Осада Збаража Зборівська угода
У козаків з'явився новий гетьман, обраний козацьким товариством, при арматі, вільними голосами всупереч постановам, що їх давали з Варшави, забороняючи козацьке самоврядування. Разом з такими втішними вістями донесли посланці з Січі й універсал новообраного гетьмана, у якому він закликав український народ до повстання проти польської шляхти. З розумінням відгукнулися на цей універсал ті, хто вважав себе козаками. Удень і вночі, комонними і пішими пішли вони до Запоріжжя, незважаючи на прийняті поляками перестороги у вигляді гарнізонів Кодака і Трехтемирова, на розкидані коронним гетьманом у степу чати, щоб перекрити дорогу на Січ.
Одночасно з накопиченням сил на Микитиному Розі Хмельницький почав пошук союзників для майбутньої війни. Без них він ще не міг протистояти коронному війську. Задля цього Хмельницький виїхав у Крим. І якщо з першого погляду такий крок гетьмана виглядає дивним, адже Кримське ханство завжди було ворогом козаків, то, якщо більш прискіпливо придивитися до дій Хмельницького, стає зрозумілим, що він вчинив як геніальний дипломат. І справа тут знову ж таки у королівських листах, що потрапили до рук Хмельницького. Виходячи з них, у хана було два шляхи: підтримати козацтво у боротьбі проти Польщі або відмовити Хмельницькому і стати перед небезпекою нападу з боку і Польщі, і козацтва. Бо ж пам'ятаєте, саме до такого нападу в листах, скріплених королівською печаткою, закликав козаків Владислав IV. Як відомо, Іслам—Ґерай вибрав перше і, виставивши Хмельницькому вимогу залишити у якості заручника в Бахчисараї його старшого сина Тимофія, відрядив до Січі одного зі своїх найвпливовіших сановників, мурзу Тугай — бея. Дуже скоро Тугай — бей виступив на Запоріжжя. Кількість його нукерів не була надто великою, але навіть не їх кількість була важливою. Союз між козацьким гетьманом і ханом ставав реальністю — це найбільше гріло душу Хмельницькому.
Що ж вчинив для припинення козацького бунту Микола Потоцький, коронний гетьман Речі Посполитої, котрому було більш аніж кому іншому у Польщі відомо про небезпеку, що насувалася на нього з Запорізьких степів? Існує думка, що Потоцький занадто легковажно поставився до можливості майбутньої війни з козаками, хоча навряд чи така точка зору є цілком справедливою. Коронному гетьману, котрий приймав участь у придушенні козацьких виступів Пав люка і Остряниці, а в битві при Кумейках у 1637 році мало не загинув (кулю з козацького мушкета затримали піхви його шаблі), була як нікому іншому зрозуміла небезпека для Польщі від виступу козаків. Про тверезу оцінку подій Потоцьким говорять і наступні дії коронного гетьмана. Він до останнього намагався відмовити Хмельницького від повстання, надіславши до нього на Січ в середині квітня ротмістра Хмелецького, чиї добрі відносини з козацьким ватажком були відомі полякам. Проте дружба з Хмельницьким не допомогла ротмістру. На пропозицію козакам залишити Січ і розійтися Хмельницький відповів без дипломатичних реверансів — він запропонував самому Потоцькому і решті панів забиратися з України геть. Миколі Потоцькому не залишилося нічого іншого, як підійти до кордону України й закрити усі шляхи, що вели з Запоріжжя «на волость». З огляду на те, що під орудою польського гетьмана, ядро сил котрого зупинилося у Черкасах, було добре вишколене й добре озброєне п'ятнадцятитисячне військо, його дії були цілком виваженими. Та ні поінформованість, ні перевага у військовій силі, ані заходи по недопущенню козаків в Україну не врятували Миколу Потоцького від краху.
В двадцятих числах квітня 1648 року гетьман Хмельницький на чолі двотисячного війська, маючи при собі усього дві даровані січовим товариством гармати, полишив Січ і виступив назустріч власній славі. Окремим загоном вів півтисячі шабель татарської кінноти Тугай — бей. Можемо здогадуватися, що Хмельницькому були добре відомі місця розташування ворога і його плани. А саме — рішення Миколи Потоцького виступити назустріч козакам двома відділками — сушею і морем, після чого з'єднатися у районі Кодака, маючи підтримку у вигляді гарнізону Кодацької фортеці та її мурів. Дізнавшись про плани ворога, Хмельницький випередив його наміри. Уже за кілька днів після виступу з Микитиного Рогу козаки без зусиль взяли Кодак і, залишивши там власний гарнізон, продовжили рух назустріч ворогу. Тим часом польські загони, один з яких очолював син коронного гетьмана Стефан Потоцький, інший — лояльні до польської влади старшини реєстрового війська Іван Барабаш і Ілляш Караїмович, просувалися назустріч Хмельницькому, ще не знаючи про падіння Кодака.
Відносно тієї частини війська, що її вели Барабаш і Караїмович, у Хмельницького були власні плани. Справа в тому, що цей реґімент складався з реєстрових козаків Чигиринського, Канівського, Черкаського і Корсунського полків. І гетьман не йняв віри, що реєстровці зможуть здійняти руку на своїх побратимів — козаків. Так і склалося. В урочищі Кам'яний Затон реєстрові полки збунтувалися проти своєї старшини. Вірними Барабашу й Караїмовичу залишилися лише кілька десятків німецьких ландскнехтів, приданих осавулам гетьманом Потоцьким у якості особистої охорони. Проте, хоча німці й віддали свої життя, виконуючи військовий обов'язок, осавулам це мало допомогло. Козаки швидко перебили ландскнехтів, стратили Барабаша і Караїмовича, здійнявши їх на списи, після чого у повному складі перейшли на бік Хмельницького. Армія гетьмана збільшилася на 6 тисяч добре озброєних бійців. Тепер він міг виступити назустріч Стефану Потоцькому і стати з ним до бою, маючи цілком реальні шанси на перемогу. Козацьке військо вирушило до річки Жовті Води назустріч першій у цій війні великій битві.
Та зустріч між козацьким військом і військом Стефана Потоцького відбулася на початку травня 1648 року на річці Жовті Води, неподалік від урочища Княжі Байраки. Польське військо прибуло туди зранку, і молодий Потоцький, не впевнившись у безпеці маневру, почав переправляти через річку реєстрові полки, що знаходилися при ньому. Не зупинило гетьманича навіть те, що досвідчені командири, котрі були при ньому (Шемберг, Чарнецький, Сапєга, Душинський тощо) одноголосно виступили проти переправи війська на протилежний бік річки. Посилати військо на переправу без розвідки на землях, підконтрольних запорожцям, нерозумно, доводили вони двадцяти — шестирічному полководцю, до того ж на протилежному березі немає бодай кількасот сажнів рівної та сухої місцини для будови укріпленого табору, одне лиш баговиння і очерети. Проте першу з череди помилок Стефаном Потоцьким було зроблено, і військо почало переправлятися. За годину після початку переправи, коли на протилежний берег річки встигли перейти лише Переяславський і Білоцерківський полки реєстрового козацтва, на них несподівано вдарили татари Тугай — бея. Офіцерам Стефана Потоцького довелося спішно повертати авангард назад, відбиваючись від ординців і несучи перші втрати. Зрештою поляки відійшли на попередні позиції і взялися будувати табір. Основним силам Хмельницького, що підійшли до Жовтих Вод за кілька годин, відкрилася така картина: на вищому березі Жовтих Вод жовніри спішно укріплювали вали й шанці, встановлювали гармати й готувалися до оборони.
Рис. 1. Битва_під_Жовтими_Водами
Мутна від недавньої повені річка (Жовті Води) являла собою притоку Малого Інгулу, або Інгульця, утворюючи у своєму верхів'ї два русла — безпосередньо річку Жовту і те, яке протікало східніше та носило назву Очеретяна Балка. Круті схили її берегів були вкриті густими заростями шипшини і ялівцю. А нижче, майже на три чверті перетинаючи русло, перешіптувався високий, не менше сажня заввишки, очерет. Завдяки саме тому очерету балка й отримала своє ім'я. Проміж Жовтою Водою і Очеретяною Балкою тридцятисаженною горою здіймався півострів.
Табір Стефана Потоцького був побудований у формі кола. Він мав у діаметрі близько 400 метрів і з тих боків, де його не прикривала річка, був обнесений кількома рядами шанців, що являли собою дуги, спрямовані до ворога відкритою стороною. Для виходу війська на битву у поле в укріпленнях було зроблено троє воріт. Хмельницький зупинився табором на відстані двох верст від супротивника, маючи його у межах прямої видимості, укріпив власні позиції і згодом розпочав битву, котра йшла протягом кількох днів і показала абсолютну перевагу козаків над жовнірами Потоцького. Цьому, безперечно, сприяли події, що відбулися напередодні у Кам'яному Затоні. У той час як молодий гетьманич, немов мани небесної, очікував прибуття до свого обозу реґіменту Барабаша та Караїмовича, чотири полки, на які він так розраховував, звернули з Микитинського шляху і пройшли, тримаючи рівняння у лавах, зовсім поряд з передовими укріпленнями польського табору. Дружно вдарили реєстровики з мушкетів в повітря, після чого повільно втяглися в середні ворота козацького обозу. І ще довго за валами лунали радісні вітання, гуркіт салютів і музика. Стан польських рейментарів після такої події вірніше за все було б назвати шоковим. Серед могильної тиші спостерігали вони, як вороже військо, яке дотепер не переважало польську армію за кількістю, поповнювалося за рахунок піхоти, котру Потоцький так очікував для укріплення власних позицій. Наступної ночі слідом за полками, що їх привів з Кам'яного Затону Филон Джеджалій, до Хмельницького перебігла й більша частина Переяславського і Білоцерківського полків, а також кілька сотень жовнірів з драгунських хоругов коронного війська. Останні теж були українцями за походженням і вважали гідним для себе стояти поряд із своїми побратимами супроти поляків. Тож навряд чи варто дивуватися подальшому домінуванню козацького війська над реґіментами Стефана Потоцького, офіцери котрого лише кілька днів тому похвалялися розігнати бунтівників за допомогою канчуків.
Зрештою, після багатьох годин напружених бойових дій, коли жовнірам і шляхті доводилося з останніх сил відбиватися від козаків, які, не дивлячись на презирливе до них відношення вельможного панства, виявилися до біса гарними воїнами, Стефан Потоцький і його командири зрозуміли, що битва програна. Тактичний розрахунок Хмельницького на те, що за наявних умов поляки не зможуть ефективно використати кінноту, цілком виправдався, і козаки мали цілковиту перевагу, диктуючи свої правила на полі бою. Підлила масла в огонь і уміло розпущена шпигунами Хмельницького у польському таборі чутка, що на допомогу Тугай — бею і Хмельницькому ось — ось підійде сам Іслам—Ґерай з сорокатисячною ордою. У Потоцького залишалася ще примарна надія на допомогу батька, який — Стефан сподівався на це — не повинен був стояти в Черкасах після отриманої звістки про зраду реєстрових полків у Кам'яному Затоні, а мав невідкладно вирушити на допомогу авангарду свого війська. Але надіям гетьманича не було суджено перетворитися на реальність. Старший Потоцький дійсно не дочекався надвірних військ кількох феодалів, котрі йшли до нього на з'єднання, й вирушив з п'ятитисячним військом до Жовтих Вод. Та, дійшовши до Тясмину, раптово зупинився і дав команду повертатися за мури Черкас. Коло замкнулося. Стефан Потоцький був змушений розпочати переговори з Хмельницьким про здачу на більш — менш прийнятних для себе умовах.
Слід сказати, що Богдан Хмельницький, принаймні на словах, не був надто жорстоким до переможених. І хоча гетьман не міг не розуміти, що з'єднання нехай і побитого, але досить сильного війська з реґіментом Миколи Потоцького створить для нього багато складностей у майбутньому, після недовгих переговорів він погодився відпустити поляків з оточення, правда, без гармат і військових клейнодів, до складу яких входила й королівська хоругва, зате неушкоджених і зі зброєю у руках.
Того що відбулося далі, не міг передбачити молодий Стефан Потоцький, котрий отримав від Хмельницького лицарське слово дотримуватись умов, досягнутих у переговорах. Ослаблене і позбавлене артилерії польське військо, що, знаходячись у таборі, могло б ще деякий час витримувати козацькі атаки, потрапило в засідку в урочищі Княжі Байраки, де було атаковане силами татарської кінноти і перестало існувати. Смертельно поранений Потоцький був захоплений у полон, де незабаром віддав Богові душу Загинула майже вся верхівка командування, а в Черкаси перед очі коронного гетьмана явився один ледь живий жовнір, перевдягнутий у брудний селянський одяг. Він і розповів ясновельможним панам про загибель їхнього авангарду. До нашого часу дослідники життя славетного козацького гетьмана не мають відповіді на запитання: чи з відома й наказу Хмельницького була вчинена різня у Княжих Байраках, чи він просто не зміг втримати татар від того, чого сам не бажав, зв'язаний обіцянкою. Війна — жорстока річ, чи може хто дорікати Хмельницькому, що з доброї волі або з власного недогляду не дозволив ворогу об'єднатися собі на згубу і не дав придушити бунт поневоленого козацтва на самому його початку? Навряд.
Після розгрому поляків військо Хмельницького відпочивало у таборі під Жовтими Водами лише три дні. Попереду були сили коронного війська, значно більші, аніж ті, що протистояли запорожцям досі, тож, не гаючи часу, Хмельницький виступив їм назустріч, щоб не дати оговтатися після першої приголомшливої поразки. Швидким маршем він пройшов сто двадцять верст до Корсуня, де тепер зайняв позицію Микола Потоцький, і вже ранком 14 травня вислані наперед війська козацькі чати впритул наблизилися до передових укріплень поляків і вступили у бойовий контакт з легкою кавалерією Потоцького, примусивши її відступити.
Велика битва відбулася днем пізніше. Військо коронного гетьмана, котре на цей момент нараховувало вже близько семи тисяч вояків, не враховуючи обозної челяді, не змогло протистояти, як перед цим військо його сина, натиску козацьких полків. Віддавши наказ пограбувати й спалити Корсунь у помсту за сина, Потоцький відступив у напрямку урочища Горохова Діброва, маючи на меті вести військо через Богуслав і Білу Церкву на Паволоч. І страшна доля, яка кількома днями раніше наздогнала його сина у Княжих Байраках, очікувала тепер на військо самого Миколи Потоцького у Гороховій Діброві — відіслані в тил полякам козаки Максима Кривоноса готували там засідку, крізь яку Потоцький пройти не зміг би ні за яких обставин. Що ж примусило коронного гетьмана полишити Корсунь і вести цілком спроможне протистояти ворогу військо на захід, не прийнявши битву?
Напевне немає серед читачів людини, яка б не чула легенду про Івана Сусаніна — костромського селянина, котрий вчинив справжній подвиг, заманивши в ліси Московщини у 1613 році польське військо. Поляки намагалися відшукати село Домнино, що у ньому на той час переховувався Михайло Федорович, перший московський цар династії Романових. Заведені в болотисті хащі, поляки і литовці (читай поляки і козаки) стратили Сусаніна за відмову вказати шлях. Одразу слід зауважити: легенда про Івана Сусаніна — це лише легенда, вона жодним чином не доведена академічною наукою. А проте досить багато істориків як в Україні, так і в Росії схиляються до думки, що прообразом Івана Сусаніна став козак Богдана Хмельницького Самійло Зарудний (за іншою версією Микита Галаган). Про цю людину нам відомо значно менше, аніж про міфічного Івана Сусаніна. Але саме він вчинив героїчний вчинок, котрий пізніше імперська наука припише селянину з Костромської губернії, змінивши не тільки ім'я героя, а й місце й час події. В 1648 році під Корсунем Самійло Зарудний свідомо пішов на тортури, а потім і страту, примусивши Потоцького повірити, що прохід крізь Горохову Діброву безпечний. Поляки, у верхівці війська яких не було єдності, а дії коронного гетьмана піддавалися критиці з боку Мартина Калиновського і решти командирів, після короткої наради вирішили не приймати бій під Корсунем і вирушили за Самійлом Зарудним до своєї загибелі.
Можна стверджувати, що поразка коронного війська сталася опівдні 16 травня, усього за кілька годин після того, як воно покинуло табір під Корсунем. Пастка зачинилася, і військо, котре могло б витримувати облогу Хмельницького, знаходячись в укріпленому таборі, було майже до ноги вибито козаками і їх союзниками, як і минулого разу. Міф про непереможність залізних колон коронного війська Речі Посполитої захитався під ударами козацьких шабель.
Наслідки перших двох битв у цій війні були для поляків катастрофічними. Коронне військо фактично перестало існувати. Як вказується у літописі Самійла Величка, козаки захопили у полон обох гетьманів — коронного Миколу Потоцького і польного Мартина Калиновського. В полоні також опинилися 80 знатних шляхтичів, 127 командирів найманого війська і 8500 рядових жовнірів. Трофеї Хмельницького також вражали. Окрім захоплених раніше, йому дісталася 41 гармата зі спорядженням, 94 корогви, велика кількість возів зі спорядженням, військовими припасами та зброєю, сотні коней. Долі полонених поляків не можна позаздрити — усі вони мусили йти в татарську неволю в якості плати козацького гетьмана за допомогу хана. Натомість Хмельницький тепер мав велику, добре озброєну і загартовану в боях армію, з допомогою якої мав намір покласти кінець польському пануванню в Україні. На обрії поставала заграва Пилявецької битви.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.