Оборона Сучави Жванецька битва

Як то багато разів відбувалося раніше, умови Білоцерківського договору не могли задовольнити обидві сторони. Хмельницький, якому той трактат було нав'язано після поразки, спав і бачив, як взяти реванш за Берестечко. Він не звик програвати у тій війні, він звик перемагати. Поляки ж все ще мали за прозорим східним кордоном могутнє військо, що загрожувало їм і заважало проводити по відношенню до України колоніальну політику. Тож «холодна війна» у вигляді козацько — селянських повстань на Полтавщині, Чернігівщині і Подніпров'ї, до яких Хмельницький нібито не мав відношення, перейшла в стадію «гарячої» вже на початку травня 1652 року. Саме тоді з легкої руки наказного гетьмана Степана Пободайла і не без згоди Хмельницького запалали Київщина і Брацлавщина. Адам Кисіль, призначений сеймом на посаду київського воєводи, змушений був на чолі свого уряду тікати світ за очі з Києва. Був потрібен лише привід для відновлення бойових дій між Гетьманщиною та Річчю Посполитою. І такий привід дуже скоро було знайдено. Ним стало знамените сватання Тимоша, старшого сина Богдана Хмельницького, до Розанди, доньки молдавського господаря Василя Лупула.

Молдавське питання завжди займало значне місце у відносинах козацтва з Польщею. Не останнє місце воно посідало й у середині XVII сторіччя. У боротьбі із Польщею, як відомо, Богдан Хмельницький шукав союзників усюди. Гетьман чудово розумів геополітичне значення Молдови й важливість контролю над нею. На той час у молдавському князівстві панувала пропольська партія, а Василь Лупул провадив вигідну політику династичних шлюбів. Його старша донька була одружена із Янушем Радзивіллом, князем литовським і одним з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої. Саме в цих умовах Богдан Хмельницький, прагнучи домогтися контролю над Молдовою, порушує питання про вигнання молдавського господаря й про передачу князівства в управління українському гетьману. За це Хмельницький навіть пообіцяв Молдові союз з Туреччиною. Оскільки ця інтрига не вдалася, гетьман вирішив діяти в інший спосіб. Розрахунок був очевидний: підпорядкувавши або принаймні нейтралізувавши Молдову як союзника Польщі, Богдан Хмельницький міг убезпечити свій фланг. У 1650 році гетьман організує спільний із кримським ханом набіг на землі Молдови. Формальним приводом для походу було те, що волохи відбили литовський ясир у кримських татар — союзників українців. В результаті набігу було захоплено столицю Молдови — Ясси. Василь Лупул був змушений заплатити данину й укласти з Богданом Хмельницьким мир, згідно якого «бути із ним у вічній дружбі та любові, й проти всілякого ворога стояти із ним, гетьманом, заодно й один одному допомагати, а із ляхами йому, волоському господарю, надалі не складатися і нічого поганого на Військо Запорізьке не мислити. І на тому й на усьому при послах гетьмана Богдана Хмельницького волоський господар присягав…» Підкріпленням союзу мало стати одруження сина Хмельницького Тимоша із донькою Василя Лупула Розандою. Подібний союз створював вкрай несприятливу ситуацію для Польщі, про що недвозначно писав польський магнат Потоцький: «Хмельницький має тепер турків, татар та молдаван і може завдати Речі Посполитій такого удару, що та не встане на ноги». Втім, молдавський господар був явно не в захваті від такого союзу. Після поразки українських військ під Берестечком він спробував його розірвати й почав переговори із Польщею. Тут Богдан Хмельницький як головний аргумент і застосував силу, пославши козацьке військо на чолі з Тимошем до Молдови. Сватання, зауважимо, дуже оригінальне, але воно цілком відповідало духу того часу. Дорогу українському війську спробував перекрити гетьман Калиновський, який також претендував на руку молдавської князівни.

Хмельницький все розрахував вірно — він очікував на такий крок Калиновського і був готовий до нього. Використовуючи добре розгалужену мережу своїх людей у польському стані, гетьман розпустив чутки, що загін Тимоша, з яким той відбуває до Молдови, є не надто великим і не може протистояти сильному війську, якби таке стало на шляху гетьманича. Як пише М. Грушевський у своїй «Історії України — Руси», існував навіть лист Богдана Хмельницького до Мартина Калиновського, у котрому козацький гетьман прохав гетьмана коронного пропустити військо його сина і не чинити перешкод, фактично даючи зрозуміти Калиновському, що виступ Тимоша до Ясс ніяк не пов'язаний з самим Богданом Зиновієм, а отже з владою Гетьманщини. Одночасно з тим Хмельницький і його полководці готувалися дати Калиновському рішучий бій. Війська суперників невпинно наближалися до поля майбутньої битви.

Позиція, вибрана польським рейментарем на рівнині під горою Батіг, була не надто вдалою — кількість війська, що її мав коронний гетьман, була недостатньою для оборони настільки великої місцини. Проте Калиновський чомусь не зважив на такі обставини. Коли його передові дозори доповіли про наближення комонного татарського авангарду, він віддав наказ негайно атакувати противника. Зав'язалася запекла битва, котра тривала на протязі усього дня. За рахунок рішучості і переваги в озброєнні кавалерійських частин поляки спочатку навіть потіснили татар і завдали їм значних втрат. Проте дуже скоро до орд татарського авангарду прийшла підмога, і вони почали домінувати на полі бою — Калиновський був змушений відкликати кавалерію у табір. В укріпленні табору і відбиванні наскоків настирливих татар пройшла решта дня, а на ранок полякам відкрилася картина, від якої жовнірство почало втрачати рештки бойового духу. Користуючись темрявою, до них впритул підійшли і щільно оточили табір основні сили Хмельницького. Перевага козацько — татарського війська у живій силі була очевидною. Проте, не дивлячись на прохання досвідчених офіцерів, які радили Калиновському відступити комонними полками у Кам'янець, залишивши піхоту в укріпленому таборі, він відмовився. Тож коли козацькі комонні сотні спільно з татарськими чамбулами атакували табір, польська кавалерія вийшла в поле й прийняла бій. Це була фатальна помилка Калиновського. Тим часом як частину його війська було скуто у нерівному бою, козаки великими силами кинулися на табір, намагаючись прорвати його периметр. Німецькі ландскнехти Калиновського, котрим було доручено обороняти табір, билися мужньо, але вони не змогли встояти. За кілька годин безперервних штурмів козаки вибили німців з передових шанців, взяли приступом вал і розірвали побудований з возів вагенбург. У польському стані почалась паніка. За згадками очевидців, були серед рейментарів Калиновського навіть такі, хто, обвинувачуючи у поразці коронного гетьмана (мовляв, табір без міри розтягнув і радників слухати не хотів, коли відступити пропонували), підбурював підлеглих схопити Калиновського, зв'язати і у путах передати у руки татарам, купуючи собі таким чином шлях до свободи. Військо коронного гетьмана перестало існувати — залишилися лише натовпи озброєного люду, котрі намагалися врятувати своє життя від ширяючої поряд смерті. Першими покинули поле битви комонні підрозділи шляхти, залишаючи напризволяще свого гетьмана і тих, кому швидкі ноги коней не могли допомогти уникнути козацьких шабель. Вслід рятуючим власні шкури Мартин Калиновський наказав відкрити вогонь. Так і тікали вони, падаючи з коней, один за одним, вражені козацькими списами й кулями тих, з ким пліч — о–пліч мали зустріти перемогу або смерть. Не більше ніж півтори тисячі недобитків змогло врятуватися. На решту жовнірів, оточену в таборі разом з гетьманом, очікувала нерадісна доля. їх було або безжально вбито, або взято у полон. Загинув і Мартин Калиновський. Згідно з непідтвердженими чутками, голову коронного гетьмана було відтято й доставлено до Хмельницького на ратищі козацького списа. Позбулися життя й син Калиновського Самуїл, а також ветеран Тридцятирічної війни ротмістр Зігмунд Пшиємський, староста красноставський Марек Собеський, староста теребовлянський Юрій Балабан, староста вінницький Одживольський та багато інших представників найвпливовішої польської шляхти. Ті, хто потрапив у полон, не надовго пережили своїх загиблих товаришів. Богдан Хмельницький, лютий на поляків за різанину, вчинену минулого року у Берестечку, не пожалкував 50 тисяч талерів, викупив майже усіх полонених у татар і стратив їх, відкинувши саму думку про милосердя. Не зглянувся ні над жовніром, ні над обозним хлопом. Так було замордовано, не дивлячись на протести татар і частини козацької старшини, близько 5 тисяч полонених поляків.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.