Вічний мир

Вічний мир

Дата і місце

6 травня 1686 р., місто Москва.

Дійові особи

Канцлер і голова Посольського приказу Московської держави Василь Васильович Голіцин (1643–1714; командував військами в Україні, очолював низку приказів у ранзі боярина і воєводи, в 1682–1689 рр. фактичний голова уряду Московської держави, фаворит регентки – царівни Софії Олексіївни, симпатизував західній культурі, провів два безуспішні походи на Крим 1687 та 1689 р., уклав Нерчинську угоду з Китаєм, після приходу до влади Петра I усунутий від влади і відправлений на заслання); посли Речі Посполитої – Криштоф Гжимултовський (бл. 1620–1687; відомий дипломат і політик, уклав Оливський мир 1660 р., 1654 р. був маршалком сейму, активний прибічник короля Яна Собеського, з 1679 р. воєвода познанський); великий канцлер литовський князь Марціан Александр Огінський (1632–1690; помітний політик, воєначальник, дипломат, з 1670 р. воєвода трокський, супротивник короля Яна Собеського, один з останніх православних магнатів Литви, перейшов у католицтво).

Передумови події

Андрусівське перемир’я кілька разів було продовжене, проте для остаточної нормалізації відносин між Москвою і Варшавою потрібна була більш довготривала угода. Цього вимагали зовнішньополітичні і внутрішньополітичні умови, що склалися в обох країнах (зокрема непросте українське питання, створення Священної ліги християнських країн проти Османської імперії, куди прагнула вступити і Московська держава попри мирний Бахчисарайський договір з Османською імперією і Кримом 1680 р.). Водночас політики-«яструби» в Речі Посполитій на хвилі військових успіхів у війні з турками (блискуча перемога Яна Собеського під Віднем 1683 р.) не хотіли миритися з узаконенням втрати їхньою країною Смоленщини та українського Лівобережжя. Дратував багатьох польських політиків і той факт, що московити так і не віддали обіцяний в Андрусові Київ. Зрештою після 7 тижнів переговорів посли Яна Собеського уклали з Московським царством мирну угоду.

Хід події

Мирна угода складалася з преамбули і 33 пунктів. Більшість із них повторювали положення Андрусівського перемир’я, але тепер угода вважалася повноцінною, «вічною». Київ передавався Московській державі, але Річ Посполита отримувала за нього компенсацію в розмірі 146 тис. карбованців (730 тис. злотих). Українське Лівобережжя навічно закріплювалося за Москвою, Північна Київщина, Галичина і Волинь – за Річчю Посполитою, на Правобережжі була створена спеціальна «буферна територія», що включала в себе частину південної Київщини та Брацлавщини з містами Канів, Ржищів, Трахтемирів, Черкаси, Чигирин тощо. Ця територія мала лишатися незаселеною пусткою, аби тут не відновилося українське козацтво і не було підстав для прикордонних конфліктів. Поділля залишалося в руках Османської імперії. Московське царство розривало мирні угоди з Османською імперією та Кримом і вступало до антитурецької Священної ліги (куди входили Австрійська імперія, Річ Посполита, Венеція). Запорозька Січ тепер перебувала під російською протекцією. Обидві сторони проголошували своє прагнення захищати права релігійних меншин – православних у Речі Посполитій та католиків у Московському царстві. 21 грудня 1686 р. король Ян Собеський присягнув, визнавши мирну угоду.

Наслідки події

Наслідком миру став стратегічний поворот курсу Московської держави на тривалий союз, а згодом і опіку над слабнучою Річчю Посполитої, в справи якої царі будуть дедалі частіше втручатися під претекстом захисту прав православних. Москва і Варшава доволі успішно воювали проти Османської імперії. У Речі Посполитій мир був сприйнятий неоднозначно: офіційна ратифікація миру відбулася не раніше 1710 р. (з дотриманням усіх норм польського права – взагалі на сеймі 1764 р.). Для козацької України мир став остаточним кінцем прагнень об’єднання держави по обидва боки Дніпра на законних підставах.

Історична пам’ять

Мир було одразу негативно сприйнято в козацькій Україні – гетьман Лівобережжя Самойлович, попри свою лояльність до Москви, навіть заборонив дзвонити в церковні дзвони, як це зазвичай робилося на честь такої урочистої події. Сьогодні – відносно добре відома з підручників подія, яку зазвичай трактують як негативну для історичної долі українських земель.