Заключний період війни Смерть гетьмана

На думку автора, вірним є порівняння, що його використовують деякі історики, порівнюючи Річ Посполиту епохи війни з Гетьманщиною з Римською республікою періоду Пунічних війн. І аналогія цих двох, на перший погляд зовсім не схожих одна на одну держав, полягає не в економіці чи військовому мистецтві, не в релігії або ментальності. Вона міститься у феноменальній можливості як античного Риму, так і Речі Посполитої епохи пізнього Ренесансу відшукувати воістину невичерпні людські ресурси для продовження війни. І як після Канн і Транзименського озера перед очима здивованого Ганнібала поставали нові легіони римських солдат, так і сейм Речі Посполитої, не втомлюючись, відряджав з року в рік нові полки, хоругви й роти на схід — на знемагаючу від шестирічної важкої війни Україну.

Не став виключенням і 1653 рік. Ще не встигли польські пані і панянки зняти жалобу за своїми батьками, чоловіками й синами, як король і сейм оголосили нове посполите рушення для війни з козаками. Такому рішенню передували не так події в Україні, як у самій Польщі. Справа у тому, що на той час магнатське угрупування, з котрим королю доводилося вести запеклу політичну боротьбу від самого сходження на трон, значною мірою послабило свій вплив на внутрішню політику Речі Посполитої. Не було вже серед живих Ієремії Вишневецького, Миколи Потоцького, Мартина Калиновського і багатьох інших опозиційних королю представників магнатства. Такий стан речей позбавив Хмельницького можливості користуватися протиріччями у польському стані й вести дипломатичну гру, що час від часу дозволяла Гетьманщині й козацькому війську перевести подих і зібратися з силами перед черговою хвилею польської експансії. Навпаки, у Яна II Казимира тепер були розв'язані руки, і він вирішив покінчити з Хмельницьким раз і назавжди. Тож на сеймі, який відбувся у Варшаві в березні 1653 року, було вирішено готуватися до чергової військової кампанії. Податки на військо, від яких й так без міри страждало населення Речі Посполитої, знову було підвищено. Ландскнехти, готові найнятися за відносно невелику платню до будь — кого після того як закінчилася Тридцятилітня війна й необхідність у їхніх послугах на теренах Західної Європи відпала, тисячами пішли під знамена рейментарів коронного війська. Вже в липні 1653 року Ян Казимир, маючи 60 тисяч війська, вирушив на Львів, а потім і Кам'янець — Подільський, маючи на меті розпочати нову фазу війни. Наприкінці липня він став табором під Жванцем, не кваплячись розвивати наступ. Чого ж очікував король? Відповідь проста — Ян Казимир чекав на розв'язку Сучавської кампанії.

Щоб зрозуміти значення битви, в яку була втягнута частина козацького війська, потрібно повернутися дещо назад. В середині XVII століття Сучава, досить велике як на той час місто, вже втратило свій статус столиці молдавських господарів, передавши його Яссам, але все ще залишалося резиденцією Василя Лупула. Сучава не була потужною фортецею, як про те свідчать тогочасні польські джерела, але все ще могла витримувати осади досить великого війська. Саме тому, коли володарі Семиграддя та Волощини вирішили відібрати трон у свата й союзника Хмельницького, Лупул, програвши бої під Фараоні та Сиркою, відступив до Сучави, прикрившись від ворогів її мурами. Гарнізон фортеці, хоч і озброєний кількома десятками гармат, був досить слабким — близько тисячі чоловік. З огляду на те, що новий господар Георгій Штефан мав 7 тисяч війська, близько 10 тисяч семиградців мали привести Іштван Петка і Янош Камені й близько 5 тисяч драгунів поспішали їм на допомогу під командуванням польських рейментарів Яна Кондрадзького, Генріка Денгофа і Себастіана Маховського, сили у осаджених на довгу облогу не могло вистачити. Тож досить скоро у Чигирині з'явився посланець від Василя Лупула, слідом за яким приїхав і сам позбавлений трону господар. Він благав про допомогу, нагадуючи Хмельницькому, що саме союз з козаками й весілля Розанди з Тимошем призвело до вельми нерадісного становища, у якому він опинився. Хмельницький довго не зволікав. Вже за кілька днів ним було віддано наказ шеститисячному козацькому корпусу на чолі з Тимошем вирушати до Сучави. Полки Тимофія Хмельниченка одразу виступили на допомогу обложеним у Сучаві й скоро були у місті, пройшовши без зайвих труднощів повз загони, залишені Григорієм Штефаном для блокування фортеці. Труднощі почалися незабаром — 11 серпня війська Штефана і його союзників почали штурм Сучави.

Фортеця трималася мужньо. Козацький гарнізон, котрий значно поступався нападникам у силі, тримався, не дивлячись на намагання поляків, волохів і семиградців якнайскоріше вгамувати опір. Колони атакуючих вояків знову й знову кидалися до мурів фортеці, встеляли її передові укріплення своїми понівеченими тілами, але не могли приборкати непокірну залогу. Атака за атакою розбивалися об стіни Сучави. Злагоджено відповідали козаки Хмельниченка мушкетними залпами, швидко очищували стіни й галереї від тих ворогів, котрим вдалося пройти рів і вдертися на мури. Влучно била артилерія фортеці, завдаючи шкоди атакуючим або відступаючим ворогам. Проте, хоч і бачив син Хмельницького успіхи оборонців Сучави, але не міг не розуміти, що без значних підкріплень утримати фортецю буде не в змозі. Тому й писав кілька разів батькові у Чигирин листи, у яких прохав допомоги. Що відчував Богдан, читаючи ці листи улюбленого старшого сина? Чому не прийшов на допомогу?

На жаль, для самого Богдана Хмельницького, популярність якого серед козацької старшини значно зменшилась у порівнянні з 1648 роком, ситуація була далеко не простою. Старшина відкрито відмовлялася коритися, заявляючи, що Сучавська кампанія згубна для війська й не потрібна Україні. Багато хто з полковників і навіть генеральної старшини дозволяв собі сперечатися з гетьманом на нарадах, присвячених молдавському питанню й облозі Сучави. Широкого розголосу, наприклад, набув випадок, коли під час походу на Жванець до Хмельницького у шатро увірвалися полковники, обурені рішенням гетьмана йти до сина на виручку. «Доки за сином будеш ходити, України позбудешся!» — сказав тоді гетьману новопризначений черкаський полковник Яцько Пархоменко. У відповідь на це Хмельницький вихопив шаблю й одним ударом відсік Пархоменку руку вище ліктя. Звичайно, цей факт демонструє нам, що гетьман утверджував свій авторитет серед війська, не гребуючи нічим. Проте Хмельницький все ж розумів доцільність сказаного — велике військо до Сучави посилати не можна, а дрібний відділок у 2–3 тисячі козаків не вирішить проблеми. Саме тому Тиміш залишився без підтримки батька перед лицем 30–тисячного ворожого війська.

Тим часом події стрімко розвивалися. 10 вересня почалися найтяжчі бої від початку облоги. Спочатку Хмельниченко, не лякаючись чисельної переваги противника, вирішив атакувати його п'ятитисячним відділком козацтва і навіть досяг певного успіху — козаки захопили ворожі позиції на кількох ділянках оборони семиградців, порубали жовнірів і відкрили вогонь з їхніх же гармат по ворогу, який кинувся на підмогу воякам Петки й Камені. Але розвинути успіх не вдалося. Після потужної контратаки козакам довелося відступати до своїх укріплень, при цьому вони понесли відчутних втрат. Союзники вирішили використати замішання, котре вчинилося в козацькому стані після невдалої вилазки. Ранком 11 вересня вони поновили штурм, кинувши на козацькі вали усі наявні сили піхоти і драгунів. Однак перемога, на яку так розраховував Штефан, не далася в руки одразу. Після запеклих атак на козацькі позиції втрати союзників просто вражали: 1500 молдаван, волохів і семиградців, 800 поляків. Очевидці писали про те, що польські трупи повністю заповнили рів перед козацькими шанцями. У польських драгунів залишився живим лише один капітан, а всі інші офіцери загинули. Незабаром почалися сварки між поляками та їхніми союзниками щодо того, хто ж винен у невдачі штурму. Не додала союзникам бойового духу і наступна ніч. Козаки, користуючись темрявою, здійснили чергову вилазку й атакували артилерійський блокгауз перед польськими шанцями, добре прорідивши жовнірів його королівської мосці. І хоч захопити блокгауз не вдалося, вилазка була цілком успішною. Окрім того, що завдали значної шкоди полякам, козаки захопили трофеї, серед яких був порох. А саме його нестача була на той час досить відчутною у Сучаві — останній штурм поляків, волохів і семиградців козаки Хмельниченка відбивали майже виключно холодною зброєю.

Але військове щастя відвернулося від козаків наступного дня — 12 вересня 1653 року. Під час обходу артилерійських позицій Тимофія Хмельницького було поранено. Вороже гарматне ядро влучило у лафет гармати, біля якої у той момент стояв Хмельницький, і велика дерев'яна тріска з лафета підбитої гармати поцілила в стегно гетьманича. А за кілька днів польським табором поширилась чутка, що Хмельниченко «при смерті, а може вже й помер». З цієї миті почався відлік останніх днів сучавської оборони. Хмельниченко й насправді сильно потерпав від рани. Судячи з усього, уламок лафета, що вразив його, викликав гангрену, яка звела зі світу гетьманича вже за 5–6 днів. Залишившись без ватажка, козаки й рештки молдавського гарнізону не змогли довго протистояти нападникам, хоча й усіма силами демонстрували готовність продовжувати оборону. Все ж 9 жовтня 1653 року гарнізон Сучави змушений був погодитися на умови почесного миру, що його пропонував Георгій Штефан. Наступного дня козаки зі зброєю та хоругвами, присягнувши на вірність королю, вийшли з фортеці. З собою вони мали майже всю армату і тіло покійного Тимоша Хмельницького. Гравці, котрі з напруженням очікували на закінчення оборони Сучави, тепер могли розпочати Жванецьку битву, чим і зайнялися, не зволікаючи.

Богдан Хмельницький знаходився під Жванцем від початку вересня, і до моменту падіння Сучави зумів за допомогою власних полків і татарських орд Іслам—Ґерая надійно блокувати польське військо. Цьому сприяв і той факт, що козаки покійного Тимоша протягом облоги завдали військам семиградського князя Дьєрдя II Ракоці й молдавського господаря Григорія Штефана настільки тяжкі удари, що ті не змогли виконати обіцянку, дану Яну Казимиру, — прислати йому на допомогу значні відділки війська, — обмежившись трьома тисячами найманої угорської піхоти й легкої кінноти.

Від початку бойових дій Хмельницький, добре пам'ятаючи, що кримський хан завжди був союзником непевним, тримався таким чином, щоб убезпечити себе від можливої зради Іслам—Ґерая. Гетьман вирішив діяти супротив хана його ж зброєю, тобто з наміром ослабити взаємно татарське й польське військо, отримуючи від цього власну користь. Під різними приводами Хмельницький намагався примусити татар почати дії проти поляків першими. Частково план гетьмана вдався. Татари щільно оточили королівський табір і почали його облогу. Поляки при цьому опинилися в досить скрутному становищі — майже одразу у їхньому таборі почала відчуватися нестача продовольства й фуражу, люди стали хворіти. У сутичках, котрі відбувалися між татарами й поляками, гинули сотні бійців з обох сторін. Тим часом Хмельницький отримав важливе для себе повідомлення: 1 жовтня Земський собор у Москві нарешті прийняв рішення розпочати переговори про протекторат над Україною і військову допомогу козакам проти поляків. Це рішення московських бояр вплинуло безпосередньо й на перебіг Жванецької битви — як позитивно, так і негативно. Позитивно тому, що князь литовський Януш Радзивілл, котрий готувався вирушити з Литви в Україну на допомогу королю, вимушений був відмовитися від задуму під загрозою інтервенції московського війська проти самої Литви. З негативних же результатів зближення з Московським царством можемо відмітити перший і найголовніший — повний розрив союзного договору між Хмельницьким та Іслам—Ґераєм. Отримавши звістку про переговори Хмельницького з московітами, хан одразу ж припинив бойові дії проти поляків і почав переговори з Яном II Казимиром. Ми можемо припустити, що московська загроза стала лише останньою краплею, адже Іслам—Ґерай досить давно і явно демонстрував своє невдоволення союзом з козаками. Тож можливий протекторат Москви над Україною він розцінив як елементарний привід для розриву з Хмельницьким. Домовленості між ханом і королівською ставкою було досягнуто дуже скоро, чому без сумніву сприяло як небажання татар допомагати Хмельницькому, так і скрутне становище польського війська. 15 грудня 1653 року, отримавши від короля контрибуцію у розмірі 100 тисяч польських злотих, а також таємний дозвіл монарха Речі Посполитої грабувати й брати ясир з Волині протягом сорока днів, Іслам—Ґерай знявся зі Жванця і повів свої орди до Криму, щедро поливаючи кров'ю вбитих і сльозами поневолених свій шлях українською землею.

Окремо варто зупинитися на подіях, що відбулися після розриву між татарами й козаками. Не секрет, що необхідність мати бусурман за союзників гнітила не тільки Хмельницького і генеральну старшину, а й основну масу козацької сіроми. Крім того факту, що козаки як оборонці й поборники православної віри мали за свій обов'язок споконвічну боротьбу з мусульманами, а українське поспільство сотнями літ потерпало від хижацьких набігів людоловів з Криму, Буджаку та Білгородської орди, татари протягом усієї війни показували себе ненадійними союзниками. Тож Хмельницький не міг не розуміти — союз цей непевний і скоро має розсипатися. Але навіть розуміючи це, гетьман не очікував на таку підлу зраду Іслам—Ґерая, яка відбулася після ухвалення ним угоди з королем Польщі. На очах гетьмана Ян Казимир розрахувався з колишніми союзниками козаків життями й майном десятків тисяч гетьманських підданих, а татари, раді такому рішенню, не забарилися скористатися ним.

Тактика татар під час захоплення ясиру, що пізніше за дзвінку монету реалізовувався на невільницьких ринках Криму й Буджаку, була простою, доволі ефективною і вкрай жорстокою. Орда пересувалась, розтягнувшись на кілька десятків верст завдовжки, і при цьому ділилася на дві частини. Перша частина залишалася охороняти обоз і простувала далі попереднім курсом, а друга частина утворювала два крила, праворуч і ліворуч обозу. Ці крила й ставали страшним лихом для будь — якого поселення, котрому довелося трапитися на шляху ординців. Людолови були безжальними. Все, що могло бути придатним, грабувалося, включаючи навіть непоказний селянський одяг, посуд та пожитки. Все населення, котре могло самостійно пересуватися, захоплювалося в полон. Старі, немічні й малі, які були не в змозі здолати дорогу до неволі, нещадно вбивалися. За татарами лишалися лише попіл та трупи. Вбивали навіть свиней, гребуючи згідно з мусульманськими традиціями брати тварин у здобич. Пройшовши таким чином відстань у кілька десятків верст, ординці поверталися до обозу, замінюючи тих, що охороняли обоз. І все повторювалося знову.

Саме на таку долю прирік Україну Ян II Казимир. Богдан Хмельницький розлютився. Ще не встигла зарубцюватися душевна рана гетьмана, котру заподіяла несподівана загибель сина, а тут прямо перед його очима почався безсоромний грабунок українських земель тими людьми, котрих Хмельницький сам запросив сюди в якості спільників для боротьбі проти поляків. Нещадним був Хмельницький, коли особисто повів полки на татар, подекуди до ноги вирубував чамбули людоловів. Не відставали у помсті татарам і полковники гетьмана. Вінницький полковник Іван Богун, отримавши наказ гетьмана оборонити від нападу татар населення Поділля й Брацлавщини, виконав його з таким натхненням, що піддані хана надовго запам'ятали вітання козаків Вінницького полку. Смертельним вітром повіяло в обличчя ласих до грабунку кочовиків, коли вивів вінницький полковник 8 тисяч гетьманського війська їм на згубу. З якою пекельною люттю спрямовував він швидкі комонні сотні й кидався сам зі списом напереваги і шаблею наголо, воліючи вилити на татар все те, що накопичилося у душі колишнього запорожця ще від часів Зборова! Страшною для татар була зустріч з Богуном — подекуди з чотиритисячних загонів залишилося по чотири — п'ять сотень аскерів, котрі, побиті й налякані до смерті, прибувши до ханського коша, ладні були цілувати своїх коней, що винесли їх живими з зубів самого шайтана.

Віддячивши татарам за підступність, Хмельницький повернувся до Чигирина. На нього очікувала скорботна справа — похорон сина, труну з тілом якого доставили у Суботів незадовго перед Різдвом. А за кілька тижнів по тому відбулася Переяславська рада, подія повна протиріч, але, безумовно, дуже важлива для долі України і її гетьмана.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.