Замість висновків: Так усе ж — бувало чи не бувало те «лихо... тоест чорной ради» за «иних гетманов»?

Допоки на Лівобережжі лунали останні акорди п'єси з назвою «Вибори гетьмана», на правому березі Дніпра завершувалась підготовка до широкомасштабного воєнного вторгнення на «Задніпров'я». Чому широкомасштабного? Тому що на відміну від попередніх років, коли Дніпро форсували переважно по декілька правобережних козацьких полків, поміч яким надавали відділи татар і, в окремих випадках, одна-дві коронні хоругви, цього разу очолити похід лаштувався особисто Ян II Казимир, а зібрати під свої знамена король мав намір всі наявні на той час у Речі Посполитої сили — і коронні війська, і литовські хоругви, і козацькі полки правобережного гетьмана Тетері, та вже звично вкотре скористатись військовою допомогою Орди.

Чи не була, бува, виправа спровокована результатами «чорнорадівської» політики Брюховецького та його московських покровителів? Російська дослідниця Тетяна Яковлева вважає, що так воно й було — «обрання Брюховецького об'єктивно підштовхнуло поляків до дії»[299].

Але, здається, набагато більше резонів у тих дослідників, котрі не вбачають тут ніякого прямого причинно-наслідкового зв'язку. Похід задумувався оточенням короля, як це не дивно б звучало, як спроба... заспокоєння Речі Посполитої, що перед тим опинилася на самому краю прірви небаченого раніше громадянського протистояння в середовищі самої еліти держави. «Рокош Любомирського» — а саме про нього йде мова — сколихнув устої держави, серйозно підважив позиції королівської влади. Отож апологети останньої і не вигадали нічого ліпшого, як спробувати однією переможною війною на Сході вирішити всі наявні проблеми та перекреслити всі ті негаразди, що впали на вітчизну в останні роки та навіть десятиліття. Зважаючи, що саме у війську польний гетьман Єжи Любомирський мав неабияку підтримку, яку він міг у будь-який момент конвертувати в новий потужний виступ проти короля, військо це необхідно було в найкоротші терміни вивести з теренів власної держави.

Цього разу кінцевим пунктом призначення для королівського походу на Схід була визначена не Україна, а Москва. Саме в царській столиці або на підступах до неї король мав намір прийняти капітуляцію російської сторони. Звичайно ж, доля українських земель, зокрема Лівобережжя, мала також вирішитися в результаті цієї війни. А ще Лівобережжя мусило прийняти на себе тягар розгортання театру польсько-російського воєнного протистояння.

Щоправда, в польській історіографії не спостерігається одностайності в оцінці стратегічних і тактичних пріоритетів кампанії 1663-1664 років. Так, відомий польський історик Адам Керстен стверджує, що в первісному плані ведення війни, розробленому в оточені короля, оговорювалось, що терени Лівобережжя коронні війська мали пройти швидким маршем, без втягування у серйозні протиборства. І де тільки це було можливо, варто було уникати затримки руху та втрати живої сили і боєприпасів. Як тільки б якась фортеця починала чинити спротив королівським військам, ті мали її минати і рухатися далі — на Москву. Литовська ж армія мала поєднатися з силами короля вже на теренах Російської держави[300].

А ось інший, не менш авторитетний дослідник, Збігнєв Вуйцик вважає, що з військової точки зору метою походу королівського походу було опанування Задніпрянською Україною, а вже по тому — марш в глиб Московського царства[301]. На думку ж Керстена, опановувати Лівобережжя були покликані не головні сили королівської армії, а виряджені для цього кількатисячні відділи під командою Яна Собєського та залишені на Київщині хоругви полковника Себастьяна Маховського.

Не має єдності й у питанні щодо оцінки слушності обраного для виступу в похід часу. Збігнєв Вуйцик вважає, що з виступом Ян II Казимир дещо поспішив. Для забезпечення сприятливих умов для розвитку виправи варто було перед тим заспокоїти Правобережжя[302]. Натомість Адам Керстен переконаний, що затримка з виступом могла дуже дорого коштувати королю. На короткий час для Речі Посполитої ситуація склалася до певної міри сприятливо й втрачати цей шанс, не спробувавши реалізувати хоча й доволі ризикований, але такий амбітний план, не можна було. Адже подальший розвій визвольного руху на Правобережжі, цілком реальне зміцнення за допомоги Росії позицій Брюховецького та його цілком можливе подолання спротиву Павла Тетері взагалі б унеможливили реалізацію планів короля. А так шанси на успіх існували. Питання полягало лише в тому, наскільки вміло ними скористається польська сторона[303].

5 серпня 1663 р. у Львові Ян II Казимир проголосив початок походу супроти Московської держави, покликаного, як було сказано в королівському універсалі, вирвати з московських рук Україну — «цю зіницю ока Польської Корони». І вже наступного дня 34-35-тисячна (разом з військовими слугами) армія виступила в похід[304].

Для того, аби якнайшвидше висунутися на кордони Російської держави, на час маршу коронну армію було розділено на декілька частин. Отож наприкінці липня — початку серпня з-під Львова та Бродів в Україну вирушили корпуси під командою коронних реґіментарів Стефана Чарнецького, Яна Собєського та Станіслава Яблоновського. Четверта група — частина піхоти та коронна артилерія — рухалась під безпосередньою зверхністю Яна II Казимира. Окремі корпуси мали поєднатися в районі Шаргорода на Поділлі, а всі королівські сили планували сполучити вже на Київщині, під Білою Церквою. Корпус під орудою короля мав рухатись до місця збору через Меджибіж, Вінницю, Борщагівку й Володарку, інший — через Заслав, Сиділков, Полонне, Любар, Чуднів і Паволоч, ще інший — через Корець, Звягель, Коростишів[305]. На збір до Білої Церкви мали прибути також Ян Собеський та правобережний гетьман Павло Тетеря. Очікував король і на прибуття з Ордою кримського хана.

Марш королівського війська правобережними теренами протікав доволі швидко. Десь у середині вересня джерела фіксують перебування короля в Шаргороді, наприкінці місяця — в Брацлаві, а 8 жовтня — вже в Білій Церкві. 13 жовтня відбулася воєнна рада. Її учасники відхилили пропозицію Стефана Чарнецького завдати удару по Києву, а вирішили йти на Лівобережжя. При цьому вони дослухались до пропозицій гетьмана Тетері й ухвалили рішення головним силам на чолі з королем Дніпро форсувати трохи нижче Києва, в районі Ржищева, аби потім рухатись на Бориспіль, а далі вздовж Десни до Остра.

У складі головної королівської армії, що нараховувала до двадцяти тисяч коронних жовнірів, було також долучено дванадцятитисячний козацький корпус під командою наказного гетьмана Івана Богуна та близько чотирьох тисяч татар під орудою нурадин-султана Мегмед Ґерея[306]. Для забезпечення тилів і гарантування спокою на Правобережжі було залишено полковника Себастьяна Маховського, а також козаків Чигиринського, Канівського, Київського і Брацлавського полків.

Ще одна група військ під командою коронного хорунжого Яна Собєського (близько чотирьох тисяч жовнірів) та приданих йому трьох козацьких полків на чолі з правобережним гетьманом Павлом Тетерею і частиною татар Сефер Ґерея, переправившись на лівий берег Дніпра, спрямовувалась в південні полки Лівобережжя, аби навернути тамтешній люд під владу короля та гарантувати в такий спосіб від несподіваного нападу тили головних королівських сил.

На 13 грудня було назначено дату наступної воєнної ради (вже за участю литовського командування), на якій мали ухвалити план вторгнення в межі Російської держави.

Виступаючи на Лівобережжя, Ян II Казимир видав королівський універсал до української шляхти, наказуючи їй якомога лагідніше ставитись до своїх підданих і козаків, що на той час мешкали в їхніх маєтностях[307]. І як видно з листування гетьмана Брюховецького з воєводою Ромодановським, у середині — другій половині жовтня королівські універсали активно поширювались лівобережними теренами[308].

На підвладній цареві частині України вже перші поголоски про наміри Яна II Казимира йти війною супроти царя та його лівобережних підданих викликали неабиякий переполох. Так, 12 жовтня з Києва до Москви одночасно відписались «бывшой старец Киевопечерскаго монастыря Иларион Добродеяшко» та місцеблюститель єпископ Мефодій. І як один, так і другий найперше просили про допомогу в обороні Києва та Лівобережжя. Печерський старець, ведучи мову про те, як король «гордостию наступает», а татари «уж на нас тетивою лук натягнут», патетично закликав Олексія Михайловича: «Для Бога, не отступай нас, ваша царская милость, государ наш милостивый! Так в скором часе плоть от плоти твоя и кость от кости твоя естмы, кров братии нашей и сечь на неприятель из рук вашей царской милости выглядает; для Бога, изволь давати помощь»[309].

Єпископ Мефодій натомість був менш екзальтований у своїй риториці, а прохання його виглядали більш прагматично. Зокрема він, інформуючи царя про прихід короля до Білої Церкви 8 жовтня, побивався з приводу того, що остання лише на віддалі 60 верств від Києва, а чи захоче він вести війська під Київ, а вже по тому йти на Лівобережжя, і чи поведе він армію особисто, чи передасть командування комусь іншому — не відомо. У будь-якому разі, зауважував владика, у Києві малолюдно, а місто велике, отож конче потрібно було негайно прислати до міста царських ратників, з якими можна було «против короля стати». Водночас єпископ Мефодій просив терміново надати допомогу й гетьману Брюховецького, заодно запевнюючи російську сторону в тому, що останній цареві беззастережно вірний і служить йому чесно. Вмовляючи царя надіслати допомогу в Україну, місцеблюститель переконував його в тому, що «Киев, Чернигов и вся Украйна тебе великому государю велми надобны, бо за Києвом и за сими черкаскими городами твое великого государя Росийское государство, як за стеною тердою стоит и стояти будет, а уховай бы Боже уступити Киев и инших черкасских городов, то король и ляхи и далей бы схотели». Конкретно ж місцеблюститель просив прислати до Новгород-Сіверського хоч би триста ратників і ними «верхний город осадити, что всему Северу будет крепость и волный путь с Брянска до Киева будет чист». Бідкався єпископ і про зміцнення Переяслава. Щоправда, в цьому разі йшлося не про присилку нових військ, а лише про певні політичні рішення — відкликання з міста воєводи князя Василя Богдановича Волконського, котрий є «велми человек упрям», і через це може статися між ним і гетьманом «якая поруха»[310].

Коли вперше інформація про наближення короля на чолі військ до кордонів Лівобережного Гетьманату лягла на стіл Брюховецькому достеменно не відомо. Десь на початку другої половини жовтня гетьман пише до князя Ромодановського лист (у Бєлгороді його отримали 21 жовтня), сповіщаючи про те, що «король полской подлинно пришол под Белою Церковь октября в 8 день» та закликаючи воеводу до якнайшвидшого виконання царського наказу щодо приведення на Лівобережжя ратних людей «на вспоможенье». У відповідь Ромодановський оповіщав гетьмана, що передовий загін під командою стольника і воєводи Петра Дмитровича Скуратова він уже вислав з Бєлгороду йому на допомогу ще 13 жовтня[311]. Але чи стала відправка Скуратова відповіддю на наближення королівської армії, чи планувалась у контексті зміцнення воєнної присутності царя на Кременчуччині — сказати важко.

Сам же Брюховецький, як уже згадувалось раніше, під враженням новин, що надійшли з Білої Церкви, вивів війська з Кременчука до Гадяча та надав їм двотижневу відпустку. Над Лівобережжям нависла загроза небаченого раніше ворожого вторгнення із Заходу й до цього потрібно було хоч якось підготуватись.

У контексті цієї підготовки гетьман, як бачимо, найперше апелює до князя Ромодановського — царського воєводи в прикордонному з Україною Бєлгороді, що мав під рукою найбільше війська. Утім царський окольничий і воєвода не вельми поспішав на допомогу Брюховецькому, демонструючи, прямо таки, олімпійський спокій. На словах у відправленому Брюховецькому вже 22 жовтня листі воєвода не скупився на люб'язні вирази щодо «приятельской дружбы и любви», але на ділі в допомозі гетьману відмовив, заявивши, що по мимо вже вирядженого в Україну загону стольника Скуратова диспонувати якимись іншими силами він не може, оскільки розпустив війська на місяць по домівкам. Наразі він уже розіслав гінців в усі міста, наказавши ратникам збиратися до Бєлгорода і тепер «как ратные люди сберутца и указ о походе к нам в Бєлгород от великого государя нашего... будет, и мы к тебе на вспоможенье пойдем тотчас»[312].

Аби пришвидшити мобілізаційні процеси, Брюховецький, щойно повернувшись із Кременчука до Гадяча, 30 жовтня відписується до царя, емоційно описуючи свою стурбованість підготовкою Річчю Посполитою нової війни та закликаючи царя негайно надати Україні допомогу. Зокрема гетьман демонстрував неабияку обізнаність з тонкощами ідеологічного обґрунтування царських претензій на Україну. Так, інформуючи про те, що король прийшов в Україну, зауважував при цьому: «умыслив и постановивши скони вечную вашу царского пресветлого величества отчину Киев со всеми здешними городами от высодержавные вашого царского пресветлого величества отторгнути»[313].

Декларуючи ж власну готовність спільно з царським стольником і воєводою Хлоповим захищати царську «отчину», повідомляв, що «все полки против неприятеля соединяю и сбираю, а сам Бога всесильного помощию и праведными вашего царского пресветлого величества молитвами вооружившися, иду вместе с вашим царского пресветлого величества стольником и воеводою с Кирилом Осиповичем Хлопово и с ратными людми, при нем будучими». Водночас він тонко зауважував безпорадність свого становища: «Одно чтоб высоким своим разумом и премудрым умом вы великий государь... изволте разсмотрити, что нам верным вашего царского пресветлого величества холопям с теми малыми войска, при нас будучими, на ляцкие, татарские и изменничьи войска идти опасно»[314]. Отож Брюховецький прохав про негайну відправку в Україну додаткових сил.

При цьому лівобережний гетьман несподівано різко охарактеризував перед царем поведінку бєлгородського воєводи стольника Григорія Григоровича Ромодановського. За словами Брюховецького, князь «частокротных вашого царского пресветлого величества указов к нему окольничему посыланных не исполняет и с войском на оборону Малороссийских городов не йдет». Гетьман дивувався з того, що в той час, як король свої війська переправляє через Дніпро на Лівобережжя і потрібно негайно збирати власні війська на опір ворогу, воєвода своє військо розпустив по домівкам. Аби протистояти наступу ворога, масштаби якого, за словами Брюховецького, перевершили всі попередні, які лише бачило Задніпров'я, він просив царя надіслати указ і окольничому Ромодановському, і боярину Петру Васильовичу Шереметєву, аби вони йшли на об'єднання з його військами і «сопча против короля полского и против войск при нем будучих идти». Брюховецький просив також про закликання царською владою на Лівобережжя калмиків, аби вони протистояли передовсім силам кримського хана, котрий, за інформацією гетьмана, збирався особисто прийти на допомогу Яну II Казимиру. Але наголос робився вже ж на прискоренні мобілізаційних заходів Ромодановським, котрий через гінця нібито сповістив Брюховецького, що виступить в Україну вже після того, як до нього прийдуть загони калмик, «тем самым в далную протяжку поход свой он околничей откладывает, а неприятель тем временем, не слыша о силах, против себе идущих, во отчине вашого царского пресветлого величества распространяется и городы прелщать будет»[315].

Гетьманський лист у Москві отримали и листопада. Наступного дня в Приказі Малої Росії позицію Брюховецького виклали й гетьманські посли — Цесарський і Дворецький[316]. Щоправда, в надісланій їм інструкції, Брюховецький у випадку з трактуванням вчинків Ромодановського ще більше згущував фарби. Так, він навіть натякав на зрадливі наміри бєлгородського воєводи: «то дивно, что князь Ромодановский, бутто сведясь с неприятели, войско свое роспустил» (що цікаво, кожному з послів гетьман надіслав окремий лист, зміст яких буквально слово в слово повторювався)[317].

А вкладені до листів приписки («да в том же листе положено писмо») по суті взагалі були присвячені винятково тому, аби дискредитувати бєлгородського воєводу перед царем. Так, зокрема, гетьман недвозначно зауважував: «Имею не помалу тому дивитися такому радению князя Ромодановского, который совокупивши войско, все лето стоял на Белгороде, а никуда не хотел идти и за пять верств; что не однижный указ имел от великого государя нашего от его царского пресветлого величества, чтоб шол ко мне на помощь, в чем и ко мне негодному холопу своему его царское пресветлое величество в грамотах своих давал ведомость; во всю осень держал войско, до которого времени ему не дано вести о приходе королевском на Украйну, а как подлинно услышал приход, тотчас врознь все войско по домам роспустил». Бажаючи ще більше посилити емоційний вплив своїх обвинувачень щодо службових «нерадивств» князя Ромодановського, Брюховецький висловлював у приписці і вкрай сміливе припущення щодо мотивів такої, на його погляд, дивної поведінки опонента: «Не ведаю, не пришол ли какий лист от брата его к нему от Выговского...», натякаючи тим самим на перебуванні в полоні рідного брата бєлгородського воєводи, яким міг стати знаряддям тиску на царського окольничого[318].

Судячи з записів «Малоросійських справ» за 1663 р., зміст гетьманських обвинувачень князя Ромодановського, викладений у переданих до Москви листах, в Малоросійському приказі таки було оприлюднено. Реакція царя на них, на жаль, не відома. Єдине, що можна з певністю стверджувати так це те, що князя Ромодановського не настигла участь переяславського воєводи князя Волконського. На відміну від останнього Ромодановського за доносом Брюховецького з Бєлгорода відкликано не було, більше того — за деякий час побачимо його на чолі військ, які будуть спільно з полками лівобережного гетьмана прикривати південно-західні кордони Російської держави.

Звичайно ж, гетьман Брюховецький, вже 30 жовтня сповіщаючи царя про те, що він разом з Хлоповим йде навперейми ворогу, дуже погарячкував, видаючи бажане за дійсне[319]. Прибувши до Гадяча, як пам'ятаємо, реґіментар розпустив полки на два тижні, але чи вдалося йому за два тижні їх зібрати знову — це вже велике питання.

Принаймні з інформації царського воєводи стольника К. О. Хлопова, котрий в цей час постійно перебував при гетьманській персоні, картина мобілізаційної готовності Війська Запорозького під булавою гетьмана Брюховецького вимальовується зовсім невтішна: «при гетмане де войска в сборе ничего нет, и рад бы он собратся, да казаки его не слушают, не сбираютца ни где, и для де того гетман к Нежину, и к Переяславлю, и к Киеву за безлюдством итить не хочет, а хочет быть в городех в осаде до приходу великого государя многих ратных людей»[320].

Нестабільність становища Івана Брюховецького посилювало й те, що, за спостереженнями стольника, «много де черкас [...] хитаютця»[321]. Свідчення місцеблюстителя Київської митрополії також потверджують цю інформацію: він повідомляв представників уряду Олексія Михайловича, що «малоросійські жителі хиткі і непостійні, і вірити їм не можна; під час неприятельського наступу чекають від них усього дурного»[322]. Аналогічні думки висловлювали й глухівські «лутчі люди козаки»: городовий отаман Роман Михайлів, війт Федір Яковлів, колишній сотник Пилип Уманець і колишній отаман Марко Кімбаров. Вони також переконували московських дяків, що «черкасом ні кому вірити не можна, люди непостійні і некріпкі і супроти неприятеля довго і надійно стояти не будуть»[323].

Як злу іронію долі можна сприйняти той факт, що вже в умовах розгортання наступу королівської армії на Лівобережжі, під час облоги коронними хоругвами Глухова, саме згадані вище глухівські «лутчі люди козаки», очолювані Василем Уманцем (чи бува не близьким родичем колишнього сотника Пилипа Уманця?), будуть в числі тих самих «людей непостійних і некріпких... супроти неприятеля», котрі візьмуть під варту начальника глухівського оборони київського полковника Василя Дворецького та намагатимуться відкрити перед нападниками міську браму, ніби спеціально підтверджуючи власну правоту, висловлену в розмові з царськими послами кількома місяцями раніше...

І дійсно, ймовірно, відсутність серйозної військової допомоги з боку Москви, в поєднанні з кількалітніми внутрішніми чварами всередині лівобережного козацтва, породжували серед населення панічні настрої. Зокрема, російський лазутчик С. Носов, відправлений воєводою К. О. Хлоповим до Чернігова «для вестей», доповідав, що по всіх містах, якими він їхав з Чернігова до Гадяча, мешканці говорять не криючись, як тільки король з військом, переправившись на цей бік Дніпра, прийде в черкаські міста, то вони з містами королю хочуть покоритися, тому що великого государя ратних людей великих полків ніде вони не бачать, оберігати їх нікому[324].

Усе вказує на те, що панічні настрої на середину осені 1663 р. оволоділи і самим гетьманом Брюховецьким, котрий у конфіденційній розмові зі стольником Хлоповим бідкався про те, аби йому свої скарби, коней і худобу відіслати до Путивля — «а в черкаских де городех скарбу его и лошадям и животине для злых умыслов малороссийских жителей, чтоб которого города полскому королю не сдали, быть не мочно»[325]. Путивль ж, як пам'ятаємо, на той час входив уже до складу Російської держави.

Найбільше, на що спромігся за таких умов лівобережний гетьман, так це видати 31 жовтня 1663 р. з Гадяча універсал до «всієї старшини і черні, братії нашої милої, лицарського і посполитого люду, що живе у містах і селах по той бік Дніпра», закликавши їх «як єдиновірну і єдиноутробну братію... вигодувану правовірними персами тієї ж святої Східної Церкви, матері нашої, від Бога побажавши братського з'єднання...»[326].

Причому, хоч універсал і був адресований до «всієї старшини і черні», насправді ж Брюховецький апелював передовсім саме до черні з правого берега Дніпра, намагаючись розіграти карту соціальних протиріч у середовищі православного правобережного люду та закликаючи чернь не виконувати наказів їхніх «кровопивців старших». Зокрема гетьман наголошував на такому: «Бачимо ми те добре і ясно чуємо, що ви братія наша мила, чернь, на нас своїх рук піднімати не хочете, і не прагнете невинну братерську кров пити, але що до цієї внутрішньої війни вас примушують ваші кровопивці старші, які замисливши вольності козацькі знищити заради свого панства і шляхетства, короля ляхів і поганців татар затягнули, щоб Україну лядською і татарською шаблею викоренити, і як по цей, так і по той бік Дніпра, російську землю спустошити, і замість хвали Божої в церквах Божих, устами правовірних християн проголошеної, спустошені простори для диких тварин та рикаючих звірів залишити...»[327].

Змалювавши ось такі, апокаліптичні, картини можливого занепаду краю в результаті закликання поляків і татар на війну на «російську (!!) землю», Брюховецький просив правобережців відступитись і «від поганців, і від ляхів, які б були б раді, щоб жодного на світі русина і козака не було» та спільно з ним, «озброївшись Богом і його святою правдою, при військах від православного дідичного російського монарха, від його царської пресвітлої величності, пана нашого милостивого, нам на допомогу відправленим...» виступати[328].

Цікаво, що риторично запитуючи правобережців, за кого ті воюють — «за поганина проти християнина воюєте... за поганську і за лядську віру померти безвинно хочете», гетьман жодним чином не впадав у сум'яття від того, що кількома рядками перед тим, змальовуючи потужність відправлених їм на допомогу «милостивим паном» військ, захоплено говорив не лише про царських ратників на чолі з князем Ромодановським, але й про вояків «при калмицьких тайшах», зрозуміло, вже не акцентуючи увагу на їхній конфесійній належності[329].

Показовим є й те, що універсал було видано польською мовою, але датовано старим стилем, за юліанським календарем[330], і це мало бути ще одним маркером вірності Брюховецького православній Церкві.

Тим часом, поки Брюховецький вправлявся в епістолярному жанрі, в Москві про воєнні приготування Речі Посполитої, вочевидь, в цей час було вже добре відомо. Утім у відправленій гетьману 4 листопада 1663 р. царській «похвальній» грамоті з приводу здобуття Кременчука про цілком можливий похід Яна II Казимира на лівобережні терени не сказано ні слова. Лише як певне опосередковане свідчення тієї тривоги, що запанувала з цього приводу в Москві, та, відповідно, прагнення зміцнити позиції Брюховецького на Лівобережжі, можна сприймати оприлюднену в грамоті інформацію про негайний відпуск з Москви на батьківщину гетьманських послів генерального обозного Івана Цесарського і полковника Василя Дворецького, а також про відкликання з Переяслава стольника і воєводи князя Василя Богдановича Волконського, котрий «досады и частые пакости тебе (гетману) чинит и в ваш гетманский уряд вступается и иные многие неисправы чинит». Як на джерело інформації про ці самі «досады», «частые пакости» і «неисправы» у грамоті вказувався сам гетьман Брюховець-кий[331], але, як пам'ятаємо, буквально напередодні прохання щодо відкликання з України воєводи князя Василя Богдановича Волконського — аби не сталася між ним і гетьманом «якая поруха» — прохав царя й єпископ Мефодій[332].

Демонструючи свою добру волю у справі заспокоєння Лівобережжя та зміцнення гетьманської влади, Олексій Михайлович не лише розпорядився відкликати князя Волконського з Переяслава, призначивши (щоправда, лише тимчасово — «до указу») на його місце стольника Кирила Осиповича Хлопова, котрий перед цим продемонстрував своє вміння співпрацювати з гетьманом, але й розпорядився провести розслідування службових зловживань колишнього переяславського воєводи[333].

Ніяких інших вагомих кроків щодо зміцнення обороноздатності лівобережного краю здійснено не було. Дивно, але в умовах розгортання походу Яна II Казимира на Схід у стані повної воєнної безпорадності перебував не лише один бєлгородський воєвода. Коли на початку листопада думний дяк Д. М. Башмаков, котрий за дорученням государя прямував з дипломатичною місією в Україну, попросив у путивльського воєводи окольничого Федора Бутурліна солдатів для супроводу посольства, той йому в цьому відмовив, мотивуючи своє рішення тим, що в нього попросту немає в достатній кількості ратних людей. І якщо, борони Боже, королівська армія підійде під Путивль, то йому й в облозі «сидеть не с кем, людей де в Путивле с ними ныне отставных детей боярских и недорослей толко двадцять человек, казаков с двадцать с пять человек, салдатов восемьдесят человек, стрелцов с четыреста человек, и то старые и увечные недоросли... и теми де людми осады не удержать»[334]. Отож і довелось Башмакову прямувати до Сєвська, аби хоч там спробувати добути необхідний за таких умов супровід.