Епілог

Як оповідає історична наука, Богдан Хмельницький почав шукати шляхів до зближення з московським самодержавством задовго до Переяславської ради. Розглядаючи сусідні держави як потенційних союзників у боротьбі з польською короною, гетьман просто не міг не розцінювати Московське царство як одного з таких союзників. Це легко зрозуміти, адже Московщина була православною країною, і цей факт для козацтва мав надзвичайно велику вагу. Крім того, після закінчення «смути», котра вразила Московську державу після смерті Івана IV Грозного, вона почала швидко набирати вагу у якості потужного гравця на теренах Східної Європи. Але чи потрібен був союз із Гетьманщиною Москві у 1648 році, коли Хмельницький спрямовував туди свої листи з проханням про допомогу? Як ми можемо бачити з наслідків переговорів, спроби провести які робилися Хмельницьким від початку війни з Польщею, в Третьому Римі досить прохолодно відносилися до можливого союзу з козаками. Тож не дивлячись на заяви сучасних лояльних до Росії політиків, не все так ясно й просто виглядає у відносинах двох «споріднених» народів — російського і українського, а саме — вперте небажання православного царя простягнути руку допомоги Україні, котра захлиналася в крові, намагаючись скинути ярмо польського католицького панства. Це небажання є фактом, котрий викликає багато запитань. На думку автора, пояснення тут просте: московське деспотичне самодержавство не бачило в народі Гетьманщини того «молодшого брата», котрим пізніше його нарекло. Не бачило союзника і в особі бунтівного чигиринського сотника. Адже чим було те саме самодержавство в Московській державі XVI–XVII сторіч? Втім як і пізніше… московський цар для простого народу був не просто царем. Він був «помазаником Божим», тобто істотою вищою за поняття простої людини, особою, котрій самим Богом призначено панувати над рештою населення. Натомість увесь народ Московської держави був лише рабами царя. І не лише прості селяни! Навіть бояри, тобто феодали Московського царства, вважалися рабами його величності. І цар міг за власним розсудом чинити з їхніми життями все, що йому заманеться. Тож не дивно, що у такій країні будь — який виступ проти влади вважався найважчим злочином. Йому надавалося забарвлення діяння гріховного, зверненого проти намісника Бога на землі, а отже й проти самого Бога. Зайве й казати, що це каралося жорстоко, і навіть після придушення подавалося підвладною державі церквою як факт чогось вищою мірою неправедного та єретичного — з анафемою, прокляттям й супровідними наслідками цього.

Давайте розглянемо тепер, чим з цієї точки зору займався Богдан Хмельницький, кинувши виклик Речі Посполитій і піднявши на війну проти влади десятки тисяч українських селян та міщанства? Людей, котрим, згідно з уявленнями московського самодержавства, самим Богом призначено служити своїм панам і мовчки терпіти наругу. Відповідь очевидна: вірогідно, у Москві скоріше були схильні підтримати Річ Посполиту у війні проти бунтівника Хмельницького, аніж православне козацьке військо у боротьбі з католицькою Польщею. І якщо Московське царство й не надало тієї допомоги полякам, то з міркувань далеких від дбання братерського народу про «молодшого брата», котрому загрожувала небезпека. Для Москви просто було вигідним ослаблення Речі Посполитої, котра загрожувала їй з заходу і була значно сильнішою за Московське царство у серединіХVII сторіччя.

Однак на початку 1654 року багато що змінилося у розподілі сил на європейській арені. За шість років війни, яку вів Хмельницький, він переріс рамки бунтівного ватажка, перетворившись на можновладця, котрого Олівер Кромвель називав «князем та самодержцем України». А козацтво продемонструвало свою спроможність збройною рукою домогтися права на власну державність. Позиції ж Речі Посполитої, навпаки, значно ослабли. Для Москви настав психологічний момент переосмислити своє відношення до Богдана Хмельницького і України, обернувши допомогу йому на власну користь. Україна була надто ласим шматком, аби у Кремлі не зрозуміли необхідності втрутитися у її справи. Отже, як ми бачили вище, 1 жовтня 1653 року Земський собор у Москві прийняв рішення про протекторат над Україною і надання військової допомоги Хмельницькому.

Козацька рада у Переяславі відбулася у січні 1654 року. Вона й закріпила остаточно рішення гетьмана й більшості козацької старшини йти під руку Москви. Всупереч прийнятому в Російській імперії, а пізніше в Радянському Союзі стереотипу про одноголосне бажання козацтва пов'язати свою долю з Москвою, присяга на вірність царю проходила зовсім не так гладко, як то намагалися представити потім радянські вчені. То в одному місці, то в іншому виникали осередки опору намаганням привести український люд до присяги московському цареві. Відомим фактом є відмова київського митрополита Сильвестра (Косова) приймати присягу, а з тією присягою і факт домінування Московської церкви над Українською. Разом з митрополитом відмовилась від визнання протекції уся верхівка Київської православної церкви і лише після досить жорсткого тиску лояльної до Москви козацької старшини митрополит і вище духовенство все ж таки прийняли присягу, як пише Самовидець, «за слізьми світа не бачачи». Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко. Не хотіли чути про протекцію Москви Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський (царських представників там навіть побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль. Не присягала Запорізька Січ. Проте ці виступи не змогли вплинути на рішення Хмельницького. Україна вперто простувала назустріч поневоленню і московському пануванню на її землях. Вже в березні 1654 року з'явилися так звані Березневі статті, у яких чітко проглядало відношення до рішень Переяславської ради з боку царських посіпак — договір між Хмельницьким і Московщиною розглядався не як договір про військовий союз, а як васальна залежність Козацької держави від московського царизму. З 11 пунктів тих статей більшість було складено саме в такому дусі. Стаття перша проголошувала, що хоч урядовці в українських містах мали бути з місцевого населення, прибутки, котрі вони отримували, мали надходити царським представникам. У другій статті проголошувалися ліміти, які повинні бути сплачені козацькій старшині з прибутків, отриманих з їхніх же земель. Стаття п'ята проголошувала, що козацький гетьман не має права зноситися з іноземними державами без дозволу царя, а у статті восьмій дозволялося московському війську перетнути кордон України і стати там. Стаття дев'ята проголошувала реєстр гетьманського війська у 60 тисяч козаків, надаючи таким чином царському уряду повноваження регулювати кількість гетьманського війська.

Війна з Польщею не припинилася і після укладення союзу України з Московщиною. Вже у серпні 1654 року почалися бойові дії на Смоленщині й у Білорусі, куди, за наказом Хмельницького, на допомогу московському війську вирушив ніжинський полковник Іван Золотаренко. Сам гетьман очолив полки, що виступали на Волинь, намагаючись потужним ударом звільнити північний захід України від поляків. За кілька тижнів після виходу, минувши Бердичів, полки Богдана Хмельницького вщент розбили поляків, котрі стояли табором між Острогом і Межиріччям. Далі війна перемістилася північніше й точилася головним чином на території Білорусі. Об'єднані війська Золотаренка і Олексія Михайловича Романова захопили міста Полоцьк, Могилів, Друю і Вітебськ. Смоленськ, панування поляків у якому було особливо болючим для Москви, протримався дещо довше. Лише після важкої тримісячної облоги українсько — московське військо примусило капітулювати його гарнізон. Польська армія при цьому зазнала значних втрат як вбитими й пораненими, так і полоненими.

Відповідь Речі Посполитої на похід Олексія Михайловича не забарилася. Вже восени війна продовжилася з новою силою, цього разу перемістившись в Україну. Польський король у черговий раз вчинив спробу відновити своє панування над Поділлям і Брацлавщиною, сповнений рішучості якщо й не повернути всі українські землі, то, принаймні, відкинути козаків за Дніпро і, надійно закріпившись на Правобережжі, готуватися до нової експансії і відновлення свого панування аж до кордонів Московського царства й Кримського ханства. Так це було чи ні, достеменно нам невідомо, але те, що над Брацлавщиною нависла цілком реальна загроза бути відірваною від Гетьманщини, швидко зрозуміли у Чигирині, Путивлі і навіть у Москві. Північний сусід отримував перші плоди своєї влади над Україною — йому пропонувалося пристати до боротьби, яку вже протягом семи років вело стікаюче кров'ю найкращих своїх синів козацтво. Що ж цар, миттєво заходився виконувати закріплену Переяславською радою і Березневими статтями угоду? Жодним чином! Україна знову залишалася сам на сам з ворогом, з тією лише різницею, що Кримське ханство, розгніване договором між Україною та Московським царством, розірвало свій союз з гетьманом і розпочало пошуки нових союзників у Варшаві. Вже у червні туди прибув посол Іслам—Ґерая Суліман — ага, який і передав Яну Казимиру лист хана. У листі обговорювався розподіл військових трофеїв, що їх Польща і Крим могли мати у разі перемоги. Іслам—Ґерай погоджувався віддати короні усі міста й землі, які зараз належали гетьману й царю, взамін прохав собі підкорені Іваном IV Казанське й Астраханське ханства. Такий розподіл, природно, не викликав жодних протиріч з боку короля, тим більше, що був підкріплений обіцянками хана відрядити сто тисяч війська на допомогу у майбутній війні. Тож на сеймовому засіданні, на котре прибув Суліман — ага, шляхта почала, забувши свої звичні суперечки, розробляти проект «вічного договору» з Кримом. Результати договору не примусили довго очікувати на себе — вже наприкінці липня до ставки гетьмана у Чигирин почали прибувати, один за одним, гінці від полковників прикордонних полків. Вони приносили тривожні звістки. Польське військо збиралося для чергового походу в Україну, нарощуючи «м'язи» під Зборовом.

За кілька тижнів до Фастова, де на той час стояв табором Хмельницький, прийшли невтішні звістки. Поляки зайняли Могилів на Поділлі, підтягай впритул до кордону великі реґіменти війська і почали все настирливіше шарпати наскоками Богуна, а також підвладні полковникам брацлавському, Михайлу Зеленському, і паволоцькому, Михайлу Богаченку, землі. У відповідь на це цар Олексій Михайлович дав гетьману зовсім незрозумілий наказ виступати до Луцька і там з'єднатися з військом Трубецького. Складним був для Хмельницького, зв'язаного присягою цареві, той наказ, адже його невиконання могло б призвести до погіршення відносин з Москвою, а виконання ставило під загрозу Брацлавщину, на території якої мали розгорнутися основні події. Не пішов тоді гетьман проти царського наказу, вирушив до Луцька, де й об'єднався, як було домовлено, з московськими полками. Дещо остудили пристрасті посли молдавського господаря Георгія Штефана, що теж прибули до табору під Луцьком і заявили про готовність Молдови прийняти протекцію Москви. А також листи трансільванського князя, у яких той писав про своє бажання дотримуватись миру з Україною і прохав прислати козацьке посольство до свого двору. Але ці невеличкі успіхи гетьманської політики не зменшували шкоди, що її вже відчутно зазнавали села й міста Брацлавського, Уманського, Корсунського і навіть Чигиринського полків від нападів татар і восьмитисячного реґіменту польського полковника Маховського. На зорі вже поставала облога Умані й жорстока Охматівська битва, під час якої козацьке військо і навіть сам гетьман опинилися під загрозою винищення. Загроза була навіть більшою, аніж та, що виникла колись у Берестечку.

Першим до ніг польського війська впав Брацлав. Щоправда, зовсім не такою легкою, як здавалося спочатку полякам, видалася битва за місто. Швидше схожим на парад, аніж на важливу військову експедицію, був підхід війська, очолюваного коронним обозним Стефаном Чарнецьким, до стін Брацлава. Хіба сподівався Чарнецький на серйозний опір? Чарнецький, котрий щойно захопив добре укріплене містечко Тиманівку, залога якого здалася майже без бою після того, як все командування гарнізону зникло невідомо куди, ледве отримавши звістку про наближення польського війська. Але марно сподівався коронний обозний на ключі від міста. Брацлав зустрів нападників рівними лавами кінноти, вишикуваної у полі перед міськими укріпленнями, десятками гармат, націлених на поляків, піхотними сотнями на валах, готовими кинутися у бій за першим наказом наказного гетьмана Томиленка. Кілька атак, проведених Чарнецьким силами легкої кінноти не дали бажаного результату, а вогонь козацьких гармат змусив його відступати значно поспішніше, аби це було схоже на звичайне небажання піддавати ризику авангард. Навіть коли Чарнецький повернувся сюди на початку грудня, перемога не стала для нього занадто легкою — кількаденна запекла битва забрала не лише життя багатьох козаків, самого наказного гетьмана і навіть зятя Хмельницького, сотника Влиська. Погуляла смерть і рядами польського війська — кілька тисяч жовнірів і шляхти не дорахувався коронний обозний у своєму війську після того, як Богун, зачувши про прихід до поляків багатотисячної татарської орди, спалив Брацлав і відступив разом з козаками й міщанами до Умані.

Надто міцним горішком для поляків виявилась і укріплена вінницьким полковником Умань. Так само, як і кілька років тому, під час Вінницького протистояння, міцно засів Богун за міськими мурами. Так само, як і тоді був сповнений рішучості втримати місто і не віддати його ворогу навіть коли б приступом на нього йшла вся без винятку польська армія. Тільки цього разу Іван Федорович мав під своєю рукою не лише Вінницький полк. Тепер до нього приєдналися пошарпані останніми боями, але все ще цілком боєздатні Уманський і Брацлавський полки. Три лінії оборони пролягли спаленим Богуном передмістям. У згарища перетворилися й найближчі хутори, з яких ворог міг би чинити несподівані наскоки. Чистим гірським кришталем заблищали политі водою і перетворені лютим морозом на кригу вали Верхнього міста, де вирішив Богун витримати найважчий удар. Міць і надійність крижаної фортеці не піддавалися сумніву — на слизькі крижані вали неможливо було вдертися навіть за умови, що зверху тобі не намагаються вкоротити віку її захисники.

Шістнадцятого січня, у вівторок, пішли на приступ непокірної Умані польські хоругви. Лівий фланг зайняли німецькі й угорські піхотинці під проводом Лянцкоронського. Здійняли свої хижі хоботи гармати у центрі польського війська, націлились на прихованих за окопом козаків. Сам коронний гетьман командував артилерією і хоругвами центру. Різнобарвною комашнею вкрили скуту холодом землю драгуни подільського ловчого Кароля Потоцького. Дружно вдарили вони на козаків і… відступили, не в змозі щось зробити з чітко організованою обороною міста. Десятки й десятки бездиханних тіл, котрі ще годину тому були повними надій на майбутнє людьми, залишили вони під крижаними мурами, трупи коней і потрощену зброю. Але й тоді не припинилися невдачі польського війська. Ще не встигло сонце сісти за засніжений виднокрай, як швидка вилазка козаків на чолі з Богуном і Зеленським позбавила життя мало не тисячу жовнірів, потрощила і зіпсувала кілька десятків гармат, наробила паніки й сповнила тваринним жахом серця тих, кому пощастило вийти неушкодженим з — під козацьких клинків. Тепер було не зрозуміло, хто ж звір, а хто здобич? Кому, згідно з правилами ведення війни, потрібно оборонятися, а кому чинити потужний натиск, добиваючись перемоги? Відповідь була далеко неоднозначною. А козаки й не думали припиняти атак на вороже військо і наступного дня продовжили свої сміливі контратаки, і ще через день.

А ще через кілька днів відбулися події, котрі замалим не стали найбільшою трагедією для козацького війська, а Хмельницькому мало не коштували життя — гетьман, котрий з кількома полками поспішав на допомогу Богуну, несподівано потрапив у засідку коронного війська поблизу Охматова. Лише непересічний талант полководця допоміг Хмельницькому вийти переможцем у тій битві, а її наслідки перетворити якщо не на перемогу, то, принаймні, на бойову нічию. Польське військо нічого не змогло вдіяти з гетьманом і, поєднавши свої зусилля з п'ятдесятитисячною ордою Менглі—Ґерая, взялося перетворювати Брацлавщину на пустелю. П'ятдесят великих та малих міст ще зовсім недавно квітучого краю лягли руїнами до ніг поляків, десятки тисяч українського люду потяглися кривавим шляхом до Перекопу і невільницьких ринків, захоплені татарами у ясир. І хоча поляки схаменулися, зрозумівши, що втрачають контроль над озвірілими від можливості здобути легку здобич татарами, вплинути на хід подій вони вже не змогли. Весна, котра прийшла на Брацлавщину, застала край розореним так, як не могли розорити його за всю попередню історію тисячі нападників з різних країн.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.