ЧОМУ САМЕ БИШКИ СТАЛИ ТАКИМ ЦЕНТРОМ?

ЧОМУ САМЕ БИШКИ СТАЛИ ТАКИМ ЦЕНТРОМ?

Село Бишки розташоване на берегах річки Ценівки та її притоки Корсівки у віддалі 12 км на північний схід від повітового міста Бережани. На північ від нього велике село Конюхи, на сході — села Ценів і Вибудів, а в південному напрямку — села Потік, Куропатники, Баранівка, Шибалин. На захід від села суцільне пасмо лісу від Конюхи аж до Баранівки, а за лісом — села Урмань, Дрищів (тепер — Надрічне), Гановичі та Жуків, розкидані понад річкою Золота Липа.

Географічно це межовий пояс, що відділяє східне, степове Поділля від західного, вже лісистого Опілля. Така географічна структура цієї території сильно сприяла повстанській боротьбі; до того ж через комплекс цих сіл пролягав кордон областей — Тернопільської і Львівської, тому адміністративний та поліційний контроль там завжди був послаблений. Села Бишки й Потік майже зливалися і творили одну церковну парафію. З цього осередку зручний був зв’язок із Золочівщиною й Брідщиною й далі вихід на ПЗУЗ та на ОСУЗ, а через Рогатинщину та Львівщину — на ЗОУЗ (Закерзоння) та до Карпатського Краю. Через бере-жанські й підгаєцькі ліси проходили підпільні зв’язкові лінії на Бучаччину — Чортківщину та на Поділля.

У повстанській боротьбі географічний чинник завжди мав велике значення. Цим і пояснюються найбільші успіхи УПА саме на лісисто-болотистому Поліссі та у гористо-лісистих Карпатах. Перебування у тому часі в Бишках та його околицях керівництва ОУН і УПА не було випадковим; втім, воно спричинене не лише сприятливими географічними умовами. Населення цих сіл відзначалося високою національно-патріотичною свідомістю, тут були добре організовані й належно вишколені революційні кадри ОУН ще з часів польської та першої совєцької окупацій, у цих селах також майже не було неукраїнського населення. У Бережанському повіті здавна існувала потужна нелегальна мережа ОУН, у якій працювали такі видатні діячі націоналістичного руху як Ярослав Старух, Дмитро Мирон, Петро Федорів, Лев Зацний, Михайло Степаняк, а з молодших — Осип Дяків — “Горновий” та Василь Галаса — “Орлан”. Та й у самому селі Бишки станиця ОУН належала до найкращих у повіті. Це завдяки діяльності, передусім, братів Ґоляшів — Григорія і Степана — та їх помічників. Ще до німецької окупації тут існувала одна з кращих підпільних боївок, що її очолював Петро Галушка. З ним я був знайомий ще з 1938–1939 років, коли забезпечував цю боївку гранатами підпільного виробництва та часовими самозапальними пакетами. Кілька зразків цих гранат нині зберігаються у Бережанському краєзнавчому музеї.

У 1937–1939 роках я перебував у підпіллі в Підгаєцькому повіті, де керував таємною друкарнею Краєвої Екзекутиви ОУН, що мала кодову назву “Мандоліна”. Через села Бережанського повіту проходила лінія зв’язку від КЕ ОУН (Ярослава Старуха) до друкарні (Василя Кука — “Юрка”, “Медведя”). Цією лінією провозили папір, друкарські черенки, фарбу, нелегальну літературу, надруковані в друкарні листівки, брошури, зброю, гранати тощо. Пункт зв’язку з бережанськими підпільниками знаходився у лісі, на кордоні двох повітів, в околиці сіл Літятин та Теляче (тепер — Мирне). Тоді, у 1938 році, познайомився я ближче з бережанськими підпільниками: Теодором Федечком — “Яремою”, Григорієм Ґоляшем — “Беєм”, Петром Галушкою та іншими, очевидно, нічого не знаючи ні про їхні справжні прізвища, ні про їх місця перебування. Про це я довідався згодом, у 1941–1944 роках, коли потреба в строгій конспірації відпала.

Ще під час німецької окупації, приблизно з осені 1943 року, в околицях сіл Потік — Жуків — Бишки та в прилеглих до них лісах розмістилась референтура СБ Проводу ОУН, що її очолював Микола Арсенич — “Михайло” (1910–1946). Крім криївок у селах, у нього була простора криївка в Жуківському лісі. Це було велике двокімнатне підземне приміщення, добре замасковане ззовні. В одній кімнаті перебував він із дружиною (“Кімкою”), яка виконувала обов’язки секретаря-друкарки, у другій містилась його охорона й слідчі, всього близько восьми осіб. У березні 1945 року тут декілька днів пробув Провідник Роман Шухевич і я. Ми докладно ознайомлювалися з найновішими методами кагебістської діяльності. Вже тоді “Михайло” мав інформацію, що агенти КДБ пильно стежать за зв’язковою Галиною Дидик, і остерігав Провідника перед можливим її арештом.

У селі Раю біля Бережан у 1944–1945 роках знаходився зв’язковий пункт Провідника. Тут бували його кур’єри, зв’язкова “Анна”, а також була криївка. У тому часі Провідник рідко користувався криївками, він переважно був у русі, зустрічався з провідним активом ОУН, командирами відділів УПА, хотів сам докладно вивчити все на місцях. Запам’ятався мені з того часу його вислів: “Я не хочу бути капелюхом”. І, очевидно, ніколи ним не був! Він був справжнім Провідником!

З листопада 1944 року в селі Бишки помістилась ідейно-політична референтура Проводу ОУН під керівництвом Якова Бусла — “Київського” (1910–1945). Разом з ним і під його особистим керівництвом у ній працювали Петро Федун — “Полтава” (1919–1951) та Осип Дяків — “Горновий” (1921–1950).

У тому ж Козівському районі, в селі Криве, приблизно за 15 км на південний схід від села Бишки, тоді перебував і Провідник ОУН у Подільському Краї Петро Шанайда — “Данило” зі своїм штабом. Неподалік від села, із західного його боку, також був ліс. З цього села родом відомий революційний діяч, референт СБ Проводу ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях (Закерзонні) Петро Федорів — “Дальнич” (1910–1950). Він був членом ОУН із 1929 року, політв’язнем польських і німецьких тюрем, бездоганно чесною людиною і виховником багатьох революціонерів. Розстріляний польськими окупантами у Варшаві 11 квітня 1950 року за належність до ОУН і революційну діяльність проти польських поневолювачів України.