«НАША ЧЕСТЬ ВИМАГАЄ…»
«НАША ЧЕСТЬ ВИМАГАЄ…»
Залишивши на вимогу австрiйського командування Надднiпрянську Україну i перебравшись у першiй половинi жовтня 1918 р.[266] на Буковину, Українські Січові Стрільці опинилися перед новими для себе реалiями, що склалися на теренах Австро–Угорської iмперiї. Ставало очевидним, що остання наближається до свого розпаду i її народи мають самi подбати про себе. На порядку денному галицько–українського суспiльства постало питання про необхiднiсть звiльнення захiдноукраїнських земель вiд австро–польської залежностi i приєднання їх до Української Держави. Для стрiльцiв воно не було чимось новим, бо випливало з їхньої iдеології, i неодноразово ними обговорювалося[267]. Та виникнення його як безпосереднього реального завдання стало досить вагомим чинником, прикувало до себе увагу стрiлецтва, зробилося головним iмперативом його життя.
Деякi галицько–українські полiтики у цей час, побачивши, що Австрiя не збирається виконувати свої обiцянки щодо реалiзацiї таємних статей Берестейського договору, почали задумуватися над самостiйним вирiшенням захiдноукраїнського питання. Так, Кость Левицький з цього приводу зазначав, що наради про органiзацiю адмiнiстрацiї i вiйська, якi мали зайняти Львiв i Схiдну Галичину для створення української державностi, почалися в серпнi 1918 р. у Львовi з iнiцiативи керiвництва нацiонально–демократичної партiї[268]. Проте, як свiдчать iншi джерела, метою їх проведення було не стільки прагнення добитися полiтичної самостiйностi, скільки побоювання, що поляки захоплять Галичину i проголосять її частиною власної держави[269].
З цiєю ж метою у Львовi у вересні 1918 р. було засновано таємний старшинський гурток, який спочатку складався головним чином з офiцерiв–українцiв австрiйської армiї i згодом став називатися Центральним Вiйськовим Комiтетом (ЦВК)[270]. Його члени на перших порах обстоювали автономiю захiдноукраїнських земель у складi iмперiї i навiть мали намiр, якщо б на це погодилися УСС, запропонувати очолити майбутню армiю архікнязевi Вільгельмові Габсбурґу. Вони ще сподівалися на допомогу Австрiї в протистояннi з Польщею[271]. Тобто програма як учасникiв пiдготовчих нарад, згаданих К. Левицьким, так i членiв новоствореного таємного гуртка зводилася до запобiгання можливій польській агресiї.
До середини жовтня таємний старшинський гурток у Львовi працював малоактивно й безсистемно[272]. Його члени розраховували, що леґiон УСС вдасться легко перевести до Львова, з допомогою стрiльцiв створити вiйськову органiзацiю краю, i таким чином протистояти польським зазiханням на Схiдну Галичину. Тому полiтичним органiзатором i головою вiйськового комiтету вирiшили призначити представника УСС (по можливостi сотника Дмитра Вiтовського)[273]. Та, як виявилося, цим задумам не судилося здійснитися, бо наступнi подiї розвивались iншим шляхом. I тiльки завдяки активнiй дiяльностi стрiлецтва, головним чином наполегливостi та самопожертвi окремих його членiв, ситуацiю вдалося дещо виправити.
Безпосередня пiдготовка до здобуття влади в краї українцями розпочалася в стрiлецькому середовищi ще в період перебування леґiону в Надднiпрянськiй Українi. Так, у травнi 1918 р. в Жмеринцi вiдбулася стрiлецька нарада (найiмовiрнiше, пiд керiвництвом сотника Вiтовського), на якій обговорювалося полiтичне майбутнє Схiдної Галичини. Її учасники, наголошуючи на тому, що Австрiя вводить в оману українцiв i вiддає всю Галичину полякам, пiдкреслювали, що доведеться власними силами визволяти свiй край, але слід визначити час i спосіб дій[274].
Водночас, незважаючи на те, що леґiон УСС становив порiвняно добре зорганiзовану, вишколену та iдейно цiльну збройну частину, яка могла вагомо вплинути на перебiг подiй, очевидною була нестача стрiлецьких сил для здiйснення задуманої акцiї. Австрiйське командування протягом вiйни не тiльки не давало змоги збiльшити чисельність леґiону, а й навiть поповнювати втрати, яких він зазнав (пiд час постою на Буковинi бойова сила УСС становила близько 1300–1500 чоловік[275]). Тому стрiльці сподівалися на поповнення своїх лав за рахунок українцiв з австрiйської армiї та українського населення краю, а також на допомогу надднiпрянцiв[276]. Зокрема, Дмитро Вiтовський планував призначити поручника УСС Жигмонта–Богдана Олексина командантом Бережанської округи, враховуючи знання ним цiєї мiсцевостi i те, що поблизу Бережан був розташований австрiйський вiддiл, яким командував у той час останній i в якому служило багато українцiв[277].
Трохи згодом, наприкiнцi серпня 1918 р., той же Вiтовський, iнструктуючи четаря УСС Євгена Рабiя, який разом iз четою стрiльцiв вирушав до старшинської школи в місто Кам’янку Струмилову, що на Львiвщинi, наголошував, щоб він постiйно контактував з місцевою українською громадою[278]. УСС також підтримували зв’язки з деякими українськими полiтиками у Львовi[279], особливо тими, якi не тiльки надiялися на примарну допомогу Австрiї, а й самi виявляли iнiцiативу в боротьбi за українську державнiсть.
Переїхавши на Буковину, Українські Січові Стрільці ще наполегливiше стали готуватися до майбутнього виступу, всіляко намагаючись перевести леґiон до Львова, де б вiн мав бiльше можливостей для органiзацiйної та полiтичної діяльності. Проте цього не змогли добитися нi українськi полiтики, нi архікнязь В. Габсбурґ. Вiдень не хотiв дратувати полякiв присутнiстю УСС у Львовi[280]. Більше того, на вимогу австрійських властей ще на початку лютого 1918 р. було ліквідовано навіть Збірну Станицю УСС[281] у Львові[282]. Тим часом у всiх частинах леґiону проходили наради, на яких обговорювали загальнополiтичну ситуацiю та завдання УСС. 9–10 жовтня у Чернiвцях вiдбулося кiлька засiдань гуртка, який об’єднував 10–12 стрiлецьких старшин i пiдстаршин. Вони обговорювали план наступних дiй[283].
На жаль, деталі цих засідань, як і персональний склад гуртка, — нам невідомі. Але, очевидно, це було керiвне ядро, котре визначало полiтичну стратегiю Українських Січових Стрільців, бо одразу пiсля засiдань пiдхорунжого Дмитра Палiїва, який також брав у них участь, направили до Львова для роботи у Центральному Військовому Комітеті. Проходили також наради старшин, пiдстаршин та стрiлецтва. Вони відбувалися таємно вiд Вільгельма Габсбурґа[284], якому стрiльцi хоч i симпатизували, проте не довiряли справи, пов’язаної з долею краю, тим бiльше, що майбутня акцiя мала як антипольський, так i антиавстрiйський характер. Не розкривали УСС своїх планiв i деяким стрiлецьким старшинам, зокрема, сотниковi Осипові Микитцi[285] — тодішньому командантові леґіону, котрий, на їх думку, дотримувався австрофiльських поглядiв.
На відміну від стрілецтва, галицько–український полiтичний провiд, сподіваючись, що Австрiя передасть українцям їхні землі, не робив нiяких крокiв усупереч iнтересам iмперiї, пiдтримуючи її до останнiх днiв iснування. Відомо, наприклад, що навіть улітку 1918 р. голова Української Парламентарної Репрезентації Євген Петрушевич запевняв австрійські власті, що «... наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави... Зірка Габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі»[286]. Подібні заяви робилися й іншими українськими політиками[287]. А австрійський уряд тим часом на офіційний запит поляків від 9 жовтня 1918 р. про передачу всієї Галичини, в тому числі й її української частини, до складу Польщі висловлював їм підтримку[288]. Навіть тоді, коли держави, що входили до складу Австро–Угорщини, відвернулися від неї, український політичний провід залишився вірним їй. Про це свiдчило i збереження Українською Нацiональною Радою (новим вищим представницьким органом, передбаченим манiфестом цiсаря вiд 16 жовтня 1918 р. про перебудову Австрiї на принципах федерацiї) правничо–державних зв’язкiв Української держави, проголошеної 18–19 жовтня 1918 р. на захiдноукраїнських землях, iз агонiзуючою Габсбурзькою династiєю[289]. Таке рiшення УНРади викликало величезне невдоволення серед значної частини галицько–українського суспiльства, зокрема УСС, які вимагали негайного об’єднання всiх українських земель в одній державі[290].
Стрiлецтво, незважаючи на те, що архікнязь Габсбурґ надiслав напередоднi засiдання Української Національної Ради Костю Левицькому телеграму, в якiй просив «проголосити самостiйне королiвство у вiрностi династiї i скiптровi цiсаря Карла»[291], залишилося вiрним iдеалам самостiйної соборної України. Поручник УСС Володимир Старосольський пiдкреслював: «Настрiй стрiлецтва, старшин i мужви (рядовикiв. — Авт.) — супроти рiшення з 18 i 19.10 був просто бунтарський. Усi домагалися проголошення з’єднання з Великою Україною»[292].
Стрiльцi були переконані, що цi рiшення є полiтично компрометуючими, спрямованими проти волi всього суспiльства, i не мають нiякого виправдання. Вихiд iз ситуацiї вони бачили тiльки один: скасування згаданих рiшень, негайне об’єднання з Великою Україною[293]. Резолюцiї з такими вимогами ухвалювали збори сотень i надсилали керiвництву УНРади[294]. Окремi стрiльцi брали участь i в студентських вiчах[295], де, окрiм жовтневих ухвал української Конституанти, обговорювали i питання можливої боротьби за владу в краї.
24 жовтня 1918 р. в Чернiвцях, у розташуваннi Вишколу, вiдбулися збори старшин УСС, на яких обговорено тодiшнє становище Австрiї i полiтичну ситуацiю. Було прийнято резолюцiї, в яких зазначено, що безпосередньою метою нацiональних змагань є соборна, вiльна, самостiйна Українська Республiка[296]. Це рiшення стало своєрiдним пiдсумком тих дискусiй, якi стрiлецтво вело щодо ухвал вiд 18–19 жовтня.
На тих же зборах йшлося й про пiдготовку до збройного виступу. В зв’язку з цим постало питання про керiвника майбутньої акцiї, бо стрiльцi рiзко виступили проти кандидатури архікнязя Вiльгельма, мотивуючи це тим, що вiн мало що може зробити, а також не бажаючи через нього ускладнювати стосунки з Антантою[297]. Учасники зборів висловилися за обрання командантом леґiону сотника Дмитра Вiтовського, якого підтримувало i стрiлецтво. Але оскільки вiн мав вiдбути до Львова, щоб очолити Центральний Вiйськовий Комiтет, на цю посаду обрали сотника УСС Осипа Букшованого[298]. Згаданим рiшенням Українські Січові Стрільці розiрвали навіть формальнi зв’язки з австрiйською владою.
Що ж до ЦВК, то його доволі млява робота пожвавилася з приходом туди в першiй половинi жовтня представникiв стрiлецтва — поручника Володимира Старосольського, сотника Никифора Гiрняка, пiдхорунжого Дмитра Палiїва, а згодом й iнших. Саме завдяки їх впливовi Комiтет вирiшив «боротися пiд знаменом соборної України»[299]. Особливо слiд вiдзначити Дмитра Палiїва. Прибувши до Львова 12 жовтня 1918 р. та перебравши на себе функцiї органiзацiйного референта, він поклав край безплiдним нарадам і насамперед розробив план дiяльностi Центрального Військового Комітету. Його основними складовими були: встановлення зв’язків з усіма місцевостями краю та поділ його на округи; підготовка населення до майбутньої акції; призначення повітового та місцевого керівництва повстанням; налагодження контактів з військовими частинами, де українці становили більшість[300]. Д. Паліїв, власне, започаткував цiлеспрямовану пiдготовку до майбутнього виступу, котру здiйснювали з його безпосередньою участю та пiд його наглядом.
Незважаючи на вкрай обмежений час та на деякі несприятливі обставини, зокрема, протидію австрiйських властей та вiдсутнiсть сотника Вiтовського, котрого затримував у Чернiвцях архікнязь Габсбурґ[301], ЦВК i особисто пiдхорунжий Палiїв провели велику роботу. Їм удалося налагодити органiзацiйнi зв’язки з провiнцiєю, де в бiльших мiстах створено окружнi вiйськовi команди, котрi в ході революцiйних подiй стали органiзацiйними центрами. Встановлено контакти з деякими вiйськовими частинами з українською бiльшiстю, якi перебували як у краї, так i поза його межами[302]. Певних результатiв досягнуто i в Львовi, де готували свiдомих українських вояків для майбутнього виступу.
Загалом приблизна кiлькiсть українських регулярних вiйськ, на якi можна було розраховувати, становила близько 2400 жовнiрiв, в тому числі 800 чоловік старшого віку з Вартового куреня, що не представляли бойової вартості, i 60 старшин[303]. За iнiцiативою Д. Палiїва була створена розвiдувальна служба, яка дiяла перед повстанням i пiд час його здiйснення[304]. Але всіх необхiдних заходiв здiйснити не вдалося, що негативно позначилося на ходi нацiональної революцiї.
Дмитро Палiїв, аналiзуючи згодом діяльність Центрального Військового Комітету, зазначав, що навiть якби там перебували не прості люди, а генiї, то i їм не вдалося б за п’ятнадцять днiв зробити те, що було занедбано за всю вiйну або хоч би вiд часу революцiї у Великiй Українi[305]. I можна зрозумiти гiркоту слів Палiїва, бо саме вiн задовго до вирiшальних подiй пропонував розпочати пiдготовку до них, але його не підтримав український полiтичний провiд.
Все iнтенсивнiшою ставала праця i в леґiонi УСС. Там нагромаджували запаси зброї, боєприпасiв, амунiцiї, пiдготовляли списки австрiйських складiв, розташованих на пiвночi Буковини та в схiдних повiтах Галичини, якi планували захопити в момент виступу[306]. Вiдбулися переговори з представниками київських Сiчових Стрiльцiв щодо координацiї дiй, спiвпрацi та взаємодопомоги[307]. Частина УСС прибула до Львова для надання допомоги Центральному Військовому Комітету[308] та в провiнцiю для органiзацiї захоплення влади. В окремих повiтах стрільці проводили вiйськовi навчання мiсцевої молодi, яка також мала взяти участь у грядучих подiях[309]. Здійснювали в стрiлецькому середовищi й деякi iншi заходи, зокрема, спрямовані на зміцнення кадрового потенціалу[310]. Це свiдчило, що стрiлецтво цілком усвідомлювало свою роль у наступних важливих для української справи подiях.
29 жовтня до Львова нарештi прибув сотник Вiтовський, який уже наступного дня на засiданнi ЦВК перебрав на себе функцiї керiвника майбутньої акцiї (з 27 жовтня їх виконував поручник Петро Бубела)[311]. Вiдтодi, незважаючи на те, що дата виступу не була вiдома, Центральний Військовий Комітет почав працювати як вiйськовий штаб з пiдготовки повстання. «З приїздом полковника[312] Д. Вітовського до Львова, — згадував четар Степан Ріпецький, — справа збройного перевороту не була ще конкретно вирішена, ніхто ще не думав про нього, як про завдання найближчих днів. Прибувши до Львова Вітовський зараз зорієнтувався в ситуації і зрозумів вагу хвилі. Обнявши провід військової організації, перебрав на себе всю ініціятиву акції й рішив діяти негайно з повною енергією в ціли перебрання влади вже в найближчих днях. Цей дух ініціятиви і негайної революційної дії запанував серед загалу членів УГВК[313], які не ждучи на опінію й інструкції політичного проводу розпочали серйозні підготовні заходи в ціли негайного виконання перевороту»[314].
Не вiдставали й поляки, якi з набагато бiльшим розмахом, нiж українцi (якщо з українського боку на органiзацiю повстання було витрачено всього 9000 крон, то з польського — 100 000 крон i 50 000 франкiв) та майже не криючись вiд австрiйських властей, також готувалися до захоплення влади[315]. Командант жандармерії Галичини і Буковини генерал–майор Фішер доповідав у Відень, що «леґіонери вільно кружляють по вулицях Львова, для них збираються гроші, одяг і т. д., навіть вербуються добровольці», що ці організації мають зв’язок з Варшавою, Краковом, Лодзем і представниками Антанти[316]. 26 жовтня він уже прямо телеграфував до Відня, що у Львові йде «підготовка путчу з боку поляків»[317]. 28–30 жовтня відбулися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питання захоплення влади. Там же 28 жовтня було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перебрати владу в Галичині[318]. Польські військові частини отримали наказ начальника польського генерального штабу генерала Розвадовського «на випадок конфлікту (з українським військом. — Авт.) треба його роззброїти, перешкодити кожному виступові, проступки карати безоглядно...»[319].
У таких умовах 31 жовтня приблизно о 6–й годині ранку члени ЦВК дізналися, що австрiйський намiсник у Галичинi отримав наказ iз Вiдня «передати владу тому, хто має силу i хто по неї перший зголоситься»[320]. Невдовзi вони прочитали у вранiшнiх польських газетах, що 1 листопада до Львова прибуває з Кракова Польська лiквiдацiйна комiсiя для встановлення влади на територiї Схiдної Галичини. Водночас польський уряд у Варшаві призначив князя Вітольда Чарториського своїм генеральним комісаром для всієї Галичини[321]. Стало очевидним, що необхiдно негайно починати рiшучi дiї. Але замість цього українське керівництво продовжувало радитися з представниками конаючої Габсбурзької iмперiї. Наслiдком цих нарад стало рiшення австрiйського уряду, що виглядало як глузування над українцями: за кiлька годин до повстання їм обiцяли місця урядовців у деяких староствах, повiтових фінансових установах, а також, за наявностi вiдповiдних спецiалiстiв, i на залiзницях та в судах[322].
У той же час у Львовi галицька делегацiя Української Національної Ради, незважаючи на те, що напередоднi почула вiд Дмитра Вiтовського запевнення про готовнiсть негайно почати воєнну акцiю, просила австрiйського намiсника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Однак у вiдповiдь почула вiдмову та обiцянки (як виявилося згодом, тодi ж намiсник запевнив делегацiю Польської вiйськової органiзацiї, що найближчим часом передасть їй владу в краї)[323]. До того ж граф попередив українців: силами пробоєвих німецького і мадярського куренів львівські залоги придушать будь-які спроби самочинного захоплення влади[324].
Зiбравшись пiсля цього на чергову нараду з участю членiв Центрального Військового Комітету, галицька делегацiя вирішувала, що робити далi: чекати iнформацiю з Вiдня вiд президiї УНРади, стежити, що зроблять поляки, чи негайно брати владу в свої руки?[325] Кость Левицький вважав, що слід почекати вказiвок з Вiдня. Проти такої позицiї рiшуче виступив Дмитро Вiтовський, який вiд iменi Комiтету заявив, що до вiйськового перевороту все пiдготовлено i вже неможливо його вiдкласти. «Справа може вдатися тiльки зараз, — пiдкреслив він. — Як цiєї ночi ми не вiзьмемо Львова, то завтра вiзьмуть його напевно поляки»[326]. Така рiшучiсть i впевненiсть провiдника майбутнього виступу змусила навiть тих учасникiв наради, якi досi ще вагалися, погодитися з його аргументами.
Почалися останнi приготування до збройного повстання. До речi, члени ЦВК, вважаючи, що не мають права допустити, аби Львiв i Схiдна Галичина перейшли до поляків без належного спротиву українцiв, зосередилися на безпосередній пiдготовці до виступу, як тiльки дiзналися про намiр Польської лiквiдацiйної комiсiї взяти владу в краї, не чекаючи дозволу УНРади[327]. Зокрема, було вирiшено встановити владу у Львовi та краї в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, вироблено план захоплення міста, а також реорганiзовано ЦВК в Українську Генеральну Команду (УГК). До неї ввiйшли: сотник УСС Дмитро Вiтовський, отаман УСС Сень Ґорук, поручники УСС Богдан Гнатевич та Iлько Цьокан, поручник Петро Бубела, четар Олекса Iванчук i пiдхорунжий УСС Дмитро Палiїв[328]. Це свiдчило, що керiвництво повстанням було довiрене головним чином представникам стрiлецтва — сили, яка мала найбiльший авторитет на захiдноукраїнських землях i яка найбiльше спричинилася саме до такого перебiгу подiй.
Водночас вживали заходiв для органiзацiї виступів у краї. 31 жовтня до всiх повiтових центрiв на iм’я ранiше призначених командантiв або вiдомих українських громадян зi Львова було надіслано наказ за пiдписом Д. Вiтовського з вимогою в ніч з 31 жовтня на 1 листопада взяти владу українцям. Пiсля цього на мiсцях залишити вiдповiдно до потреби сильну залогу, решту ж воякiв направити у Львів, а в разі необхiдностi — в сусiднi повiти[329]. Підготував наказ, а також організував його доставку до адресатів підхорунжий Дмитро Паліїв.
Того ж дня о 19–й годині в Народному Домi вiдбулося останнє перед виступом засiдання Української Генеральної Команди, в якому взяли участь понад 100 чоловік, у тому числі майже 40 старшин[330]. Його вiв Дмитро Вiтовський. У короткiй промовi вiн охарактеризував мiжнародне полiтичне становище i ситуацiю в краї, накреслив завдання, поставлені перед українським вiйськом, та повiдомив, що УГК має в розпорядженнi лише 1400 воякiв та 60 старшин[331]. Цей виступ, особливо останнє повiдомлення, справив на присутнiх неоднозначне враження. Значна їх частина засумнiвалась, чи вдасться здійснити повстання, а деякi навiть пропонували вiдкласти його на тиждень i за цей час добре пiдготуватися.
Однак Д. Вiтовський нагадав, що Польська лiквiдацiйна комiсiя вже наступного дня прибуде до Львова, щоб негайно встановити свою владу, та що в провінцію вже вислано кур’єрiв iз наказом про взяття українцями влади. «Мусимо зайняти Львiв цiєї ночi, — заявив вiн. — Наша честь вимагає, щоб ми першi взяли владу в нашiм краю, навiть хоч би прийшлося її завтра утратити»[332]. Проти такої логiки заперечень не знайшлося. Учасники засiдання взялися до остаточного з’ясування деталей виступу, який було призначено на 4–ту годину ранку.
В ході повстання за оперативним планом було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, а також обеззброєно польських солдатів і офіцерів Львівського гарнізону. Вдалося зайняти основні адміністративні центри та інтернувати там австрійського намісника графа Гуйна і військового командувача фельдмаршала Пфеффера. Захоплено міську ратушу, на якій, за наказом сотника Вітовського підняли український прапор, пошту, телеграф, вокзали, склади[333]. Львiв опинився в руках українцiв. 1 листопада 1918 р. приблизно о 7-й годині ранку Дмитро Вiтовський доповiв Костю Левицькому як тодiшньому головi делегацiї Української Національної Ради, що українськi вiйська «зайняли Львiв i обсадили всi державнi установи без проливу кровi i взагалi без жертв»[334].
Невдовзі в місті з’явилися прокламації за підписом УНРади, в яких зазначалося: «Український Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з вікової неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави... Доля Української Держави в твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу»[335]. Тодi ж Д. Вiтовський повiдомив Раду Мiнiстрiв у Києвi: «Зайнятий українськими вiйськами Львiв складає поклiн Києву, столицi всеї України»[336]. Бiльш–менш успiшно проходив цей процес і в провiнцiї.
Активну участь у першолистопадових подiях взяли представники УСС, хоча лише окремi з них мали змогу перебувати тодi у місті. Зокрема, величезну роль у повстаннi відіграла Українська Генеральна Команда, яка за своїм складом була фактично стрiлецькою, в тому числі поручник Iлько Цьокан, який домовився з австро–нiмецькими та мадярськими куренями про їх нейтралiтет[337], що позитивно вплинуло на перебiг подiй.
Не менш важливою була роль поручника Григорія Труха, під керівництвом якого захопили будинок австрійського військового командування та полонили командувача фельдмаршала Пфеффера, а також четаря Северина Левицького, який зі своїми вояками зайняв казарму по вулиці Місіонерській[338]. Деякi УСС, зокрема вiстун Степан Панькiвський, стрiльцi Лев Ґец та Микола Пачовський[339], виконали почесну мiсiю — взяли участь у піднятті нацiонального синьо–жовтого прапора на вежi мiської ратуші. Загалом тiєї ночi у Львовi було щонайменше тридцять січових стрільців.
Енергійно діяли представники Українського Січового Стрілецтва i пiд час захоплення влади в провiнцiї, де часто саме завдяки їм вдавалося добитись успiху. Проте основне завдання леґiону УСС полягало в оборонi Львова як головного адмiнiстративного, полiтичного та культурного центру, бо володiння ним вирiшувало долю всього краю. Не випадково делегацiя Української Національної Ради напередоднi визнала стрiлецьку формацiю за «основу i зав’язок нацiональної оружної сили Української держави»[340]. Тому в наказi Української Генеральної Команди керівництву УСС, поряд iз повiдомленням про запланований збройний виступ, зазначалося: «Всi частини УСС мають переїхати у Львiв…, не гаючи анi хвилини часу. Якщо роблено труднощi в доставi поїздiв, належить такi опанувати силою... Переведення акцiї в Чернiвцях оставити 41 п[іхотному] п[олку]»[341].
Кур’єр iз цим наказом прибув до Чернiвцiв в ніч на 1 листопада, але командування леґiону тодi перебувало поза мiстом, на святкуваннi 2–ї рiчницi Гуцульської сотнi[342]. Тому наказ передали тодiшньому командантовi леґiону сотниковi Осипу Букшованому тiльки близько 8–ї години ранку 1 листопада[343]. Коли стрiльцi дiзналися про переїзд до Львова, їх охопила невимовна радiсть. Усi рвалися негайно їхати, щоб якнайшвидше потрапити до столицi Галичини[344], бо вже й ранiше серед деяких стрiлецьких кiл, зокрема в Гуцульськiй сотнi та Кошi, роздратованих бездiяльнiстю та австрофiльством українського полiтичного проводу, зароджувалися думки зробити це самочинно[345]. Але сталося непоправне: командування леґiону замiсть того, щоб захопити будь–який поїзд i тут же направити УСС до Львова, де вирiшувалася доля краю, наказало спочатку завантажувати у вагони продовольство й амунiцiю[346], що призвело до втрати дорогоцiнного часу.
Керівники УСС самовпевнено сподівалися на сприятливий розвиток львiвських подiй[347]. Навiть серед частини стрiлецтва виникла думка, щоб залишитися на Буковинi для захисту її вiд румунiв[348]. Вiд’їзд до Львова сповiльнювався ще й тому, що командування леґiону не вживало рiшучих заходiв проти залiзничникiв–неукраїнцiв, якi вiдверто саботували роботу залiзницi[349].
Замiсть 1 листопада перша частина УСС — чотири сотнi пiхоти, одна сотня кулеметників i одна чета гранатометникiв та мiнометникiв — загалом приблизно 800 чоловік пiд командуванням сотника Букшованого — виїхала з Чернiвцiв тiльки в серединi наступного дня i прибула до Львова лише в другiй половинi дня 3 листопада[350]. В ніч на 4–те листопада прибула решта леґiону — двi сотнi піхоти i сотня кулеметникiв[351]. На цей час поляки зорганiзувалися i вже вели запеклі бої на вулицях мiста (за підрахунками дослідників, з 197,4 тис. населення Львова у 1918 р. поляки становили близько 112 тис., тобто 57%, тим часом як українці лише 27 тис., чи 12%[352]), поступово перехоплюючи ініціативу в свої руки.
Згiдно з планом УГК, Українські Січові Стрільці мали прибути до Львова 1–го листопада i організувати оборону мiста, зокрема його найважливiших об’єктів, запобiгти передислокації полякiв, а тим часом об’єдналися б розрiзненi українськi сили та прийшла б допомога з провiнцiї. Ситуація, коли УСС вчасно не приїдуть, навіть не передбачалася[353]. Але сталося інакше. Iнiцiатива була втрачена. Два днi запiзнення стрiлецького леґiону стали фатальними для всiєї української справи i, особливо, для самих УСС, якi чотири воєнних роки йшли до омріяної мети, а у вирiшальний момент не зумiли повноцiнно вплинути на перебіг подiй.
Що ж спричинило таке становище? Певною мiрою воно було зумовлене трагiчною випадковiстю. Однак за нею стояли глибиннi причини. Насамперед, це численнi втрати серед стрiльцiв у роки вiйни. За даними вiдомого вiйськового iсторика Зенона Стефанiва, з 1914 по 1918 р. УСС втратили майже 400 чоловік убитими, 1400 пораненими i 2000 полоненими[354]. Часто це були найкращi старшини i стрiльцi, головним чином так звана «стара война». Зокрема, в боях на Лисонi та пiд Потуторами на Тернопільщині восени 1916 р. леґiон втратив майже весь актив, найвипробуванiших учасникiв передвоєнного стрiлецького руху та карпатських боїв, носiїв того стрiлецького духу, що був основою iдейно–моральної, полiтичної i бойової сили УСС. Їх не могли замiнити молоденькi новобранцi та новопридiленi старшини–українцi з австрiйської армiї, котрi нерiдко не розумiли iдеологiї, мети i завдань такої вiйськово–полiтичної формацiї, якою був леґiон УСС.
Негативно позначилися на результатах Листопадової національної революції пiдступна полiтика австрiйського командування щодо постiйного обмеження кiлькiсного складу леґiону i тривала вiдсутнiсть УСС в краї, пов’язана з перебуванням у Надднiпрянськiй Українi, їх багатокiлометрова вiддаленiсть вiд Львова у вирiшальний момент. Не знайшлося серед стрiльцiв i лiдера, який повноцінно замiнив би Дмитра Вiтовського пiсля його вiд’їзду до Львова для керiвництва Центральним Військовим Комітетом, бо сотник Осип Букшований не зумів опанувати ситуації.
Помилкою було й те, що український полiтичний провiд не дозволив стрiлецтву свого часу створити таємну вiйськову органiзацiю, яка об’єднала б воякiв–українцiв австрiйської армiї. Її вiдсутнiсть була однією з головних причин неуспiху українцiв. Не зумiли добитись українськi полiтики i своєчасного переведення леґiону УСС iз Буковини до Львова, що могло мати істотне значення в ході революцiї.
Такими видаються основнi причини вiйськових невдач галицьких українцiв, якi були безпосередньо зв’язанi зі стрiлецьким леґiоном.
Водночас необхiдно пiдкреслити, що, незважаючи на всi стрiлецькi прорахунки, незаперечним є той факт, що без леґiону УСС не було б Листопадового Зриву. Він вiдбувся завдяки дiяльностi ЦВК–УГК, а не полiтикiв, переважна частина яких смиренно чекала, коли уряд фактично розваленої імперії офіційно передасть їм владу в краї[355]. Більше того, як свідчить один з тогочасних політичних діячів Лонгин Цегельський, вони «щиро... бажали врятувати Австрію та Карла» і вся їхня політика в жовтні 1918 р., зокрема в останні дні перед повстанням, «кермувалася якраз тими думками»[356]. Національна Рада взагалі не допускала думки, що владу треба буде здобувати, та й ідея збройного виступу була для неї зовсім чужою. «Анi Президiя, анi велика бiльшiсть членiв УНРади не бажали собi такого перевороту, — визнавав один iз її представникiв Володимир Охримович, — ...був вiн свiдомим i намiреним почином тайного гуртка, що ...назвав себе «Вiйськовим Комiтетом»[357]. Значна кiлькiсть українських полiтикiв ставилася до збройного виступу негативно. Цим, очевидно, i пояснюється візит майже всiх українських провiдних полiтикiв до Вiдня, де їх за безрезультатними переговорами та консультацiями з австрiйським урядом застали першолистопадовi подiї, якi вiдбулися без їх участi й навiть несподівано для них[358].
Нi Українська Національна Рада, нi її львiвська делегацiя, за винятком окремих дiячiв, не мали нiяких контактiв iз Центральним Військовим Комітетом щодо пiдготовки повстання. І навіть ті політики, які більш–менш прихильно ставилися до планів вiйськових, у вирiшальний момент — пiд час здiйснення акцiї — пiшли додому спати[359]. Що ж до ЦВК–УГК, то найактивнiшими там були УСС, з приходом яких, власне, i почалася справжня праця.
Таким чином, незважаючи на значну вiддаленiсть вiд Львова, стрiльцi завдяки вирiшальнiй участi своїх представникiв — сотника Дмитра Вiтовского, керiвника ЦВК–УГК, пiдхорунжого Дмитра Палiїва, якого сучасники називали «органiзацiйним мозком» та «конструктором–архiтектором» першолистопадових подiй[360], отамана Сеня Ґорука, начальника штабу УГК, поручникiв Iлька Цьокана, Богдана Гнатевича та багатьох iнших стали провідними виконавцями Листопадової нацiональної революцiї в Галичинi та творцями української державностi на захiдноукраїнських землях. При цьому слід пам’ятати, що революцiя була результатом тривалої пiдготовчої діяльностi, чiльне мiсце в якiй займали УСС. Звичайно, якби не прикрий випадок, пов’язаний із затримкою стрiльцiв у Чернiвцях, пiдсумки визвольних змагань могли стати iншими. Проте цей факт не применшує ролі стрiлецького леґiону. Бiльше того, вiн переконливо засвiдчує необґрунтованiсть будь–яких суджень про те, що створення i дiяльнiсть леґiону УСС були недоцiльними. Як показала практика, тодi нi українське цивiльне населення, нi вояки–українцi з австрiйської армiї не змогли дати зі свого середовища достатньо зорганiзованої сили, здатної реально вплинути на подiї. Такою силою були, незважаючи на всi недолiки й прорахунки, тiльки УСС.
Леґiон Українських Січових Стрільців протягом своєї дiяльностi в 1914—1918 рр. не тiльки перетворився у вiйськово–полiтичну формацiю, а й став джерелом розвитку нацiонально–державницьких поглядiв, якi оформилися у своєрiдну стрiлецьку iдеологiю. Логiчним результатом цiєї iдеологiї було те, що вона стала однiєю з головних передумов Листопадової нацiональної революцiї. Почавши вiд визвольної iдеї передвоєнного стрiлецтва, що тодi тiльки конкретизувалася, УСС уже на початку 1915 р. усвiдомили необхiднiсть систематичної нацiонально–полiтичної роботи, спрямованої на формування чiтких свiтоглядних орiєнтирiв і прiоритетiв. У процесi працi стрiльцi все бiльше переконувалися в утопiчностi сподівань на чужу допомогу, а тому шукали iнших шляхiв для досягнення своєї мети. Протягом 1915—1916 рр. вони дійшли остаточного висновку, що головним принципом створення української державностi має бути ставка на сили власного народу. Це переконання особливо зросло з початком революцiйних подiй у Надднiпрянщинi. Але для того, щоб загал народу зумiв чiтко усвiдомити свою iсторичну мiсiю та отримав змогу її реалiзувати, потрiбна була зорганiзована сила, яка б допомогла йому осягнути таке завдання. Основою цiєї сили стали Українські Січові Стрільці. Мов своєрiдний локомотив, вони постiйно пiдштовхували галицько–українське суспiльство та його провiд до рiшучiших дiй. I якщо гасло самостiйної України у 1918 р. набуло серед українства бiльшої, нiж у 1914 р., реальностi та його глибше засвоїла українська полiтична думка, то це вiдбулося насамперед завдяки тому, що воно вдосконалювалося не тiльки теоретично, а й шляхом збройної боротьби. Бо, за глибоким переконанням стрiлецтва, «iдея, що їй у жертву кров пролито i життє видано, нiколи не вмирає i з iсторичною конечнiстю мусить побiдити»[361]. Така думка була визначальною у стрiлецькому середовищi, i вона iстотно впливала на настрої українського суспiльства та його поводирiв.
Можливо, поразка захiдних українцiв у визвольних змаганнях iз поляками була заздалегідь зумовленою, бо тодi тривала боротьба мiж 3,5 мільйонами українцiв Схiдної Галичини та 18 мільйонами полякiв (Надднiпрянська Україна через ряд обставин не змогла істотно допомогти галицьким українцям). До того ж, як показали наступнi подiї, європейськi держави не прагнули бачити Україну, чи то Схiдну, чи Захiдну, а тим бiльше Соборну, своїм повноцiнним партнером, щоб, очевидно, не мати потенцiйного конкурента. Та головне тепер не це, а те, що знайшлися люди, якi взялися за, можливо, наперед програшну справу i своєю спробою визволити Захiдну Україну вiд iноземного поневолення та об’єднати її з Надднiпрянською Україною, окреслили етнографiчнi кордони українського народу, врятувавши його нацiональну гідність.