ЧАСТИНА II

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

ЧАСТИНА II

ПРИХІД ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

Наступного дня — чутка, що Червона армія вже в Галичі. Люди натовпами йдуть подивитися на своїх визволителів. Приєднався і я до гурту. Приходимо до міста. Тут усі вулиці забиті величезними танками. Підходимо до танків, з них виглядають танкісти — якісь сумні утомлені обличчя. Питаємо їх, як їм живеться під радянською владою, але вони не хотять з нами говорити. По хіднику ходить військовий і відганяє людей, щоб не підступали близько до танків. Але люди вперто намагаються завести з танкістами розмову. Підходимо до одного танка і питаємо, з якої він області. «З Кам`янець-Подільської області,

— оглянувся кругом і тихо сказав: — Поживете — самі побачите». Ми не могли зрозуміти, чому таке ставлення, небажання говорити з людьми. І ось бачимо, що коло одного танка зібралася купка людей, а військовий старшина розказує, яке щасливе життя в колгоспі, як заможно люди живуть, що на заводі робітник заробляє тисячу рублів, тютюну сади собі скільки хочеш, податки ніхто не платить.

Люди радіють, що дочекалися такого щасливого життя. Адже за Польщі не було де заробити навіть на сіль, а на цукор мало хто міг собі дозволити. Податки були великі, а платити нічим, забирали останню корову за податок. А тут тисяча рублів на місяць! Як не радіти? Люди вірили і почувалися щасливими, що дочекалися радянської влади. І ось заїхала ця «армія-визволительська» до села. Дуже нещасний вигляд був у тих вояків: бідна уніформа, чоботи не чищені, без підборів, самі виснажені, наче роки воювали. Старшина приходить до новообраного голови і наказує зібрати для армії стільки-то буханок хліба. Голова розіслав активістів по селі збирати хліб для армії. Люди здивовані, питають, що, у вас немає хліба. Хліб у нас є, та не підвезли, бо транспорт ще не лагоджений. У вас вузькі рейки, наші паровози не можуть по них їхати. Люди нанесли до фільварку гори хліба, молока, вітають армію, дякують, що нас визволила з-під панської Польщі.

Ввечері зігнали ціле село на мітинґ до читальні. Заходжу і я туди, бачу на стінах портрети Сталіна, Леніна, Ворошилова, Берії, Молотова й інших радянських вождів. На сцену виходить старший лейтенант товариш Серґутін і починає промову: «Да здравствует непереможна, доблесна Красна армія, що вас визволила від панського іґа!»

Люди кричать, як божевільні: «Хай живе Красна армія! Хай живе великий наш вождь і учитель всіх трудящих товариш Сталін! Ура! Ура!»

Всі як подуріли — кричать, плещуть. Я побачив, як легко можна загіпнотизувати масу. Коли вже люди накричалися, стало тихо. Починає т. Серґутін розказувати, як то ми гірко жили, як капіталісти експлуатували робітників, як селяни тяжко працювали на куркуля. Тепер будете вільні під сонцем сталінської конституції. В нас народ живе весело, щасливий без турбот, бо нема капіталістів, які експлуатували народ, у нас усі працюють за принципом: хто не працює, той не їсть.

Коли вже наговорився товариш Серґутін, на сцену виходить старший лейтенант товариш Пєшкін і починає: «Здраствуйте, товариші! Хай живе товариш Сталін! Хай живе Червона армія, що вас визволила!» Дальше говорив про силу Червоної армії: «Наша доблесна, непереможна армія. Де вступить нога радянського солдата, назад ніколи не вернеться, наша армія не зупиниться, поки не визволить усіх робочих і крестьян. Як визволять Европу, підемо до Америки визволяти американських робітників». «А куди ж подінуться капіталісти? » — питає хтось із публіки. «Ми їх усіх у воду». І був би хто знає як довго говорив, але люди вже втомилися слухати байки незрозумілою для них мовою і ніхто не збирався йти визволяти американських робітників. Люди хотіли почути, коли будуть ділити панську землю. Хтось із публіки просить, щоб говорив по-українськи, бо люди не розуміють по-руски. «Я не розумію українського язика, бо я з Москви, але в нас єсть українець з Києва, він говорить по-українськи, от ми його покличемо. Товариш Степанченко, давай на сцену». На сцену виходить здоровий козарлюга, лейтенант Степанченко, і почав промову: «Здраствуйте, товариші! Хай живе Червона армія! Хай живе товариш Сталін! Вождь світового пролетаряту! Хай жиють вожді Радянського Союзу! Ура! Ура! Ура!»

Коли люди вже затихли, товариш Степанченко почав розказувати, яке то щасливе життя в країні соціалізму, під сонцем сталінської конституції: «Наша страна — страна героїв соціалістичного труда, в нас є орденоносці: Олексій Стаханов, Марія Демченко. В нас у колгоспі є ударниці, що дають країні по сорок літрів молока від одної корови, двадцятеро поросят від одної свиноматки».

Люди слухають і радісно поглядають одні на других, щасливі, що дожили такого щасливого життя. Хто такий Стаханов, Марія Демченко й ударниці, за що дають ордени, то їх не цікавить. Для них лиш одна думка — коли будуть ділити панські лани? Питають Степаненка, скільки землі на одного госпорадя? Степаненко відповідає, що в нас нема приватних господарств, у нас селяни працюють всі разом у колгоспі. Колгоспник заробляє п`ять кілограмів пшениці за один трудодень, має право мати хату, присадибну ділянку землі, двадцять сотих, одну корову, одну свинку і курей. До колгоспу треба віддати всю землю, коней і весь сільськогосподарський реманент. У колгоспі життя заможне, і всі живуть щасливо. Люди слухають, яке життя в колгоспі, посумніли і сумно поглядають одні на других. Хто із публіки питає: «Товаришу Степаненко, чи то примусово йти до колгоспу, чи добровільно?» «До колгоспу йти не примусово, але обов`язково. А тому не можна мати дві корови, лише одну. Як колгоспник буде багатий, то він не піде працювати до колгоспу», — каже Степаненко. «А що роблять колгоспники взимі?» — «Нічого. Сьомечко турублять». Більше вже ніхто нічого не питав.

Так, як напочатку люди раділи, так нараз посумніли. Кожний гадав, як розділять панські лани, то буде господарем, а то треба віддати і той шматок землі, що мали, і коня, і навіть граблі. Не подобався людям такий колгосп. Старші люди невеселі розійшлися домів, а молоді лишилися на танці. Десь появилися музиканти. «Грай комаринського!» — кличуть солдати. Місцеві музиканти комаринського не знають, але як почали солдати свистати, співати — і скомпонували комаринського. Цілу ніч дівчата танцювали з солдатами, співали «Катюшу», трьох танкістів танцювали до рана. Не спалося вдома їхнім батькам, їх коло серця щось пекло, щось тиснуло в грудях. Як же так? Вони раділи, що прийшли єдинокровні брати, визволили від польських панів, що нарешті будуть господарями на своїй землі. А тут на тобі — треба віддати і той шматок землі, що маєш. Мусиш віддати коня і весь реманент, не можеш мати більше, як одну корову. Треба бути наймитом у колгоспі, це ж нова кріпаччина.

Коли ж сповниться пророцтво Івана Франка: Коли ти вольний власний лан оратимеш — властивець свого труду, у власнім краю сам свій пан?

Кожний вечір у селі — мітинґ, у газетах оголосили, що Західна Україна має проголосувати, чи хоче приєднатися до радянської України, чи до Німеччини. Були такі наївні люди, що повірили в провокацію.

В неділю зігнали ціле село коло громадського будинку. Оголосили, що сьогоді люди мають вибрати делеґата, який має поїхати до Львова і голосувати за приєднання до радянської України або до Німеччини. Висунули мою кандидатуру, але голова президії цю пропозицію відхилив. Вибрали Петра Литвина. Після цих зборів НКВД почали з’ясовувати, хто такий Дрогомирецький. Знайшлися такі, що наговорили, що Дрогомирецький націоналіст. Не пам`ятаю вже дати, але був то понеділок після недільних виборів. Пізно ввечері під’їжджає під хату машина. Заходять два енкаведисти і два міліціянти, мої шкільні товариші.

Енкаведист питає: «Ви Іван Дрогомирецький?» «Так», — кажу. «Ви сиділи за бувшої Польщі в тюрмі?» «Так, — кажу, — сидів». «То будете ще сидіти». — «Жартуєте?» «Ето не шутки. Ми маємо письмо від прокурора, наказ вас арештувати». «За що?» — питаю. «Ми не знаємо. Там розберуться, єслі не віноват, отпустят домой, а віноват — плохо будєт».

Ось так і закінчилась моя воля. Забрали мене в машину і повезли до Станиславова. Отак визволили єдинокровні брати.

У СТАНИСЛАВСЬКІЙ ТЮРМІ

Темної ночі завезли мене до тюрми у Станиславові. Третій раз сюди попадаю і не знаю, за що. О, доле моя! Невже мені судилося ціле життя провести у в’язницях? Страшна розпука огорнула мою Душу.

Завели мене до кімнати і передали іншим енкаведистам. Ті поглянули на мене зі злобою. Один з них записав усі відомості: прізвище, ім’я, по батькові, рік народження. Потім зробили обшук

— забрали поясок, шалик та шнурівки від черевиків. Ранком обстригли волосся і завели до великої камери.

Серед камери — стіл, лавки, попід стінами — ліжка. При столі сиділи шість польських поліцаїв в уніформах і один цивільний — високий, уже немолодий чоловік з патріяршою бородою. Всі говорили по-польськи, розпитували мене, звідки я і за що сюди потрапив. Оцей цивільний з бородою представився. Сказав, що він є грабя (граф) Дідушицький, доктор економії, викладав у Львівському університеті економію. Ті решту були станиславівські поліцаї.

От в яке товариство я попав.

Поліцаї питали, що діється на волі, всі вони говорили по-польськи, я до них по-українськи. Як пізніше виявилося, багато з них знали українську мову і говорили по-українськи. Але я не міг говорити ніякою мовою: мене огорнула тривога, що я не тільки не міг говорити, а навіть дихати було тяжко, в роті було сухо, серце щеміло, щось стискало груди. Тільки одна думка — чому я не пішов на Захід? Пропало моє життя, хоч я не чув за собою ніякої вини супроти радянської влади, але не мав уже надії, що вийду на волю.

В такій розпуці я поклав свій вузлик під стіною на ліжко і ходив по камері від стіни до стіни, як запаморочений, цілий день. І був би так ходив хтозна як довго, але під вечір принесли якусь баланду на вечерю, всі накинулися на ту баланду, як голодні вовки. Я ще не був виголоджений, але за цілий день проголоднівся. Пішов у куток до свого вузлика, витяг хліб і варені яйця і почав їсти. До мене підходить пан грабя, став біля мене і жадібно поглядає на мій вузлик і починає розмову, питає, за що пана арештували? Пан же ж українець, а тепер український уряд. Не знаю, кажу.

Далі Дідушицький розповідав, як то він у 1920 році в ранзі підполковника разом з Пілсудським ішов на Київ проти большевиків, був ранений, показує знак на нозі. Пілсудський хотів помогти Петлюрі створити державу, але українці не хотіли, пішли з большевиками.

Отак грабя розговорився і раптом благаючим тоном звертається до мене: «Пане дроґі, чи муґ би пан офяроваць єдно яйко, єстем бардзо ґлодни (пане дорогий, чи міг би пан жертвувати мені одне яйце, я дуже голодний)». Я не міг відмовити і дав йому одне яйце. Грабя був дуже вдячний. А я побачив, як голод може людину покорити незалежно з якого походження.. По вечері грабя дуже цікаво розповідав про життя в інших країнах. Він об`їхав цілий світ. Був у Америці, Японії, був в Україні на той час, коли будували на Дніпрі електричну станцію. Розказував, яке убоге життя в Україні. Цікаво було чути про життя в Америці.

Десь в годині одинадцятій почався в тюрмі рух, чути дзвенькіт ключів. В’язнів викликають на допит. Відкриваються двері і до нашої камери. Енкаведист питає: «Кто здесь на букву Д?» Я зголосився. «Нет». Зголосився Дідушицький. «Давай пашли». Пішов Дідушицький... Повернувся над ранок ледве живий.

Вікна з нашої камери виходили на північ, на тюремне подвір’я. Цілими ночами було чути, як гули мотори, щоб заглушити постріли. І так кожну жахливу ніч мого перебування у в`язниці. Вдень судили, вночі — стріляли. Багато тих, кого викликали на допити, більше не поверталися. Наступного дня забрали в камері стіл, лавки і ліжка. За пару годин заганяють до камери кільканадцять людей. Були між ними військові старшини, високі урядовці. Всі — поляки. Пізніше привели двох українців: один — уже старший, а другий молодий.

Старшого арештували за те, що радив сусідові не йти голосувати. А він доніс. Селянин у великій розпуці. Два роки, як повернувся з Америки. Там понад двадцять літ тяжко працював, заробив трохи грошей, купив трохи землі, збудував хату, думав, що буде господарювати на рідній землі. А тут тюрма. За що?

Другий українець, молодий ще чоловік з Калуша на прізвище Гринчук, арештований за те, що, будучи членом комуністичної партії Західної України, був арештований польською поліцією і видав товаришів.

По обіді викликали поліцая. За якусь годину поліцай вертається заплаканий. Товариші питають: «Франек, цо єст?» «Кара смерці», — відповідає поліцай. Його засудили до розстрілу, бо одна жидівка свідчила, що він розганяв робітничі збори. Сказали йому, що має право просити в Сталіна помилування, дали йому папір і олівець. За декілька хвилин на коридорі під охороною сторожа написав просьбу до Сталіна і чекає — може, помилують. Але такі просьби йшли відразу у смітник. Наступного вечора бідолаху викликали, і більше ми його не бачили.

Того вечора і мене викликали на допит. Прикордонник (тюрму охороняли прикордонники) завів мене до кімнати, де за столом сидів енкаведист, старший лейтенант. Питає: как фамілія, імя і по батькові? Далі питав: скільки батько має гектарів землі, скільки коней, чи були в батька наймити. Мовляв, треба говорити правду, інакше буде гірше для мене. Вони і так усе взнають. Я розказав правду.

«Так Ваш отець — середняк, а середняк — наш. Єсли ти будеш наш — получиш хорошую роботу, тисячу рублей в місяць, но если окажешся врагом, солнце греть тебя не будєт». — «Чого я мав би бути ворогом? Я щасливий, що житиму в радянській Україні». — «Ну да єто хорошо. Тепер ти розкажи, що делал й с ким имел связь. Кто бил твоїм руководителем?» Я йому пояснюю, що до ОУН не належав. «Как же «не належав»? За что бил осужден польським судом? Ми знаєм, что ти бил руководітель националистической партиї». «То неправда», — відповідаю. «Как же неправда? Даром на шесть лет в тюрму не саджають». «Мене судили за поширення листівок проти польської мови в школі». «Значить, распространял листовки». «Так», — кажу.

І тут слідчого кудись покликали. Так закінчився перший допит. Конвой мене завів до камери, де вже було стільки людей, що пройти було неможливо. Всі лежали на підлозі в одязі, ніхто не роздягався. Цілу ніч світилося ясне світло.

Наступного дня знову викликають двох поліцаїв і знову та сама історія: смертна кара, клопотання про помилування...

Ввечері покликали на допит того українця, що приїхав з Америки (прізвище не пам’ятаю). П’ять днів його не було. На шостий — приходить напівживий. Розповів, що був у глибокому підвалі, в темній камері. Закрили його до такої «скрині», що можна було тільки стояти, сісти неможливо. П’ять діб там простояв на ногах, їсти давали раз на два дні шматок хліба і чисту воду. Чоловік був у страшному розпачі.

Щодня викликали когось на суд, на очні ставки зі свідками, викликали і стукачів. Постійно приводили все нових людей з волі. Багато було поляків, тих, що намагалися перейти границю до Румунії. В Станіславі їх арештували і посадили до тюрми. Одного дня привели дев’ять молодих хлопців із Закарпаття. Вони розповідали, коли Червона армія визволила Західну Україну, то на Закарпатті ходили комуністичні аґенти і намовляли молодих хлопців переходити до Західної України. Там дадуть по п’ятнадцять гектарів землі, по дві корови, і вони будуть господарями. Були такі, що повірили і пішли. Щойно перейшли кордон, відразу були арештовані. Тримали їх у Сколому в бараках, а звідти приводили групами до тюрми в Станіславі. Тут їх перевірили, чи хтось з них не був у січовиках. Наступного дня привели ще одного в’язня. Він говорив, що сам із Закарпаття, був січовиком, називається Федорович. Я відразу зорієнтувався, що то провокатор і попередив хлопців, щоб уважали. Це можна було зрозуміти з його мови і поведінки. Закарпатця відразу пізнаєте по вимові букви «л», де б він не був.

В камери напхали так багато людей, що не було куди ворухнутися, треба було стояти цілий день на ногах. Одного дня привели до камери директора української гімназії в Станиславові п. Глушка. Щораз більше арештовували українців. Одного дня привезли Івана Когута з Рогатина, колишнього посла до польського сейму від Радикальної партії. Потім ще одного українця — Олексу Коривого з Крилоса, мого знайомого з волі, потім ще більше, яких уже не пам’ятаю.

Серед маси поляків ми збиралися групкою українців. Краще стали почуватися. Директор Глушко мав веселу вдачу і нас підбадьорював, підтримував на дусі. Він колишній сотник Української армії, розповідав ріжні воєнні пригоди. Але нас пригнічувала безнадія. Кожної ночі кудись викликали, не знати куди, одні вертають, другі ні. Пізніше ми довідалися, що одних стріляли на місці, інших без суду вивозили на Сибір.

У камері було нестерпно тяжко. Цілими днями ми стояли, бо сісти на підлогу не було місця. Найважче — перебути ніч. Вночі ми сідали, розкладали ноги, між ногами сідав другий, третій і так далі від стіни до стіни. І так сиділи цілу ніч при яскравому світлі. А до того ще й воші кусали. Антисанітарія страшна. Від такого сидження на твердій підлозі на стегнах поробилися рани, що дуже боліли.

Щодня — якась подія. Одного дня перед полуднем викликають майора Єнджеєвського, колишнього аташе у Франції. На нім були гарні чоботи. За півгодини Єнджеєвський вертається без чобіт, у старих капцях. Вигляд у нього кумедний: в офіцерській уніформі, галіфе і подертих капцях. Всі питають, де чоботи. До мене підходить Гринчук, підсміхається і шепоче, що то він його роззув:

— Ти знаєш, чому його роззули? Він говорив капітанові Ковальському, що заховав у халявах доляри, я підслухав і сказав.

— То ти доніс? — питаю.

— Аякже. Досить, напанувалися.

Тепер мені стало ясно, чому Гринчука викликають днями кожного тижня та звідки він має махорку, а інколи в куточку гризе хліб. Кожного дня когось викликали на суд, одного дня викликали Івана Когута, за яких дві години Іван вертається дуже сумний. Глушко питає: «Ну що там, Іване?» Іван не говорить. По якомусь часі Іван тяжко зітхнув, похитав головою і сказав: «Двадцять років тяжких робіт». У мене аж мороз поза шкірою пішов:

— За що така кара?

— За те, що я в 1933 році на вічу говорив про голод на Україні. Свідки свідчили, і їм повірили.

Ми йому глибоко співчували. Самі не знали, що нас чекає, але нічого доброго не сподівалися. Директор Глушко Івана потішав: «Не журися, Іване, якось воно буде, Совєцький Союз не буде так довго існувати, мусить бути якась зміна».

Я до Глушка пошепки, кажу: «Вважайте, бо отой Гринчук і Федорович доносять все, що хто говорить.

Дуже тяжко переживали польські офіцери втрату держави. Вони не знали, яка доля їх чекає. Але всі спокійно переносили голод і нелюдські умови ув`язнення. Тільки грабя Дідушицький не міг терпіти голоду. Він, як дикий тигр, кидався на товаришів недолі, видирав той шматок хліба, що тримав нас при житті. Одного разу накинувся на жида і відібрав у нього хліб. Жид почав кричати:

— Цо пан робі, панє доктоже? Ґлодни єстем (Що пан робить пане докторе? Я голодний).

Всі ми голодні, але ми люди, не звірі. Жид був інтеліґентний чоловік, директор текстильної фабрики в Бєльську. Він доводив Дідушицькому, що це нелюдський вчинок, особливо для нього, людини такого стану. Ось коли я побачив, як голод міняє людину, незалежно від її освіти і походження.

Одного разу грабя питає вартового: «Товаришу, що з нами буде, що будете з нами робити?» — «Я тобі не товариш, ти заключонний».

— «А як маю до Вас звертатися? Гражданін, товаришу гражданін, коли будете нас стріляти?» — «Не бійся, встигнеш. Усіх стріляти не будуть, когось розстріляють, когось вивезуть на роботу. А там, як будеш добре працювати, получиш п’ятсот грамів хліба. Але треба виконати норму». От яка доля нас чекає. Ніхто не сподівався вийти на волю. Всі чекали, щоб найшвидше вивезли на роботу, аби одержати ті п’ятсот грамів хліба. Хоч не мали за собою ніякої провини.

Голод і страх перетворюють людину на раба.

Тепер я зрозумів, чому багато наших письменників мусило славословити своїх катів. Чому П. Тичина писав «Партія веде» «всіх панів до ’дної ями...», а М. Рильський — про сизокрилого орла. Не кожний може бути героєм, небагато людей може терпіти такі нелюдські фізичні й моральні тортури.

Отак, у безнадії, минали дні. Одних стріляли на місці, других вивозили у Сибір, на каторжні роботи, особливо тих, кому не могли довести ніякого злочину, їх судили заочно і вивозили на невизначений строк. Так було з багатьма польськими військовими. Я теж сподівався, що мене вивезуть без суду, бо не чув за собою ніякої вини.

Тривалий час на допит мене не викликали, та одного вечора покликали. Заходжу до кімнати, за столом сидять троє енкаведистів

— капітан і два лейтенанти, на столі лежить наган. Капітан — справжня потвора: голова довга, подібна до конячої, чорне волосся, підстрижене на щітку, що ще її видовжує, лице знищене віспою, цілі груди в орденах. Коли сидів — здавалось, що він високого зросту, а як встав — то був зовсім низький, ноги в нього були дуже короткі.

— Садись, — показав на стілець, сам дивиться в папери. — Как фамилия, имя, отчество?

Коли я відповів на всі питання, тоді він суворо:

— Ти являєшся руководителем националистической партиї. Признаєш?

— Ні, — кажу, — ніколи я не був ні в якій партії.

— Брешеш! — крикнув, — хто тебе навчив так брехати? Ми все знаєм, скажеш правду — тебе лучше, а нет — плохо будет, — і приложив наган мені до чола.

Я не перелякався і почав кричати: «За що мене мучите? Я нічим не завинив перед радянською владою. Стріляйте, я не боюся!»

Більше я не міг нічого говорити. Я цілий трусився.

А ця потвора каже:

— Успокойся, голубчик. Ми ещо не таких видали.

Потім запитав: «Ти знаєш Тимка Зіньковського?» — «Знаю». — «Хто он такой, такий придурковатий, што он дурной?» — «Анормальний», — кажу. «А Андрія Ількова знаєш?» — «Знаю». — «Хто он такий?» — «Такий самий, як Зіньковський». — «То у вас всі дураки». Потім знову мені погрожував і наполягав, щоб я признався, що я був провідником націоналістичної партії. Я заперечував. На тому допит закінчився.

Пізно вночі мене завели до камери, але до ранку я вже не міг заснути. Мене непокоїла думка, чому він питав про Зіньковського й Ількова? Зіньковський був суджений за Польщі разом зі мною, але в тюрмі перейшов до комуністів. Невже він на мене щось наговорив? Але при чому тут Ільків? Я з ним був у добрих відносинах. Це мене дуже тривожило. Я не міг заспокоїтись. Весь час я думав, що вони могли донести на мене. Під радянською владою я прожив один тиждень. Нікуди не виходив, ні з ким не говорив. Я був мов запаморочений. Щось тиснуло в грудях, в роті сухо. Цілий час одна думка, що вони могли на мене донести.

В камері ставало з кожним днем гірше. Виснажені люди падали з ніг. Найтяжче переживали молоді хлопці: польські військовики і хлопці із Закарпаття плакали, як діти.

Одного дня привели кількох поляків, одного я пізнав, він дивиться на мене, підходить і питає, чи я його пізнаю.

За Польщі він був заступником начальника тюрми в Станіславі, коли я там сидів. Тепер дивиться на мене переляканим, благальним поглядом і питає, чи, може, він зробив мені тоді якусь кривду і чи не буду я тепер про нього свідчити. Я його заспокоїв, що нічого злого я йому не зроблю. Так ми зустрілися, старі знайомі, але вже за інших обставин.

Інші поляки — то були урядовці Краківської залізничної станції. Вони пробували перейти кордон, до Румунії, їх арештували і привезли до Станіславської в`язниці. Ми розпитували їх, що тепер діється на волі і взагалі у світі. Виявляється — нічого доброго. Гітлер воює із західними державами, совіти напали на Фінляндію. При радянській владі, розповідають, життя дуже тяжке. Бракує харчів, одягу, арештують колишніх польських урядовців. Зі східних областей приїжджає багато всяких начальників і війська. В крамницях викупили все, що було. Міщани виносять на базар останню одежину, щоб виміняти в селах за харчі. Отак ми говорили, поки не посідали спати. Тільки влаштувалися, викликають мене до слідчого. На мені шкіра терпне від страху. Слідчий вже інший — старший лейтенант. Дозволив сісти, представився. Говорить по-українськи, сам українець і прізвище українське. Запропонував навіть цигарку. І знову ті самі питання. Коли записав усі формальності, питає, як я почуваюся в тюрмі, де кращі умови, в польській чи радянській тюрмі. Я не знав, що йому відповісти. В кожній тюрмі тяжко, особливо коли людина не чує за собою вини. Чи ви чуєтеся невинним? Я сказав, що не міг нічим завинити, бо всього тиждень прожив під радянською владою. А він:

— Якщо не винний, то пустять додому.

Мені стало легше на душі від цих слів. Далі розпитував, як жили українці під Польщею, чим займався, за що був ув’язнений. Я розповів, що помагав татові в господарстві, а засуджений був за те, що розповсюджував листівки проти навчання дітей в школі польською мовою.

«Хто вам давав ті листівки?» — «Листівки давав нам Іван Трощук».

— «Звідки він їх брав?» — «Не знаю». (Трощук був арештований разом зі мною, але його за пару днів звільнили, бо він ще в польській тюрмі перейшов на бік комуністів).

Слідчий наполягав, щоб я признався, що я належав до організації. Я йому пояснював, що то не була ніяка політична організація, а просто парубоцька: в кожному селі є старший парубок, так званий водирей, а всі молодші мусять його слухати, що він скаже, мусять виконувати. Таким старшим парубком був Іван Трощук. Якби він давав нам комуністичні листівки, то ми б їх теж поширювали, ми їх навіть не читали, ми не були політично свідомі, мені тоді виповнилося двадцять років.

— Скільки ж людині треба літ, щоб була свідомою? — питає слідчий.

— Це залежно яка в людини освіта. А ми, сільські хлопці, напівграмотні. Ніхто нас не виховував політично. Газет не читали, не мали ніякого світогляду.

Слідчий здивувався, що я знаю, що таке світогляд: «А тепер Ви знаєте, що таке світогляд?» — «Знаю». — «А який же у Вас світогляд?»

— «Ясно, що матеріялістичний». — «Ну да, ідеялістичний, ето сон, мара. Іван Пилипович, якщо людина знає, що таке світогляд, то людина все знає. Як же у Вас сформувався світогляд?»

Я йому розказав, що за чотири з половиною роки сидів з людьми різних політичних переконань, переважно з вищою освітою. Вони вели між собою дискусії на всякі теми. Я уважно прислухався до їх розмов і так збагачував себе знаннями. В тюрмі була бібліотека, я багато читав. Це його найбільше здивувало. Як же так? У в`язниці

— бібліотека? А коли я сказав, що в польській тюрмі політичні в’язні не працювали, що в бібліотеці було багато творів світової класики в перекладі на польську мову, що можна було отримувати книжки і газети з волі, то в це йому тяжко було повірити. Далі розпитував, яких авторів я читав українських, російських. Я перераховував: Шевченка, Франка, Коцюбинського, Стефаника, Кобилянську і багато інших, російських — Л. Толстого, Гоголя, Достоєвського, Чехова, Лєрмонтова і других.

— А з радянських письменників нічого не читали?

— Читав «Серце матки» Ґорького.

— Ето мать, хороша реч.

Потім слідчий цікавився, чи я не належав до ОУН, коли вийшов з тюрми. Я сказав, що ні. Коли я вийшов з тюрми, то я не хотів уже належати до ніякої партії, і ніхто мене не закликав.

Отак ми поговорили пару годин. Він усе запитував. Чи вірив він мені, не знаю, але розійшлися ми спокійно. Я повернувся до камери, та заснути не міг, мучила мене думка, що зі мною зроблять.

Одного дня кличуть мене вдень. Серце застигло. Я був певний, що на суд, бо вдень на допит не кличуть. Веде мене цивільний та ще й знайомий, з яким я сидів разом у польській тюрмі. Це був станіславський фризер (перукар) Ґрубер. Він сидів за комуністичні переконання. Ми пізнали один одного. Він так мене копнув, що я впав і покотився по сходах.

У суді, на коридорі біля дверей, бачу Зіньковсього та Ількова. Питаю, що вони тут роблять, але вони мовчать. Заходжу до кімнати. За столом сидить той самий слідчий, що останній раз мене допитував. Закликає Зіньковського і говорить: Тимофій Іванович, повторіть те, що ви сказали такого-то дня в Дубівцях про громадянина Дрогомирецького.

Зіньковський, побачивши мене, щось зам`явся. «Ви стверджували,

— каже слідчий, — що ви чули, як Дрогомирецький говорив, що Україна не є вільна, що Україна під московсько-жидівським чоботом, що скоро буде війна. Німеччина і Японія розіб’ють Радянський Союз, і Україна визволиться з-під більшовизму. Також Ви згадували, що Дрогомирецький вигнав Вас зі своєї хати і назвав Вас зрадником. Чи підтверджуєте тепер ті зізнання?» «Так», — каже Зіньковський.

Потім слідчий запитав, чи в нього не було зі мною якихось суперечок. Він сказав, що були. Слідчий запитав: чи то були суперечки на політичному чи особистому характері. На особистому, відповів Зіньковський.

Підписав і вийшов.

Потім покликали Ількова.

Слідчий питає, чи він підтверджує зізнання, що давав у Дубівцях про Дрогомирецького. Зізнання були ті самі, що і Зіньковського. Ільків мнеться і мовчить. Потім говорить, що він не пам’ятає, як то було, це Зіньковський йому говорив, що Дрогомирецький так казав, а сам від Дрогомирецького не чув. Ільків підписав свої зізнання і вийшов.

Я хотів задати свідкові питання, але слідчий не дозволив, сказав, що на суді буду питати.

Під час таких звинувачень я обливався то холодним, то гарячим потом.

Слідчий знову мене питав, що я на те скажу. Я сказав, що все це неправда, ніколи ніде ні перед ким такого я не говорив. Щось подібне я міг читати в газеті, але від себе я не міг такого говорити.

Слідчий далі мене запитував про Зіньковсього. Я сказав, що це людина незрівноважена, безхарактерна. За Польщі він був суджений за участь в ОУН. В тюрмі перейшов до КПЗУ. Як вийшов з тюрми, пішов до націоналістів, до Палієва у Львові. Що він там робив, я не знаю. Як приїжджав до села, то привозив брошури антирадянського змісту і поширював їх на селі. Паліїв — найбільший ворог Радянського Союзу, вів націоналістичну пропаґанду.

Слідчий щось собі записав, на цьому допит закінчився.

Як я пізніше довідався, поки Зіньковський доїхав поїздом додому, то НКВД вже було у нього в хаті. Забрали ті брошури, про які я говорив. Про це я довідався, коли вийшов на волю.

Після тих свідчень я був певний, що мене чекає двадцять літ заслання. Тепер я вже знаю — пропало моє життя.

О, доленько гірка! Повернувся до камери дуже пригніченим. Не бачу, що діється довкола, не можу навіть говорити.

За тиждень викликають мене вночі до слідчого. Слідчий сказав, що слідство закінчене. «Що ж тепер буде?» — питаю. «Тепер уже залежить від прокурора. Або будуть вас судити, або випустять на волю». Говорив, що вірить мені, що намагався вести слідство на мою користь, писав усе так, як я говорив. «Я Вам вірю, що Ви говорили правду, Ви виглядаєте на людину правдомовну».

Але надії на звільнення не мав. Думав, що маю говорити на суді, як боронитися. В такому стані я перебував два тижні: раз думаю, що засудять на двадцять років, а часом думаю, а може, випустять, але переважала думка, що прийдеться мучитися двадцять років. Одного дня оголосили, що сьогодні буде лавочка: можна купити хліб і дзиґарети. Перший раз за цілий час. Це трохи змінило настрій. Під вечір принесли цигарки, а хліба не було. Дуже ми розчарувалися, бо цілий день гострили зуби на той хліб. Але дарма. Я купив сто штук цигарок, закурив, аж голова закрутилась. Я ніколи перед тим не курив.

Пізно ввечері полягали спати. На підлозі вже було де лягти, бо багато людей вивезли без суду, а багато постріляли. Я лежав поруч з Олексою Кривим. Нараз відкриваються двері, і енкаведист називає моє прізвище. Сказав збирати речі. Я взяв куртку, попрощався з Олексою, дав йому жменю цигарок і вийшов на коридор. Це мене дуже стривожило. Бо як когось о цій порі викликають з речами, то або на розстріл, або на транспорт.

Енкаведист кудись відійшов. За короткий час приводить ще одного чоловіка в веселому настрою. Питаю, за що його арештували. Каже, що продав течку на чорному ринку, посидів місяць і йде додому. В мене шибнула думка, чого ж мене з ним звели, невже ж випустять? Вартовий кудись пропав, за пару хвилин повернувся і каже, що хотіли нас звільнити, але нема начальника, будемо чекати до рана. Я не можу собі усвідомити, чи дійсність, чи сон.

За короткий час той самий енкаведист приходить і каже, що начальник уже є і нас сьогодні звільняють. Серце в грудях сильніше забилося, дух перехопило. Невже направду воля?! Тяжко повірити, але хочеться. Заводить мене до начальника. В просторій кімнаті за столом сидить здоровань семітського типу, груди завішані орденами. Грізним голосом запитав моє прізвище, ім`я, по батькові. Потім — ти являєшся руководітелем націоналістичної партії. Я заперечив. Він гримнув на мене: «Ми все знаємо, тут написано!» В мене застигла кров у жилах, от тобі воля. Але що це? Подає мені довідку про звільнення. Енкаведист заводить мене в глибокий підвал до страшної камери. Оце, думаю, та стінка, під якою розстрілюють, отут буде мені кінець. Але енкаведист до мене:

— Слухай, ти ідеш додому. Дивись, не болтай язиком. Нічого ти не бачив, не знаєш, що тут робиться. Якщо скажеш одне слово, ми дізнаємось, у нас всюди є свої люди. Коли ще раз сюди попадеш, сонце гріти тебе не буде.

Вивів мене за браму і сказав: «Іди і більше сюди не попадай».

Вийшов я на вулицю. Це був кінець лютого. Відлига. Вже не дуже холодно. Що мені робити серед ночі? Чи йти на станцію і чекати до ранку на поїзд, чи йти пішки додому? Туди дві години ходу, а мені хочеться якнайшвидше. Йду. Щоб заспокоїти нерви, безперервно курю. За містом на дорозі ще багато снігу, але я пру з цілої сили. Взуття спадає, бо нема шнурівок. Я ступаю ногою в мокрий сніг, натягаю черевик і йду далі. Дійшов до Ямниці, думаю, може, зайти до якої хати і перебути до ранку. Але як можна серед ночі будити незнайомих людей? Йду далі. Наближаюся до Сільця. Вночі серед поля нічого не видно, тільки кругом біліється сніг, на небі сяють зорі, здалека чути гавкіт собак. При дорозі стоїть капличка, а в ній — статуя Божої Матері. Зайшов до каплички, помолився щиро, трохи перепочив і йду з вірою, що Мати Божа мене не опустить.

Попрямував далі через Сілець до Єзуполя. Залишилось перейти Дністер — і вже вдома. Збираю останні сили, може, дійду. Я вже дуже втомлений, нема сили, але намагаюся йти далі. Минув Єзупіль, і вже недалеко Дністра, не можу йти далі, ноги зів`яли, сідаю на сніг і думаю: який я дурний. Пережив такі страждання, а прийдеться замерзнути близько хати. Раптом чую десь недалеко дзвінок, хтось іде. Щораз ближче. З останніх сил встаю, стаю на дорозі. Коні зупиняються. Молодий чоловік питає польською мовою, хто я, куди йду, звідки. Я з Дубовець, вертаю з тюрми і вже не можу дійти додому.

Виявляється, він поляк-колоніст, відвозив до міста музикантів, а по дорозі, дякувати Богу, підібрав мене і привіз до своєї оселі. Я зайшов до хати. Його дружина ще не спала. Я розказав свою пригоду.

Вона питає, чи не голодний я? Дуже, кажу. Вона дала мені молока і шматок хліба. Я підкріпився, подякував господині за гостинність і вирушив далі. Дорога була вже недалека. На Дністрі був ще лід, я перейшов Дністер і попрямував до хати. Чим ближче до хати, то серце билося сильніше.

Надворі вже світало. Підходжу до хати і тремтячими руками стукаю в двері. Тато відчинив двері, побачивши мене, скрикнув від радості чи з подиву. Вся сім`я плакала від несподіваного щастя. Я мав жахливий вигляд: виснажений, п’ять місяців не голений, волосся нечесане. Скинув завошивлену одежу, помився, надів чисте білля і вперше за п’ять місяців по-людськи міг спати.

Я ще не виспався, як зійшлася рідня, сусіди, розпитували, як було в радянській тюрмі. Але я не кажу правди, кажу, що радянський суд справедливий: перевірили, що я не винний, і звільнили. Брат похитав головою і каже: «Не мусиш казати, видно по тобі». Ран на клубах я нікому не показував.

Виявляється, коли мене арештували, комендант міліції збирав підписи за моє звільнення в цілому селі, але замість мене звільнити з тюрми коменданта звільнили з праці. По звільненню з тюрми я нікуди з хати не виходив, казав, що я хворий, перестудився в дорозі з тюрми.

Одного дня заходить до мене знайомий з хутора. Олекса Килавець. Я здивувався, чого це він до мене завітав, адже ніколи він до мене не заходив. Розпитує, як у тюрмі, чи мені подобалася радянська влада. «В тюрмі, як в тюрмі. В’язниця — не санаторія, а радянська влада справедлива». Далі питає, чи не хотів би я тікати за кордон. Він може мені допомогти, в нього є рідня на кордоні. Вони мене переведуть. Я відчув, що це підісланий провокатор, і не помилився. Він багатьох хлопців видав у руки НКВД.

— Олексо, — кажу, — чого мені тікати за кордон? Я щасливий, що ми діждалися радянської влади, що позбулися польської неволі.

Чи він мені повірив, не знаю, але більше не з’являвся.

Цілу весну я просидів у хаті, нікуди не виходив. Вже трохи віджив, але весь час жив у страху.

Вже на початку сорокового року стали вивозити людей на Сибір. Першими вивезли польських колоністів, потім — куркулів і родини підпільників. Одного вечора заходить до мене мій сусід, Михайло Куцій, і щось хоче сказати віч-на-віч, але ти нікому не кажи, що то я тобі сказав. Розказує мені, що вчора ввечері Лобенко (політрук з району) скликав активістів і сказав, що треба зі села вивезти двадцять родин, давайте, товариші, будемо обсуждати, кого треба вивезти.

Ми всі сказали, що в нашому селі куркулів нема, більшість — малоземельні. Але Лобенко наполягав:

— У вас е підпільники, петлюрівці, коновальчики і всяка контра, ворожа радянській владі. Всіх їх треба вивезти, бо вони будуть шкодити будувати щасливе життя, будуть проти колгоспу.

Як почав на нас тиснути, ми мусили когось дати. Зробили список із сімнадцяти родин: ціла твоя сім`я, о. декан Медвіцький... Втікай мерщій.

— Михайле, — кажу, — не так легко тепер утекти. Уже запізно. Кордон так стережуть, що заєць не проскочить.

Тепер я жив у постійному страху. Ввечері лягав спати і не знав, що зі мною буде до ранку. Кожної ночі сподівався, що прийдуть: «Збирайся!» Але, на щастя, не встигли. Не вистарчало поїздів. Весь час ходили тривожні чутки, що серед ночі заїхали до якогось села і вивезли кільканадцять родин. Отаке-то було життя під сонцем сталінської конституції. Людей масово вивозили, арештовували переважно молодь. Окрім того, влаштовували народні суди на місцях. Вишукували в селі найменш свідомих, неосвічених, переважно жінок, і призначали їх народними суддями. Наказували кожного визнати винним. І вони визнавали, бо так вимагав прокурор.

Відбувалися такі судилища і в нашому селі. Приїхали з району прокурор і суддя. Посадили на сцені в читальні народних засідателів, отих неграмотних жінок.

Підсудними були директор радгоспу Колісник, двоє селян і один радгоспний робітник. Першого судять Колісника за шкідництво і саботаж, звинувачують у тому, що зірвав посівну кампанію, зморив коней так, що навесні падали, рогата худоба гинула з голоду.

Директор виправдовувася тим, що до радгоспу пригнали багато худоби тих людей, яких вивезли. Він не мав чим годувати, звертався до уряду, але йому сказали, треба шукати пашу на місці, в куркулів, треба потрусити куркуля. Куркуль заховав, треба було пошукати. Народні засідателі визнали Колісника винним, і суддя засудив директора радгоспу на п’ять років примусових робіт. Як вредителя селянсько-робітничої влади. Другого судять конюха Василя за те, що не хоче платити доярці Явдосі аліменти.

Василь доказує, що то не його дитина, бо тільки сім місяців, як він прийшов працювати до радгоспу і від того часу знає Явдоху. Але прокурор доказує, що хороша мати «вигріє» рибйонка за сім місяців. Присудили Василеві платити аліменти: дитина мусить мати батька.

Далі судять Гриця Запотічного за те, що зрубав берізку у своєму лісі. Гриць виправдовувався, що його ліс, мусив зрубати берізку, бо мерзли діти в хаті. Прокурор питає, чи знає Гриць сталінську конституцію.

— Не знаю, — каже Гриць.

— То Ви не хочете вчити сталінську конституцію?! Там написано, що всі ліси і води належать державі. Отже, Ви крали державне майно. Тому вимагаю суворого покарання.

І Гриця засудили на п`ять років примусових робіт і конфіскату майна.

Потім судять Андрія Піддубного, теж за те, що зрубав на своїй нивці берізку. Прокурор питає Андрія, чи він знає сталінську конституцію? «Аякже, певно що знаю», — каже Андрій. «То Ви знаєте конституцію і крали дерево з державного ліса, ви являєтеся відкритим ворогом робітничо-селянської держави». — «Та то ніякий ліс, то на кінці моєї нивки виросло три берізки, і я одну зрубав, бо не було чим в хаті запалити, а дров не було де купити». — «Тому що горожанин Піддубний знає конституцію і крав державне майно, являється відкритим ворогом Радянської держави. Тому жадаю строгого покарання горожанина Піддубного».

І засудили Андрія на п`ять років примусових робіт і конфіскату майна, так само, як Гриця, що не знав конституції.

Такі судилища відбувалися по всіх селах. В Єзуполі влаштували район, наїхало всяких комісарів: від заготзерна, заготскоту, освіти

і всяких п’яниць політруків, які забирали від селян останнє зерно, худобу, гарних дівчат і жінок.

Першими потерпіли ті господарі, що мали гарні доми і гарні коні. Кожний комісар мусив мати гарні коні і фірмана.

Як побачили в когось гарні коні, то на того господаря накладали такий податок, щоб не міг заплатити. Як хтось спромігся заплатити, то на другий день накладали другий раз такий, що вже не міг заплатити. Тоді його судили за те, що не розрахувався з державою, не заплатив державі податку. То була стандартна кара, голову родини засуджували на п`ять років примусових робіт і конфіскату майна. Родину виганяли з хати, і ніхто не смів прийняти до хати. Пізніше тих родин вивозили на Схід.

Отакі суди відбувалися по всіх селах. Найбільше мордували людей колгоспом. Кожні два—три дні активісти зганяють людей на мітинґ й аґітують, щоб записувалися до колгоспу. Але ні багатий, ні бідні колгоспу не хочуть. Одного дня, на початку весни 1941 року, зганяють ціле село до сільбуди (вже не читальня, а сільбуда). З району приїхав учасник революції, старший лейтенант товариш Лобода. Кілька годин читав і пояснював людям статут сільськогосподарської артілі. Нарешті сказав, що в колгоспі живуть всі заможно і щасливо, тільки злодієві і куркулеві немає в ньому місця.

Люди наслухалися про життя в колгоспі, сумно одні на других поглядають і помахують головами.

Лобода продовжує: «Мені не треба колгоспу, але колгосп мусить бути, бо так хоче народ, так хоче партія, так хоче великий наш вождь і учитель всіх трудящихся товариш Сталін. Ура, товариші!»

— Ура! Хай живе товариш Сталін!

Люди накричалися, потім затихли. Тоді Лобода питає: «В кого є які питання?» Один чоловік Микола Захарук, найбідніший в селі, встає і говорить: «Товариш Лобода, мені не подобається такий артіль». «Як назвисько? Ім’я і по батькові? Чому, товариш Захарук? Хіба Ви злодій чи куркуль?» — «Я не злодій і не куркуль, але не розумію, як то можна все віддати до колгоспу, навіть граблі, я гадав, як прийде радянська влада, розділять панську землю, мене зрівняють з багатшими, то і я буду господарем. Але як багатших мають рівнати зі мною, найбіднішим у селі, то така артіль мені не подобається». Більше запитів не було.

Ще того самого вечора приїхала з району ціла зграя енкаведистів і почалося: скликають акивістів, комсомольців, розпитують, хто такий Захарук, в якій антирадянській організації був, хто зааґітував його зірвати мітинґ, якому куркулеві продався і т. д. Не могли нічого знайти, щоб Захарука арештувати, але взяли вже його на «чорний список».

До колгоспу ніхто не вступав. За це Лободу відкликали. На його місце прибув старший лейтенант Лобенко. Цей організував у селі колгосп. Зібрав комсомольців і таких бідняків, що не мали ні кола, ні двора, не мали що втрачати. Забрали найкращу землю під колгоспний масив. Потім Лобенко почав викликати до себе тих господарів, що мали коней і відповідний реманент і знали, як на полі працювати. Цілими ночами Лобенко мучив людей, погрожував Сибіром, але вдалося намовити тільки одного господаря. Його вибрали головою колгоспу. Більше ніхто не хотів. З селян не хотіли вступати до колгоспу. Люди сподівалися, що скоро буде війна і радянській владі буде кінець.

Але Лобенко не давав нікому спокою, кожної ночі викликав по одному когось із господарів. Одної ночі викликав Гната Торбяка.

Цілу ніч його намовляв, але Гнат не здавався. Над раном Гнат повернувся додому, але заснути не міг, він ходив по подвір’ю, немов прощався зі своєю господаркою. Він не міг говорити, його тиснуло щось в грудях, коло серця щось пекло, він цілий трусився. Як же такі Віддати батьківську землю, коней, без яких не уявляв собі життя?! Цього пережити він не може.

До полудня рознеслася по селі вістка, що Гнат Торбяк помер. Замучив його Лобенко. Весною на колгоспне поле заїхав трактор. Землю зорали ще мокру. Сонце пригріло, земля засохла, як камінь. Ціле літо стояла пусткою, внаслідок чого весною наступного року (1942) люди голодували, кільканадцять осіб померли з голоду.

Народ ненавидів радянську владу, але всі мовчали, боялися. Голова сільради і комсомольці ходили ночами попід вікна, підслуховували, що люди говорять.

Дуже тяжке життя було під Польщею, але ніхто не боявся, що вивезуть на Сибір. Тепер, крім нужденного існування, — ще й страх. Люди думали: «Хай вже буде чорт, аби тільки не більшовики». І дочекалися чорта, може, ще гіршого, бо другий поневолювач хотів знищити цілий український народ.

* * *