166

166

«Останньому кобзареві козацькому» (1884). В издании, использованном для сверки (Куліш П. О. Твори : в 2 т. Т. 1. К.: Наук. думка, 1994) третья и четвертая строки первой цитируемой строфы: «Да з татарами братались, / З турками єднались» (с. 421).

В указанном изд. цитируемые строфы сопровождаются приведенными ниже комментариями П. Кулиша (с. 693—694).

«Да з татарами братались, / 3 турками єднались.— „Спершу козаки були тільки в татар. Озівські козаки перевернулись на Донських, приймаючи до себе розбишак (разбойников.— Тут и далее в скобках пояснения по-русски мои.— L.) звідусюди. Город Черкаси був певно колонією черкаською. З донцями черкаси були свояки, а запорожці — побратими. Черкаси були вірою християне, та безбожні пірати на Чорному морі за Длугоша, которий не дожив до козацтва слов’янського. Про козацьку віру здавна писали, що вона турецька, і не зовсім дармо (напрасно). Між козаками було доволі татар і турок повсякча?си. Тим (поэтому) вони і бились, і дружили з татарами так само, як з ляхами, як з москалями, як з волохами. Запорожці воювали вкупі з кримцями, що бунтувались проти турецького султана, ще до Сулими й Павлюка. Після павлюківщини багацько козаків поховалось од шляхти між ордою. Дружба з нею Хмельницького Богдана «на спустошеннє християнства», як мовляв Самовидець, знана всім добре. Син його з ченців (монахов) зробивсь потурнаком (отуреченным). Петро Дорошенко був гетьманом турецьким. Запорожці од царя Петра втікали під турка, а гетьман їх Орлик прийняв закон Магометів, женився на туркені і мав з нею дітей. Заправляла низовцями здавна така польська шляхта, що робилась банитами (изгнанниками). Банитів було повсякчаси багацько між потурнаками, а в війську Хмельницького налічено їх до шести тисяч. Оці ж то люде були страшні панам і яко турецькі ватажки (вожаки, главари), і яко отамани козацькі. Отечества не було їм ні в Польщі, ні в Московщині, ні в Київщині: всі традиції були в них порвані. Козаки також рвали давні традиції, цурались (сторонились, чуждались) ба (даже) й рідної сем’ї, письменства не любили; ніяких не вели хронік, навіть кошового отамана вибирали тільки з таких, що не знали ні читати, ні писати“ (ЦНБ, ф. I, № 28401, арк. 6—7)».

«А зідравши шкуру, м’ясом / 3 турчином ділились…— „Хоч і звали козаки панів душманами своїми, а проте страшні були людям самі, як жовніра (наемные солдаты) або татарва. Про Наливайка знаємо, як він пустошив мужицькі двори всюди, де проходив. Которі мужики не давали йому стації (постоя), тим різав носи і вуші. Тарас, которого псевдо-Кониський зве Трясилом, тероризував мужиків по Київщині, щоб обороняли віру від Конецпольського, которий віри не займав (не трогал) і которому руські ченці Пустинського монастиря жалілись на козаків. Павлюк мав звичай (обычай) розсилати комишину по мужиках, щоб вистачали всього на його військо, що звелять козаки. Як побачить було мужик під хатою комишину, мусить уволити всю волю козацьку. Гостряниця, чи Острянин, займав цілі села і гнав поперед себе в московські пустині на нові козацькі осади. Терор Хмельницького був страшенний. Як нічим було заплатити орді за підмогу, платив селянами. Брали татаре тільки молодіж, дівчат і дітвору. Се все йшло на турецькі базари, точнісінько як живе м’ясиво. З того ж то часу пійшла народна пісня:

Та бодай Хмеля Хмельницького

Перва куля не минула,

Що велів брати дівки й паробки (парни)

І молоді молодиці…

Як зігнали козаки після паліївщини ввесь народ з правого берега Дніпра в Гетьманщину, тоді Чигиринщина, Черкащина, Білоцерківщина і т. д. залягли пустинею, по котрій біліли тільки людські кістяки, як се прописав нам Самійло Величко після огляду Правобочної України своїми очима. Козаки пишались (гордились) такими подвигами. Мальований запорожець (далее цитируется подпись под старинным народным изображением запорожского казака) вихваляється ними так:

Лучалось мені на степу варити пиво;

пив турчин, пив татарин, пив і лях на диво;

багато і тепер лежить по степу з похмілля

мертвих голів і кісток від того весілля.

(Ср., напр.: Костомаров Н. И. Славянская мифология. М.: Чарли, 1994. С. 124; также: Собрание сочинений Н. И. Костомарова. Кн. 8. Тт. 19, 20, 21. СПб., 1906. С. 920.)

Степом зве козак ту землю, що була густо осаджена до Хмельницького. Чиї ж се там голови й кістки „лежали з похмілля“? Не одних турків, татар та ляхів (шляхти, сільських господарів), а найбільш тих, про котрих Самовидець мовляв (имеется ввиду Летопись Самовидца XVII в.), що вони „во всем жили обфито (богато) в збожах (хлебах, достоянии), в пас?ках“, людей посполитих, селян, мужиків, котрих козаки і підпоїли, і піддурили, і залякали (запугали), а коли ні, то татарві живцем пооддавали. Се було те саме пиво, що до його заохочував „голоту“ Хмельницький: „Починайте,— мовляв,— варити з ляхами пиво: лядський солод, козацька вода, лядські дрова, козацькі труда“. Автор кобзарської думи, як бачимо з її характеру і складу, був такий мислитель, якого могла виробити за нашого часу хіба Паризька комуна, і такий поет, котрий прийшовся б якраз по душі московським нігілістам. Історія козацтва буде не що інше, як історія п’яної демагогії і безощадної руїни“ (ЦНБ, ф. І, № 28401, арк. 7—8)».

Данный текст является ознакомительным фрагментом.