XIV. СМЕРТОНОСНІСТЬ МОСКВИНА

XIV. СМЕРТОНОСНІСТЬ МОСКВИНА

Русская страсть к разрушению есть творческая страсть.

М. Бакунін

Культура — це СИЛА, більша за всі війська і матеріальні багатства, бо культура все творить. Зовні культура виявляється в багатьох формах, насамперед у красі духовній і фізичній, у здібності відчувати красу і цінити її, в потязі плекати її, в чистоті фізичній і моральній. Де б не довелося жити українцям, їхні оселі білі, чистенькі, з садком та квітами довкола. Замилування українців красою, давня моральна чистота, християнська сердечність, доброта, співучасть, розум і вродженний хист до творчості — одне слово, українська культура завжди викликала у москвина (хоч аристократа, хоч мужика) невгамовну жадобу НИЩИТИ все українське.

Москвин інстинктивно відчуває, що його імперію знищить ВИЩІСТЬ української культури, вищість українського ТВОРЧОГО ДУХУ. Національний інстинкт підказує москвинам, що саме Україна заб’є осиковий кілок у могилу їхньої імперії. Отже, треба нищити ту кляту Україну всіма силами і всіма засобами.

Хоч Україна по Переяславі 1654 р. була дуже ослабленою, Московщина не наважувалася відразу опанувати її військовою силою, застосувала вже згадувану тактику китайського стратега — опанувати зсередини.

Розростання московської держави нагально потребувало великої кількості освічених урядовців, генералів, культурних діячів, техніків, учителів, майстрів, будівничих. Після Полтави 1709 р. Московщина вигублювала хмельничан та мазепинців, щоб вижили і дали нащадків лише боягузи, лакузи, черевані, периноспали, що воліли краще московське рабство, ніж боротьбу. Та в XVIII ст. ще не забули українці збройної боротьби з Московщиною. Навіть і «раби отечества чужого» мали ще сильне відчуття своєї культурної ВИЩОСТІ супроти москвинів. Петро І розумів загрозу Московщині від української культурної вищості: «Народ малороссийский зело умен, от чего мы в неанвантаже оказаться можем». Обернути те «умен» в глупоту і сліпоту — стало змістом і метою всієї української політики Московщини від Петра І до сьогодні. І більшовицька Московщина зробила і в цьому величезний «поступ» — за останні 50 років знищила наших культурних скарбів тисячократно більше, ніж монархічна Московщина за 300 років. Тільки так можна було обернути культурну і багату Україну в колонію, в джерело сировини та гарматного м’яса московської імперії, і це стало святою догмою ВСІЄЇ Московщини, всіх її царів, диктаторів, патріархів, урядів, всього московського суспільства від аристократа до мужика, від найученішого професора до неписьменного босяка. Від 1654 року і досі.

Тут немає місця обмірковувати тему: «Провід і маси». Читач може знайти чимало праць на цю тему в європейській літературі. Заторкуємо її лише в зв’язку з темою розділу. Теперішня сплебеїзована демократія намагається звести ідеал Великої Людини до свого рівня, замінивши особистість гуртом малих людей.

З історії бачимо, що ідеї народжувалися в голові (радше — в душі) обдарованих творчим духом людей. Творці великих, середніх, малих і найменших ідей — це великі, середні, малі і найменші АРХІТЕКТОРИ ВСЬОГО ЖИТТЯ. Вони живуть в селах, містах, краях, в державах. Всі вони, від найменших до найбільших, разом складають ПРОВІДНУ верству нації, її голову й дух. Нація ж бо, як і людина, є істотою живою, без фізично, духовно і національно здорового загалу вона лише животіє, є етнографічною масою, погноєм націям-загарбникам. Людина без голови — труп, і нація без провідної верстви — напівтруп.

Після Київської Руської держави українську провідну верству всотала Польща. Опинившись без проводу, український народ багато втратив, його скубли звідусіль сусіди. Наш малопольський яничар XVII ст. Адам Кисіль казав: «Козацька нація — це бестія без голови». Бестія, бо часом боляче кусала Польщу. Але лише кусала. Тільки відродивши свою голову, тобто провідників, та «бестія» одним порухом завалила назавжди могутність великої тоді Польщі. Тому Московщина, загарбавши Україну, кинулася вигублювати, насамперед, українську провідну верству. Розглянемо кілька прикладів.

Московський університет стояв порожній. Ломоносов свідчив, що в ньому п’яні професори навчали лише «берьозовой каше», себто били. Сам він учився в Київській Академії. Київську Могилянську Академію переповнювали студенти. Петро І наказав кн. В. Голіцину провести «чистку» студентів Академії. В. Голіцин із 1100 студентів залишив лише 161. Катерина ІІ наказала Київській Академії навчати лише московською мовою і приймати до Академії лише синів священиків, тобто обернула славний у Європі університет лише на священицьку школу. Вона також заборонила приймати до вищих і середніх шкіл дітей нешляхетського походження. Навіть до нижчих міських шкіл заборонила приймати селянських дітей. Наші монастирі мали маєтки і на прибутки з них утримували середні школи. Катерина відібрала ті маєтки, і монастирські школи закрилися за браком коштів. Українська шляхта кілька разів просила московського дозволу заснувати в Україні університет. Кошти на заснування і утримання шляхта брала на себе. Московщина не дозволила. Натомість у Московщині імперський уряд заснував і утримував своїм коштом три університети і давав студентам (українцям також) стипендії. Як на глум, майже всі значні професори в тих університетах були українці та німці. І лише коли наблизилася загроза московській імперії від Наполеона, Московщина дозволила Україні заснувати 1805 р. університет у Харкові. Певна річ, не імперським коштом, а коштом українського суспільства. І не в столиці України-Києві, а в Харкові, де було багато москвинів. Так само перший «радянський» уряд України Московщина поставила (1918 року) в Харкові.

Про університет (московський, самозрозуміло) у Києві Московщина не бажала й слухати аж до польського повстання 1830 р., яке відкрило москвинам очі на польські культурні впливи у Правобережній Україні. Щоб поборювати їх, Московщина перенесла польський ліцей з Кременця до Києва. Він згодом розвинувся в університет.

Закон Катерини, що не допускав нешляхетських дітей до середніх та вищих шкіл, мав силу аж до скасування кріпацтва 1860 р. Але й після того закон Олександра ІІ не давав права селянським дітям учитися в середніх та вищих школах. Цей закон діяв аж до 1905 року, коли повстання в Україні, революція примусили московський уряд допустити селянських дітей до середньої і вищої освіти. Але уряд встановив високу оплату за навчання. Недовго тішилися українські селяни правом учитися в середніх та вищих школах. Московський імперський уряд «рабочих и крестьян» чинив так, щоб українські діти лишилися чорноробами. У 1930-х роках у вищих школах України вчилося на кожні 10 тисяч людности: євреїв — 56, москвинів — 29, українців — 7[356]. В Україні одна школа припадала: 1768 р. на кожні 746 осіб, 1775 р. — на кожні 6750, 1860 р. — на 17143. Року 1902 83% укрїнських дітей не ходило до школи. А пригадаймо, що іноземці, які подорожували по Україні у XVII–XVIII ст. (П. Алепський, Е. Лясота, Е. Кларк, Н. Маршал та інші) свідчать, що майже в кожному українському селі була школа. Ю. Юст здивовано пише 1712 року, що бачив в українських селах звичайних селянок, які йшли до церкви з молитовником у руках[357]. Водночас він зазначає, що московські аристократи не знали читати-писати, наприклад, князь О. Меншиков, князь А. Долгорукий та інші. Рахуючи на кожні 100 тисяч людности, тепер в УРСР українці мають менше, ніж москвини в Московщині: учнів загальних шкіл — на 15%, учнів середніх фахових шкіл — на 48%, студентів ВУЗ-ів — на 58%, наукових аспірантів — на 84%, науковців на 105% менше. Бачимо: що вище школа, то менше в ній українців порівняно до москвинів. Не допустити до зростання української інтелігенції, провідної верстви України-це непорушне правило Московщини від Петра І і досьогодні.

Все московське суспільство ніколи не цікавилося глибше «украинским вопросом». У своїй зарозумілості воно задовольнялося поясненням, мовляв, усе вкраїнське — це інтрига Австрії, а «сепаратизмом» заражена лише маленька жменька міхновських, донцових, галицьких студентів тощо[358]. І пізніше московська громадськість, інтелігенція справді щиро вірили, що «петлюровцы» запродалися Німеччині, а УЦРада запросила на Україну німців, щоб вигнати з неї москвинів. Радянсько-більшовицька Московщина, захопившись після 1917 р. планами зберегти революцію в Європі, прогледіла ті сили в Україні, що започаткували її національне відродження. Але не прогледіли тих сил українські євреї (більшість членів Центральних Комітетів усіх московських соціалістичних партій були тоді євреї. Так само у першому ленінському уряді і серед найвищих урядовців). Вони народилися і виросли в Україні, отже, добре знали «чим дихає» український народ і чого варта малоросійська інтелігенція. І А. Хвиля (Мусульбас), М. Фінкель, Л. Каганович, В. Балицький, О. Шліхтер, Ю. Мартич, М. Рєкіс, С. Канторович, М. Хатаєвич, Є. Бош, В. Люксємбург, І. Крайсбєрг, А. Грінвіч, Р. Горовіц, Л. Гопнер, Ф. Кон, М. Рухимович, В. Межлаук, М. Рафес та інші на високих посадах розтлумачили московському суспільству, що Україна найбільше загрожує московській імперії — СРСР. І тоді Московщина вчинила величезний погром України, що мільйоннократно перевищує всі єврейські погроми за всіх часів в історії як за кількістю українських жертв, так і за пекельною жорстокістю, садизмом, жадобою української крові.

Чому саме євреї виявилися москволюбами і україножерами? Чому стояли і стоять за московську імперію і проти української держави? Пояснення, що євреї завжди стають на бік сильнішого, або, мовляв, розпорошені по всьому світі й упосліджені тисячоліттями, природньо схиляються до інтернаціонального соціалізму — такі пояснення непереконливі. Адже євреї дуже добре знають, що москвин у глибині душі антисеміт, погромник, що єврейські погроми в Україні за останні 300 років улаштовували москвини і керували ними (навіть московська поліція). Знають, що за Хмельниччини українці вбивали євреїв не за те, що вони євреї, а за допомогу Польщі гнобити народ. Наші науковці допомогли б уникнути сотень тисяч, а може мільйонів жертв, якби дали науково обґрунтовану відповідь на це запитання.

І в 1931–1939 рр. євреї допомогли Московщині вчинити жахливий погром України. По всій Україні, від її столиці починаючи, через усі міста, містечка, села і малі хутори полилася широкою і глибокою рікою українська кров: чоловіків, жінок, юнаків, дівчат, дітей, немовлят і навіть ненароджених ще в лоні матері. Виготувавши за часів «українізації» списки «мазепинцев», «петлюровцев», Московщина нищила їх усіх. Від президента УАН, митрополита Української Церкви починаючи, через десятки академіків, єпископів, сотні професорів, письменників, тисячі учителів, священиків, кооператорів, десятки тисяч інтелігенції, мільйони селян, міської сіроми. Гори мертвяків. Моря сліз. Не було жодної української родини, яка б не оплакувала вигублених родичів. Сто Дантів замало описати й одну тисячну частку того пекла в Україні 1931–1939 років. Нарком освіти УРСР В. Затонський у доповіді ВУАН 1934 р. казав, що одного лише 1933 року знищено 1649 українських науковців, а серед них найбільше знавців української мови та історії. 1932 р. було українців-науковців і професорів 10063, 1940 р. лишилося живих лише 5 тисяч[359]. П. Постишев вигубив 1933 р. у самому лише Києві 30 тисяч української інтелігенції[360].

Лише за п’ять років (1932–1937) Московщина знищила 90% українських письменників (з 200 — 190)[361]. А майже всі вони походили з бідняків. Багато з них були соціалістами, москволюбами, а чимало й комуністами. Єдиною їхньою провиною було те, що вони писали українською мовою. Єдиною, бо ж проклинали українською мовою всіх ворогів «советской» влади і прославляли її. Ті, хто писав те саме мовою московською, діставали нагороди від тієї ж влади. З 259 українських письменників 1930–1938 рр., друкувалися лише 36. З тих, що зникли, розстріляно 17, скінчили самогубством 8, пропали безвісти 10, заслано до Сибіру 157[362]. Та й сама Московщина зізнається, що за 40 років (1917–1957 рр.) «замовкло» 365 українських письменників[363].

Світова історія не знає випадків, коли деспоти вигублювали одразу УВЕСЬ провід якоїсь церкви. Московщина вигубила 1926–1932 рр. 28 єпископів і понад 3 тисячі священиків Української Православної Церкви[364]. 1941–1946 рр. знищила всіх 6 українських уніатських єпископів і 2500 священиків[365]. До речі, Московщина ще в ХІХ ст. нищила вогнем і мечем Українську Уніатську Церкву на Правобережній Україні. З цього приводу Микола І наказав вибити спеціальну медаль з написом: «Отторженные насилием — соединенные любовью». Більшовицька Московщина, щоправда, медалі з таким надцинічним написом не карбувала, але надрукувала в українських шкільних книжках, що Українська Уніатська Церква з великою радістю, охоче з’єдналася добровільно з «матірною» московською. Секретар ЦК КПУ С. Косіор на з’їзді КПУ казав: «Оцінюючи велику працю, проведену в 1933–1939 роках у боротьбі з українськими націоналістами, працю, що її ми не припиняємо й тепер, і яку вестимемо й надалі — треба сказати, що ми били націоналістів міцно і попадали, як мовиться, у самісіньку ціль». За часів Великого Погрому України 1933–1939 рр. існував у СРСР т. зв. «Красный Крест для помощи политическим заключенным». Головою його був М. Горький. Жінки ув’язнених українських письменників просили його допомогти їхнім чоловікам. Він відповів їм: «Когда враг не сдается, его уничтожают»[366].

Таємні вбивства традиційний московський спосіб нищити своїх ворогів. Геніальний український композитор А. Ведель (1767–1806 рр.) відмовився творити задля Московщини і втік з Петербурга. Московщина ув’язнила його і таємно вбила у в’язниці. Так само таємно вбила 1921 року композитора М. Леонтовича, 1922 року — композитора К. Стеценка, 1918 року — художника О. Мурашка, 1919 року — професора М. Плевака, 1920 року — міністра УНР І. Стешенка, 1920 року — Л. Симиренка.

Симиренки — особливий приклад. Дід Платон Симиренко приятелював з Т. Шевченком, видав «Кобзаря». Його син Лев щороку давав тисячі рублів на видання українських книжок, на українські справи. Він написав велику працю про українське садівництво. Московський рільничий інститут запросив його на посаду професора. Він відмовився, не бажаючи працювати на Московщину. Московщина таємно вбила його 1920 р. Його син Володимир написав велику працю про українське плодознавство (помологію) українською мовою. Московщина вимагала, щоб він видав її московською, але він відмовився. Московщина ув’язнила його 1938 року, і він згинув безслідно. Лев і Володимир піднесли українське садівництво і науку про нього на дуже високий науковий рівень. Обидва відмовилися служити Московщині, і вона обох убила[367].

Зв’язковим офіцером Швеції при гетьмані П. Орликові був майор Сінклер. Московський посол у Стокгольмі М. Бестужев-Рюмін руками наймитів потай убив 28 червня 1739 р. Сінклера в Шлезку. Нащадок того Сінклера генерал Володимир Сінклер був 1918 року начальником Генеральної Булави (Штабу) військ Української Народної Республіки. Після поразки 1919 року він опинився в Польщі. Польща пропонувала йому високу генеральську посаду. Він відмовився, бо як пояснив, не хоче ламати присягу вірності Україні. Він знайшов собі в Польщі работу на залізниці. Москвини знайшли його і потай убили.

Московщина таємно вбивала своїх ворогів і за межами імперії. С. Петлюру — 25 травня 1926 р. у Парижі, провідника ОУН Є. Коновальця — 24 травня 1938 р. у Роттердамі, провідника ОУН С. Бандеру — 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені, Провідного члена ОУН Л. Ребета — 12 жовтня 1957 р. у Мюнхені. Коли не могли вбити, пробували підкупити ту державу, де московські вороги жили. Наприклад, Московщина давала турецькому султанові 300 тисяч талерів, щоб він видав їй гетьмана І. Мазепу. А ті 300 тисяч становили більш як десяту частину всіх державних прибутків Московщини.

Кров жертв, що полягли в боротьбі за велику ідею, породжує нових борців. Отож, Московщина шукала й інших, ніж фізичне, способів знищення українських «сепаратистов». Найдієвішим було московщення провідної верстви. Не дивно, що після 1917 р. змосковщена українська інтелігенція завела Україну до старої московської тюрми народів. Але серед тієї нашої змосковщеної інтелігенції знайшлося досить людей, щоб проголосити Українську незалежну республіку і три роки збройно її боронити від загарбання Московщиною. І після поразки збройної боротьби залишилися сотні тисяч української інтелігенції, мільйони людей, які прагнуть Української незалежної держави. І борються за неї, хоч співвідношення сил Московщина — Україна, здавалося б, дає мало надій на перемогу. Борються, без надії сподіваючись, за висловом Лесі Українки. Борються, бо вірять у перемогу. Вбити цю українську віру — цілковито і остаточно поневолити Україну.

Вся московська пропаганда в Україні, всі її зусилля в школі, літературі, мистецтві, науці спрямовані до одного-єдиного: вкоренити в голови і душі українців почуття БЕЗСИЛЛЯ — СЛАБОСТІ України і водночас страх перед силою Московщини. Переконати українців, що українська мова, українська культура відсталі, нерозвинені, маловартісні. Вкоренити в українській душі почуття української національної НИЖЧОСТІ. Вкоренити ЗНЕВІРУ у власні українські сили: культурні, господарські, державотворчі. Скувати українську ДУШУ духовними кайданами рабства, тоді фізичне рабство настане саме собою. Ніхто не знає, наскільки Московщина вкоренила в українців почуття української національної нижчості, безсилля України; наскільки отруїла душу українця; наскільки скалічила український дух боротьби. Лише новий 1917 рік покаже це. Чи українська провідна верства у вільному світі готує вже тепер ліки на ту московську отруту в душах підмосковських українців? Чи пізні Івани чухатимуть свої розбиті московською довбнею потилиці, як це робили по 1917 році? Році, що впав несподіванкою на українську провідну верству на чолі з найбільшим українським істориком?

Монархічна Московщина труїла «московською блекотою» лише українську інтелігенцію. «Демократична» ж поширила отруту навіть на українське селянство. Проте національний інстинкт українського селянства врятував його. Вихідці з села — нова українська інтелігенція — давала нових борців за волю України. Монархічна Московщина вигублювала таких лише тоді, коли вони вже виявили свою ворожість до Московщини. Теперішня ж Московщина нищить таких ще «профілактично». Але на місце вигублених українське село посилає нових і нових. Отже, треба було знищити трикляте джерело «сепаратистов» — українське село, а українських селян обернути на безвласницьких робітників. Адже В. Ленін попереджав своїх москвинів, що «останній і вирішальний бій» пролетаріату буде не з міжнародним капіталізмом, а з селянством[368]. А в московській імперії — лише з українським, бо московське селянство споконвіку вже має комуністичну «общину».

Малоукраїнські історики пояснюють московський антиукраїнський голодомор 1933 року тим, що, мовляв, «радянська» влада хотіла так примусити українських селян вступити до колгоспів. Це примітивне пояснення. Року 1932 в колгоспах уже було 78% усієї орної землі[369]. Московщина не робила голодомору на Донщині і Приволжі, хоч дончаки (кревні москвини) та приволзькі німці опиралися уколгоспненню не менше за українців. Справа в тому, що погром українського селянства 1933 р. і пізніше був ударом по ВСІЙ українській НАЦІЇ. Удар найсильніший з усіх у нашій історії. Його метою було захитати саму ОСНОВУ української нації. Погляньмо пильніше на цю катастрофу.

ЗЕМЛЯ в її фізичному і метафізичному розумінні є ОСНОВОЮ кожної нації. Свої фізичні і духовні творчі сили нація черпає з СВОЄЇ ПРАПРАДІДІВСЬКОЇ землі. Землі фізичної і духовної. З усіх станів нації найближче до землі стоїть стан хліборобський. В Україні — практично лише селянство, бо ж поміщики винародовилися: спольщилися чи змосковщилися. Саме наше село врятувало і пронесло через століття української бездержавності і московського нищення все те, що називається українською культурою. Культура, що її врятувало наше село, стала невичерпним джерелом наших національних скарбів.

Творцем національної культури було МІСТО у всіх народів, що не втратили чи рано здобули свою державну незалежність. І у нас місто було творцем української культури, коли ми мали свою незалежну державу за Скіфської, Сарматської, Руської державної, Гетьманської діб. Ми лише в ХХ ст. почали відвойовувати наше місто у москвинів, поляків, євреїв. Отже, наше село мало ще довго залишатися джерелом національної творчості міста, себто науки, літератури, філософії, етики, естетики, релігії, мистецтва. Москвини українського села не знали. Вони гадали, що українське селянство живе тим самим духовним і культурним життям, що й московське. Українські євреї розтлумачили москвинам, що доки вони не знищать, не змосковщать українського села, доти те джерело «мазепинства» постачатиме містам на місце розстріляних нові й нові українські національні творчі сили. А приплив української, селянської найздібнішої і найдіяльнішої молоді до міста, до вищої освіти став по 1917 р. таким великим, що Московщина побачила загрозу своєму пануванню в українському місті, а відтак і у всій Україні. Московщина зрозуміла, що втратить Україну назавжди, якщо не знищить якомога швидше українське село. Знавець цієї справи М. Хрущов офіційно на ХХ з’їзді КПРС зізнався, що Московщина не вивезла до Сибіру ВСЕ українське селянство ЛИШЕ тому, що то було понад її сили. Лише тому. Отже, вивозила частинами. Час квапив Московщину, бо нова українська інтелігенція росла і набиралася сил. І Московщина вирішила вигубити голодомором МІЛЬЙОНИ українських селян.

Року 1921 була в південно-східній Європі велика посуха. Зібрали там зерна лише 35% звичного врожаю. В Україні вже влітку 1921 року голодувало 8 мільйонів люду. Неврожай загрожував безхліб’ям і московським містам, отже, Московщина попросила капіталістичні США врятувати соціалізм. Московський нарком М. Літвінов на переговорах (3 серпня 1921 р.) з американською благодійною установою АРА просив допомагати ЛИШЕ голодному Поволжю, а про голодну Україну НЕ згадував. Вимагав від американців везти допомогу лише через Петербурзький порт, пояснюючи, що чорноморські порти та українські залізниці у кепському стані, бо не хотів, щоб американці побачили голод в Україні. Надійшло 146 тисяч пудів[370]. У Москві на чорному ринку продавали 1923–1925 рр. за скажені гроші багато американських продуктів з допомоги АРА. В Україні жило кілька мільйонів євреїв. Хоч вони і не голодували, проте американські євреї вимагали (через уряд США), щоб уряд СРСР дозволив АРА допомагати євреям в Україні. Московщина тоді пекуче потребувала позик від США і знала, що американські євреї-банкіри вирішуватимуть, дати чи ні. Москва дозволила двом представникам АРА Дж. Гетчісонові та А. Голдерові приїхати в Україну. Вивчати становище їм не дозволила, пояснюючи, що в Україні ніякого голоду НЕМА, а навпаки, Україна має надлишки зерна і надсилає голодному Поволжю[371]. Але А. Голдер був євреєм і від українських євреїв довідався про голод в Україні. АРА підписала (12 серпня 1921 р.) з урядом СРСР окрему угоду про допомогу голодним. Коли уповноважені АРА приїхали до Харкова (тоді столиці УРСР), то «уряд УРСР» пояснив їм, що УРСР є окремою державою, отже, та угода неправосильна в СРСР, і тому вони не мають права допомагати голодним в Україні, тим більше, що ніяких голодних в Україні НЕМА. Уповноважені побачили тисячі мерців на вулицях і зрозуміли, що справу вирішує Москва, а не Харків.

Українські емігранти, а також галичани подали голові Міжнародного Червоного Хреста — відомому Ф. Нансенові багато документів про голод в Україні. Справжній гуманіст, Ф. Нансен обурився з московського політичного людоморства і вимагав від уряду СРСР дозволити допомагати й Україні. Саме тоді європейські держави і США не визнавали уряду Леніна законним, а він гостро потребував позик, техніки, бо імперія стояла на межі господарської катастрофи. Уряд Леніна змушений був доводити європейцям та американцям свою культурність і людяність, отже, дозволити допомагати також Україні. Та поки Ф. Нансен виборов у московського уряду цей дозвіл, минуло 8 місяців. Дано дозвіл аж 10 січня 1922 р. Тоді АРА вже роздала в Поволжі майже все, що мала. Доки привезли нові вантажі з Америки, минуло ще кілька місяців. Так АРА почала допомагати Україні аж у квітні 1922 року, коли вже вимерло близько трьох мільйонів українців. Так свідчить сама АРА[372]. Поряд з АРА допомагали Поволжю місії Червоного Хреста шведського, датського та інших країн. Допомагати Україні їм рішуче ЗАБОРОНИЛА Москва. Допомагала Поволжю також і місія «Українського» Червоного Хреста, що її вислав туди харківський «уряд» саме тоді, коли мерли з голоду щодня тисячі українців, і ніяка служба харківського уряду їх НЕ рятувала. То гірше: уповноважені того «уряду» при АРА Артамонов та Баткінс всіляко ПЕРЕШКОДЖАЛИ АРА допомагати голодним робітникам у Донбасі, а лише дончанам, хоч ті НЕ голодували. Коли голодні українці нападали на їдальні та склади, вже сама АРА подбала, щоб про це написали часописи за кордоном. Тоді й часописи СРСР мусили писати про голод в Україні[373]. АРА давала харчі, одяг, ліки сиротам в Україні. Уряд УРСР усував управителів-українців від цієї справи, а призначав москвинів, які роздавали і продавали американські харчі «своїм», а українські діти вмирали з голоду[374].

В Московщині та північній Україні не було посухи, і рятуючись від смерті, голодні українці йшли туди з півдня по хліб. Московська влада поставила на всіх шляхах «заградительные отряды», які не пускали голодних на північ. А голодних москвинів з Поволжя пускали. Щобільше, Московщина привезла з Поволжя до північної України 80 тисяч московських дітей і роздала українським селянам, щоб ті їх годували, хоч саме тоді сотні тисяч українських дітей помирали з голоду в СУСІДНІХ повітах. Московський «Центральный комитет помощи голодным» у своєму звіті IV з’їздові Совєтов подає, що в УРСР зібрали 2531 тисяч тонн зерна — менше на 20% звичного врожаю, що становило на душу населення УРСР 63 кілограми, але в голодних областях — втричі менше. Вже восени 1921 р. у південній Україні поїли котів, собак. Харчувалися травою, корою. Вже тоді офіційно було записано 50 випадків людожерства. Голодувало 90% людності[375]. А вищезгаданий московський комітет забрав з України 2941 залізничний ешелон зерна і з того вислав у Поволжя 2763 ешелони, а в Україні роздав голодним лише 178, про що й доповідає у вищезгаданому звіті. Московська влада визнала офіційно південну Україну за голодну аж через 5 місяців голоду. А за цей час вивозила зерно. На Херсонщині, де голодувало 90% населення, СТЯГНУЛА 90% зернових поставок[376], забирала тоді, коли щодня вмирали тисячі людей з голоду[377], а всього Московщина забрала 1921 голодного року з голодної України 11 мільйонів тонн зерна[378]. Вищезгаданий «комитет» у своєму звіті пише: «…навіть в охоплених голодом губерніях здача зернових поставок йшла краще, ніж у неголодних губерніях». Чим пояснити це самогубство голодних українських селян? Звіт пояснює: «…після судів над ситими в Одесі, Києві, Харкові збір зернових поставок пішов значно краще». Наведемо ще свідчення безсторонього іноземця, голови АРА професора Н. Фішера: «Ні уряд СРСР, ні уряд УРСР не допомагали голодним в Україні. Щогірше, від літа 1921 р. до весни 1922 р. — отже, коли в Україні гинули з голоду сотні тисяч людей — ті уряди ВИВОЗИЛИ з України сотні тисяч тонн зерна. Ми, американці, дивувалися і не могли зрозуміти причини: чому довгі потяги, навантажені зерном у Полтаві, Києві їхали до далекого Поволжя тоді, коли в недалекій Південній Україні гинули з голоду десятки тисяч щодня. Ба, щогірше, ми, американці, не йняли віри своїм власним очам: уряд ВИВІЗ до Московщини 185 залізничних ешелонів зерна з Миколаївщини й Одещини, де сотні тисяч мерців лежало по містах і селах. Цього уряд навіть не приховував, а писав у своєму звіті «Итоги борьбы», що «…навіть голодні губернії: Херсонська, Тавричеська, Одеська висилали пшеницю до Поволжя». Уряд УРСР пізніше офіційно визнав, що в Україні було навесні 1922 року три мільйони голодних. Справді ж було значно більше, бо ті три мільйони — це були ті, що ще не вмерли. І, маючи мільйони своїх громадян, що вмирали з голоду, уряд УРСР СТЯГАВ з них хлібопоставки. А голод в Україні був тисячократно більший, жахливіший, ніж на Волзі. І уряд СРСР знав це ліпше за нашу АРА. А він вимагав від нас, американців, зосередити ВСЮ допомогу лише Поволжю і хоч не офіційно, проте фактично ЗАБОРОНЯВ нам рятувати голодних українців»[379].

Московщина влаштувала 7–22 червня 1922 р. виставку в Берліні «Голод в Росії». Там виставила таблиці, діаграми, що показували велику допомогу уряду Москви Поволжю. Американську допомогу применшувала, скільки могла. Про голод в Україні 1921 року на тій виставці не було й натяку[380]. Науково-дослідний інститут економіки АН УРСР видав велику працю. В ній про голод в Україні 1933 року немає жодної згадки, а про голод 1921 року написано: «Бідняцькі верстви села були приречені на масове вимирання. Але цього не сталося, бо радянська влада прийшла на допомогу селянству України»[381].

Наступ Московщини проти українського селянства засобами голодомору в 1921 р. не зменшив національного спротиву в Україні. Навпаки, українське селянство перейшло в наступ. Воно зброєю і саботажем добилося зменшення данини Московщині, і вона змушена була відступити, запровадивши НЕП, що визнавав селянську власність на землю і давав права приватній торгівлі та промислу. З трохи розв’язаними руками Україна за коротких 6 років (1922–1929) відбудувала своє господарство до рівня 1913 року, відкривалися перспективи ще більшого й швидшого зростання СИЛИ України.

Московщина готувалася до нового наступу. Стягнувши більше своїх сил в Україну, вона скасувала НЕП і почала запроваджувати свій азіатський соціалізм. Але й Україна, відчувши свою силу, також почала готуватися до боротьби. Заснувався Союз Визволення України (СВУ), Спілка Української Молоді (СУМ). Українська національна незалежна Церква (УАПЦ) поширилася на всю Україну. Кооперація виросла на могутню силу. Українізація шкільництва, книговидавництва дала нові сотні тисяч національно свідомої української інтелігенції. Українське селянство на кривавому досвіді побачивши московське «братерство» і московський соціалізм, не приймало всього московського. Заходило на нову московсько-українську війну. Московщина поспішила перша вдарити, поки не пізно. Насамперед — по українській провідній верстві, про що ми вже оповідали. Вдарила одразу і по українському селянству випробуваним уже способом — голодомором. Московщина одразу ж по скасуванні НЕПу вивезла 1929 року до Сибіру 1 200 тисяч найстійкіших своїх ворогів — українських куркулів. Року 1932 завезла з Московщини в Україну 50 тисяч членів КП і 150 тисяч комсомольців[382]. У січні 1933 р. Московщина збільшила відділи НКВД при МТС. Прислала з Московщини нових 3 тисячі енкаведистів. Проголосила 7 серпня 1932 р. закон про охорону «соціалістичного майна», який карав сибірською каторгою голодну матір, що збирала своїм голодним дітям загублені на дорозі зернинки чи колоски по жнивах у полі. Ніякого голоду не могло бути в Україні 1933 року, бо торішній урожай був добрий. УРСР зібрала 1932 року по 362 кг на душу населення, отже, можна було прожити до нового врожаю[383]. Але Московщина наклала 1933 року на Україну ЗБІЛЬШЕНУ данину зерном — аж 58,1 млн. тонн. Селяни виконали план у серпні. Тоді Московщина наклала в жовтні додатково ще половину плану. Заможніші селяни виплатили й це. Тоді Московщина збільшила в січні 1933 р., ще раз додатково[384], навмисне не залишила селянам насіння, щоб не поїли. На сівбу 1934 року його привезли з Московщини. Селяни не мали й зернини в хаті, і москвини забирали худобу, кури, одяг, чоботи, все, що мало якусь вартість, а людей виганяли голих з дітьми в поле взимку, забороняючи іншим селянам приймати їх до своїх осель. Уряд СРСР продав до Європи українського зерна: 1932 р. — 17,3 млн. тонн, а 1933 р. — 16,8 млн. тонн, а борошна щороку по 300 тисяч тонн[385]. За офіційною статистикою Московщина здерла в 1933 р. з України хлібопоставок 225 мільйонів пудів[386]. Загарбане зерно не встигали вивозити до Московщини, і воно гнило в купах на залізничних станціях проти неба. Енкаведисти (тоді ГПУ) стріляли кожного голодного, хто пробував «расхищать» те гниле вже «социалистическое имущество»[387]. Навіть москвин С. Максимов писав 1934 року у романі «Денис Бушаев»: «Україна вимирає з голоду, а ми, москвини, їмо білий хліб, масло, сир, солодкі печива, запиваємо вином. Ми купуємо власні авто, літні дачі. І все те мають не лише члени КП, а й нечлени».

Річний приріст населення в Україні у 1924–1927 рр. становив 2,36%. Отже, 1939 року мало б бути 38,5 мільйона українців, а статистика 1939 року показала лише 30,9 мільйона. Забракло 7,5 мільйона. І начальник ГПУ в Україні В. Баліцький доповідав, що 1933 року в Україні померло з голоду 8 мільйонів людей[388].

У містах люди не голодували, тут хліб продавали на картки. Москвини та яничари мали окремі крамниці, де всього було подостатком. Мільйони голодних селян кинулися до міста міняти вишивані рушники та сорочки на шматочок хліба своїм дітям. Московська влада не пускала їх до міста і відбирала той хліб чи рушник. Як і 1921 р., Московщина поставила в 1933 р. на московсько-українському кордоні «заградительные отряды», щоби не допустити голодних українців до Московщини, яка одержала тоді добрий урожай та ще й увесь урожай з України. Українці якось оминали ті «отряды» і в московських селах просили не дати, а продати борошна чи зерна. Московські селяни з матюками били «хахлів» і гнали їх до найближчої міліцейської дільниці. Десятки тисяч таких фактів було 1921, 1933, 1946 рр. Нехай малоукраїнські оборонці «доброго» московського народу скажуть: якщо це не московський націоналізм, то що ж воно таке? У 1921 р. Московщина ще не зміцнила своєї влади в Україні, ще боялася Європи, ще її новий уряд не визнали великі держави, тому про голод 1921 р. писала преса. У 1933 р. європейські та американські держави якраз визнали московський новий уряд. Почуваючи силу, Московщина заборонила 1933 року газетам СРСР писати про голод, а іноземцям їхати в Україну, щедро платила окремим закордонним кореспондентам, щоб вони писали, що ніякого голоду немає, і це твердили європейські та американські часописи.

Але розміри голоду 1933 р. були такі жахливі, що звістки про нього ширилися. Українські націоналісти переслали таємними шляхами до Європи фотографії жертв голоду в Україні. Європейські часописи почали їх друкувати з статтями проти московського соціалістичного уряду «робітників і селян». Європейські комуністи почали сумніватися у правдивості соціалістичної пропаганди. Московщина могла втратити свої п’яту та шосту колони у світі, і вона запропонувала голові французького уряду Е. Еріо поїхати в Україну, щоб на власні очі побачити правду. Як готували Київ для приїзду Е. Еріо, ми вже оповідали. Влітку 1933 року Е. Еріо проїхався в автомобілі Хрещатиком, побачив добре зодягнутих і добре вгодованих, які його весело вітали; побачив вітрини крамниць, повні продуктів, різних товарів. Повернувшись до Франції, він офіційно проголосив, що голоду в Україні немає. Щоб відвернути увагу світу від голоду в Україні, було ув’язнено 1933 року шість англійських інженерів, що працювали в СРСР. Московщина вчинила над ними суд, допустивши на нього іноземних кореспондентів, і перші сторінки великих часописів США та Європи зарясніли повідомленнями про той суд, а про голод писали коротенькі замітки на останніх сторінках[389].

Дністрянці і дніпрянці, емігранти з СРСР заснували «Український комітет допомоги голодним». У польському Сеймі були послами кілька галичан, і вони звернулися офіційно до Ліги Націй з вимогою допомогти голодним в Україні. Генеральний Секретаріат Ліги відмовився, мотивуючи тим, що, мовляв, Ліга Націй не має формальних причин втручатися до внутрішніх справ СРСР, адже Москва офіційно повідомила Лігу Націй, що ніякого голоду в Україні немає. М. Хрущов на ХХ з’їзді КПРС визнавав: «Так, у 1933 році був великий голод в Україні, а ми продавали в Європу мільйони тонн українського зерна». Той Український комітет все-таки умовив Генерального секретаря Міжнародного Червоного Хреста запропонувати урядові СРСР допомогу голодним. Червоний Хрест запропонував, але уряд СРСР відповів, що жодної допомоги не потрібно, бо ніякого голоду немає. Уряди Франції, Англії, Німеччини, Польщі, США та інших християнських держав мали безліч фотографій та повідомлень про голод від своїх послів, консулів, розвідників в СРСР. Німець пише: «В міністерстві закордонних справ одної західної великодержави були дуже докладні відомості про голод в Україні 1933 року. В міністерстві закордонних справ сусідньої з СРСР держави була навіть окрема кімната, заповнена фотографіями та документами про голод в Україні»[390]. Але документи про голод в Україні 1933 року всі уряди заховали в своїх таємних архівах. Чому? Саме тоді прийшов до влади в Німеччині А. Гітлер, який відкрито почав готуватися до війни. Перелякані європейці та американці почали залицятися до Московщини, щоб відновити старий союз проти Німеччини. Отже, псувати стосунки з Московщиною заради якихось незнаних українців було невигідно. Розпачливих благань українців поза СРСР не хотіли чути ні уряди, ні суспільство християнських Європи та Америки. Два-три протести та заклики допомогти (Ф. Нансена, архієпископа Відня Т. Ініцера) потонули в океані байдужості. Такого ганебного, негуманного ставлення Європи та Америки не знала до 1933 року світова історія.

Це мусять пам’ятати українці, бо настане час, коли ті «гуманісти» та «християни» намовлятимуть українців забути 1933 рік і простити Московщині її голодомор восьми мільйонів українців і ще більше мільйонів в подальші роки. Простити в ім’я людяності і християнства. Тоді українці хай нагадають тим фарисеям їхню «людяність» та «християнство» 1933 року і багато ще чого з пізніших років. Мусять пригадати, бо інакше кров мільйонів українських мучеників впаде на всю Україну жахливим прокляттям, і знову буде Україна стогнати у новому рабстві. Буде, бо найвища справедливість карає народ рабством за зневаження крові предків, пролитої за ВОЛЮ народу[391].

Московські голодомори України 1921, 1933, 1946 років — це лише частини плану знищення джерела українського націоналізму — українського селянства. Точніше — продовження кількасотрічних зусиль Московщини знищити українство. Московський міністр В. Волинський звітував 1737 року цариці Анні: «До мого приїзду в Україну я ніколи не припускав, що вона так сплюндрована, що так багато люду померло. Наша армія забрала у тутешніх людей все зерно і всю худобу. Тут не залишилося й такої кількості селян, щоб бодай собі посіяли. Багато землі не засіяно, бо нема кому сіяти, та й нема чим орати, бо наша армія забрала всю худобу. А треба ще стягнути з тих людей 30 тисяч мір борошна та сіна». Московський губернатор в Україні Г. Потьомкін доповідав 1787 року Катерині ІІ: «Наша армія забирає свавільно у тутешніх людей: зерно, худобу, харчі, одяг, взуття тощо. Хто протестує, того б’ють нещадно, часом смертельно. Навіть найприхильніші до нас тутешні люди починають ремствувати відкрито і загрожувати нам помстою».

У 1907 р. був голод у Грузії та Вірменії. Члени Державної Думи — грузини та вірмени — доводили, що імперський уряд не хоче допомагати голодним. Члени Думи — московські монархісти, ліберали й демократи накинулися на грузинів та вірменів: «Голоду там нема, а якщо вмерло 2–3 голодних, то ганьба самим грузинам та вірменам, що їх не врятували. Коли ж грузини та вірмени такі безсердечні до долі своїх земляків, то треба переселити туди більше москвинів, а вони вже напевно подбають, щоб ніхто з голоду не вмер». Те саме в 1930-х роках: «Уряд СРСР не може допустити, щоб УРСР голодувала. В СРСР бідняків уже немає, недоїдання немає. СРСР уже стоїть на шляху добробуту. Наше знищення злиднів на селі — це ж таке досягнення, про яке не можуть і мріяти робітники і селяни найдемократичніших країн світу»[392]. Речник московського народу, що сам вийшов з народу, М. Горький каже вустами свого героя: «Я всех мужиков ненавижу. Они прикидываются сиротами, но жить хорошо могут потому, что землю имеют. А я мещанин. И мужика бы этого … ух ты! Грабь, дери с него шкуру, выворачивай подлеца наизнанку! Ибо что есть мужик? Мужик есть для всех людей съедобное животное»[393]. М. Горький словами того ж Самгіна виразив ще й таку думку: «Немосквини не люблять Московщину. Якби я мав владу, то перевіз би всіх немосквинів нашої імперії до Сибіру. Оселив би їх у Якутії, на Камчатці, взагалі в диких голодних закутках. Хто з них виживе — хай живе; хто здохне — хай здихає»[394].

Нинішня московська влада перебрала всі імперські ідеї та заповіти, зокрема такий: «Іскра сепаратизму, викресана Т. Шевченком, рано чи пізно може завдати Московщині багато турбот і лиха. Якою б малою та іскра не була б, треба її гасити вже тепер, поки вона лише жевріє під попелом. Якщо вихор роздує її в пожежу, то вона неодмінно спалить нашу імперію»[395].

Війна 1941–1945 рр. дала Московщині нову нагоду винищувати українців і Україну, перекладаючи провину на німецьких окупантів. До речі, під час цієї окупації відкрили багато слідів московських злочинів. У 1943 р. у Вінниці знайшли великі поховання розстріляних 1937 р. українців, 9439 трупів, з яких 90% — українські селяни. Міжнародна лікарська комісія дослідила ці поховання і склала відповідний документ[396]. Коли москвини повернулися до Вінниці, вони розстріляли 23 березня 1944 р. ще понад 200 чоловік з тих, хто розкопував могили і впізнавав розстріляних.

Слідча комісія сенату США під головуванням Д. Керстена встановила, що москвини, тікаючи в 1941 р. від німецького наступу, розстріляли українських в’язнів у Львові — понад три з половиною тисячі, у Луцьку — понад три тисячі, у Дубні — близько тисячі, кілька десятків тисяч у в’язницях Самбора, Стрия, Золочева, Станиславова, Тернополя, Рівного, Бердичева, Умані, Січеслава, Нікополя, Києва, Харкова, Полтави, Кривого Рога. З київських тюрем вивезли кілька тисяч на станцію Дарниця і там розстріляли. В Одесі розстріляли 13 тисяч українських політичних в’язнів, а всього Московщина розстріляла в 1941 році в тюрмах щонайменше 200 тисяч українців[397]. Навіть у німецьких концтаборах полонені москвини створювали «истребительные отряды», які за «протимосковську пропаганду» вбивали тих, хто виявив ворожнечу до Московщини[398].

Інший старий московський спосіб знищувати ворогів — вивозити їх до Сибіру чи на північ. Ще в 1478 році, зруйнувавши Великий Новгород, Москва вивезла 10 тисяч найвизначніших новгородців. До 1917 року в Сибіру було приблизно 5 мільйонів населення, а нині — понад 27, з них 95% примусово привезені Московщиною. Лише за 1946–1962 роки Московщина вивезла з України тільки до Сибіру понад два мільйони українців[399]. А взагалі з України-ще чотири мільйони. Можна підрахувати: 1954 року УРСР мала 42 млн. чоловік населення; річний приріст становив 870 тисяч, за 10 років (1954–1965 рр.) — 8,7 мільйона; отже, 1964 року мало бути 50,7 млн., а статистика подає лише 44,6 млн. І це не зважаючи на те, що за цей час в Україну приїхало кілька сот тисяч москвинів.

Прийшовши 1945 р. в Західну Україну, Московщина вивезла до Сибіру 250 тисяч українців, а завезла стільки москвинів, що у всьому житті Західної України вони посідають панівне становище. Їх у 1959 р. було: у Львівській області — 181 тисяча, Івано-Франківській — 40 тисяч, Тернопільській — 27 тисяч, Рівненській — 39 тисяч, Закарпатській — 30 тисяч, Чернівецькій — 51 тисяча, хоч до 1939 року не було практично жодного.

Демограф Едмонд Тієрі, взявши за основу природний приріст населення московської імперії в 1900–1912 роках, обчислив, що 1956 р. мало бути в ній 366 мільйонів населення, а без Польщі та Фінляндії (31 млн.) — 327 мільйонів, до них слід ще додати приєднані Східну Прусію, Західну Україну, Зовнішню Монголію, Сахалін, де проживає ще 28 мільйонів, і відняти приблизно 17 мільйонів, що загинули під час війни. Отже, в 1956 році мало бути в СРСР 338 мільйонів населення, а перепис 1956 року подає 200 мільйонів. Де ж поділися 140 мільйонів?[400]

Московська статистика повідомляла в 1924 році, що в Першій світовій війні та під час революції 1917–1922 років на території СРСР загинуло 28 мільйонів чоловік. Трьома голодоморами (1921, 1933, 1946) Московщина вигубила 16 мільйонів немосквинів. Москва визнає, що за М. Єжова (1936–1938 рр.) кількість в’язнів збільшилася на 10 мільйонів. Колишні в’язні свідчать, що смертність у таборах дорівнювала 90% (австрієць Вансен Монтейл, що був діловодом на Колимі, свідчить, що 1939 року він мав у табірній картотеці 9 мільйонів особистих справ каторжан, а московська статистика 1956 року подає, що там було 800 тисяч каторжан). Міжнародна Комісія досліджень Концтаборів (La Commission Internationale Contre le Regime Concentrationnaire) підрахувала, що з 1930 по 1953 рік в таборах СРСР загинуло щонайменше 60 мільйонів в’язнів[401]. Додавши до них 16 мільйонів жертв голодомору та 25 мільйонів загиблих у війні, одержимо страшну цифру: 103 мільйони жертв Московщини з 1917 до 1956 роки. В основному це були немосквини[402].