Хто ж такі козаки?

Хто ж такі козаки?

Польський король Сигізмунд I /1507-1548/, найперший дарував козакам у вічне володіння землю біля порогів на обох берегах Дніпра. Але конкре-тно встановлених меж не було, починаючи з цього часу по 1705 рік, коли 22 жовтня в межовому запису між Москвою і Портою вперше згадується більш визначені межі козацьких вольностей, але й то лише зі сторони Польщі.

З 1709 по 1783 роки козаки жили на татарських землях, але з 1734 р., після перемоги Росії над турками, у якій значний внесок був і козаків, вони знову перейшли під владу Росії. А у 1743 році запорожці подали скаргу на ім”я Єлизавети Петровни на донських козаків, за те, що дончаки чинять величезне лихо, виганяють риболовів з Калміуса і Міуса. По цій скарзі імператриця своїм указом веліла” Накрепко утвердить, дабы донские казаки в ловлении в вышупомянутых рыби и зверья, никакого препятствия и обиды отнюдь не чинили под тяжким штрафом”…

Як відомо запорізькі козаки жили на Січі без жінок, звісно і без покоління. Отож для того щоб якось тримати стабільною свою чисельність, вони приймали до свого кола будь-кого. Є свідчення, що на Січі можна було зустріти осіб різних народностей, ледь не зі всього світу.”Запорізькі козаки-відмічає дослідник ХУIII століття Йоганн Георгі- були безрідні потомки черкаських козаків на Дніпрі. Тут були зневажені злидарі і ті котрі від жінок повтікали або не мали насущного кусочка хліба на прожиття, були тут і ті, котрі відчували в собі “вогняну волю”, богатирську силу і в душі носили лють і горе”…

Від польської влади не раз виставлялись претензії в Кіш, як це було наприклад, після сойму 1535 року, не приймати у військо запорізьке засуджених до смерті, а самим полякам було заборонено з запорожцями в похід ходити.

Крім дорослих, безперервно йдучих на Січ, чимало попадало й хлопчиків. Одних батьки самі приводили, других козаки в полон брали у походах а потім всиновлювали на Січі. Але всякому, хто б звідки не був, на Січ дорога була відкрита лише для тих хто виконував слідуючих п”ять вимог: бути вільним і неодруженим чоловіком, розмовляв по малоруські, присягнути на руському самодержцю, бути православним і бути навченим військовій справі. Можна було бути дворянином, поповичем, козоком, татарином, турком, ким завгодно, але найголовніше-козак не мав мати жінку. На Січ не допускали навіть матерів і сестер…

Отож яка це була українська козацька вольниця — думаючий додумається, а кмітливий і розсудливий-догадається…

Життя запорізького козака- свого роду аскетичне, до якого він дійшов досвідом: “лицарю і лицарська честь, а не біля жінки пропадати”. І щоб якось полегшити свою одиноку долю, якщо не мати коханої дружини, то хоч супутників життя, запорізькі козаки завели у своєму колі так зване побратимство. Бо ж з одного боку, січовик теж мав душу і серце й відчував потребу когось любити, до когось прихилитися: але жінки любити не мав права, отож мусив “прихилятися” до такого ж, як сам “небораки”. З іншого боку січовик, який постійно воював, потребував вірного товариша. Так зовсім чужі один одному люди “братались” між собою. А для того, щоб дружба була узаконена побратими йшли в церкву і в присутності священника зарікались: “Мы нижеподписавшиеся, даем от себя сие завещание пере богом, что мы братии, и с тем, кто нарушит братства нашего союз, тот перед богом ответ да воздаст перед нелицемерным судьею нашим Спасителем. Вышеописанное наше обещание вышеуказанных Иванов /двоє братів Іван та Іван/ есть; дабы друг друга любить, не взирая на напасти стороны наших либо приятелей, либо непрятелей, но взирая на миродателя бога; к сему заключили хмельного не пить, брат брата любить. В сем расписуемось”

Після побратими власноручно ставили значки на зароку, слухали вінчальну молитву, дарували один одному хрест, тричі цілувались і виходили з церкви мов би рідними братами до самої смерті.

Отже в Січі жили виключно не одружені на жінках козаки, які називали себе лицарями і товаришами. Тут вони розсереджувались на тридцяти восьми куренях на самій Січі.

Заборона приведення жінок на Січ розповсюджувалась не лише на січовиків, але й на інших осіб. В 1728 році трапився такий казус:

На Січ приїхав російський підполковник Глєбов з власною дружиною і її покоївками. Як тільки пронеслася про це чутка, козаки обступили помешкання Глєбова з вимогою видати їм жінок,”дабы каждый имел в них участие”. Підполковник з величезними труднощами зміг умовити запорожців від вчинення ганьби над жінками, лише після того, як виставив їм кілька бочок горілки. Але після того, як козаки спустошили бочки, вони знову взялись за своє. Отож полковник змушений був спішно покидати Січ…

Взаємини українців і татар із глобального протистояння перетворюються на ритуал противників-рицарів — вони “гостюють” чи “навідують” один одного, а захопивши полон, ведуть чесний торг. І це, за словами Івана Сірка, не має бути “приводом для великої війни”.

Образ татар у поточній історичній свідомості — ніби дзеркальне відображення ідеалізованого образу козака. Насправді годі уявити природніших спільників і побратимів, ніж запорожці й кримчаки.

Про українське козацтво як корпоративне військо, своєрідну піратську республіку воїнів написано дуже мало. Лише нещодавно Наталя Яковенко наголосила на типовому в тогочасній Європі праві шаблі на грабунок мирного населення.

Малюнок Олександра Міхнушева

Всупереч ідеалізованому міфові, під час тої-таки Хмельниччини козаки грабували мирну руську людність нарівні з польською і єврейською (як це було, приміром, у волинському місті Киселин 1648-го року). У становій Європі козаки як професіонали на полі війни багато в чому почувалися ближчими до інших вояків (тих самих татар), ніж до православних міщан чи селян.

Відмежування військовості від простолюду, від мирної хліборобської праці — одна з основних засад козацької ідентифікації. У літературному творі XVIII ст. “Відповідь запорозьких козаків українським слобожанам” це розрізнення висловлено максимально яскраво:

Що ж се?.. Яка там твар мемекає: ми, ми!

Ах, трясця ж в його ма! Рівняються з людьми!..

Не тільки ж бо з людьми, а навіть з козаками.

Ах, плем’я гаспидське! Та ми ж вас батогами!..

Завдяки зусиллям православної ієрархії козацтво поступово стає уособленням захисту православ’я. Ця ідея, у свою чергу, стимулює стрімкий розвиток міфу про козацтво як європейське лицарство.

Варто окремо наголосити, що упродовж XV–XVII ст. османська армія була найсучаснішою в Європі, саме яничари були першим в історії регулярним військом, забезпеченим вогнепальною зброєю. Тож не дивно, що давньоукраїнська назва рушниці — яничарка.

Тоді, як козаки й татари вправлялися в “пограничному спорті”, мирні мешканці шукали способів вижити в огорнутому постійною небезпекою регіоні. Навіть у східній неволі життя не закінчувалося.

Академік Агатангел Кримський писав, що втрати українського населення внаслідок работоргівлі спричинили породичання між українцями й татарами. Про антропологічну слов’янськість більшості османських придворних і воєначальників писали практично всі мандрівники.

В другій половині XVII ст. етнічні українці становили більшість населення Криму! З матеріалів перепису 1666–1967 років (які навів у своїх подорожніх нотатках турецький мандрівник Евлія Челебі) відомо, що, в Кримському ханстві мешкали 187 тис. татар, 20 тис. вірменів, греків, євреїв, караїмів і 920 тис. невільників із Півночі.

У 1675 році запорожці вирушили походом на Крим під проводом Івана Сірка. Сірко — архетипний козак, збірний образ шукача лицарської слави. За переказами, він народився з зубами й одразу після пологів схопив зі столу пиріг і почав гризти. Все життя Сірко гриз ворогів, а тогочасна французька газета писала, що він “навіть уві сні ріже мусульман”.

Насправді логіка поведінки Сірка була ситуативною. Незадовго до походу 1675 року в татарських степах стався недорід, і Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. І це тоді, коли Гетьманщина разом із Росією воювала з Османською імперією й Кримом за Чигирин, ще недавно — столицю!

На закиди гетьмана Самойловича Сірко відповів: “Коли б і чорт, пане гетьмане, помагав людям в крайній їх нужді, то зневажати те не годиться… То коли ми з татарами живемо по-сусідськи й допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно”.

Сірко шанував сусідів-воїнів, але не мав пощади до мирних мешканців, навіть співвітчизників. 1675 року під час походу на Крим він вивів звідти 7 тис. невільників. На питання кошового, чи, бува, хтось із них не бажає повернутися до Криму, близько 3 тис. людей відповіли ствердно.

Вони аргументували це тим, що в Криму вже мають родини й садиби, а в Україні в них не лишилося нічого. Тоді, за переказом козацького літописця Самійла Величка, Сірко наказав цих людей відпустити і тут-таки усіх їх перебити. Козак, який понад усе цінує свободу, не спромігся зрозуміти поселенців.

Найяскравіший приклад військової співпраці козаків і татар — перші роки повстання під проводом Богдана Хмельницького, що згодом переросло в грандіозну війну.

Аксіомою масової свідомості стали звинувачення кримчаків у “зраді” Хмельницького та недооцінка їхньої військової допомоги. Щоправда, залишається незрозумілим, чому така нібито неістотна для гетьмана допомога оберталася для українського війська поразками, тільки-но татари “зраджували”, і чому Хмельницький не починав жодної битви без приходу татарського війська?

Розвідки військового історика Івана Стороженка довели, що уклавши союз із Кримом (ціною якого, до речі, було право татар збирати ясир на українських землях), Хмельницький забезпечував поєднання козацької піхоти з татарською кіннотою. Це ліквідувало оперативну перевагу польської армії, яка дозволяла полякам перемагати козаків-піхотинців у всіх попередніх повстаннях.

Кримський вершник. Реконструкція із фільму Олеся Саніна “Мамай”. Герой-українець наприкінці одружується з татаркою>

Значення татарської кінноти розуміли всі. В анонімному щоденникові поляка — учасника Пилявецької битви — записано: “Весь наш порятунок полягав у тому, щоб швидко воювати проти ворога [козаків], не чекаючи поєднання з ним татар”.

Що ж сталося 1651 року під Берестечком? Чи хан “зрадив” Хмельницького? А сталося так, що проведення битви збіглося з мусульманським святом Курбан-байраму, під час якого вести бойові дії заборонено. Хан попередив про це гетьмана й просив відкласти битву, однак, на прохання Богдана, таки вивів свої війська.

Але на самому початку бою було вбито хана Амурата, котрий впав головою в бік, протилежний розташуванню війська ворога. Після цієї події, яку татари сприйняли як знак Аллаха про немилість за порушення його приписів і неприпустимість подальшої битви, кримчаки кинулися втікати.

Чим керувався кримський хан, вступаючи у війну з Річчю Посполитою на боці козаків? Імовірно, він прагнув зберегти нетривку рівновагу сил між Річчю Посполитою, Росією й Османською імперією.

Знаємо, що союз Хмельницького з Москвою призвів до відчутного посилення російських позицій у регіоні. Наслідком цього стала поетапна ліквідація Гетьманщини (1764 рік), Запорозької Січі (1775 рік), Кримського ханства (1783 рік) і Речі Посполитої (поділи 1772, 1793 і 1795 років).

…Описуючи початок Хмельниччини, навіть православний ортодокс Григорій Грабянка змушений визнати, що бойовий побратим Хмельницького, перекопський мурза Тугай-Бей, був “воїн славний і невимовно відважний”. Самійло Величко піде ще далі, написавши: “Невільницьке лядське ярмо було відтято і знищено козацькою та кримською шаблями”.

…Взаємини козаків і татар під пером Величка з глобального протистояння перетворюються на ритуал противників-рицарів — вони “гостюють” чи “навідують” один одного (тобто чинять взаємні відплатні наїзди), а захопивши полон, ведуть чесний торг, визначаючи розмір і термін викупу…