ОТАМАН МАТЯШ СТАРИЙ

ОТАМАН МАТЯШ СТАРИЙ

На усті Самари-Богу,

Семенова козацького рогу,

Усі поля самарськії пожарами погоріли:

Тілько два терни-байраки не горіли,

Що под собой гостей великих іміли:

Там пробувало дванадцять козаків

бравославців-небувальців. Меж ними був отаман.Матяш старенький.

Стали козаки вечора дожидати,

Стали терновії огні розкладати,

Стали по чистому полю коні козацькії пускати,

Стали козацькії сідла од себе далеко одкидати,

Стали козацькії семип’яднії пищалі поза кустами ховати. Отамане Матяш старенький тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Козаки, панове-молодці!

Не безпечно ви майте,—

Козацьких коней із припона не пущайте,

Сідла козацькії под голови покладайте,

Бо се долина Кайнарськая,

Недалече здесь земля татарськая».

Тогді козаки з отамана Матяша насміхали:

Десь ти, отамане, Матяшу старенький,

меж козаками не бував,

Десь ти козацької каші не їдав,

Десь ти козацьких звичаїв не знав,

Що ти нам, козакам-бравославцям, великий страх задав». Тогда отаман Матяш од них далеко одступав,

Терновий огонь розкладав,

Коня свого козацького осідлав,

Біля себе припинав.

То саме вночі заждав малую годинку, невелику часинку,—

Як не буйнії вітри повівали, •

Як турки-яничари з чистого поля в долину припали, Дванадцять козаків бравославців-небувальців

в полон забрали. Отаман Матяш старенький на доброго коня сідає,

Шість тисяч турок-яничар побіждає, Бравославців-небувальців із полону одбивае,

Ще й словами промовляє:

«Козаки бравославці-небувальці!

На коні козацькії сідайте,

Мені, старому, помощі давайте!»

Тогді козаки на коні сідали,

Чотири тисячі безбожних бусурменів побіждали,

Сребро і злото турецькеє од них забирали,

До города Січі швиденько поспішали,

В городі Січі безпечно себе мали,

Серебро і золото турецькеє между собою розділяли-,

За отамана Матяша господа бога прохали:

«Десь твоя мати в небі пресвятилась,

Що тебе, лицаря, да породила,

Що ти в чистом полі пробував,

Із нас, бравославців-небувальців,

ні одного козака із войська не утеряв»..

ФЕДІР БЕЗРОДНИЙ, БЕЗДОЛЬНИЙ

Ой по потребі, по потребі барзе царській,

То там-то много війська, гей, понажено Да через мечу положено,

Да й ні єдиного тіла козацького-молодецького Живого не оставлено.

Тільки поміжду тим трупом Федор бездольний, Посічений да порубаний,

Да й на рани смертельнії не змагає;

А коло його джура Ярема, гей, промешкає!

То Федор бездольний, безродний, гей, Промовляє словами Да обіллється гірко сльозами:

«Гей, джуро Яремо,

То дарую я тобі по смерті своєї Коня вороного,

Ей, а другого білогривого,

І тягеля червонії,

Од піл до коміра золотом гаптовані,.

І шаблю булатную,

Пищаль семип’ядную!

Ой да добре ж ти дбай,

Да на коня сідай,

Да передо мною повертай,

Да нехай я буду знати,

Ай чи удобен ти будеш проміжду козаками

пробувати».

То джура Ярема, ой да добре дбає,

Да на коня сідає,

Ой да перед ним повертає.

То Федор бездольний, безродний,

Ей, да промовляє словами,

Да обіллється гірко сльозами:

«Ой да благодарю ж тебе, господа милосердного,

Ой що не ледай кому,

Гей, моя худоба буде доставати

То він буде за мене господа милосердного прохати.

Ей, джуро Яремо,

Да добре ж ти дбай,

Да на коня сідай,

Да їдь понад лугом Базалугом,

Та понад Дніпром-Славутою.

То як ушкала гудуть, ей,— то ти схоронися,

А як лебеді ячать, ей,— то ти озовися,

А як козаки йдуть Дніпром-Славутою —*

Ой, то ти об’явися Да шличок на копію іскладай,

Ой да сам низенько укланяй Наперед господу богу,

І батькові кошовому,

Отаману войськовому,

І всьому товариству кревному, сердешному».

Ой добре же то він дбає,

Ой да на коня сідає

Да понад лугом Базалугом проїжджає,

Понад Дніпром-Славутою,

Ей, да козаків стрічає,

Да шличок на копію складає,

А сам низько укланяє Наперед батькові кошовому,

Отаману войськовому,

І всьому товариству кревному й сердешному,

То-то батько кошовий,

Отаман войськовий,

Промовляє словами:

«Ей, джуро Яремо!

Да не своїми ж ти кіньми гуляєш,

І не свої тягеля червонії,

Од піл до коміра золотом гаптовані,

І не свою шаблю булатную,

Не свою пищаль семип’ядну маєш.

А десь ти свого пана убив, або істребив,

Або ж ти молодого душі ізбавив».

«Ой батьку кошовий,

Отамане войськовий,

Я свого пана ані вбив, ні стребив,

Ані молодого душі я не збавив —

А мій пан лежить у лузі, в Базалузі Постріляний да порубаний,

І на рани смертельні не змагає.

Да прошу я вас всенижающе У луг Базалуг прибувати,

Ой да тіло козадьке-молодецькеє поховати,

Да звіру-птиці на поталу не дати!»

То-то батько кошовий,

Отаман войськовий,

Та добре він дбав,

Да в суботу із семисот п’ятдесят козаків вибир Да в суботу проти неділі,

У четвертій полуношній годині,

У луг Базалуг козаків висилав.

Ой то вони прибували Да тіло козацькеє знаходжали,

На червону китайку клали,

Тіло козацьке-молодецьке обмивали,

А шаблями суходол копали,

А шапками да приполами персть носили,

Да високу могилу висипали І прапірок у головах, ей, устромили,

Да премудрому лицарю славу учинили.

А тим його поминали,

Що в себе мали,—

Цвіленькими войськовими сухарями!

Услиши, господи, у просьбах, у молитвах Люду царському,

Народу християнському

І всім головам слухающим, Вот на многії літа До конця віка,

До конця віка!

СМЕРТЬ ФЕДОРА БЕЗРОДНОГО

Понад сагою Дніпровою

Молодий козак обід обідає,

Не думає, не гадає,

Що на його, молодого,

Ще й на чуру малого,

Біда настигає.

То не верби луговії зашуміли,

Як безбожні ушкали налетіли,

Федора безродного,

Отамана курінного,

Постріляли, порубали,

Тілько чури не піймали.

То малий чура до козака прибуває,

Рани йому глибокії промиває.

То козак йому промовляє:

«Чуро мій, чуро!

Вірний слуго,

Піди ти степом Понад Дніпром,

Послухай ти, чуро, чи то гуси кричать,

Чи лебеді ячать,

Чи ушкали гудуть,

Чи, може, козаки Дніпром ідуть?

Коли гуси кричать Або лебеді ячать,

То ти зжени.

Коли ушкали гудуть —

Мене схорони.

Коли ж козаки йдуть,

То об’яви: нехай вони човни до берега привертають, Мене, козака Федора безродного, навіщають».

То чура малий по берегу пробігав,

Козаків забачав,

Шапкою махав,

Словами промовляв:

«Панове-молодці, добре ви дбайте, Човни привертайте,

До отамана курінного поспішайте!»

То козаки теє зачували,

До берега привертали,

Отамана навіщали.

Тогді козак чуру вихваляє,

Словами промовляє:

«Чуро мій, чуро,

Вірний слуго!

Коли ти будеш вірно пробувати,

Будуть тебе козаки поважати».

То теє промовляв,

Опрощення зо всіми брав, Милосердному богу душу оддав.

Тогді козаки шаблями суходіл копали, Шапками, приполами персть виймали, Федора безродного ховали,

В семип’ядні пищалі гримали,

У суремки жалібно вигравали!

То ще добре козацька голова знала, Що без війська козацького не вмирала!