Передмова

Передмова

Мемуари Юрка Тютюника — це не просто спогади сучасника, це перш за все акт обвинувачення. На лаві підсудних сидять поруч себе українська еміграція й польська дипломатія. І читаючи мемуари, не знаєш, хто з двох підсудних більш винний, на кого мусить впасти суворий присуд історії.

18 березня 1921 р. було підписано Ризького мирового договора між Радянськими республіками й Польщею. Починаючи з часу ратифікації цього договору — з 30 квітня того-ж року — Польща не могла дозволяти існування на своїй території всяких ворожих Україні й Росії організацій. Проте, протягом усього літа 1921 р. емігрантська й європейська преса в один голос кричала, що Петлюра готує похід на Україну, що його штаб у Львові знаходиться напоготові, що зрештою йому забезпечено матеріальну допомогу з боку союзних держав — і в першу чергу Польщі й Франції. Перебіжчики й утікачі з польського демократичного раю повідомляли, що на польській території відбуваються формування інтернованих українців, яких незабаром буде кинуто на Вкраїну під виглядом повстанців.

Стурбований цима звістками, Уряд УСРР не одного разу звертався до Польського Уряду усякий раз одержуючи від його запевнення про брехливість чуток і про те, що з моменту ратифікації Ризького миру петлюрівщина в Польщі не існує. Щоб дати Радянському Урядові запевнення повної своєї лояльности, польський уряд погодився на вислання з Польщі низки російських контр — революціонерів (Савінкова, Дікгофа-Деренталя, Петлюри, Тютюника), призначивши термін вислання між 8 і 20 жовтня. Що до Тютюника, то цей договір між представниками Радянських Республік і Польщею був виконаний з маленьким запізненням: Тютюник був висланий з Польщі не 20 жовтня, а 4 листопаду. Крім того, вийшла ще маленька помилка з боку Польщі: Тютюник був висланий не кудись у Європу, а таки на Радянську територію, і під охороною не двох-трьох поліцаїв, а в супроводі 2000 озброєних польськими рушницями й кулеметами петлюрівців та кількох польських офіцерів. Незабаром ця почесна варта Тютюника перетворилася на „селян — повстанців", а самий наскок цієї банди був прославлений по всіх усюдах, як вибух народнього гніву, помсти над окупантами.

Чим скінчився отой „народній гнів", добре відомо Після розгрому кількох цукроварень і залізничих станцій „повстанцям" довелося тікати назад в гостинні табори Польщі, а інсценізаторам „народнього гніву" — викручуватися під тягарем радянських нот.

Подальша історія одного з головніших героїв цієї інсценізації, автора мемуарів, теж відома. Побувавши на Україні, добре ознайомившись з настроєм селянства, добре знаючи й всю нікчемність і мізерність визволителів — танцюристів під дуду польського генштабу, Тютюник відійшов од Петлюри, почавши ділати на свій власний ризик. Він намагався утворити щось подібне до фашиської організації зо всіх менш заплямованих елементів військової петлюрівщини, викинувшигасло: „Визволення народу — силами народу". Одержавши відомости про існування на Україні повстанчої організації ВВР (Вища Військова Рада), Тютюник в середині 1923 р. поїхав на Україну, щоб стати на чолі організації. Кілька місяців на батьківщині, в самому вирії величезної праці по відбудові України, дали йому змогу переконатися, що його гасло про визволення народу силами самого народу вже переведене в життя, бо робітники й селяни, які господарюють у визволеній Україні, і є той самий нарід, з якого він вийшов, і задля визволення якого йшов на послуги польському імперіалізмові.

„Шляхом гіркого й тяжкого досвіду, — писав Тютюник у своїй заяві до ВУЦВК, — довелося мені переконатися, що соціальна контр-революція є одночасно контр-революцією національною. Помалу й для себе непомітно я, як і вся українська еміграція, перетворювався в руках ворогів України на знаряддя проти неї. І останній мій напад на Україну в осени 1921 р. показав мені ясно, що я відограв ролю виконавця темних інтриг польських імперіялістів. Ще один крок — і мені довелося-б спуститися на дно, — відограти ролю свідомого зрадника своєї нації, боротися проти того, що найдорожчим було й є для мене, і боронити ненависне. Таку ролю відограє еміграція, бажаючи догодити своїм хлібодавцям"…

Добровільно ставши в роспорядження Радянської влади, Юрко Тютюник був амністований.

В мемуарах Тютюника ми нічого не змінюємо, нічого не викреслюємо, бо це занадто важливий документ, і ми до його й ставимось якраз, як до документу. Автор, напр., називає петлюрівські військові формування „армією" — ми дозволюємо йому цю забавку, не міняючи на загально прийняте „банди". Зрештою, петлюрівські формування дійсно мали якісь росподіли на дивізії, бригади, то-що мали свою номенклатуру, чини. З цього погляду їх дійсно можна було-б рахувати за військо, а не за банди, коли — б не те, що термін „банда" в нас не стільки стосується форми, скільки змісту.

А про внутрішній зміст „армії" й „війська" сам Тютюник говорить досить неприємні речі.

Чим же важливий для нас цей документ, цей акт обвинувачення?

По — перше, вони виявляють усю зрадницьку ролю українських патріотів, тих, хто задля визволення України від „московських окупантів" продавав її уже найсправжнісіньким окупантам — німецьким, французьким, румунським і польським імперіялістам. Як на фільмі кіно, в мемуарах Тютюника перед нами проходить ціла низка трагікомічних постатів, більшість яких згинуло без усякого сліду. Комічні по суті, по свойому змістові, вони були трагічними для України. Всі ці отамани, підотаман які, сидючи по польських шинках, складали звіти про свої славетні геройства на Україні, вони, ці опереткові, як і сам „уряд" У.Н.Р., герої, коли була можливість, вдиралися на території України, руйнували радгоспи та цукроварні, катували селян і робітників.

А чого варта постать самого Петлюри, отого „маніяка", який „в кожної баби з України питав: „Чи ждуть мене ще на Вкраїні?" Для характеристики недоробленого корснканця з Кобеляк, без трьох хвилин Мусоліні — мемуари Тютюника дають багато цікавого матеріялу.

Та не в тому головна вага їх. Роля польського генерального штабу, польського міністерства закордонних справ і таким чином — польського уряду виступає в мемуарах в досить огидливому вигляді.

Польський уряд, як уже зазначено, ввесь час запевняв нас, що жадних ворожих Радянській Україні петлюрівських організацій на терені Польщі нема — Тютюник росповідає і про міністерства в Тарнові і про петлюрівські представництва при дефензивах.

Польський уряд ввесь час перечив існування партизансько-повстанчого штабу — Тютюник доводить, що П.-П Штаб був організований за найближчою допомогою самого міністерства.

Не було більшої образи для польського уряду, як протести УСРР з приводу словесного „повстання" в жовтні-листопаді. А Тютюник в подробицях расповідає; як польський генштаб готував це повстання, як перевозилось людей і зброю, як агенти генштабу прискорювали перехід „повстанцями" кордону. Мало того, в мемуарах читаємо і про участь польських офіцерів в „повстанні", і про те, як потім нашвидку замазувалось сліди — аж до переіменування одного з офіцерів-учасників наскоку з Шоліна на Добровольського.

Тютюник росповідає ще і про те, як він писав для польського (тут не помилка! для польського, а не петлюрівського) міністерства закордонних справ проекти нот у відповідь на протести УСРР. Подібного в історії дипломатії ще не бувало.

Для того, щоб яскравіш підкреслити скандальну ролю польського уряду, ми в відповідних місцях мемуари перебили примітки з посилкою на ноти польського міністерства закордонних справ Скірмунта, який щиро й чесно (ну так і здається, що людина тобі дивиться у вічі ясним і світлим поглядом!) перечив те, про що тепер свідчить сам учасник подій.

В цьому розумінні мемуари Юрка Тютюнника дають ще більш цінний матеріал, ніж у тих місцях, де він говорить про Петлюру й петлюрят. І в мемуарах Тютюнника стільки разючих фактів і почуваєш в їх стільки одчайдушної одвертости що не маєш приводу мати хоч би який сумнів.

Так, мемуари — це акт обвинувачення і, повторюємо, не знати, хто з двох підсудних більш винний, кого більш мусить покарати суд історії.

Микола Любченко