Епілог

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Епілог

Українські історики В. Смолій і В. Степанков наполягають, що рік зречення Дорошенком булави на користь Самойловича слід вважати роком закінчення Української національної революції, яка почалася з виступу Богдана Хмельницького в 1648 році[41]. Результатом цієї революції був перший досвід державного будівництва саме українцями (вважати такими жителів Київської Русі або Галицько-Волинського князівства все-таки не доводиться), формування національної самосвідомості, зміна соціального статусу для багатьох представників українського народу. Немаловажним підсумком була переорієнтація значної частини країни на співробітництво з Росією, зростання ролі православної церкви. Лідери тієї пори, самі того не відаючи, створювали для майбутніх поколінь українців дуже необхідний для національного розвитку героїчний взірець, пантеон хоч багато в чому і легендарних, але виконуючих важливі функції в історичному контексті особистостей. Однак ця революція так і не привела до виконання надзавдання, яке ставили перед собою її творці, – появи на мапі світу незалежної держави Україна, у чому кожен може переконатися, кинувши погляд на опис подій після сходження зі сцени гетьмана Дорошенка.

Коли в 1676 році Чигирин був знову обложений російськими військами і козаками Самойловича, поляки і турки воювали й далі між собою на території Поділля. Ця кампанія закінчилася укладенням 17 жовтня Журавненського перемир’я, за яким Поділля відходило Османській імперії, Правобережжя в цілому залишалося в складі Гетьманщини – васальної держави щодо султана. Однак, на відміну від Бучацької угоди, території навколо Паволочі та Білої Церкви разом з цими містами відходили Речі Посполитій. Вона ж могла володіти Немировим і Кальником, але тільки до зустрічі королівського посла із султаном у Стамбулі. В остаточному варіанті цієї угоди мова про гетьмана вже взагалі не велася. Утім, сейм не затвердив такого миру, і воєнні дії між двома державами тривали.

Зрозуміло, зречення Дорошенка від влади на користь російського ставленика Самойловича не могло влаштувати турків. Вступ на територію Правобережжя московських військ не тільки ставив під сумнів перебування в складі Пор ти Поділля, але й позбавляв її контролю над територією колишньої держави Дорошенка. Султанський уряд вирішив зберегти під своїм протекторатом Правобережну Україну за допомогою Юрія Хмельницького, який давно жив у Туреччині. У 1677 році Мехмед IV вручив йому булаву і гучний титул «Князь Сарматії й України, володар Війська Запорозького». Щоб допомогти новоявленому князеві посісти своє місце, султан спорядив нову 100-тисячну армію, яка навесні 1677 року рушила в Україну. Зупинившись у Немирові, Юрій Богданович почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Звісно, з цим не були згодні Москва і Самойлович. Центром військового протистояння двох гетьманів, підтримуваних російською і турецькою арміями, стала колишня столиця Б. Хмельницького і П. Дорошенка – Чигирин. У серпні турки взяли в облогу місто, але після того як на допомогу місцевому гарнізону підійшла вся армія Ромодановського, підтримана козаками Самойловича, вони змушені були відступити. У липні наступного року вже 200-тисячна турецька армія знову вторглася в Україну і вдруге спробувала захопити Чигирин. Цього разу Ромодановський і Самойлович так і не вступили в бій. Російський воєвода мав наказ з Москви здати місто[42]. Гарнізон залишив Чигирин, у який вступили турки. Овіяну легендами столицю було зруйновано. Однак взяття фортеці не дало туркам стратегічного успіху. Знекровлені тривалою облогою і не маючи ані найменшої підтримки серед українського населення (каральні експедиції, що їх організовував за допомогою союзників Ю. Хмельницький, лише озлобляли його земляків), вони не змогли продовжити наступ і повернулися в Молдавію. Резиденцією «Князя Сарматії» залишався Немирів, а його діями з Кам’янця-Подільського керував турецький па ша. Правління Юрія Хмельницького на Поділлі вітчизняні історики називають деспотичним. Для того щоб він не знайшов підтримки на правому березі, Самойлович удався до крайніх заходів. За його наказом син Самойловича на чолі свого війська переправився через Дніпро і силою зігнав населення, що залишалося ще в Брацлавщині і Південній Київщині, на Лівобережжя. Це відбувалося в 1678—1679 роках. Регіон, який і так утратив багато народу в ході тридцяти років безперервної війни усіх з усіма, геть обезлюдів. У кількох наступних міжнародних договорах ця територія визнавалася нейтральною.

Юрій Хмельницький був зміщений, а потім страчений турками в 1681 році. Того ж року між Москвою, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством – з другого, був підписаний Бахчисарайський мирний договір, що встановлював кордон між Росією і Туреччиною по Дніпру.

Ця ситуація не влаштовувала усунену від діла Польщу. В останні два роки правління Дорошенка Ян ІІІ Собеський робив ставку на подільського полковника Остапа Гоголя, котрий був призначений поляками наказним гетьманом. Після Журавненського перемир’я він зі своїми козаками був змушений переселитися на Полісся. По суті, поляки змогли повернутися на територію Правобережної України в зв’язку з подіями, що відбулися значно західніше. Розв’язавши собі руки Бахчисарайським договором, турецький султан зробив, як потім виявилося, останній ривок у Європу. У 1683 році його величезна армія підійшла до австрійської столиці Відня й тут була наголову розбита польським королем Яном III, який вчасно прийшов на допомогу. Турецьку експансію було зупинено. Через три роки поляки уклали з росіянами «Трактат про Вічний мир». Відповідно до нього, Лівобережжя, Запорожжя і Київ залишалися за Москвою, а більша частина Правобережжя – за Річчю Посполитою[43]. Важливо було те, що Москва визнавала за Варшавою право на володіння Поділлям, у разі якщо полякам пощастить відвоювати його в Порти[44]. Проти такого повторення Андрусівських угод виступав І. Самойлович, але його скарги були проігноровані. У 1687 році на нього було покладено відповідальність за провал спільного російсько-українського кримського походу, і переможець Дорошенка був засланий до Сибіру. Його місце посів Іван Степанович Мазепа, який відразу ж був змушений підписати статті, що ще більше обмежували права лівобережного гетьмана. Це був кінець Руїни, але далеко не кінець багато в чому трагічної боротьби українців за єдність і незалежність їхньої країни.

Спроба узагальнити відому нам інформацію про Петра Дорофійовичі Дорошенка, щоб дати єдину оцінку його заходам в галузі зовнішньої і внутрішньої політики, навести перелік основних рис його характеру, ризикує не закін читися нічим певним. Цілком очевидно, що ця людина змушена була діяти за винятково складних обставин, які диктували гетьманові поведінку, можливо, і неприємну йому особисто. Але все-таки чимало фактів дозволяють нам говорити про нього як про видатного національного політика. Чи залишаються якісь сумніви в тому, що основною метою геть мана було відновлення єдності України? Ні. Чи можна посперечатися з тим, що Дорошенко зробив багато чого для посилення центральної гетьманської влади, принаймні, у своїй частині України? Теж навряд. Чи можна назвати Петра Дорофійовича покірним і улесливим виконавцем чиєїсь волі? Не можна. Цілком очевидно, що Дорошенко прийняв булаву, чудово розуміючи всю відповідальність, взяту на свої плечі, і, на відміну від деяких своїх противників тієї смутної пори, сам не відчував минущості своєї влади і вселяв впевненість у цьому у друзів і ворогів. Саме тому, незважаючи на безперервну збройну боротьбу з численними претендентами на гетьманство, війни з іноземними арміями, він в епоху «багатьох гетьманів» і з республіканською формою державного устрою України залишався при владі добрий десяток років. Чи можна, виходячи з багатовекторності зовнішньої політики Дорошенка, зробити висновок про його безпринципність? Упевнені, що ні, і просимо звернути увагу на те, що навіть у безвихідному становищі гетьман продовжував висувати перед загалом готовими, визнати його підконтрольним господарем України іноземними государями свої вимоги: виведення гарнізонів з міст, об’єднання двох берегів, вольності козаків, участь представників України в розв’язанні найважливіших для країни внутрішніх і зовнішніх питань. Це в результаті і привело до того, що і поляки, і росіяни вирішили орієнтуватися на інших, більш згідливих українських лідерів.

Не все в біографії гетьмана заслуговує на захоплені оцінки. Виникає відчуття, що він був далеко не такий успішний в ролі полководця. Дорошенко часом виявляв не цілком виправдану жорстокість, запальність, з якою, щоправда, легко сплутати владність і твердість позиції. Дуже непросто складалося особисте життя Петра Дорофійовича. Нарешті, великі питання викликає не то помилка, не то вимушений захід гетьмана – перехід під турецьку протекцію. Але нам у підсумку хотілося б відзначити інше. Чи не дивно, що життя Дорошенка, який устиг насолити стільком конкурентам і розчарувати стількох людей, закінчилося саме тоді і там, де воно закінчилася? Адже він не був скинутий змовниками, не розтерзаний власними козаками, як Брюховецький, не засланий до Сибіру, як Многогрішний і Самойлович, і не кинутий у в’язницю. Його не затримали в ставці хана під Уманню в 1674 році, не позбавили життя чи волі слуги Самойловича в 1676-му, він не втік з України зі скарбницею, як Тетеря, і не закінчив свій шлях на турецькій пласі, як Юрій Хмельницький, що тривалий час був ставлеником султана. А хіба не було в запорожців Сірка, які довго й різко критикували його, можливості «взяти» гетьмана в Чигирині восени 1675-го? Ми можемо констатувати, що Петро Дорофійович Дорошенко викликав таку велику повагу в сучасників, що вони просто не посміли здійняти на нього руку, вважаючи негідною такої людини смерть на ешафоті, животіння у злиднях або в сирій в’язниці. Наслідуймо ж і ми приклад людей, які знали його особисто, і віддамо належне одному з найяскравіших представників нашого історичного олімпу Петрові Дорошенку – справжньому Сонцю Руїни.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.