ГЕТЬМАН УКРАЇНИ ЕМІГРАНТ ПИЛИП ОРЛИК

Вісім разів Запорозька Січ обирала Івана Дмитровича Сірка кошовим отаманом. За все кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани серед січового товариства. Україна — Лівобережна, Правобережна, Слобожанщина — в 60–70-ті роки XVII ст. не знала людини, яка б могла зрівнятися популярністю з Іваном Сірком. Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських орд, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь ставив найпершою й найголовнішою метою кожного походу врятування бранців із полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.

Відзначаючи ці якості, треба б наголосити й на суто людських рисах характеру Івана Дмитровича: розважливий і мудрий, демократичний, він був до аскетизму скромним у побуті й глибоко віруючим. На Січі жив у курені, їв разом із козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.

Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні. Знаменитий лист-пародію запорозьких козаків султанові Оттоманської Порти, невідомо коли і ким створений (маємо його варіанти ще з початку XVII ст.), народна пам'ять пов'язала саме з цим легендарним кошовим. На всесвітньовідомій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» відтворено образ Сірка, хоча про портретну подібність говорити важко — адже до нас не дійшла іконографія героя.

Але й у сьогодення, віддалене трьома століттями від тих бурхливих часів, коли діяв Іван Сірко, він приходить героєм історичних романів, повістей, п'єс, оповідань, поем і віршів.

Народився Іван Сірко на Поділлі, походив із родини дрібної православної української шляхти. Час його народження, ймовірно, припадає десь на початок XVII ст.

Уже на схилі віку він згадує в листі, до російського царя Олексія Михайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти турецької фортеці Трапезунд. З українським гетьманом також перебував 1646 р. у Франції, спільно з армією принца Конде воював під Дюнкерком. В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти панування шляхетської Польщі, зокрема в битві під Жванцем 1653 р.

Два з половиною десятиріччя Сірко боронив рідну землю від ханських орд і ніколи не знав поразки (явище у світовій історії унікальне). Він провів близько ста великих і малих походів козаків у Крим і ногайські улуси, давав відсіч ордам, що вдиралися на територію України, намагався перешкодити грабіжницьким нападам ворогів.

Іван Сірко заявляв: «Бог свідок моєї душі, що я ніколи не ходив в Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду говорю, що всі мої заходи й намагання спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, бусерменам». Запорожці під його орудою вели розвідку в степу й пониззі Дніпра, влаштовували засідки біля переправ та обіч шляхів, чатували на «морських» розливах, громили загони, які поверталися в Крим із полоненими і здобиччю.

З запорожцями Іван Сірко вирушав у походи під Перекоп, на татарські фортеці в пониззях Дніпра, на Очаків, Аккерман, Бендери, на буджацьких татар, Чорний і Кучманський шляхи. Походи здійснювалися човнами Дніпром, верхи степами, використовували козаки славнозвісний табір, були у них і армати. Своєю ініціативою, енергією і воєнною вдачею Сірко здобув собі на Запорожжі небувалу шану.

Коли після смерті Богдана Хмельницького між старшиною спалахнула жорстока боротьба за булаву, Іван Сірко, якого ніколи не вабили гетьманські клейноди і котрий не прагнув використати свою величезну популярність і любов народу для захоплення влади, не втручався у ці чвари.

Тяжко переживаючи страждання України, що виникли внаслідок внутрішніх міжусобиць і зазіхань чужинців, добре розумів ті приховані мотиви, якими керувалися гетьмани в боротьбі за владу. Згодом, у 1674 р., він говорив: «Тепер у нас чотири гетьмани: Самойлович, Суховій, Ханенко, Дорошенко, та ні від кого нічого доброго нема; вдома сидять і тільки християнську кров проливають за гетьманство, за маєтності, за млини».

Однак Сірко, цілковито відданий боротьбі проти Кримського ханства й Туреччини, справі захисту України від їхніх нападів і навал, а також справі визволення з турецько-татарської неволі полонених, недооцінював діяльності тих гетьманів-патріотів України, які прагнули здобути їй повну незалежність. Хоча сам Іван Сірко разом із Запорозькою Січчю не прийняли присягу цареві в 1654 р. (не було його й на Переяславській раді), проте він нерідко підтримував старшин промосковської орієнтації. Так, Іван Сірко разом із легендарним Іваном Богуном очолили повстання проти Івана Виговського, який прагнув розірвати союз із Москвою, котра загрожувала державності України, її автономії. Очолений Сірком похід запорозького загону до Чигирина — гетьманської столиці — визначив остаточне падіння Виговського. Під час народного повстання 1658–1659 років (воєнними діями Сірко керував разом з Іваном Богуном) кошового отамана обрали кальницьким полковником.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років Іван Сірко з волості, а також із самої Січі, з якою, навіть будучи кальницьким полковником, не поривав зв'язків, організовував походи проти турецько-татарських нападників. Навесні 1660 р. із Січі вийшло два козацьких загони. Перший спустився Дніпром до того місця, де обабіч ріки стояли турецькі фортеці, чатувала засада. Другий попрямував до Очакова, поблизу якого зосередилися турецькі й татарські війська. Ці загони завдали водночас два удари по фортецях Аслам-Кермень та Очаків. Загін, діями якого керував Іван Сірко, за свідченням ігумена Трахтемирівського монастиря Іосафа, «в Очакове посад высек и полон… поймал». Запорожці обох загонів благополучно повернулися на Січ, привели багато полонених татар для обміну на бранців.

У 1663 р. Сірко разом із командиром російського гарнізону на Запорожжі Григорієм Косаговим здійснив два походи на Перекопські укріплення. Це паралізувало головні орди кримського хана й унеможливило його вихід із півострова та об'єднання з польським військом. 8 січня 1664 р. Іван Дмитрович, здавши своє кошове отаманство Пилипчаті, повів загін запорожців до Дніпра, на Тягин, навколо якого стояли турецькі поселення, щоб зруйнувати їхні укріплення.

Того часу Польща зробила останню спробу відвоювати Лівобережну Україну. Король Ян Казимир, який очолив шляхетське військо, що вдерлося на Лівобережжя в жовтні 1663 р., марно чекав протягом усього грудня свого спільника — кримського хана. Докладаючи зусиль, аби привернути на свій бік козацького ватажка, популярність якого дедалі зростала, король навіть послав йому із Шаргорода 300 золотих червінців і золотий ланцюг. Кошовий отаман, звичайно, не спокусився на це.

Польське військо з великими труднощами просувалося по Лівобережній Україні, вельми ослаблене й тим, що в його тилу — на Правобережжі — ширилося повстання народних мас проти панування Речі Посполитої та влади її ставленика — правобережного гетьмана Тетері.

Основна бойова сила цього повстання — селянство, козаки, міське населення. А його душею став Іван Сірко, чиї відозви до народу також зробили свою справу. Козаки й селяни до приходу запорожців самі створювали загони й нищили шляхту. Одне за одним повставали українські міста й села, відмовлялися визнавати владу польської шляхти. До запорозьких загонів Івана Сірка, що билися то під Тягином, то на Брацлавщині й Уманщині, вливалися нові сили, на які мусили зважати не тільки Польща, а й Туреччина і Крим. Уже 1 березня 1664 р. на території від Дністра до Дніпра владу Речі Посполитої було ліквідовано. Похід королівських військ на Лівобережну Україну закінчився цілковитим провалом.

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. між Московією і Польщею, за яким Правобережжя України цар віддав Польщі, а над Запорозькою Січчю встановлювалося двовладдя цих двох держав, Іван Сірко займає антимосковську позицію. Водночас він продовжує активні воєнні дії проти татар, здійснює походи на володіння кримського хана. Один із найбільших відбувся восени 1667 р., коли Іван Сірко та кошовий Іван Ріг, який замінив його на отаманстві, повели з Січі кількатисячне військо на Кримське ханство. Козаки пройшли через увесь півострів і перебували там понад тиждень. Полонені татари Єнакій-Атемаш, Чинасек та інші розповідали, що Сірко повів козаків від Кафи до Ширинбаївських улусів, тобто до володінь найвпливовіших феодалів-мурз. Із підходом свіжих сил хана, який стояв у Перекопі, готовий вирушити на Україну, почалася велика битва, що тривала три дні й дві ночі. Козаки зазнали значних втрат, а ще більших — ханські орди. Літописець Самовидець записав про наслідки цього походу так: «Козаки орду зламали, і мусив хан уступати». Запорожці тоді визволили майже дві тисячі бранців, серед них — українців, росіян, білорусів, силоміць навернутих у рабство. Півтори тисячі невільників пішли на Запорожжя. Дізнавшись про розгром ханських володінь, татарські війська одразу повернули до Криму.

Після походів 1667 р. Іван Сірко вирушив на Слобожанщину. Зиму 1667–1668 років він провів із родиною в слободі Артемівці (поблизу Мерефи), де жила його дружина Софія з синами Петром та Романом і двома дочками. У слободі й дійшла до нього звістка про народне повстання проти царських воєвод. Він одразу ж створює невеликий загін, з яким іде на об'єднання з повстанцями, а потім очолює їх.

Заклик козацького ватажка підтримали міста Цареборисів, Маячки, Зміїв, Валки і Мерефа. Українське населення й царські ратні люди, які теж терпіли від свавілля своїх військових начальників-воєвод, нищили представників царської воєводської влади й, захопивши боєприпаси гарнізонів, приєднувалися до повсталих, а Сірка обрали харківським полковником. Під час цих дій він заручився підтримкою козаків із Дону, а з Степаном Разіним мав особисті дружні стосунки.

У березні того ж року харківський полковник привів свій загін, який налічував уже три тисячі чоловік, до Харкова, де одразу ж вибухнуло повстання. Царський гарнізон виявився сильним, добре оснащеним арматою. Повстанці змушені були відступити, а під Охтиркою зазнали тяжкої поразки.

Іван Сірко перейшов на Запорожжя, де продовжив боротьбу з турецько-татарськими ордами. Маємо дані про чотири походи в Крим протягом 1668 р. Під час третього було знищено три тисячі ординців, а півтисячі захоплено в полон. Четвертий же знаменний тим, що запорожці разом із донськими козаками та калмиками дійшли до Бахчисарая, напали на ханську столицю.

Тим часом на Січі сталися деякі зміни: тут владу тимчасово захопив татарський ставленик Петро Суховій. Сіркові довелося з ним та його спільниками вести боротьбу, в якій його підтримав гетьман Петро Дорошенко, котрий згодом прийняв турецький васалітет.

Непереможний лицар… Той, кого не могли вловити турки, татари, шляхта… Зате це вдалося зробити своїм: у квітні 1672 р. Івана Сірка підступно схопив, закував у кайдани й видав царським властям полтавський полковник Федір Жученко, який із кількома генеральними старшинами висунув брехливі звинувачення проти уславленого запорозького полководця.

Мотив цього віроломства відомий — боротьба старшинських угруповань за владу. Федір Жученко та його однодумці, змістивши з гетьманства Дем'яна Многогрішного, бажали бачити на його місці Івана Самойловича. Тому вони не бажали допустити на виборчу раду ні широких мас козацтва, ні тим паче запорожців, очолених Сірком, які мали величезний авторитет і могли рішуче вплинути на перебіг ради в небажаному для цієї старшини напрямі. Саме з намови Самойловича, який дуже боявся, аби замість нього гетьманом не обрали Івана Дмитровича, з Батурина Сірка спочатку відвезли до Москви. А далі царський уряд без суду й слідства заслав «державного злочинця» Сірка до Сибіру, в Тобольськ. Москва не бажала мати в Україні гетьманом таку енергійну, неспокійну, популярну, заповзяту людину. Не забули Сіркові й керівництво повстанням проти воєвод.

Для запорозьких козаків арешт і заслання улюбленого полководця були тяжким ударом. Січ одразу ж почала клопотатися про повернення свого отамана — спеціальне посольство відбуло до Москви. «Полевой наш вождь добрый и правитель, бусурмана страшный воин должен быть отпущен, — писали у своїй чолобитній запорожці, — для того, что у нас второго такого полевого воина й бусурмана гонителя нет». Запорожці повідомляли: коли в Криму дізналися, що «страшного в Крыму промышленника и счастливого победителя, который их всех поражал и побивал и христиан из неволи освобождал», — знаменитого Сірка — забрали з України, то татарські мурзи дедалі частіше стали нападати на Січ.

Втрутився в цю справу коронний гетьман, а згодом польський король Ян Собеський, який наполягав на звільненні Івана Сірка, вказуючи царю на зрослу загрозу Росії та Польщі з боку Османської імперії.

Повернувшись із заслання, Іван Дмитрович очолив перший похід запорозьких козаків проти турецької фортеці на Дніпрі — Аслам-Кермень, а потім — проти турецької фортеці Очаків. Він не знав перепочинку: ледь завершивши один похід, виступав в інший. Оточений ореолом непереможності, славетний кошовий викликав у ворогів страх. Існує легенда, що султан видав спеціальний фірман, у якому розпорядився молитися в мечетях за загибель Сірка, а татари, налякані Сірковою хоробрістю, називали його «шайтаном».

Проте похилі літа й старі рани давалися взнаки. До того ж в одному з боїв під час походу в Крим 1673 р. загинув син Івана Сірка — Петро. Народна дума («Дума про вдову Сірчиху») розповідає про загибель Петра Сірка під Тором.

1675 р. кошовий надіслав цареві прохання про звільнення з військової служби. Він написав: «Много время, не щадя голови своей, промышлял я над неприятелем, а тепер я устарел, от великих волокит, от частых походов и ран изувечен, жена моя и дети в украинском городке Мерехве скитаются без приюта, от татар лошадьми и животиною разорился, а мне, Ивану, теперь полевая служба стала невмочь, присмотреть за стариком и успокоить его некому. Милосердный государь. Вели мне, холопу своему, с женишкою и детишками в домишке пожить, чтоби, живучи порознь, вконец не розориться й при старости бесприютно не умереть; вели мне дать свою грамоту, чтоби мне, живучи в домишке своем, утеснения ни от кого не было».

Не повинен дивувати невластивий узагалі для Сірка принизливий тон листа. За канонами тодішніх російських урядових канцелярій звернення до царя допускалися лише з такою лексикою й фразеологією.

Але Москва бажала й далі використовувати військовий талант і досвід кошового у війнах із кримським ханом. У своїй грамоті цар запевняв: коли «воинские дела станут приходить в успокоение», тоді лише, мовляв, «ми тебя пожалуем, в доме жить позволим». І Сірко продовжував виконувати високу життєву місію, висловивши своє кредо: «И ныне, при старости моей будучи, не о воинстве, только одна мысль — до остатних дней моих против того неприятеля нашего древнего противность чинити и доставати готовым».

Навесні 1675 р. козацький отаман вирушив зі своїм військом проти ханських орд і турецьких яничарів Ібрагіма-паші, що вдерлися на українські землі. Нападники зазнали нищівного удару від об'єднаних сил запорожців, донських козаків та калмиків. А в наступні роки ним здійснено ще кілька блискучих операцій, які зупинили похід Оттоманської Порти на Чигирин.

Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного турецько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги турки й татари змушені були ретируватися з України.

У 1678 р. до Чигирина прийшло 200 тисяч турецьких і татарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для турецько-татарських військ, хоч вони й зайняли і зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах турецько-татарських військ.

Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, котрий був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий турецьке командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.

Запорожці пропустили турецькі кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили турків, а гребців каторг — полонених — визволили. У листі до Самойловича Іван Сірко писав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для турецького війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.

Залишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а турецького начальника — в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили турецькі мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, що направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів з військом для відбудови мостів.

У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-«городків». Турецький уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.

Завершальна воєнна акція уславленого кошового — похід 1680 р. Напередодні Іван Сірко надіслав спеціальне звернення донському козацтву, запрошуючи побратимів до спільного походу на Кримське ханство. Це був останній документ мужнього лицаря. Невдовзі він тяжко занедужав і поїхав із Січі за десять верст на пасіку в село Грушівку. Там 1 серпня 1680 р. бойовий батько козаків одійшов на вічний спочинок.

Запорожці перепровадили водою на Січ тіло свого улюбленого ватажка. Наступного дня викопали могилу в полі за Січчю й з військовими почестями поховали його. Козацький літописець Самійло Величко описує похорон Івана Сірка й коротко, узагальнено характеризує його самого, подає оцінку його діяльності. Для нас це дуже важливо, оскільки Величко був сучасником кошового і отамана. Свій літопис Самійло писав через 20 років після кончини Івана Сірка.

«Того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроводжено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким Військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знамените 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях, було то на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир.

Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та в інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким Військом до свого коша. Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало. Поховавши ж і його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу й поставили на ній кам'яного хреста із належним написом його імені та справ. Після похорону низове військо з новим кошовим Стягайлом писало до гетьмана Самойловича такий лист, жалісливо ознаймовуючи його про ту його, Сіркову, кончину і про погреб його».

Літописець наводить текст цього листа (дослідники визнають його автентичність), який починається з сумного повідомлення: «Вельмишановний милостивий пане гетьмане, наш вельмиласкавий добродію! Коли людське життя лежить у Божій волі, то з його волі час смерті забирає зі світа людину. У такий спосіб прийшов 1 серпня смертний час до пана Івана Сірка, нашого кошового отамана і, наповнивши нас жалем, узяв його від нас, від тутешнього мешкання. Його тіло ми, жалісливо повболівавши, за християнським звичаєм поховали з набожним церковним обрядом при коші на полі 2 серпня».

Про сумну подію сповістили народ козацькі кобзарі. «А на Запорожжю кошовий Сірко, ватаг сильний, помер», — занотував для пам'яті поколінь Самовидець. Смерть Івана Сірка викликала «великий жаль» не тільки на Запорожжі, а й по всій Україні. У народі з покоління в покоління передавалися легенди про славетного кошового отамана.

Говорили, що запорожці п'ять років не ховали Івана Сірка, а возили його за собою в походи, і це їм забезпечувало перемогу. Розповідали, нібито у мертвого Івана Сірка козаки відрізали праву руку — в критичну хвилину вони виставляли її перед собою, що й вирішувало результат бою на користь запорожців. Тільки, казали, після зруйнування Січі побратими поховали правицю витязя.

У численних піснях і думах, які народ склав про Сірка, кошовий виступає народним героєм, запорозьким вождем, козацьким полководцем.

* * * * * * * * * * * *

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили.

Т. Г. Шевченко

З тих далеких героїчних і трагічних часів в Україні залишались тільки дві святині — поховання козацького гетьмана, геніального Петра Конашевича Сагайдачного й найславетнішого кошового отамана Івана Сірка. Жахливо, по-варварськи обійшлися з ними невдячні нащадки. Як тут не згадати відомі слова: «…славних прадідів великих правнуки погані»!

На високій могилі, насипаній у степу на січовому цвинтарі, стояв «сірий камінь з іменем Сірка, накресленим правицею безсмертя», — як сказав Максим Рильський. Спочатку поставили хрест, який було знищено при зруйнуванні Чортомлицької Запорозької Січі за наказом Петра І. Згодом встановили кам'яну плиту з викарбуваним написом: «Року Божого 1680 месяца августа 1 дня преставився Раб Божій Иоан Сірко Дмитрович атаман кошовий Войска Запорозкого его императорского величества Феодора Алексеевича и память праведного со похвалы».

Дмитро Яворницький відвідав наприкінці XIX ст. місця колишніх Запорозьких Січей, зокрема й село Капулівку (нині Нікопольський район Дніпропетровської області), розташоване там, де колись була Чортомлицька Січ.

Тоді, писав учений, могила Івана Сірка з пам'ятником опинилася посеред городу селянина Миколи Олексійовича Мазая, який дбайливо доглядав її.

У радянський час місцева влада упродовж десятиліть із цілковитою байдужістю й недбалістю ставилася до могили отамана. Ще до війни 1941–1945 років намагалися щось зробити археологи, які неодноразово клопоталися щодо впорядкування цього пам'ятного місця. Та безрезультатно. У 1939 р. тодішній голова Нікопольського райвиконкому вважав, що Сірко — «петлюрівець». Отже, й до могили «ворога» радянської влади, як заявляв він, слід ставитися негативно.

1951 р. експедиція, очолювана Б. Б. Копиловим, у якій брала участь і автор цих рядків, провела розкопки Чортомлицької Січі, дослідила залишки інших Січей, котрим випала, як і знаменитим тамтешнім плавням, сумна доля — бути затопленими водами майбутнього Каховського моря. Тоді ще уціліла невелика територія колишньої Чортомлицької Січі: частина передмістя й залишки кладовища з могилою Сірка. Огорожа була повалена, біля могили паслися кози. Наше звернення до райкому партії, райвиконкому про необхідність дбайливішого догляду за Сірковим похованням викликало різко негативну реакцію.

Після створення Українського товариства охорони пам'яток історії та культури на обеліску з'явилася чавунна плита з написом про те, що могила перебуває під охороною держави. Але це нічого не змінило. Все залишилося таким же занедбаним. А потім надгробок було пошкоджено. Якийсь невіглас зіштовхнув його — пам'ятник Сіркові впав і розколовся. Його якось скріпили.

У середині 60-років виникла небезпека повного зруйнування славетної могили. «Рукотворне» Каховське море підмивало берег, з'явилося кілька яруг, глинистий грунт легко сповзав… Громадськість, науковці закликали врятувати поховання. Дніпропетровська обласна газета «Зоря» 17 травня 1967 р. видрукувала статтю «Збережемо для прийдешніх поколінь», в якій зазначалося: «Про далеку минувшину нагадує нам і могила славнозвісного кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка, що в селі Капулівці, біля самого Каховського моря. На потрісканому від сонця обеліску чавунна плита з написом: «Пам'ятник історії. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». Та ось лихо: могила Сірка занедбана. Територія її не впорядкована, засмічена, навколо бур'яни. Прикро про це говорити, але ж і мовчати не можна… Хвилі Каховського моря б'ють об кручу, підмивають берег. Вода все ближче підкрадається до могили. Кілька метрів лишилося до історичного пам'ятника. А потім що? Святиню треба негайно рятувати, доки не пізно!»

Протягом двох років листувалися, вели переговори республіканські установи з обласними і міськими організаціями. Нарешті дійшли спільної думки про необхідність термінового перенесення праху народного ватажка в інше місце. Ним мав стати острів Хортиця, де створювався історико-меморіальний музей-заповідник відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР від 18 вересня 1965 р. (№ 911) «Про увічнення пам'ятних місць, зв'язаних з історією Запорозького козацтва».

Передбачалося (й на це була санкція Ради Міністрів республіки) до меморіального комплексу включити пантеон кошових отаманів, перенести на Хортицю прах Івана Сірка та останнього кошового отамана останньої — Нової (Підпільненської) — Запорозької Січі Петра Калнишевського, котрого разом з іншою старшиною репресував царський уряд: його заслали в Соловецький монастир. Мали також перепоховати на Хортиці останки кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого, котрому належить заслуга виведення колишніх запорожців із Туреччини та повернення на батьківщину. Йшлося про перенесення сюди й праху гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, похованого в Ярополчі, неподалік Москви.

Прах кошового отамана Івана Сірка мали транспортувати в моноліті, тобто з частиною грунту первісного поховання, в центрі якого залишалася непорушною труна й зберігався необхідний для неї температурний режим. Коли заступник голови Запорізького облвиконкому Микола Петрович Киценко — ініціатор, керівник і душа створення Хортицького заповідника — готувався відрядити бригаду спеціалістів і машину в Капулівку, до Запоріжжя надійшла звістка про злочинну наругу над могилою національного героя.

Керівники Нікопольського району, спираючись на підтримку начальства з області, самочинно перепоховали останки Сірка в кургані поблизу Капулівки, який у народі називали Бабиною могилою (мабуть, тому, що там колись стояла кам'яна скульптура «баби»). При роботі на цьому археологічне не вивченому кургані були порушені елементарні правила розкопок, а також вимоги щодо перенесення поховань.

Представники влади Дніпропетровська офіційно повідомили, що череп Івана Сірка передано 27 листопада 1967 р. до Інституту етнографії імені Міклухо-Маклая Академії наук СРСР, де в лабораторії пластичної антропологічної реконструкції працював професор М. М. Герасимов. Але вчений помер. Підвал, в якому розміщувалася лабораторія, був якийсь час затоплений. Постраждали й фонди. Отже, немає впевненості, що відтворене обличчя належить саме Іванові Сірку.

5 березня 1968 р. в «Літературній Україні» у статті «Поховати з усіма почестями!» висловлювалося переконання істориків і широкої громадськості щодо необхідності перезахоронення праху Івана Сірка. Оформили Бабину могилу з останками Івана Сірка не найкращим чином. Зверху поставили бюст, відлитий ще 1957 р. з постаментом, а на середині бетонних східців — пам'ятник Сіркові, встановлений ще запорожцями. На постаменті залишили дошку з написом: «Тут була Запорозька Січ», хоча Бабина могила не входила до території Січі. Біля підніжжя спорудили гранітну стіну і прикріпили ще одну дошку з написом: «Тут похований кошовий отаман війська Запорозького Іван Сірко».

У 1980 р. скинули з п'єдесталу бюст Івана Сірка, який, щоправда, не був скульптурним портретом отамана, оскільки ще й досі не знайдено опису його зовнішності, але автори прагнули зобразити узагальнені риси мужніх, героїчних козаків і зробили це в рєпінських традиціях. Замість цієї скульптури поставили нову, відлиту на основі реконструкції Г. Лебединської.

Понад 20 років череп національного героя Івана Сірка залишався у фондах Інституту етнографії Академії наук СРСР у Москві. Ніхто з організаторів перезаховання не потурбувався про перенесення його в Україну. В десятиліття, які тепер називають застійними, на козацьку тематику взагалі було накладено табу.

У 1988 р. київський антрополог С. Сегеда за дорученням часопису «Пам'ятки України» забрав череп із Москви й привіз до Києва, де він зберігався у сейфі редакції цього журналу до «вирішення його подальшої долі авторитетною комісією». Здається, така комісія не була створена, а череп опинився в сейфах Нікопольської районної і міської влади.

Під час святкування 500-річчя українського козацтва влітку 1990 р. на багатолюдному мітингу біля могили Сірка (так називають цей курган) дехто з виступаючих вимагав негайно підхоронити туди череп. Проте здоровий глузд переміг. Дніпропетровський облвиконком вирішив перепоховати за християнським звичаєм останки Івана Сірка разом із черепом в окрему могилу з капличкою.

Вшанування пам'яті найславетнішого кошового отамана Запорозької Січі було центральною подією у святкуванні Днів козацької слави на січових землях. Спочатку відбулася Всеукраїнська панахида пам'яті на могилі Івана Сірка. Було сказано слово скорботи й шанування пам'яті Сірка і запорожців. На святкування прибула парламентська делегація народних депутатів України.

У Дні козацької слави на місцях Січей були відкриті пам'ятні знаки. Серед них на вулиці Івана Сірка в Нікополі — меморіальна дошка з барельєфною композицією: голова Сірка і кілька козаків на конях, один із них з бандурою, й напис: «Вулицю названо на честь героя України, кошового отамана Війська Запорозького Низового Сірка Івана Дмитровича».