, я нічого не можу для вас зробити. Ви не член дипломатичного корпусу й не державний чиновник, а приватна особа. Тому про дипломатичний імунітет не може бути й мови.

Посол вийшов з-за свого письмового стола, поклав руку Мортону на плече.

— Повірте мені, я розумію ваше становище і співчуваю вам. Але сказати вам можу тільки одне: двері посольства для вас зачинені.

«Що ж, тепер врятувати тобі життя може тільки «Анчоа», — подумав. Мортон, вийшовши на вулицю.

«Анчоа» — невеличка моторна яхта, що належала «Юнайтед фрут компані», призначалася для поїздок її відповідальних службовців. Щоправда, її саме ремонтували в сухому доку, але ця обставина була на руку Мортону: агентам Трухільйо навряд чи спаде на думку шукати його там. А ремонт дрібний, яхта вже завтра може вийти в море.

Пересвідчившись у цьому і домовившись із шкіпером «Анчоа» про час і місце завтрашньої зустрічі, Мортон повернувся до міста, де була ще одна невідкладна справа. Він вийшов з таксі за квартал од будинку, де жив Мерфі, постояв, перевіряючи, чи за ним не стежать, а тоді ввійшов до телефонної будки. Довгі гудки. Ще й ще раз. Ніхто не відповідав.

Коло дверей квартири Мерфі Мортон зупинився. Постояв, прислухаючись. Потім обережно подзвонив раз, удруге, втретє. Почекавши кілька хвилин, видобув з кишені відмичку. Кілька вправних рухів — і двері відчинилися. Тримаючи в руці пістолет, Мортон навшпиньках ввійшов до передпокою, обережно прочинив двері до кімнати. Щоб збагнути, що сталося, йому вистачило одного погляду: таке безладдя буває тільки після обшуку.

«Отже, ця банда таки побувала тут, — подумав Мортон, обережно зачиняючи двері.— Вони випередили мене. Тепер пташка в їхніх руках».

Вийшовши на вулицю, Мортон глянув на годинник. До зустрічі з Кертісом лишалося чверть години. Треба було поспішати.

* * *

Веснянкувате обличчя Кертіса розпливлося в щирій посмішці.

— Хелло, Майк! Радий бачити тебе. Я вже почав хвилюватися.

— Ще живий, Нормане, ще живий! Ти забрав з номера мої речі?

— Ось вони, — Кертіс передав Мортону невеликий пакуночок. — Що сказав тобі посол?

— Категорична відмова. На інше я й не розраховував. Але в мене є чудовий план.

Мортон розповів другові про варіант з «Анчоа», потім додав:

— На жаль, на Мерфі доведеться поставити хрест: тут нас випередили.

—І не тільки тут. — Обличчя Нормана Кертіса похмурнішало. — Ось, читай!

Мортон узяв газету.

«Сьогодні вранці на березі моря під урвищем знайдено автомашину, яка належала капітанові ВВС Октавіо де ла Маса. Очевидно, машина зірвалася з шосе на повороті. Тіло капітана й досі не знайдено».

Згортаючи газету, Мортон розгублено пробурмотів:

— Шкода… Хороший був хлопець. Що ж, тепер нам лишається тільки рятувати власні шкури. Ходім до посольства.

Мортону довелося півгодини умовляти посла, щоб той поцікавився долею «американського громадянина Джеррі Т. Мерфі». Після короткої розмови з начальником домініканської служби безпеки посол поклав трубку й сказав:

— Мерфі був заарештований як учасник антиурядової змови. Він визнав себе винним і годину тому повісився в своїй камері.

Мортон безсило опустився в крісло.

— Тепер моя черга, — прошепотів він. Посол налив йому чарку віскі.

— Випийте. Може, все ще якось обійдеться.

— Тільки в тому разі, якщо ви мені допоможете.

— Але я вже казав…

— Ні, я тепер маю на увазі інше. Дозвольте нам з товаришем переночувати в посольстві.

— Гаразд.

— А вранці дайте нам посольську машину.

— Гаразд.

—І попередьте наші патрульні судна, що завтра від шостої до сьомої ранку яхта «Анчоа» подаватиме сигнал «SOS» поблизу Сьюдад-Трухільйо, в міжнародних водах.

* * *

…Коли посольський каділлак, промчавши вулицями міста, вилетів на широке шосе, що вело до порту, Мортон помітив у дзеркальці чорну машину, яка швидко наздоганяла їх.

— Ось і наші друзі,— процідив він крізь зуби. — Готуйся, Нормане!

Він витяг з кишені пістолет, поклав на сидіння.

Кертіс тим часом розірвав пакет, який обережно тримав на колінах, і Мортон побачив шість невеличких ручних гранат. Канадець узяв три з них, міцно зв'язав тонкою нейлоновою мотузкою.

— Отак! Коли вони наблизяться метрів на сто, трохи загальмуєш. — І підкинув гранати у руці.

Все сталося в одну мить: Мортон загальмував, з машини переслідувачів пролунали дві довгі автоматні черги, потім він почув вибух і краєчком ока побачив колесо, яке само по собі котилося по шосе.

Американець знову дав газ. Раптом він відчув, як тіло Кертіса навалюється на його плече. Глянувши в обличчя канадця, побачив тоненьку цівку крові. Кертіс був мертвий: куля влучила в скроню.

Мортон зупинив машину край дороги, за півмилі од верфі. Хвилину постояв, вдивляючись у лице друга, який щойно врятував його від смерті, зітхнув і пішки рушив далі.

Яхта була готова до відплиття, і агента ніхто більше не переслідував. Через годину, у відкритому морі, Мортон побачив вузький силует американського есмінця…

* * *

Звіт про прес-конференцію Мортона надрукували всі провідні газети країни. Державний департамент змушений був надіслати урядові Трухільйо ноту протесту з вимогою розшукати й суворо покарати всіх винних у викраденні професора Хесуса де Галіндеса. Домініканський посланник у Вашінгтоні був оголошений «персоною нон грата».

Та водночас по дипломатичних каналах Трухільйо повідомили про те, що американський уряд не надає «справі Галіндеса» великого значення.

Відчувши підтримку Вашінгтона, Трухільйо повівся зухвало. Він не відповів на ноту Сполучених Штатів і в свою чергу оголосив американського посла «персоною нон грата». Містеру Стівенсу довелося залишити країну.

Отже, злочинець Трухільйо тоді ще був потрібний Сполученим Штатам.

А Хесус де Галіндес? Його доля так і лишилась невідомою.