Митрополит Шептицкий и украинская революция

Митрополит Шептицкий и украинская революция

Вернемся к авантюрной биографии Андрея Шептицкого. После Февральской революции Временное правительство сняло с него все ограничения и предоставило ему полную свободу передвижения. Сообщить об этом приехал к митрополиту лично министр юстиции Керенский. В середине марта 1917 года он сказал Шептицкому, что тот может выбрать место жительства по собственному желанию. Тогда владыка решил ехать в Петроград, тем более, что получил уже оттуда приглашение будущего петлюровского министра по делам исповеданий Лотоцкого. Там Шептицкий провел совещание со шпионами Ватикана Роопом и Цепляком, а потом, лично поблагодарив за свое освобождение главу Временного правительства князя Львова, отбыл в Киев.

Центральная Рада встретила его хоть и торжественно, но достаточно келейно. Руководители ЦР говорили, что видят в Шептицком духовного руководителя, но совсем не спешили демонстрировать свои чувства на православной публике. Правда, не торжественные мероприятия интересовали владыку. Свое время он проводил в официальных и конфиденциальных встречах.

О содержании одной из таких встреч в 1925 году рассказывал выдающемуся советскому разведчику, Сергею Карину-Даниленко, бывший член Центральной Рады и премьер-министр Директории Владимир Чеховский. Историк по профессии, член Украинской социал-демократической партии (УСДРП), он был премьером и министром иностранных дел в первом правительстве Директории. После ликвидации петлюровщины остался в Украине; в 1921 году стал идеологом и организатором так называемой «Украинской автокефальной православной церкви», или, как ее еще называли, — «самосвятской». Чеховский называл себя марксистом, а когда его спрашивали, как он это согласовывает со своей принадлежностью к УАПЦ, серьезно отвечал, что хочет соединить марксизм с учением Христа.

Он пишет: «Це було навесні 1917 року, після Лютневої революції. Якось під час перерви між засіданнями Центральної Ради до мене підійшов професор Грушевський і запитав: «Володимире Мусійовичу, ви студіюєте церковні питання. Чи не варто було б вам зустрітись і побесідувати з митрополитом греко-католицької церкви Андрієм Шептицьким?»

Я відвідав Шептицького, не пам’ятаю, на другий чи на третій день. Це була висока на зріст, огрядна людина з кокетливо підстриженою бородою, на цілу голову вища за мене, у вбранні католицького чи то монаха, чи то ксьондза. Мене зразу ж вразила його рухливість, енергійність. Він закидав мене запитаннями. Говорив він поганою українською мовою, пересипаючи її полонізмами і латинізмами. Найбільш часто митрополит вживав, очевидно, своє улюблене слово «квестія». Його цікавило все: і настрої різних верств населення України в зв’язку з поваленням царату в Росії, і національна відбудова України, і церковні справи, і навіть військові. Пригадую, мені довелося докласти чимало зусиль, щоб спрямувати бесіду в річище церковної проблеми…

Шептицький з запалом розвивав ідею з’єднання української православної церкви з католицькою в сучасних умовах. Він запевняв, що в цій справі Ватікан піде так далеко, наскільки це буде потрібно. «Більш як триста років справа з’єднання наших церков не тільки була і є головним предметом найповажніших дослідів наших учених, — говорив уніатський митрополит, — а й найпалкішим прагненням греко-католиків»…

Вислухавши всі аргументи Шептицького, я щиро йому сказав, що як історик мушу розчарувати його. З’єднання церков — це значить унія з Римом. Ніколи українська людність навіть слухати про унію не схоче. Унія — це цілий період історії нашого народу, період страшний, повний крові, страждань, прокльонів і сліз народних. Того, хто підніме гасло злуки з Римом, народ змете і заплямує. Полишимо цю тему.

Митрополит скипів од моєї відповіді. Зірвавшись з крісла, накинувся на мене, але, ніби схаменувшись, заспокійливо сказав: «Забудьте все, що ми давно забули і не бажаємо згадувати. Дійте в інтересах майбутнього. Зрозумійте, для державного відродження України необхідна національна єдність, а для єдності національної конче потрібна єдність релігійна. Будучина українського народу в злуці із Заходом, з західно-християнською культурою. Прилучити український народ до християнської культури може тільки релігійний зв’язок із Заходом — з’єднання з Римом!..

Поривайте з московитами. Будьте єдиними із здоровими колами Росії в поборюванні анархії, безвір’я і злочинності в народі, але самостійно прямуйте на Захід. На цьому шляху ви завжди знайдете повне розуміння з нашого боку, добру пораду, всіляку підтримку і наше благословення…»

Такі бесіди митрополит провів не лише зі мною, а й з багатьма членами Центральної Ради».

Чеховский заметил, что униатский владыка пребывал в Киеве для изучения обстановки и изложения программы действия своим сторонникам (вспомним, что среди членов Центральной Рады почти половина была гражданами Австро-Венгрии). В конфиденциальных разговорах Шептицкий продвигал идею создания пронемецкой «самостийной Украины». В это же время он начал создавать греко-католические очаги на территории Надднепрянской Украины; в Галичине основал сеть греко-католических экзархатов, а в Киеве — генеральный викариат во главе с Цегельским. Отдельный униатский экзархат митрополит также создал и в России, с центром в Петрограде; во главе поставил экзарха Федорова.

Центральная Рада усиленно ублажала Шептицкого. В центре Киева ему выделили четверть десятины земли для строительства униатской церкви, которая и была возведена сторонниками владыки в рекордно короткие сроки. По указанию ЦР легализуется деятельность генерального викария униатов в Киеве, дается разрешение на организацию парафий в Одессе, Екатеринославе, Виннице, Каменце-Подольском.

Но эта открытая, официальная деятельность забирала у деятельного Шептицкого только часть времени. Особую активность он проявил как духовный шеф и наставник обеих организаций, созданных австро-немецкой разведкой — «Союза освобождения Украины» и «Главной Украинской Рады». В это же время владыка создает сеть секретной агентуры в Надднепрянской Украине, проводит тайные совещания с влиятельными деятелями Центральной Рады на тему об устройстве будущей «самостоятельной» державы; выступает (как знакомо!) с проектом создания «украинского патриархата», который по его мнению, должен был стать духовной основой «украинской державности».

Вернувшись в Петроград, Шептицкий пытается добиться от Временного правительства права на легализацию «униатской церкви в пределах всей России». Одновременно пытается вести переговоры с представителями русского православия о том, не будет ли возможности в условиях революции «приблизить православную церковь к католической». Правда, вести эти переговоры на равных митрополиту мешало одно обстоятельство: он не имел на руках секретного акта, которым Ватикан уполномочил его действовать в пределах всей России. Этот документ лежал в архивах российской контрразведки. Однако с помощью своих влиятельных друзей и некоторых приверженцев из Временного правительства владыке удалось достать не только этот ценный документ, но и большинство бумаг, изъятых у него из львовского тайника во время войны.

Едва легализовав свою деятельность, Шептицкий тут же, без согласия Временного правительства, созывает в Петрограде так называемый «собор униатских деятелей в России».

По завершении этого мероприятия владыка обратился к Временному правительству с официальным заявлением, где указал: «Со времен Петра Великого Россия неуклонно приближается к западной культуре, и это для нее является не вредным, а наоборот — полезным. Несмотря на то, что Россия использует достижения западной культуры, она и далее до сих пор является русским государством. Одно дело не завершено до сих пор, а именно: церковное. Никто не разобрался до сих пор в вопросе, — приближение к западной церкви связано для России с пользой или вредом. Если это дело рассмотреть всесторонне, можно убедиться, что для России не будет никакой опасности от приближения к западной церкви…» После этого Временное првительство не только легализовало греко-католичнскую церковь в России, но и стала приглашать Шептицкого на все официальные совещания по церковным вопросам.

И все же владыка оставался представителем враждебной державы… Чтобы тем временем облегчить его положение, австрийское правительство устроило провокационный розыгрыш. Военный суд приговорил к смертной казни православного священника Рыжова, настоятеля церквей в Праге и Карлсбаде, якобы как «русского шпиона». А через прессу австрийцы дали понять российскому правительству, что отменят решение, если Шептицкий выедет в какую-нибудь нейтральную страну. Временное правительство не только поспешило срочно выдать Шептицкому все необходимые для выезда документы, но и предоставило правительственный вагон. 9 июля 1917 года он прибыл в столицу нейтральной Швеции.

Оказавшись там, Шептицкий пишет на имя министра иностранных дел детальную секретную записку о состоянии дел в революционных России и Украине, а также просит разрешения посетить Рим. Тем временем к нему прибывает ряд «надежных людей» из СОУ («Союза освобождения Украины»). Стоит также учитывать, что именно в Швеции размещался имевший самые тесные отношения с СОУ «Институт изучения социальных последствий войны», который в странах Антанты называли немецким шпионским центром. После инструктажа у митрополита «надежные» люди были направлены в революционную Украину в качестве резидентов разведки…

Наконец, Шептицкого торжественно встретили в Вене. Через несколько дней его пригласил к себе император Карл I и наградил Большим крестом ордена Леопольда с военным отличием. Но на этом торжества не закончились. По дороге из Вены во Львов всем приходским священникам и местным светским властям было приказано прибывать на станции, которые будет проезжать митрополит, для того чтобы отдать ему соответствующие почести. С наибольшей помпой Шептицкого встречали во Львове, где для этого были соданы соответствующие комитеты, печатались газеты, провозглашались проповеди. На церемонию встречи Шептицкого монарх прислал своего личного представителя Вильгельма Габсбурга, известного впоследствии под опереточным именем Василя Вышиваного, «кандидата на украинский трон».

В львовской газете «Дело» о приезде митрополита сообщалось так: «Тепер приїздить він до Львова на свій престол. Тут чекає на нього не лише величава привітна маніфестація, підготовлена заходами закладеного з цією метою комітету, але також нове найвище визнання: при в’їзді в митрополичу столицю має його повітати від імені монарха член династії — архікнязь Вільгельм. Очевидячки, що найвище визнання для митрополита Шептицького є рівночасно визнання для українського народу Габсбурзької монархії, заповіддю його ліпшої будучини під скіпетром Карла І».

Доклад Шептицкого о ситуации в России и Украине вызвал сенсацию в Ватикане. Выполняя приказ Бенедикта XV, конгрегация по чрезвычайным церковным делам анализировала положение церкви в Российской империи с политической точки зрения, конгрегация по пропаганде веры разрабатывала планы обращения россиян и украинцев в католицизм; консисторская конгрегация, своего рода отдел кадров Ватикана, готовила кандидатов для «апостолизации» территорий Российской империи.

Но тут 25 октября (7 ноября) 1917 года Временное правительство было свергнуто. Государственная власть в России перешла в руки Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов.

Тогда Габсбургская империя сосредоточила свое внимание на Украине. Вена с воодушевлением восприняла подписание Центральной Радой сепаратного мира с кайзеровской Германией. Об этом свидетельствует письмо Карла I главе делегации Австро-Венгрии на переговорах — графу Чернину: «Глубоко взволнован и обрадован известием о подписании мира с Украиной, выражаю вам от всего сердца свою благодарность за целенаправленный и успешный труд».

Через несколько недель владыка уже выступал в австрийском парламенте, где уверял всех, что «украинцы смогут лучше всего обеспечить свое национальное развитие только под крыльями Габсбургской империи».

Митрополит Шептицкий считал, что даже после того, как немцы «трагически» оставили земли Украины, еще не все утеряно. Гетмана сместили, но власть попала в руки «національних елементів». «Важливо те, — писал митрополит Шептицкий, — що уряд Директорії не залишився осторонь і церковної справи. 1 січня 1919 року цей уряд оголосив закон про автокефалію української православної церкви, наслідки якого матимуть для нас велике значення. Закон про автокефалію кладе край згубному впливові на Україні з боку російського православ’я. Але виняткове значення для нас має таке питання: за нашою порадою український уряд Директорії вирішив порушити клопотання перед апостольським престолом про встановлення дипломатичних стосунків…»

Докладывал Шептицкий папе римскому и об «Акте злуки». «Керуючись інтересами святої нашої церкви, — сообщал папе Шептицкий, — я дав благословення і на оголошення акту про з’єднання України, хоч і вважав це з’єднання передчасним. Треба було вичекати, поки на Україні буде повністю зліквідована загроза більшовизму і зміцніє влада здорових українських національних сил… У справі створення української державності поки що не доводиться жалкувати за жодним кроком, що я зробив у вихорі подій, може, і не завжди обережно, але завжди з єдиною метою сприяти поступуванню нашої святої церкви. Про це свідчить таке виняткової ваги секретне повідомлення з Києва, щойно мною одержане: «Скоро, скоро на Україні восторжествує унія. Українські державні провідники, прагнучи відгородити Україну від згубного впливу Москви, обмірковують питання про введення унії урядовим порядком згори, шляхом створення українського патріархату. На патріарха всієї України буде покликано вашу екселенцію… (то есть Шептицкого — М. Б.)»

Директория во главе с Винниченко и Петлюрой поспешила установить с Ватиканом дипломатические отношения. Послом от Директории в папскую столицу поехал друг митрополита, магнат граф Михаил Тышкевич, представитель высших кругов польской аристократии.

Владыка не ошибся, докладывая о готовности дорвавшихся до власти националистов ввести унию и назначить самого Шептицкого «патриархом всея Украины». Это подтверждает и рассказ бывшего премьер-министра Директории Владимира Чеховского:

«У Директорії і в її уряді не було розбіжностей у тому, як розв’язати церковну проблему на Україні. Всі сходились на тому, що нам необхідно зробити церкву автокефальною. Проте в цьому питанні ми натрапили на великий спротив православних епіскопів України. В 1918 році собор епіскопів України категорично висловився проти автокефалії української православної церкви, заявивши про свою вірність новообраному всеросійському патріархові. З огляду на це уряд Директорії вирішив ввести автокефалію державним законом. Державний акт про автокефалію ми оголосили в Києві 1 січня 1919 року, зазначивши, що українська автокефальна церква з її духовною ієрархією ні в якій залежності від патріарха всея Русі не стоїть. Але православні епіскопи України ігнорували державний акт про автокефалію. В зв’язку з цим в урядових колах Директорії у декого виникла ідея створення українського патріархату з покликанням на патріарха львівського митрополита Шептицького. Розуміється, по суті мова йшла про введення унії, але слово унія якось випадало у тих, хто обстоював ідею створення українського патріархату на чолі з Шептицьким. А обстоювали цю ідею наші брати галичани — урядові представники ЗУНР, яких з часу договору у Фастові понаїздило в Київ багато. Особливо відзначався в цьому галицький діяч Лонгин Цегельський, який після з’єднання ЗУНР з УНР увійшов в уряд Директорії як заступник міністра закордонних справ… Ідеєю створення українського патріархату на чолі з Шептицьким, тобто введенням унії, були захоплені і Петлюра, і Винниченко, які вбачали в цьому найкращий засіб позбутися впливу «чорносотенного російського православного духовенства».

Именно «галицький діяч» Лонгин Цегельский, который работал в созданном австрийской разведкой «Союзе освобождения Украины», уже в качестве заместителя министра иностранных дел Директории настойчиво рекомендовал направить послом в Ватикан друга Шептицкого, Тышкевича, что и было исполнено.

Почти через 20 лет в своем панегирике Шептицкому, изданном в 1937 году в Филадельфии, Цегельский сделал ценное признание: «Українські державні провідники думали над введенням унії згори, з уряду, по всій Україні та над покликанням митрополита Андрія на патріарха всієї України. Унією вони думали раз і назавжди відгородити Україну від Москви й азійства, наблизити її до Заходу і до його культури».

Цегельский приводит запись своего разговора с главой Директории, Винниченко, от 19 декабря 1918 года. Вот отрывок из этого диалога:

«— А що ви сказали б на те, якби ми забрали Шептицького до Києва на митрополита всієї України?

— Шептицький на православного митрополита не піде, — відказав я.

— На якого там православного!.. Очевидно, що на уніатського. Православ’я скасуємо. Це ж воно нас завело під царя східного, православного, то воно проводило обмосковлення України. Православ’я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша унія добра для відрізнення і від Польщі, і від Москви. Уніат із природи стає українцем. Скличемо синод єпіскопів, архімандритів та представників мирян з України і порадимо їм прийняти унію, а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємося з Римом, щоб його зробив патріархом України. Чи не добре це звучить?.. Ви думаєте — я жартую?..

У душі я радів цьому планові,— продолжает Цегельский, — та все-таки висловив побоювання щодо труднощів із православним духовенством та з протиуніатським наставленням, створеним і культивованим Москвою.

— Єрунда! — гарячився Винниченко. — Це — революція, і все старе ломиться. А хто незгідний, нехай посміє… Заарештуємо яких два-три десятки заїлих старозаконників, збавимо парафії і хліба цього чи того, то решта присяде. А український сантимент доконає решти. Відгородимо Україну муром унії від Москви раз назавжди».

Комментарии, как говорится, здесь излишни. Увы, сегодня слышим призывы, словно под копирку списанные с речей бездарных демагогов, 90 лет назад ввергнувших Украину в братоубийственную рознь.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.