НЕБЕЗПЕЧНА РОЗКОЛИНА

НЕБЕЗПЕЧНА РОЗКОЛИНА

Дві протилежні оцінки

Одначе, події в Карпатській Україні мають для історії ОУН ще одне значення: вони вперше цілком виразно виявили в жовтні 1938 року розколину, яка все міцніше стала зарисовуватися між Організацією Українських Націоналістів на рідних землях, і ПУН-ом, очоленим полк. Андрієм Мельником. Події в Карпатській Україні виявили, що хоч ПУН формально є не тільки частиною ОУН, а й його зверхнім органом, то одначе його члени своєю духовістю є цілком чужі революційній ОУН. У критичну хвилину, коли треба було зважитись піти шляхом революції по лінії виключно українських інтересів і за орієнтацією на власні сили, або на шлях опортунізму, і коли для членів ОУН, які виросли в боротьбі проти окупанта рідних земель, було позадискусійним, що ОУН мусить вибрати перший шлях, – ПУН під проводом полк. Мельника пішов другим шляхом, шляхом опортунізму.

Світла участь ОУН у подіях на Карпатській Україні відбувалася всупереч становищу і всупереч наказам ПУН-у. Від хвилини зорганізування на Закарпатті Української Національної Оборони до моменту вибуху бойових дій пройшло пів року; під час організування УНОборони, як збройної сили карпато-української держави, дуже сильно відчувалася недостача фахових старшин; при ПУН-і існував окремий Військовий Штаб, члени якого, колишні військовики – ген. Капустянський, ген. Курманович, полк. Сушко, пполк. Колосовський, полк. Сціборський, сотн. Сеник – в той час перебували в Відні і деякі з них приїздили на Закарпаття, але ні Військовий Штаб як цілість, ані ніхто з його членів не захотів перебрати до своїх рук вишкіл кадрів збройної сили, ні – що найважливіше – керівництва обороною Карпатської України.

Дуже характеристичним для духовости цих двох окремих груп є пояснення, чому ніхто з членів Військового Штабу ПУН-у не взяв участи в збройній боротьбі Карпатської України. Пояснення, подане в збірнику Організації полк. Мельника п. з. „ОУН 1929-1954” на стор. 133: „Німецькі чинники унеможливили ген. Капустянському і полк. Сушкові виїхати на Карпатську Україну”, є невистачальне. Поляки, обставивши густо кордони, теж унеможливлювали пробитись на поміч Карпатській Україні рядовим і провідним членам ОУН.

Ближчих даних, чи це було „унеможливлений” в політичному чи фізичному сенсі, немає. Але, якщо б це була політична заборона, то вона характеризує тих людей, які підчинилися дорученню німецького уряду, як опортуністів, у гострому протиставленні до революціонерів типу полк. Колодзінського, чот. Коссака і пор. Шухевича, які рішуче протиставилися вимозі тих самих чужих чинників. Якщо ж це була фізична перешкода – відмова видати пашпорт на переїзд кордону, – то це теж характеризує тих людей, які скорилися такій перепоні, як крайніх леґалістів, у протилежність до іншого гурта українських націоналістів, які опинилися на Закарпатті без жодного чужинецького пашпорту.

У кожному разі така цілком відмінна одна від одної постава до подій в Карпатській Україні членів ОУН на західньоукраїнських землях і членів ПУН-у виразно говорила про те, що тут ідеться про дві цілком інші ментальності, два цілком різні політично-психологічні світи.

Договір уряду Карпатської України з ПУН

Коли уряд Карпатської України опинився на еміґрації, ПУН уважав за потрібне підписати з ним окремий договір. Цей акт підписано 21 липня 1939 року в Венеції, при чому контраґентами були: полк. Андрій Мельник, Омелян Сеник і Ярослав Барановський від ПУН-у та о. д-р Авґустин Волошин, Юліян Ревай і проф. Авґустин Штефан від уряду Карпатської України. Текст того акту такий:

1. Виходячи з засади соборности української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривности Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборности українських земель не може бути порушений.

2. Влада (Президент і Уряд) Карпатської України визнає, із усіма з того випливаючими висновками, Український Націоналістичний Рух за єдиного носія соборницько-визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полк. Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби.

3. Провід Українських Націоналістів визнає уряд Карпатської України з президентом о. д-ром Авґустином Волошиним за законодатно умандатованого її представника серед українського і чужинного світу, як останній український леґальний уряд, що правив частиною української землі – Карпатською Україною.

4. Стверджується, що Український Націоналістичний Рух, зокрема Уряд Карпатської України й Організація Українських Націоналістів, спільно змагали всіма силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу.

5. Усі конкретні висновки і потреби, що випливають із тих повитих засад, устійнюються в окремому залучнику”.

Четвертою точкою цього акту ПУН заінкасував увесь політично-моральний капітал, здобутий у боротьбі за волю і державну самостійність Карпатської України членами крайової ОУН, зручно зіставивши в одному акті визнання урядом Карпатської України заслуг ОУН у творенні та обороні Карпатсько-Української Держави з визнанням ПУН-у, очолюваного полк. Мельником, за „керівника тієї боротьби”.

Для загалу українців, неознайомленого із закулісами подій в Карпатській Україні, таке вписання всіх політично-моральних досягнень ОУН на рахунок ПУН-у видавалося цілком природнім і слушним, бож ПУН – це провід ОУН. Одначе, провідне членство ОУН знало правду. Воно бачило ту розколину, що чимраз виразніше зарисовувалася поміж ПУН-ом і революційними кадрами ОУН. Розколину, що її штучно накладена політура ще могла заховати на якийсь час перед стороннім оком, але не перед бурею подій, які наближалися.