Розділ 1. ВИТОКИ

Монархічно-династичний принцип в Україні. Перший і другий Гетьманат

Відомо, що титулатура київських правителів не була винятково князівською. Ще в ІХ ст. вони застосовували хазарський монарший титул хаган (хакан), який у тогочасній дипломатичній практиці був рівнозначним царському чи королівському.

Як свідчить Пруденцій, придворний капелан імператора Людовика І Благочестивого, у 839 р. до останнього прибуло посольство візантійського імператора Феофіла, який «прислав також... деяких людей, які стверджували, що вони, тобто народ їх, називається Рос (Rhos); король (rex) їх, іменуємий хаканом (chacanus), направив їх до нього (Феофіла)...»1

Інше джерело, а саме послання імператора франків Людовика ІІ до візантійського імператора Василія ІІ, свідчить, що у візантійській імператорській концепції близько 870 р. давньоруського князя, як і у 839 р., продовжували титулувати «хаганом».

Тенденція піднесення рівня титулування правителів Старокиївської держави посилюється зі зростанням її могутності, впливу й авторитету в міжнародних відносинах. Не випадково один з палких прихильників зміцнення єдності Старокиївської держави й незалежності руської церкви, носій ідей Володимира Великого та Ярослава Мудрого, митрополит Іларіон також застосовував до них саме цей титул. У цьому ж ряду фактів, які свідчать про зростання авторитету київських володарів і суспільне усвідомлення введення в ужиток більш високого рівня їхньої монархічної титулатури, є запис-графіті на стіні Софійського собору в Києві про смерть «цесаря нашого» Ярослава Мудрого.

З утвердженням християнства застосування монархічного титулу зі Сходу було вже неможливим. Дехто з дослідників висловлює припущення, що Володимир Великий був коронований. Зокрема, такого факту не заперечував М. Грушевський. Він зазначав, що «з історичного становища коронація Володимира зістається поки що тільки гіпотетичною, хоч і дуже правдоподібною»2. Однак уважав, що коронування відбулося зі сторони Візантії.

Одруження Володимира з візантійською принцесою Анною водночас із хрещенням Русі свідчили, що Старокиївська держава отримала вищий ранг у візантійській ієрархічній шкалі держав і була серйозною підставою для більш високої титулатури правителя Русі. Прикметно, що саме в цей час руки «дочки священної імперії» безуспішно домагався французький король Гуго Капет, засновник нової династії монархів Франції. Отже, честолюбний будівничий швидко зростаючої київської держави стає не просто членом родини європейських монархів, а й посідає почесне місце в її ієрархії, відтіснивши інших претендентів.

Після 988 р. відбувся неодноразовий обмін посольствами між Києвом і Римом. У 1000 р. посольство від папи Сильвестра ІІ, яке за два-три місяці перед тим коронувало правителя Угорщини Стефана, прибуло до Києва, при цьому посольство супроводжували також посли чеського та угорського королів. Згідно з папською традицією це означало, що вони виконують функцію свідків коронації. Отже, можна припустити, що саме в 1000 р. відбулася коронація Володимира Великого королівською короною. Наступного 1001 р. до Риму було відправлено послів із Києва скласти відповідну подяку понтифікові, до чого були зобов’язані новокороновані монархи. Відтоді й аж до 1169 р., тобто до руйнування Києва Андрієм Боголюбським, західноєвропейські хроністи титулують монархів Русі-України саме королями, а не князями.

Дуже важливою нам видається інформація про Володимира, наведена єпископом Титмаром Мерзебурзьким у його «Хроніці». Вона є вагомою ще й тому, що друга половина володарювання Володимира надто лаконічно висвітлена в літописах. Цілком імовірно, що значна частина відомостей про це, зокрема й така прикра для Візантії подія, як коронація київського князя папою, була вилучена пізніше грецькими церковними ієрархами та їхніми київськими відпоручниками, які ретельно «редагували» згадки про небажану для Візантії монархічну титулатуру суверенних старокиївських королів.

Утім, німецький хроніст, сучасник київського володаря, титулує його «королем Русі Володимиром (rex Ruscorum Wlodemirus)», а польського князя Болеслава Хороброго — герцогом (dux).

Титмар засвідчив водночас близькість Володимира до Риму, зауваживши, що він «довго правив згаданим королівством (regnum), помер у літньому віці й похований у великому місті Києві (Cuiewa) в церкві мученика Христова папи Климента поряд із згаданою дружиною — їхні саркофаги стоять посередині храму»3. Отже, йдеться про Десятинну церкву, де зберігалася частина мощей св. Климента, вивезена Володимиром після свого хрещення з Херсонеса. Інша частина була привезена з Херсонеса до Риму слов’янським просвітителем Кирилом. Таку саму королівську титулатуру Титмар застосовує і до Ярослава Мудрого. Окрім обох київських володарів, титул короля (rex) він також уживає щодо англійських королів, скандинавських конунгів, угорського Стефана І, тоді як до польських, чеських і полабських князів — тільки dux (герцог).

Англійська «Хроніка» Роджера з Хаведена (пом. 2001 р.) фіксує, що син англо-саксонського короля Едмунда Залізнобокого Едуард після смерті батька втік до Русі, де був із честю прийнятий королем цієї землі Малесклодом. Під цим іменем у західноєвропейській історіографічній традиції відомий Ярослав Мудрий. Німецький історик Ламберт Герсфельдський (пом. 1088 р.), автор всесвітньої історії («Annales»), доведеної до 1077 р., називає королями синів Ярослава — Ізяслава і Святослава. Доньку Володимира — Марію Добронігу в деяких джерелах згадують як «Filia Rusciae Regis» (донька руського короля), тоді як її чоловіка польського князя Казимира Обновителя — як dux (князь). До речі, польські джерела попри чисельні конфлікти між Польщею і Руссю застосовують до володарів останньої титул королів. Ну і, звичайно, папська курія, яка найбільш прискіпливо стежила за вживанням титулів володарів середньовічних держав Європи, уживає щодо старокиївських правителів титул rex (король), а щодо їх держави — regnum (королівство).

Древняя Русь в свете зарубежных источников. Под ред. Е. А. Мельниковой. — М.: Логос, 1999. — С. 288.

Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. І. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 510.

Древняя Русь в свете зарубежных источников. — С. 319.

Гетьман Богдан Хмельницький

Визнання Європою такої титулатури не могло бути випадковим. Її застосування в тогочасному феодальному світі мало спиратися на певний конкретний державно-правний акт, який легітимізовував новий статус володаря Русі. Таким актом, без сумніву, могла бути лише коронація за західноєвропейським зразком. Принагідно зазначимо, що навряд чи Ярослав Мудрий міг би виконати свою роль «тестя Європи» й поріднитися з більшістю династій тогочасного європейського середньовічного світу, будучи просто князем.

У 70-х роках ХІ ст. загострилися стосунки між Ізяславом Ярославовичем та його братами Святославом і Всеволодом. Однією з причин було намагання Ізяслава замінити право сеньйорату (переходу влади до найстаршого брата) правом прямого династичного успадкування (переходу влади до найстаршого сина). Позбавлений влади Ізяслав був змушений шукати підтримки спочатку в німецького імператора Генріха ІV, а згодом і в Папи Римського Григорія VІІ. Між обома носіями ідеї універсальної християнської імперії тоді почалася гостра боротьба за право інвеститури, і папа використав ситуацію, щоб ще раз піднести свою репутацію чільника християнського світу й підтвердити королівську гідність Ізяслава. Саме в цей час польський князь Болеслав ІІ вів також перемовини з Григорієм VІІ про надання йому королівського титулу. Болеслав отримав корону, але через три роки був позбавлений її внаслідок протидії прихильників германського імператора. Збереглося дві булли папи, адресовані Ізяславу — вигнанцеві, який втратив свою державу й намагався передати її через свого сина Ярополка під опіку св. Петра, і Болеславу, який диспонував незрівнянно сильнішою воєнною і політичною потугою.

Обидва звернення папи промовисто і недвозначно засвідчують статус Русі як королівства та її володаря як короля. У першому документі Григорій VІІ звертається до «короля Русі (rex Ruscorum) і королеви, його дружини» з апостольським благословенням. У другому, адресованому Болеславу ІІ, понтифік титулує його князем (dux). Папа засвідчує, що погодився з проханням Ярополка, сина Ізяслава, який просив узяти «назване королівство з наших рук як дарунок святого Петра». Понтифік зазначає, що він передає Ярополкові «правління вашим королівством (тобто Руссю), керований тим наміром і милосердним бажанням, аби блаженніший Петро уберіг вас, ваше королівство і все ваше надбання своїм перед Богом заступництвом і сподобив вас мирно, всечесно і славно володіти названим королівством до кінця вашого життя...»4

Отже, цілком очевидно, що попри всі драматичні повороти долі київського володаря Григорій VІІ без будь-яких застережень визнавав за ним королівську гідність і за його державою статус королівства. Окрім того, через якийсь час Ярополк (Петро) був коронований папою королівською короною і в такий спосіб були підтверджені династичні аспірації короля Ізяслава. Факт коронації підтверджує і зображення цього акту на мініатюрі з молитовника Гертруди, дружини Ізяслава, доньки польського князя Мєшка ІІ. Ця пам’ятка записана на листах, приплетених до Псалтиря, що належав Гертруді. Надзвичайно добре освічена, вона, цілком імовірно, була автором текстів молитов, у яких вона молилася «за нашого короля». Факт згадки про Ізяслава як короля саме дружиною свідчить про цілком органічний характер його вжитку на різних рівнях, зокрема й на побутовому.

Західноєвропейський вектор політики київських володарів спричинив неабияке занепокоєння Візантії. Грецька дипломатія намагалася скрізь наставляти на найвищі церковні посади в Русі своїх речників, які насаджували в давньоруському суспільстві жорсткі антилатинські настрої. Під час правління Володимира Мономаха, сина грецької царівни, грецьким священикам була надана можливість «цензурувати» ідеологічну діяльність Печерського монастиря. Очевидно, жорсткої фільтрації на догоду Візантії зазнали й згадки про королівську титулатуру старокиївських володарів. Візантія активно підтримувала володимиро-суздальських князів у їхній антикиївській політиці та була натхненником погрому Києва князем Андрієм Боголюбським у 1169 р.

Руйнація Києва мала неабиякий відгомін у західному світі й позначилася на сприйнятті Старокиївської держави та її володарів. Угорські, польські, німецькі та інші хроністи, які ще недавно номінували Київ столицею королівства, тепер називають його центром князівства. Польський хроніст Вінцент Кадлубек (1196—1220) уже називає тодішнього київського князя «дукс де Київ» — володарем (князем) Києва, тоді як Ярослав Мудрий позначений ним титулом рекс — король. Таких прикладів чимало, й вони свідчать, що в очах Європи Київ перестав бути столицею королівства. Однак королівська традиція в Україні-Русі не вмерла, вона ожила з утворенням нових державних центрів на її західних теренах.

З об’єднанням Галицького і Волинського князівств на чолі з новим династом князем Романом Мстиславовичем розпочався новий етап в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, вона розвивається відтепер на єдиному українському ґрунті.

Засновникові нової династії після здобуття Києва вдалося об’єднати фактично всі українські етнічні землі від Карпат і Дунаю до Дніпра та стати сюзереном майже всієї Русі, що дало підстави деяким історикам називати його «творцем першої національної української держави», яка проіснувала як окремий політичний організм до кінця ХІV ст. Могутність і авторитет цієї держави, що здобула загальноєвропейське визнання, стали підставою для континуювання нею королівської традиції Старокиївської монархії. Підтвердити цей її статус могли або папська курія, або німецький імператор. У 1204 р. папа Інокентій ІІІ запропонував Романові королівську корону. Як і у випадку з Ізяславом, ішлося не про піднесення Романа до найвищої гідності, яку він успадкував по праву, а про символічний дарунок — засіб визнання спадкоємця корони Русі. Однак володар нової держави, зв’язаний союзницькими зобов’язаннями з претендентом на німецьку імператорську корону супротивником папи Філіпом Швабським, відмовився від пропозиції понтифікату. Цілком імовірно припустити, що Роман сподівався отримати підтвердження своєї королівської гідності саме від німецького імператора, а не від престолу св. Петра (згадаймо аналогічну спробу Ізяслава І).

Акцептація європейським світом королівської титулатури галицько-волинського володаря, незважаючи на відхилення ним королівської корони від папи, свідчить про те, що він увійшов у європейську державно-політичну термінологію як Romanus rex Ruthenorum — «Роман король Русі». Отже, київська королівська традиція отримала своє продовження в титулатурі Романа, а згодом і його нащадків. Ця титулатура, зокрема, зафіксована в синодику монастиря бернардинів св. Петра в Ерфурті: «Romanus rex Ruthenorum debit nobit XXX marcas» («Роман король Русі, який надав нам 30 марок»).

Прикметно, що у Візантії Романа також номінували згідно з існуючою в Роменській імперії титулатурою щодо європейських королів. Літописець також титулує його візантійським відповідником — «царем у всій Руській землі». Після смерті Романа угорський король Андрій, скориставшись малолітством спадкоємців галицько-волинського володаря і послабленням владних інститутів його держави, захопив Галичину. Невдовзі він долучив до свого титулу титул короля Галичини й Володимирщини (Galiciae Lodomeriaeque). Це означало, що вводячи Романову спадщину до своєї держави, він приєднує країну з королівським статусом. У 1214—1215 рр. Андрій просить понтифікат про помазання свого сина Коломана королем Галичини й про пересилання йому золотої корони «відповідно королівській гідності для нашого сина, щоб тішився одержанням корони від вашої щедроти, подібно як королівським помазанням від Апостольського Престолу»5. З тогочасної конкретно-історичної ситуації випливало, що Андрій Угорський звертався до Риму не про піднесення Галичини до рангу королівства, а тільки про підтвердження королівської гідності своєму синові Коломану як володаря частини своєї держави, тобто про заміну династії Романовичів на династію Арпадів.

Після завершення «угорського періоду», зміцнення позицій Данила Галицького та здобуття ним фактичної влади на теренах усієї Русі-України (окрім Чернігівщини) галицькому володареві повертається королівський титул, успадкований від батька. Уже від початку переговорів із Римом у 1246 р. його титулує папа та його канцелярія як короля Русі, а його державу — як королівство, що його приймають під покров св. Петра й Апостольського Престолу. Звичайно, середньовічна Європа, яка прискіпливо дотримувалась ієрархічних принципів, контрольованих Римом, виключала випадковість у вживанні такої титулатури. Трохи згодом у низці листів Римської Курії Данила титулують як короля Русі, а його брата Василька — короля Володимира. Уточнення титулатури синів Романа, очевидно, було зумовлене кращим ознайомленням Риму з реальним станом речей у Галицько-Волинській державі й фактичним посіданням Васильком Володимирського уділу. Підставою для такої титулатури удільного князя Волині була підтверджена Римом титулатура угорських Арпадів, які короткий час володіли спадщиною Романа. Отже, Василько дістав королівську гідність разом з братом, тоді як жоден із Рюриковичів її не мав. Не мав її і могутній князь володимиро-суздальського князівства Олександр Невський. У листі папи Інокентія ІV до великого магістра Тевтонського ордену від 22.01.1248 Данила титулують «достойним королем Русі» (rex), тоді як Олександра – «шляхетним мужем, князем суздальським» (dux). До цього можна також додати, що навіть попри претензії королів Угорщини на Галичину в одній з угорських грамот, де повідомлялося про переможну битву під Ярославом, Данила титулують як короля Русі, а його супротивника чернігівського Ростислава — князем Галичини. Титулування Данила королем Русі ще до отримання ним королівської корони від папи в 1253 р. свідчить, що він дістав визнання своєї королівської гідності внаслідок права успадкування. Він не потребував якогось нового правового акту з Риму, який визнав Русь-Україну королівством ще від 1000 р. У 1253 р. після тривалих контактів із Римом і певних вагань Данило прийняв від папи Інокентія ІV королівські інсигнії і був коронований у місті Дорогичині. Акт коронації означав, що королівська корона надіслана Данилові як дарунок понтифіка та як знак визнання за ним права наслідування королівської гідності своїх предків. Це був один із проявів інтеграції Русі-України до західного світу й не зумовлював якогось здивування чи заперечення ні в тогочасному галицько-волинському суспільстві, ні в сусідніх європейських державах, з якими українські володарі мали постійні зв’язки, зокрема родинні.

Серед володарів королівства Русі, котрі належали до династії Романовичів найбільш поважною є постать Данилового внука Юрія І Львовича. На збереженій королівській печатці з латинським текстом Юрій І зображений сидячим на престолі, увінчаний короною і зі скіпетром у руці. Печатка засвідчує титулатуру Юрія як короля Русі й князя Володимирії (Волині). Уживання ним королівського титулу супроводжувалося двома надзвичайно важливими подіями, що зміцнювали королівський маєстат українського монарха. Юрій знову об’єднав під своїм скіпетром обидві частини королівства Русі — Галичину й Волинь і добився створення Галицької митрополії. Останнім кроком він поставив суттєвий бар’єр політичним і культурним московсько-візантійським впливам, які поширювалися з місця-осідку київських митрополитів у Володимирі на Клязьмі. Є підстави припускати, що королівська гідність Юрія була підтверджена папою Боніфацієм VІІІ (Бенедетто Каетані). Вихований у дусі Григоріанської реформи Боніфацій був глибоко переконаний у перевагах духовної влади над світською і називав себе «папою і цезарем». Його постава зрештою спричинила конфлікт із західними монархами, що прагнули утвердження національних держав, і насамперед із французьким королем Філіпом ІV Красивим. У цій ситуації Боніфацій VІІІ активізує свою східноєвропейську політику, активно прагне до відновлення королівської влади в Польщі, втручається в угорські справи й, цілком можливо, коронує Юрія І.

Після смерті Юрія І у володіння Галицько-Волинською державою вступили його сини Андрій І та Лев ІІ Юрійовичі, яких титулували близькою до королівської титулатурою — «божиєю милістю князі всієї Руської Землі, Галичини і Володимирії».

Застосування в державі Романовичів — королівстві Русі титулатури «короля», «самодержця», «господаря», а також уживання західноєвропейських королівських інсигній — королівської діадеми або корони, скіпетра, держави свідчило про тенденцію зміцнення монархічної влади, притаманної в той період більшості країн Європи, які будували на моноетнічній основі.

Із втратою національної династії в Галицько-Волинській державі утворився політичний вакуум, заповнити який намагалися її сильні сусіди Польща, Угорщина і Литва, що розпочали тривалу боротьбу між собою за українські землі.

У XIV ст. із поступовим проникненням Литви на українські землі на титулатуру литовських князів вплинула вже досить виразно сформована українська монархічна традиція. Зокрема, Гедимін титулував себе «королем литовським і руським». Відоме звертання візантійського імператора до «володимирського короля Дмитрія Любарта» (1347).

Наприкінці XIV ст. поряд з намірами проголошення незалежності Великого князівства Литовського Вітовт виношує задум просити в Римського Папи королівську корону. Про це з тривогою говорили лицарі Ордену. Однак поразка на Ворсклі змусила Вітовта відкласти свої плани щодо коронації.

Від 1421 р. починається зближення Вітовта з імператором і підготовка до задуманого литовським великим князем здобуття королівського сану. У січні 1429 р. відбувся пишний з’їзд європейської феодальної знаті в Луцьку, куди прибули, зокрема, імператор Сигізмунд, данський король, папський легат, Ягайло, Вітовт і великий князь московський. Зібрання мало обговорити прусську і гуситську проблеми, а також волоський конфлікт, що виник між Польщею та Угорщиною. Наприкінці з’їзду імператор запропонував Вітовтові королівську корону. Ягайло, для якого це було несподіванкою, дав згоду на коронацію. Проте згодом під тиском польського панства в листі до Сигізмунда він виступив проти коронування, мотивувавши це умовами польсько-литовської унії і залежністю Литви від Польщі. Неприхильна позиція Ягайла спричинила різке погіршення стосунків між обома сторонами. Вітовт ще більше зблизився із Сигізмундом і навіть погрожував Ягайлові ділом довести незалежність Литви.

Незважаючи на протидію польської сторони, коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р. у Вільно. У коронаційному акті, виготовленому заздалегідь в імператорській канцелярії, Литва проголошувалася королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмись іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі — допомагаючи проти язичницьких нападів»6.

Проте у визначений для коронації день корона не прибула до литовської столиці, оскільки її перехопили в дорозі польські пани. Коронацію було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер.

Протягом усього ХV ст. тривала боротьба української еліти за збереження давніх державницьких традицій, суверенітету удільних князівств. Вершиною цієї боротьби було суттєве відновлення удільної системи на значній частині території України. На Волинь повернувся Свидригайло Ольгердович, який завершив тут своє життя як повноправний володар із титулом великого князя. На Київській землі відновлюється удільне князівство (1440 р.), де утвердилася династія Олельковичів. Князь київський Олександр (Олелько), прямий нащадок Гедиміна, мав виразні наміри відродити блиск старої столиці Русі-України, що мало бути першим кроком до політичної самостійності. Претензії Олельковичів на більш високий статус, ніж просто удільне княжіння в рамках Великого князівства Литовського знайшли свій вияв у застосуванні ними титулатури «государ і отчич київський». Олельковичі переймаються амбітними намірами стати спадкоємцями Володимира Великого та Ярослава Мудрого. У цьому зв’язку князь київський Олелько вживав активних заходів щодо відділення Київської церкви від Московської і перетворення Києва на відроджений центр східноєвропейського християнства. Він підтримав унійну ініціативу митрополита Ісидора, спрямовану на об’єднання східної та західної церков, і надав грамоту для «господина отца своего Сидора митрополита Кієвьского и всея Руси». Вона підтверджувала давні права митрополита — майнові, судові й фінансові, причому Олелько посилався в грамоті на старе право київської митрополії, визначене їй в Уставі Володимира Великого й Номоканоні Ярослава Мудрого.

Укладення Люблінської унії, дальше зближення Литви й Польщі прискорили процеси переходу українських князівських родин до римо-католицької віри і втрату багатьма з них національної ідентичності. Водночас відбувається сходження князівської верстви з української політичної сцени, а отже й остаточна втрата решток державності.

Державницькі завдання мали виконати інші верстви. Отже, традиційні форми державності, які беруть свій початок від кінця ІХ ст., продовжили своє існування аж до кінця ХV ст. Естафету національного державотворення в нових історичних умовах переймає у старої феодальної еліти новий клас — козацтво.

Виникнення його організаційного воєнно-політичного центру — Запорозької Січі, супроводжувалося зародженням перших клітин того державного організму, який згодом виріс у державу Богдана Хмельницького. Причому нова державність утверджувалася на принципово нових соціально-економічних засадах. Замість феодального примусу в козацькому середовищі переважало використання найманої праці, заперечувалася феодальна власність на землю, кріпацтво. «У козацьких місцевостях, — як наголошує В. Голобуцький, — зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення для всіх інших регіонів»7.

На зламі ХVІ—ХVІІ ст. козацтво цілком сформувалося як окремий стан, що не вкладався в існуючу феодальну систему й усвідомлював своє призначення в національно-визвольній боротьбі. Козацтву вдалося адсорбувати рештки феодальної еліти, усі інші державотворчі сили й на довгі роки стати провідною силою в національно-визвольній боротьбі. Приплив до козацтва прошарків службового боярства наприкінці ХVІ ст. суттєво вплинув на формування його класового обличчя та зміст його політичних і соціальних вимог. «Лицарський фермент», внесений у козацьке середовище представниками шляхетської верстви, пов’язані з ним прагнення козацтва до власної політичної організації дали підстави для проектів організації козацької державності. У «протестації», адресованій сейму у квітні 1621 р., козаків, «сих лицарських людей», духовенство характеризувало як продовжувачів старокиївської державності.

«Се ж бо племя славного народу руського з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутю. Се з його покоління військо, що за Олега, монарха руського, у своїх моноксілах по морю і по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали, і по сей день в сій вірі родяться, хрестяться і живуть»8. Державницькі аспірації козацтва все більш виразно виявляються в діяльності гетьмана П. Сагайдачного, який постійно працював над закладанням фундаменту майбутньої держави9.

Отже, між першим і другим етапом українського державотворення фактично не було різкої хронологічної межі. У 1648 р. розпочалося безпосереднє будівництво нової української держави, яка отримала назву Військо Запорозьке. Після кількох років кровопролитної і виснажливої боротьби з Польщею в 1654 році Україна прийняла протекторат московського царя, залишившись окремим державним організмом, зберігши свій соціально-політичний і, що дуже важливо, церковний устрій, власну адміністрацію, армію, фінанси, дипломатію, голову держави — гетьмана, права та привілеї окремих станів. Україна вступила в договірні відносини з Москвою як вільна й незалежна сторона і не створила з нею жодної спільної державної інституції.

Від початків становлення козацької державності Б. Хмельницький усвідомлював, що традиційне виборне козацьке Гетьманство не зможе забезпечити здобуття престижу козацької держави, зміцнення авторитету її інститутів в очах усього суспільства на довшу історичну перспективу. Авторитет гетьманської влади може бути безповоротно втрачений з переходом булави до рук менш обдарованої і популярної постаті.

Виборний козацький гетьман був неспроможний також забезпечити консолідацію всіх станів суспільства, оскільки виборчий процес охоплював лише частину українського суспільства і завжди міг призвести до непередбачених наслідків. Тому з розгортанням боротьби за визволення постають виразні ознаки намірів Б. Хмельницького змінити характер гетьманської влади.

Б. Хмельницький мав намір усунути дві риси українського Гетьманства — його виборність і залежність від чужих держав. Під кінець свого життя він прагнув надати гетьманській владі нового змісту, перетворити її в інститут спадкової влади і, установивши союз зі Швецією, вийти з-під залежності від російського царя.

Ці конструктивні аспекти діяльності українського гетьмана як голови держави всебічно дослідив лідер українського консерватизму новітньої доби В’ячеслав Липинський. Він зумів роздивитися ті особливості діяльності Б. Хмельницького, що їх ігнорувала народницька історіографія і згодом свідомо заперечував глава народницької школи істориків М. Грушевський. Для останнього «Хмельниччина не становить чогось одноцільного, пройнятого одною думкою і одним планом»10. М. Грушевський відмовляє Б. Хмельницькому в наявності рис конструктивного політика-державотворця: «як провідник, двигач і насильник мас, — писав Грушевський, — він показав себе дуже яскраво, а політиком був не великим, і поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро»11.

Інакше бачення Хмельниччини маємо у В. Липинського. Починаючи саме від Б. Хмельницького, Гетьманство, на його думку, намагалося бути «формою державного незалежного існування Української нації»12. У 1920 р., у розпал пошуків персоніфікації гетьманського монархічного руху, у Відні вийшла друком історична монографія В. Липинського «Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті». Окрім суто наукових завдань, ця праця мала дати історичне обґрунтування політичних планів відновлення гетьманства, пов’язаних із родом Скоропадських. Вона стала складником широкомасштабної ідеологічної кампанії, розпочатої В. Липинським після визвольних змагань 1917—1921 рр. і спрямованої на утвердження авторитету П. Скоропадського як гетьмана — майбутнього дідичного монарха, що вже очолював незалежну українську державу в 1918 р. Наслідком цих зусиль було проголошення гетьмана П. Скоропадського Радою присяжних УСХД у 1925 р. головою спадкового монаршого роду.

У центрі уваги праці «Україна на переломі» — діяльність Б. Хмельницького в останні роки його гетьманування, коли козацька держава переживала пік свого піднесення. Причому основним завданням автора було з’ясувати, у «який спосіб зумів він, досі один-єдиний, запрягти всю велику, перед тим роз’єднану, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної, до побудови власної держави?»13.

Серед низки проблем, породжених національно-визвольною боротьбою в 1648—1657 рр., В. Липинський вважав центральним питання про стабільність гетьманської влади та її трансформацію з виборної у спадкове чи династичне Гетьманство. В. Липинський розглядав династичний принцип гетьманської влади як одну з головних підвалин новітнього гетьманського руху, що спонукало його новими очима подивитися на гетьманування Б. Хмельницького. У своїй праці він навів чимало переконливих фактів, які свідчать про прагнення вождя козацької революції радикально змінити зміст і характер Гетьманства, трансформувати його в інститут спадкової влади.

В. Липинський зробив висновок, що ідея дідичного гетьманства в тій чи іншій формі була постійним компонентом політичної свідомості часів козацької державності й стала українською традиційною духовною даністю. «Хотіння перетворити Гетьманство з елекційної і досмертної — від Польщі запозиченої форми монархії — в монархію дідичну і не виборну, — писав він, — єсть від часів Богдана Хмельницького, Самойловича і Розумовського традиційним хотінням консерватизму національно-державного, тобто такого консерватизму, що точки опертя шукав і шукає у себе, а не у сусідів»14. Династичний принцип супроводжував реалізацію територіально-політичних змагань українців, під час яких найбільш чітко виявилась «окремішність України у відношенні до Москви»15.

У перші роки повстання в титулатурі Б. Хмельницького з’являються виразні ознаки наближення її до монархічної. У багатьох документах чи листах гетьмана читаємо: «Богдан Хмельницький, Божею милістю гетьман Війська Запорозького» або навіть «Божею милістю великий государ Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького» та ін.16

Під час контактів із Б. Хмельницьким східні патріархи зверталися до нього illustrissimus princeps (ясновельможний князь) і в такий спосіб ставили його на один рівень із господарями Молдавії та Валахії17. Титулатура, застосовувана східними патріархами, мала, очевидно, неабиякий вплив на його взаємини зі східноєвропейськими володарями й визнання його монархічних аспірацій. Прикметна в цьому зв’язку наведена В. Липинським згадка про те, що молдавський господар В. Лупул обіцяв Б. Хмельницькому допомогти «стати Князем Руси, і навіть по мирному уступити, коли він захоче, Волоське князівство»18. Хоча питання про прийняття Б. Хмельницьким княжого титулу не виходить за межі припущень, В. Липинський цілком слушно зауважував, що «в намірі збудувати незалежне від Польщі «Князівство Руське» і «Монархію Руську» обвинувачує його вся сучасна Річ Посполита»19. Це поки що неофіційне вживання титулу «князя Руси» є суттєвим кроком на шляху до утвердження суспільної думки щодо нового характеру влади козацького гетьмана, набуття нею монархічної сутності.

«Династичні перспективи» гетьмана конкретизуються появою ідеї «заняти самому Хмельницькому трон волоського господаря і сотворити таким чином династичну опору для своєї ролі на Україні в системі Отоманської Порти»20. Серед рідні Хмельницького і серед старшини, — зазначавав М. Грушевський, — ці плани, очевидно, мали своїх палких прихильників. Учений зауважував, що у Хмельницького були вже тоді плани і «на молдавське господарство — сю традиційну для шляхетсько-козацьких смільців, від Дмитра Вишневецького почавши, і пізніші Богданові заходи коло молдавського господарства для сина Тимоша були тільки одною з стадій сих планів»21.

Про те, що Б. Хмельницький усвідомлював свою нову роль лідера всієї нації, а не лише козацького ватажка, свідчить його заява польським послам у лютому 1649 р.: «Правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержавцем руським»22.

В оцінці В. Липинського «гетьман Війська Запорожського це вже не ватажок, якого вибірають перед походом на шумливій січовій раді козацькій, і скидають, або просто вбивають, коли той похід не вдався. — Тепер це «Землі нашої Володар і Начальник», якого поблагословив Патріарх, якого визнала вся культурна «Русь» православна, з яким зносяться, як з рівним, сусідні монархи»23. Головним було нове усвідомлення сутності гетьманської влади як самим її носієм, так і всім українським суспільством.

У процесі формування нової української державності й оформлення інституту Гетьманства та його титулатури не склалася стала і послідовна традиція. Хоча помітною є тенденція до акцептації гетьманською владою монархо-династичного принципу. Цю певну невизначеність можна пояснити змаганням в українському суспільстві двох різних концепцій розвитку державності, які підтримувалися двома найбільш активними верствами тогочасного суспільства — православною шляхтою і козацтвом.

Перша концепція полягала в утворенні Великого князівства Руського, у якому політична влада належала б українській православній шляхті. Друга — у творенні «козацького панства» (держави), де козаки мали б своє, окреме від Польщі, володіння. Не бракувало також спроб знайти компроміс між козацькою державністю та ідеєю «Князівства Руського».

Можливість утворення «Князівства Руського», або «Держави Подільської», пов’язувалася не лише з Б. Хмельницьким, а й з лідером непокозаченої української шляхти сенатором Речі Посполитої Адамом Киселем. В. Липинський зауважував, що один з польських дипломатів Войцех Мясковський, підкоморій львівський, доносив, що повстанці пропонували Киселю «Князівство Руське». Інший польський дипломат переконував, що між українським «хлопством такий гомін іде, що Кисіль має королем бути». Князь Ієремія Вишневецький на сеймі публічно звинувачував Киселя в тому, що «козаки по талєру з коня складалися і 8 тисяч татарів до себе залучили та Кисіля на королівство вести мають»24. І таких звинувачень було чимало. Цілком імовірно, що Б. Хмельницький усвідомлював усі труднощі здобуття для себе титулу «Князя Руси». Очевидно, він мав сумнів щодо реальних можливостей отримати цей титул, на який могли претендувати лише представники історичної аристократії, а не дрібної шляхти, до якої він належав. На величання його володарем Руси Хмельницький відповідав, що йому «на господарстві бути не пристойно — не тої породи чоловік» і при цьому вказував на московського царя як природженого володаря: «вел. государь здавна государского благочестивого корени природный государь от кол&на благочестивого в. кн. Владимира Мономаха, и ими владеть ему пристойно»25. Визнання Б. Хмельницьким належності Романових до династії Рюриковичів, що свого часу також зробили київські православні ієрархи, зайвий раз свідчить про проблематичність офіційного застосування козацьким гетьманом старокиївської князівської титулатури.

Отже, хоч ідея «Князівства Руського» і не була повністю відкинута, проте на перший план висувалася концепція «гетьманської монархії»26. Реалізація цієї ідеї потребувала консолідації всіх станів, які були «сильно польською державністю засимільовані, з великим і тяжким трудом давали себе склонити до сепаратистичних плянів та намірів гетьманських»27. Складність цього завдання полягала в тому, що Б. Хмельницький і козацька старшина певний час не висували загальнонаціональної програми і захищали насамперед інтереси свого стану.

Із часом, усе-таки ставши на шлях утвердження власної династії, Б. Хмельницький не міг реалізувати цю ідею без підтримки ще численної і впливової непокозаченої української шляхти. Таку підтримку він міг здобути лише за умови, що він стане не тільки козацьким провідником, а «самодержцем руським» і, за висловом митрополита С. Косіва, «землі нашої Володарем і Начальником»28.

Отже, у період Хмельниччини, як і в новітню добу боротьби за державність 1917—1921 рр., вирішальну роль мало створення єдиного національного фронту, який міг утворитися тільки на ґрунті спільної для всіх українських класів-станів боротьби за українську державність.

Перед повстанням 1648 р. українське суспільство, змушене жити в чужій державі, було позначене наявністю гострих соціальних суперечностей, часом відвертої ворожнечі між станами. Шляхта, реєстрове козацтво, низові «виписчики», міщани, духовенство — усе це розпорошені, послаблені, органічно не пов’язані між собою компоненти українського соціуму. Об’єднати їх на розв’язання важливих загальнонаціональних завдань, створити з представників цих станів нову українську аристократичну верству — таке завдання ставив перед собою Б. Хмельницький. Без його виконання, підкреслював В. Липинський, «не тільки істнування козацької держави, але й істнування самої нації української не було можливе»29. На це й була спрямована Переяславська угода, політична суть якої полягала в зміцненні «місцевих слабих консервативних елементів» союзом із «найсильнішою точкою опори сусіднього консерватизму — династією Романових»30.

Для Б. Хмельницького союз із Москвою був засобом прикриття його намірів остаточно легітимізувати відрив України від Польщі й приєднати до Війська Запорозького всі західні українські землі та частину Білорусі, які перебували під польською владою. Ціною цих масштабних досягнень нової козацької держави було визнання сюзеренітету або протекторату російського царя. Проте, як справедливо зазначавав І. Лисяк-Рудницький, «Хмельницький не вважав — і на це існує багато свідчень, — що Переяславська угода істотно обмежує свободу його політичних дій»31.

Відчувши загрозу з боку Москви загальнонаціональним українським інтересам, Б. Хмельницький уклав новий союз із протестантськими державами — Швецією, Бранденбургом-Пруссією, Семигородом, а також із Молдавією та Волощиною. Цей блок був спрямований як проти Польщі, так і — фактично — проти Москви.

Позитивним наслідком Переяславської угоди В. Липинський вважав приборкання на 200 років на Лівобережжі української анархії і величезне завдяки цьому фізичне зростання «української маси»; просування української колонізації на схід до берегів Чорного моря; закріплення в Україні приватної земельної власності, що лягло в основу пізнішого бурхливого економічного розвитку. Негативним наслідком було втягнення слабкого українського консерватизму через династію Романових у російське життя і його «приголомшення» одночасно зі старим московським консерватизмом новою «неконсервативною, диктаторською і самодержавною охлократичною петербурзькою владою». Наслідком була політична летаргія української нації, яка закінчилась «у нас демократично-анархічною есеровщиною, там — большевицькою пугачовщиною і поворотом до полудикого, примітивного стану»32.

Там само. — С. 363—364.

А. Г. Великий, ЧСВВ. Проблема коронації Данила // Записки ЧСВВ. — Т. ІІ (VІІІ). — Вип. 1—2. — Рим, 1954. — С. 99—100.

Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІV. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 158.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1993. — С. 193.

Грушевський М. Історія України. — Т. VІІ. — К., 1995. — С. 91—92.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1993. — С. 258.

Грушевський М. Історія України-Руси. — Том. ІХ, друга половина Хмельниччини (роки 1654—1657). — К., 1931. — С. 1495.

Там само. — С. 1497.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — С. 93.

Липинський В. Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті. — Філадельфія, 1991. — С. ХХV.

Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — Нью-Йорк, 1954. — С. 53.

Там само. — С. 70.

Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — К., 2005. — С. 290—291.

Там само. — С. 294—295.

Липинський В. Україна на переломі. — С. 248.

Там само. — С. 108.

Там само. — С. 132.

Там само. — С. 135.

Воссоединение Украины с Россией. — Т. 2. — С. 117.

Липинський В. Україна на переломі. — С. 109.

Там само. — С. 70.

Грушевський М. Історія України-Руси. — Том. VІІІ (роки 1626—1650). — К., 1995. — С. 126.

Яворський М. Історія України в стислому нарисі: — Харків, 1928.

Липинський В. Україна на переломі. — С. 55.

Там само. — С. 67.

Там само. — С. 137.

Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів? — С. 51.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — К., 1994. — С. 74.

Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів? — С. 51—52.

Гетьман Іван Мазепа

Звичайно, Переяславська угода не є ідеалом української консервативної державно-національної політики, до якої вона повинна прямувати, наголошував В. Липинський, проте вона є здійсненим, зреалізованим історичним фактом, із якого вона повинна виходити. Саме від цього факту «вона повинна починати свій рух вперед, свій поступ, до якнайбільшої повноти і незалежности власнодержавного — реально, а не літературно-національного — українського життя»33.

Ліквідовуючи польську магнатсько-шляхетську систему панування в Україні, лідери повстання зрештою усвідомлювали необхідність творення власної національної еліти, яка мала розв’язувати завдання будівництва нової держави.

Б. Хмельницький, творячи нову еліту, «зумів сполучити українську “чернь” з українською шляхтою», проте не встиг реалізувати «свою найбільшу ідею: сотворити наслідственну владу гетьманську й уґрунтувати українську монархію»34.

Українська шляхта відіграла важливу роль у державотворчому процесі. Долучаючись до козацького повстання, вона жертвувала своїм становищем, майном і усвідомлювала неможливість повернення до старої системи. Звідси, вважав В. Липинський, більша порівняно з настроєм «старинного» козацтва «нервовість, більша енергія, більша політична далекозорість, більший темперамент повстанчої покозаченої шляхти»35. Фанатична завзятість, відданість національній справі цієї верстви впадали у вічі багатьом сучасникам.

Масштабна державна, національна й соціальна еволюція Війська Запорозького вплинула на загальне становище української шляхти і, що дуже важливо, — решток старої аристократії, яка ще не втратила національну ідентичність. Б. Хмельницький установив постійний контакт із князем Степаном Четвертинським, останнім представником «старої Руси князівської», одним з опікунів Києво-Могилянського колегіуму, лідером волинської шляхти, невтомним оборонцем православ’я.

Спираючись на співпрацю з оборонцями і представниками західноукраїнської території — українською шляхтою, Б. Хмельницький розпочав у 1656 р. окупацію козацькими військами Волині й Поділля, Полісся, Пінщини, південної Білоруси, яка завершилася на початку 1658 р. уже за гетьманування І. Виговського. Процес повороту тогочасної спольщеної української шляхти до українського державного життя, на думку В. Липинського, був надзвичайно важливою складовою «зрощування Української Нації зо всіх перед тим розбитих і розпорошених її частин», який «доходив до свого кінця в посліднім році гетьманування Богдана Хмельницького»36.

На початку 1657 р. до гетьманського двору в Чигирині прибуває підкоморій київський, староста овруцький і крем’янецький Юрій Немирич — репрезентант давнього заможного шляхетського роду, один із найбагатших магнатів в Україні, майбутній натхненник Гадяцької угоди. Ю. Немирич здобув блискучу освіту спочатку в аріанській академії в Ракові (Польща), згодом в університетах Голландії, в Оксфорді, Кембриджі й Парижі. У Європі відома низка його друкованих праць, які принесли українському магнатові повагу європейського наукового світу. Він був палким прихильником аріанських ідей, сприяв їх поширенню в українському шляхетському середовищі, унаслідок чого зазнав переслідувань від польської магнатсько-шляхетської олігархії. З початком повстання він, як і більшість української непокозаченої шляхти, був змушений тікати з України. Із часом Ю. Немирич був посередником між семигородським князем Юрієм ІІ Ракочієм і Б. Хмельницьким, а також брав найдіяльнішу участь у переговорах козацького гетьмана з королем шведським. Значною мірою саме його діяльність справила величезний вплив на унезалежнення України як від Москви, так і від Польщі.

Складно уявити появу подібної постаті в козацькому середовищі на початку повстання. Лише тривала еволюція гетьманської політики, входження до Війська Запорозького державотворчих прошарків перетворили козацтво на національну аристократичну верству, відкриту для всіх станів, яка очолила творення нової української держави.

За часів гетьманування Б. Хмельницького вдалось організувати нову українську державну аристократичну верству. До неї належала виділена народними масами нова «народна аристократія» — козаччина й нащадки старої державної аристократії як православної, так і римо-католицької шляхти. Тільки об’єднанням цих двох верств удалося утримувати державно-національний фронт проти пожадливих зазіхань Москви та Польщі.

Величезний авторитет загальнонаціонального лідера, міцна воля дали змогу гетьманові подолати розбурхану стихію повсталих мас і запровадити устрій, ближчий до монархічного, ніж до республіканського. До того ж довічний характер влади Б. Хмельницького ніхто й ніколи не ставив під сумнів37.

Влада Б. Хмельницького була авторитарною, проте вона не мала деспотичного характеру й спиралася на права станів, насамперед козацтва, що користувалося низкою свобод. Козацька держава гарантувала також «вольності» православній шляхті, містам, духовенству, які мали забезпечені правові позиції у Війську Запорозькому. Це докорінно відрізняло суспільно-політичний устрій України від деспотичної Москви і занархізованої шляхетсько-демократичної Польщі.

Хоча Хмельницький і керував Україною «єдиновладно» й був самодержцем у повному значенні цього слова, він, проте, скликав у важливих справах козацькі сейми в Чигирині, у яких брали участь і козацтво, і духовенство, і шляхта, і міщанство. Українським станам забезпечувалися їхні станові суди й самоврядування. І в цих «зачатках дорадчої репрезентації українських станів, і в становій місцевій самоуправі, — наголошував В. Липинський, — спочивав зародок такого самого конституційно-монархічного ладу, який дав державну міць Англії, Франції і Німеччині і який був би дав тому міць державну й Україні...»38

В. Липинський зазначав, що забезпечення майбутнього української державності могло стати незворотним лише тоді, коли б влада гетьмана набула монархічного характеру й стала спадковою. В останні роки свого гетьманування Б. Хмельницький дедалі частіше вживав титулатуру dux у своїх листах до низки європейських монархів — бранденбурзького курфюрста, шведського короля, австрійського імператора та ін. Цей термін, як зазначалося вище, означає латинською володар, воєначальник, рівнозначний німецькому герцогу, який є спадковим вищим аристократичним титулом і за феодальною ієрархією стоїть одразу за королем. Тобто за своєю гідністю він є рівним титулу князя. Застосування подібної титулатури, на нашу думку, пов’язане з фактичним набуттям Україною незалежності. Уступаючи в широкі міжнародні зв’язки як голова незалежної держави, Хмельницький застосовував титул dux не в звичайному для європейського світу вживанні як феодальний титул, а саме в значенні «володар», що цілком відповідало політичним реаліям.

Водночас гетьман прагнув княжої гідності. Політичне життя Європи давало багато прикладів, коли засновниками княжих династій ставали впливові громадяни незалежних міст неаристократичного походження, часом навіть не дворяни. Їх було чимало серед династій італійських міст, які були своєрідними предтечами абсолютних монархів ХVІ—ХVІІІ ст. Можна назвати у зв’язку із цим Франческо Сфорца — сина заможного селянина з Романьї, який згодом став необмеженим володарем одного з найбільш значних князівств Італії, започаткувавши династію в Мілані. Ближчим у часі до Б. Хмельницького може бути зразок блискучого сходження А. Валленштейна, простого шляхтича, який отримав гідність імперського князя і герцога, став генералісімусом, претендував на корону Богемії і Пфальцьке курфюрство.

Набуття Б. Хмельницьким княжого титулу стало предметом обговорення гетьмана з новими союзниками. Шведський посол у Семигороді Штернбах повідомив про наміри Б. Хмельницького отримати «частину Білоруси з титулом князя»39. В. Липинський стверджував, що ця позиція була складовою «трактату вічної приязні» між Б. Хмельницьким і Юрієм Ракочієм. За цим трактатом, зазначавав В. Липинський, «Хмельницький дістане всю Червону Русь; крім того Ракочій допоможе Гетьманові одержати частину Білої Руси з титулом Князя і піддержить намір гетьманський передати цей титул, як і всю власть верховну на Україні по наслідству синові Юрієві»40.

Справа одержання княжого титулу, яка набула такого важливого значення за часів гетьманування Б. Хмельницького, а згодом — І. Виговського, Ю. Хмельницького та І. Мазепи, була однією з «найглибших державних українських ідей, що шукала опори для державно-правної традиційно монархічної форми української держави»41.

У квітні 1657 р. на з’їзді козацької старшини гетьманича Юрія проголошено наступником Хмельницького на гетьманстві. Цей державно-династичний акт був офіційно визнаний Москвою, Польщею, Швецією, Туреччиною, Кримом, Семигородом, Молдавією і Волощиною. При цьому гетьман рішуче виступив проти складання гетьманичем присяги Москві. Гетьман прагнув уникнути повторення цього кроку, до якого він був вимушений загрозливими для козацької держави обставинами. В. Липинський у цьому зв’язку зовсім по-іншому, ніж багато істориків народницької школи трактував постать Юрія Хмельницького, діяльність якого негативно оцінювала більшість історіографів. Для В. Липинського Юрій Хмельницький, хоч і молодий, недосвідчений, є насамперед законним дідичним гетьманом, який персоніфікував «Маєстат Української Нації» і представляв «династію Хмельницьких», започатковану «Богом даним» Великим Гетьманом Богданом. І. Виговський, хоч і досвідчений, надзвичайно здібний і розумний політик, був, як зазначав Липинський, у сприйнятті цілої нації узурпатором, за яким стояв лише факт його особистого успіху і спритності. Після усунення династії Хмельницьких нова козацько-шляхетська еліта почала між собою боротьбу за владу. «Поділена внаслідок цього на взаємно себе поборюючі та нічим в своїй зажерливості не обмежені партії, — писав В. Липинський, — а не так численна у відношенню до своїх пасивних мас, як демократична шляхта польська — вона не видержала боротьби на три фронти: з московською охлократією, польською демократією і внутрішнім бунтом позбавлених сильного і авторитетного проводу пасивних мас»42. Із падінням династії впала зрештою і створена нею держава.

Спираючись на нову аристократію у своїх намірах створити «понадкласову українську дідичну монархічну владу», Б. Хмельницький водночас ураховував ті суттєві соціально-економічні зрушення, які відбулися в Україні, і намагався не допустити зіткнення класових і станових інтересів у державі. Ці прагнення виявилися насамперед у розширенні масштабів козацтва й недопущенні реставрації кріпосницьких порядків. Кількість покозачених селян, за якими визнавалися козацькі права, зросла до кількох сотень тисяч чоловік.

Сучасні дослідники Хмельниччини в цьому зв’язку цілком слушно констатують, що «покозачене й нереєстрове козацтво... слугували соціальним опертям утвердженню ним (гетьманом — Ю. Т.) українського монархізму у формі спадкового Гетьманату династії Хмельницьких»43.

Водночас Б. Хмельницький усвідомлював, що без сталого, непорушного, спадкового монархічного принципу влади, яка має бути арбітром у соціальних відносинах, нова аристократія буде розкладатись у постійній боротьбі між собою за владу і «чернь Війська Запорожського», яка ніколи не погодиться на владу старшинської козацької олігархії, буде використана самодержавною Москвою проти української державності. Саме невдача намірів Б. Хмельницького зробити гетьманство спадковим була причиною короткочасного існування козацької держави. Виборний характер верховної влади заохочував внутрішнє протиборство і втручання ворожих зовнішніх сил.

Б. Хмельницький не встиг завершити процес зміцнення гетьманської влади і перетворити її на спадковий монархічний інститут. Через звістку про бунт у війську А. Ждановича, який діяв у Польщі, гетьмана вразив удар, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. «Вічна трагедія українська: тупий егоїстичний анархізм нездатної до самоорганізації старшини і зрадливість темної “черні” та їх безглузда боротьба поміж собою — убила найбільшого державного мужа, якого коли-небудь мала Україна, — резюмував В. Липинський. — Хмельницький впав од руки всесильного на нашій нещасній землі многоликого деструктивного Хама, так, як падали досі, перед ним і по нім, всі ті, що метою свого життя організацію Української Нації і будову власної Держави Української поклали...»44

Однак концепція династичного гетьманства не вмерла разом з її творцем. Боротьбою між монархічним і республіканським принципами організації влади в Україні була позначена вся подальша історія Гетьманщини. Отримавши цілком конкретні форми за часів Б. Хмельницького, династична ідея була предметом уваги і спроб реалізації гетьманами І. Виговським, П. Дорошенком, Д. Многогрішним, І. Самойловичем45. Мабуть, найбільш послідовним, глибоко переконаним прихильником міцної гетьманської влади на засадах абсолютизму був гетьман Іван Мазепа. Широко відоме почуття поваги й шани українського гетьмана до Людовика ХІV, який міг бути взірцем для нього, звичайно, з відповідними поправками на українську дійсність. І хоча гетьман не мав прямих нащадків, він робив певні кроки для закріплення гетьманської булави за своїми племінниками — спочатку І. Обидовським, а потім А. Войнаровським.

В. Липинський зауважував, що на початку своєї діяльності Мазепа, «так само як і деякі теперішні наші провідники народу», проводив «чисто класову політику, віддаючи в жертву цій класовій політиці національний ідеал волі і незалежности, котрий був правда вже тоді у нього в серці, але не в ділах»46. Основною метою діяльності Мазепи в цей час було зміцнення авторитарної гетьманської влади й забезпечення невтручання Москви у внутрішні справи України. Досягнути цього можна було лише зберігаючи повну лояльність до російського уряду. Наслідком такої політики було небачене досі посилення гетьманської влади. Так, Даніель Дефо у своїй книжці про Петра І писав: «Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві відносно влади, й у всякому відношенні був рівний, якщо в даних обставинах не перевищував короля Августа...»47

Здавалося, що діяльність Мазепи мала свої незаперечні позитивні наслідки для Гетьманщини, яка після Хмельницького постійно потерпала від послаблення влади гетьмана. Однак попри всі здобутки цієї доби, піднесення культури та економічне зростання українське суспільство зазнало тяжкої ідеологічної і моральної деструкції, яка унеможливила національну консолідацію під час антимосковської акції гетьмана.

«Під час довгого періоду свого москвофільства, — зауважував В. Липинський, — і запобігання на всі лади перед царем Петром (по теперішньому період федераційний) він (гетьман І. Мазепа. — Ю. Т.) підрізав коріння у всіх тодішніх “самостійників”, тобто тих, що національно-державну справу хотіли поставити у всю її височінь і висунути на чоло тодішнього визвольного руху»48. Зазнав деморалізації викоханий гетьманом той клас, до якого він належав, і зрештою весь народ розкладений москвофільством і позбавлений власних національних ідеалів і послідовних державницьких орієнтирів.

Як наслідок, коли гетьман І. Мазепа, «бажаючи бути честним з собою і примушений ходом подій, сам став на шлях “самостійності”, — зауважував В. Липинський, — то статечне “городове” козацтво, котре одно могло тоді (а може й тепер) рішити про долю України, бачучи заподіяну ним до того часу національній справі шкоду, йому не повірило і за ним не пішло»49.

В. Липинський наголошував, що справа Мазепи мала бути програна, а збитий з пантелику власними провідниками і московськими зайдами український народ «більше сотні літ в церквах Мазепою побудованих проклинав по царському наказу того, хто хотів, але не зумів дати йому волю»50.

Лідер українського консерватизму глибоко переконаний, що ідеали національної свободи й національної солідарності не можна підмінювати жодними іншими гаслами, навіть найпривабливішими (на кшталт більшовицького — «земля селянам»). Ці ідеали потрібно оберігати і плекати в усіх класах і верствах народу, як це роблять англійці, німці, французи, усі великі європейські народи.

Здобути волю для України неможливо, причепивши її «державний та національний віз» до привабливих, здавалося б, валок «всесвітньої революції», «Інтернаціоналу» чи то «Антанти». «Тільки величезним моральним зусиллям, — зазначав В. Липинський, — тільки безмежною любовю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх — людське життя»51.

Аналізуючи добу гетьмана Мазепи і трагічний фінал діяльності «цього страдника патріота», В. Липинський підкреслював, що «провідникам народу» ні в якому разі не можна «жертвувати вічним і незмінним, поки існує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарності в обороні цієї волі» заради приватних, класових чи будь-яких інших хвилевих політичних інтересів52.

Ідея династичного гетьманства не згасла в середовищі української еліти й після Полтавської катастрофи. Вона відродилася в період гетьманування Кирила Розумовського і мала забезпечити продовження козацької державності. Ще за життя Катерини ІІ серед українських політиків постала думка передати гетьманську булаву великому князю Павлові Петровичу, і тим самим зберегти інститут гетьманства. До цієї ідеї козацька старшина ще раз повернулася при Павлі І у той спосіб, що син імператора — великий князь Костянтин — мав стати «великим гетьманом», а регентом при ньому А. Гудович53. Однак останні зусилля козацької еліти врятувати гетьманство через російський сурогат династичності зазнали невдачі.

Через низку причин самостійницька національно-державницька ідея не стала в ХІХ ст. домінувальною в українському суспільстві. Вона поступилася народницьким концепціям національного розвитку України, які базувалися на автономістсько-федеративних засадах. І все ж час від часу вона спалахувала, нагадуючи учасникам українського руху про тяглість і незнищенність національної державницької позиції. У різних варіаціях тривала її монархічно-династична традиція.

Протягом усього ХІХ ст. носій цієї традиції українська аристократична верства переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості та політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та ін. у Галичині. У Великій Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії і соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі й прагнення подолати «смертельну однобічність нації», за висловом В. Липинського, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила54.

У 70—80-х роках ХІХ ст. цьому сприяло загострення відносин між Австро-Угорщиною і Німеччиною, з одного боку, і Росією, з другого, унаслідок чого Україна могла стати можливим театром воєнних дій. У зв’язку з цим правлячі кола Австрії почали цікавитися ситуацією в Галичині й міжнаціональними стосунками в краї. Натомість неодноразові візити австрійського імператора і престолонаслідника, їхні контакти з представниками українських громадських організацій зумовили політичну активність насамперед поміркованої, консервативно налаштованої частини галицького суспільства, яка сподівалась отримати поступки від монархії в національному житті.

Перед патріотичними українськими колами постала можливість надати українській проблемі вагомого політичного звучання, перевести в практичну площину задоволення українських національних інтересів у Галичині. Ці розрахунки посилилися після публікації німецьким філософом Е. Гартманом статті «Росія і Європа» в журналі «Die Gegenwart», у якій відчутна погроза Російській імперії відторгненням її західних провінцій. Чільне місце в проекті розчленування Росії відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об’єднати більшість української етнічної території55.

У 1886 р. рішучий противник москвофілів князь А. Сапіга встановив приязні стосунки з О. Барвінським і завдяки останньому нав’язав контакти з поміркованими діячами київської «Старої Громади». У 1888 р. лідер галицьких консерваторів О. Барвінський відвідав Київ, де тоді в українських гуртках жваво обговорювали проект утворення Київського королівства. Під час однієї зустрічі з громадівцями П. Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?»56 Наслідком контактів О. Барвінського з киянами був приїзд до Львова О. Кониського — активного прихильника польсько-українського порозуміння, який дуже довіряв А. Сапізі й навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами57. Цілком імовірним видається припущення, що саме синові князя А. Сапіги — Леву Сапізі, призначалася корона проектованого Київського королівства.

У галицькому консервативному середовищі культ державницьких традицій середньовічної доби підсилювався тією обставиною, що від 1806 р. давній титул і герби короля Галичини й Володимирії були прийняті австрійськими імператорами і незмінно використовувалися ними аж до падіння Австро-Угорської імперії. Прийняття Габсбургами традиційних українських монархічних відзнак, які протягом ХІХ—ХХ ст. уважалися символом прагнення до відбудови української державності, утверджувало серед різних верств галичан сподівання, що саме з рук Габсбургів можна отримати забезпечення своїх національних устремлінь. Для української шляхти і священицького стану Галичини їхня участь у національно-визвольному русі, отже, робила цілком обґрунтованим з правного боку домагання утворити окремий коронний край із західноукраїнських земель у складі імперії Габсбургів. Ось чому звернення до історичних традицій галицької державності, визнаної середньовічним європейським світом, набувало цілком актуального звучання під час польсько-українського протистояння в Галичині.

Політична активізація шляхетсько-аристократичних верств у Галичині — певною мірою у Великій Україні — поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав монархічного руху. І в цьому зв’язку неабияку роль відіграла діяльність В. Липинського. У своїй праці Szlachta na Ukraine (1909) він констатував позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів»58.

Очевидно, така модель, на його думку, могла знайти своє втілення і в українському варіанті.

Українська монархічна ідея була тісно пов’язана із самостійницьким рухом за відновлення незалежної української держави, що розгорнувся наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст.

На ґрунті зближення соціал-демократичних і консервативних «самостійників» стало можливим проведення в березні 1911 р. кількох нарад українських емігрантів і галицьких діячів у Львові, які порушили питання боротьби за політичну самостійність України. Її ініціаторами поряд з В. Липинським були члени УСДРП А. Жук, Л. Юркевич, В. Степанківський.

Від самого початку зібрання в його середовищі усталилися два погляди: самостійницький — без орієнтації на чужі сили, який представляв В. Липинський, і «сепаратистичний» («молодоукраїнський») з виразною орієнтацією на Австрію, що його підтримували В. Кушнір і В. Степанківський. В. Липинський визнавав можливість орієнтації на Німеччину чи Австро-Угорщину, лише винятково як тактичний тимчасовий крок.

При цьому не оминули учасники нарад і питання можливості утвердження монархічного устрою в Україні. Обговорювали різні комбінації. Пропонували, наприклад, претендентами на український престол сина німецького імператора Вільгельма ІІ Іоахіма, одного із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда; дебатували також можливість секундогенітури Романових за умови виконання ними українських вимог.

У листопаді 1912 р. за ініціативи А. Жука створено Український інформаційний комітет (УІК), який поставив собі за мету пропаганду ідеї визволення України в європейському світі й зацікавлення нею офіційних діячів Австро-Угорщини та інших держав.

У грудні 1912 р. В. Липинський у Кракові випрацював проект «Меморіалу до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі»59, який мав за мету організацію боротьби за незалежну українську державу в умовах можливого вибуху світової війни.

На думку В. Липинського, шлях виконання цієї програми полягав в організації «Союзу українських державників (імперіалістів)» — «Союзу визволення України», який мав розпочати в разі вибуху російсько-австрійської війни літературно-пропагандистську діяльність із втілення в життя запропонованого ним плану, а також увійти у блок з тими партіями, котрі «на підставі спільної мінімально соціальної програми згоджуються підняти масовий рух за політичну незалежність України»60.

Пізніше під час Першої світової війни монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського Інформаційного Комітету.

У цій платформі зазначено, що «формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою»61.

На цей час припадають перші контакти галицьких політичних діячів із представником династії — ерцгерцогом Вільгельмом, який увійшов в історію під іменем Василя Вишиваного. У складному переплетенні українсько-польських відносин, що склалися в Галичині під скіпетром Габсбургів, Вільгельм несподівано для свого оточення став послідовним і палким прихильником українського національного відродження. Така позиція не могла не спричинити певного тертя між ерцгерцогом і більшістю представників правлячої династії, які дотримувалися виразної пропольської орієнтації.

Входження до орбіти української політики представника правлячої династії надавало нового імпульсу національним змаганням галицьких українців. Причому лідери галицького консерватизму обстоювали ідею про більш тісне прив’язання ерцгерцога Вільгельма саме до цього середовища й запобігання його контактам з іншими політичними групами.

Із розвитком національно-визвольного руху і вірогідною перспективою розпаду багатонаціональних імперій монархічна ідея мала всі підстави трансформуватися в ту чи іншу національну форму свого конкретного втілення. Революційна Україна засвідчила цілком виразний потяг до тих суспільних інстинктів і тенденцій, які в її історичному минулому виявляли нахил «до забезпечення державного ладу монархічним принципом»62. Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації в Києві 19 березня 1917 р. несподівано для тодішніх провідників національного руху виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі»63. Живучість гетьманської традиції змусила керівників новоповсталого вільного козацтва в 1917 р. шукати собі наказного отамана саме в особі нащадка гетьманського роду. І тому, коли внаслідок безсилля Центральної Ради в Україні з новою силою почала поширюватись ідея поновлення Гетьманату, найбільше прихильників отримала кандидатура Скоропадського. Для консервативних кіл Великої України ця постать була привабливою ще й тим, що його рід пов’язаний родинними стосунками майже з усіма магнатськими родинами Лівобережжя. Серед них були кн. Кочубеї, гр. Милорадовичі, Миклашевські, Марковичі, Тарновські, Апостоли, Закревські та ін. Постать представника квазімонархічного роду Скоропадських відсунула на задній план енергійного мецената й видавця щоденної «Ради» Є. Чикаленка та популярного в колах самостійників М. Міхновського, які фігурували серед різних кандидатів у гетьмани64.

Пошуки втілення монархічного принципу в життя були характерними й для інших держав, які будувалися в той час на руїнах Російської імперії. Посол Фінляндії в Українській Державі Герман Гуммерус згадував, що в його країні з «фінською впертістю рухалися в обраному раніше напрямку. Нам потрібен був німецький король, навіть шурин імператора Вільгельма, — зауважував він, — незважаючи на те, що основи престолу Гогенцоллернів вже хиталися»65. Дев’ятого жовтня 1918 р. на засіданні Сенату Фрідріх-Карл принц Гессенський був проголошений королем Фінляндії66.

Ось чому в галицькому політичному контексті цілком закономірною була увага місцевих українських консерваторів до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга. Для таких політиків, як Є. Олесницький постать В. Габсбурга була притягальною з огляду на їхню лояльність до династії Габсбургів і досвід контактів із престолонаслідником Францем-Фердинандом, з яким свого часу також пов’язували певні політичні сподівання. Доречно буде навести у зв’язку з цим пізніше спостереження О. Назарука, висловлене у листі до В. Липинського 12 червня 1924 р.: «Адже навіть старі монарші роди (як Габсбурги), дуже аристократичні, весь час вели пропаганду родову і вкорінилися так по селах, що й досі мабуть (як я виїздив — були ще) стоять їх портрети і впливи по всіх селах»67. На цю специфіку галицької політичної обстановки не міг не зважати і В. Липинський, монархічна концепція якого з часом еволюціонувала в традиційну для Великої України форму Гетьманату. Пізніше під час полеміки з Є. Чикаленком він відкидав можливість утвердження будь-якого «чужоземного королевича» в ролі «всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні», маючи при цьому на увазі постать Вільгельма Габсбурга. Проте водночас він зазначав, що представники власне «цього роду», тобто Габсбургів, посідають у Галичині «історичні традиції і права історичної спадковості»68.

Суспільна трансформація української аристократичної землевласницької верстви в бік повернення до національної історичної традиції, яка панувала протягом усього ХІХ ст., забезпечила їй вихід на суспільну арену. Її поява в українському політичному житті супроводжувалася виникненням відповідних політичних структур, що творили об’єктивні суспільні передумови постання українського консервативного державного проекту — Гетьманату Павла Скоропадського.

Нарешті українські землевласницькі елементи, переважно поміщики, представники середніх і заможних верств селянства засвідчили живучість національної консервативної традиції, утворивши 29 червня 1917 р. у м. Лубнах Українську демократично-хліборобську партію. Ідеологом партії, автором її програми та ініціатором найважливіших політичних кроків став В’ячеслав Липинський.

Уведення до політичного ужитку терміна «хліборобська партія» свідчило про намагання вивести на суспільну арену «хліборобський клас», який об’єднував тих, хто володіє землею і власною індивідуальною працею бере участь у виробництві. Такий підхід мав політично об’єднати відповідні прошарки і з поміщицького, і з селянського середовища та вибити ґрунт з-під ніг політичної демагогії більшовиків і українських соціалістів у їхніх намаганнях більшовизувати настрої селянства крайніми радикальними гаслами. Концепцію «хліборобського класу», його місце й роль у творенні Української Держави викладено в «Листах до братів-хліборобів» В. Липинського, саме ця концепція стала одним із постулатів українського гетьманського руху.

Однак ні політична позиція нової української партії, яка чітко дотримувалася принципу соборності й суверенності України, ні намагання П. Скоропадського творити регулярну українську армію для захисту державності України не були підтримані Українською Центральною Радою. У листопаді 1917 р. І Український корпус генерала П. Скоропадського своїми рішучими діями не допустив захоплення Києва більшовицькими частинами й урятував українську державність. У той час він не мав жодних політичних аспірацій чи персональних амбіцій, однак не допустив утрати влади Центральною Радою. Без П. Скоропадського ця інституція була б знищена вже в листопаді 1917 р., а період Центральної Ради трактували б як дрібний епізод російської буржуазної контрреволюції.

Потрібен був певний час, щоб Центральна Рада остаточно скомпрометувала себе в очах суспільства й активізувала альтернативні сили для утвердження української державності та спрямування її розвитку на шлях європейського цивілізаційного реформаторства. Власне це завдання мали розв’язати консервативні сили українського суспільства на чолі з їхнім речником Павлом Скоропадським у союзі з ліберально-буржуазними верствами України. Основною політичною силою, яка мала реалізувати поставлені політичні завдання, була заснована П. Скоропадським «Українська Народна Громада».

Проголошення Української Держави з гетьманом на чолі на Хліборобському з’їзді (конгресі), скликаному в Києві 29 квітня 1918 р., знаменувало відновлення власної української національної державницької традиції, припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів і спрямування України до налагодження класового співробітництва та цивілізованого реформаторства.

До делегатського корпусу конгресу входило кілька десятків поміщиків — більших чи менших землевласників, решту становили тисячі заможних і середньозаможних селян-хліборобів, нащадків козацько-хліборобської верстви. Аналізуючи той соціальний ґрунт, на якому постала Українська Держава, В. Липинський наголошував, що на з’їзді 29 квітня були представлені хлібороби — насамперед нащадки козацької старшини — «в дану історичну хвилину найстарша політично і найбільше досвідчена верства». До них приєдналася «найбільш господарна й найрозумніша частина українського середнєзаможного селянства». Хоча, зауважував В. Липинський, у з’їзді не брали безпосередньої участі, але йому співчували: духовенство, народжене в Україні кадрове офіцерство російської армії, промислові, фінансові й торговельні кола, частина інтелігенції. Отже, Хліборобський з’їзд був виявом волі найбільш значущих в економічному, політичному і культурному аспектах верств тогочасного суспільства України. «Якщо не згадувати часів розквіту старої Князівської Руси-України, — писав В. Липинський, — то не було іншого такого конструктивного і далекосяглого в своїй ідеї та задумі збору українських людей, і такого відмінного від усього того, що діялося в Україні — як власне з’їзду Хліборобів 29 квітня 1918 року»69.

Утворення Української Держави означало рішучий поворот соціально-політичного й культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської цивілізації, опертя на її правове та духовне підґрунтя. У «Грамоті до всього українського народу від 29 квітня 1918 р.» зазначено, що «права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі»70. Творці Української Держави 1918 р. розглядали інститут Гетьманства не як засіб подолання або ліквідації всіх інших українських політичних течій, а як засіб національної інтеграції, налагодження співпраці між усіма класовими групами та організаціями.

На відміну від політичної нетерпимості соціалістичних лідерів Центральної Ради, а згодом УНР доби Директорії, суспільно-політична позиція Гетьмана була спрямована на те, щоб боротьба між консерватизмом і соціальним радикалізмом могла набрати законно-правові й національно-творчі форми. Від першого дня існування Української Держави і до останнього всі українські політичні партії мали змогу долучитися до її будівництва та утвердження. Скоріше, навпаки, Гетьман весь час прагнув залучити до участі в уряді представників якомога ширшого українського політичного спектру.

Однак усі його зусилля були марними. Для більшості лідерів українських політичних партій найважливішими були т. зв. «соціальні завоювання» революції 1917 р. Унаслідок цього Гетьманат оцінювали як реакційне явище, що привело до влади «поміщика», «царського генерала», а не відновлення традиційної національної державності.

За весь період Гетьманату українська «революційна демократія» накопичувала енергію, відмовляючись від співпраці, і спрямовувала її проти Української Держави. Антигетьманське повстання під проводом українських соціалістів продемонструвало наявність на той час в Україні величезного потенціалу суспільної енергії. На жаль, як це часто було в минулому, він був спрямований проти власної державності. Керманичі протигетьманського виступу не зуміли використати цю енергію на державотворення і послідовну боротьбу з більшовиками та «білою гвардією».

Попри бойкот українських соціалістів дуже коротке (сім з половиною місяців) існування Гетьманату було заповнене надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського державотворення. Він захопив усі ділянки суспільного буття від закордонної політики й військового будівництва, творення адміністрації або земельної реформи до відкриття українських університетів і національної Академії наук, розбудови українського шкільництва.

Добре обізнаний з практикою державного управління царської Росії П. Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна й регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджено дипломатичні стосунки з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, буде взято на державне фінансування заклади освіти, науки та культури.

Формування Збройних сил Української Держави було дуже складною справою. За основу військового будівництва було прийнято проект, розроблений військовим відомством УНР, який передбачав формування 8 піхотних корпусів, 4,5 кінної дивізії на основі територіального комплектування. Уже в кінці травня був розроблений законопроект про загальні засади військової служби, яка відкидала станові принципи формування і забезпечувала вільний доступ до військової освіти і посад. Від 22 червня суттєво оновлено персональний склад військової адміністрації. Було заплановано створення системи військових шкіл для підготовки офіцерів усіх родів зброї, розпочато організацію Державної військової академії.

Двадцять четвертого липня ухвалено закон про загальну обов’язкову військову повинність. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. і дати 85 тис. вояків, на 1 березня 1919 р. — ще 79 тис. У липні було сформовано Гвардійську сердюцьку дивізію (5 тис. вояків), яка мала стати взірцем для майбутньої української армії.

Військове будівництво суттєво ускладнювалося позицією командування австро-німецьких військ, яке побоювалось утворення в Україні сильної і боєздатної армії. Не була чіткою позиція щодо цієї проблеми й у вищого політичного та військового керівництва Центральних держав. Полагодити справу будівництва української армії певною мірою вдалося особисто Гетьманові Скоропадському під час зустрічі з імператором Вільгельмом ІІ. Гетьманові вдалося домогтися передачі Україні захопленого німцями Чорноморського флоту. Можна констатувати, що в добу Гетьманату будівництво українських збройних сил було введено в регулярне русло й ґрунтувалося на новітніх військових досягненнях тогочасного цивілізованого світу.

Водночас відбувалося неухильне й регулярне створення державного апарату. Дуже швидко було налагоджено організацію і комплектування міністерств, здійснено правильний адміністративний розподіл України на губернії і повіти, створено адміністративний губерніальний і повітовий апарат — староства. Як наслідок, усі закони і розпорядження керівних центральних органів держави не були чисто декларативними актами, як це переважно було за урядування Центральної Ради, а їх реалізовували набагато ефективніше на місцях.

Така послідовна конструктивна діяльність гетьманського уряду весь час наштовхувалася на опір чи нерозуміння «традиційних» українських політичних партій, які, за словами Д. Дорошенка, «з самого моменту проголошення Гетьманства вважали, що українська державність серйозно загрожена». Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили згадані політичні коли трактували як «виступи проти самої української національності»71.

Водночас замість того щоб брати участь в уряді, діяльності адміністрації і вносити послідовно «національну» корекцію в політичний курс Гетьманату, українська опозиція фактично розхитувала національну державність. Так, ніхто з представників УПСФ, інших українських політичних партій не погодився обійняти запропоновані міністром внутрішніх справ І. Кістяківським надзвичайно важливі посади членів Ради міністерства внутрішніх справ, губерніальних староств (зокрема Київщини). І хоча від цих надзвичайно важливих посад залежали вирішальні адміністративні призначення і в центрі, і в провінції, «свідомі українці» фактично самоусувалися від національно-державницької творчої діяльності й відкривали шлях антиукраїнським силам до державного апарату72.

Усупереч деструкції українських політиків із середовища Центральної Ради в Кабінеті Міністрів діяла низка діячів, яка намагалася твердо проводити національний курс у політиці внутрішній і зовнішній. Поряд із Д. Дорошенком, Б. Бутенком, Ю. Любинським та О. Рогозою до цієї групи належав і міністр внутрішніх справ І. Кістяківський.

Виступаючи на нараді губернських старост і міських отаманів, він наголошував, що «зріст та розквіт України можливі тільки на твердих національних підставах»73. І. Кістяківський демонстрував чітке розуміння відродженого гетьманства як вияв масового прагнення до самостійної держави, що необхідно всебічно підтримувати. «Могутній рух селян-хліборобів, пронизаний здоровими ідеями державності, висунув історичний прапор української самостійності — гетьманство, — зазначав він. — Під цим прапором крокує глибокий національний рух і наше завдання — всебічна і послідовна його підтримка»74.

І. Кістяківський констатував, що Українська Держава може йти по шляху свого національного розвитку тільки за умови політичної толерантності. «Окремим політичним партіям необхідно надати повну свободу відстоювати свої ідеї і погляди. У цьому питанні не може бути виключення і для партій соціалістичних, які стоять на основах еволюційного розвитку соціалізму», — зауважив міністр. Водночас т. зв. «революційний соціалізм», який сповідували українські ліві, цілком логічно кваліфікували як антидержавне явище і держава зобов’язувалася поборювати його75.

На відміну від попереднього уряду Центральної Ради, який розв’язував проблеми міжнародного представництва не за вимогами міжнародного права і не за законами, а за нотами, або усними заявами, Гетьман поставив цю проблему на послідовно правові рейки. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» чітко зазначено, що Гетьман є водночас керівником зовнішньополітичних зносин Української Держави. Згідно з нормами міжнародного права це було вкрай необхідним для України як уже визнаної держави.

Прикметно, що вихід Української Держави на міжнародну арену супроводжувався проблемою визнання інституту гетьманства з усіма його правовими інсигніями, титулатурою, формою звертання тощо, які спиралися на українську гетьманську традицію і ще не застосовувалися в тогочасній дипломатичній практиці. Причому вживання П. Скоропадським титулатури «Гетьман усієї України», що визначила загальнонаціональний характер влади та її поширення на всі етнічні українські землі, не могло не зачіпати інтереси деяких держав, до складу яких уходили українські етнічні території. Саме з огляду на це Австро-Угорщина зобов’язала свого посла Й. Форгача втриматися від вживання титулатури «Гетьман усієї України».

Владу гетьмана де-юре визнали насамперед Німеччина та Австро-Угорщина в Києві вже 2 травня 1918 р. За кілька днів це зробили також Болгарія і Туреччина. Своїх представників прислали до Києва Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія, що означало фактичне визнання України.

Прикметним було застосування болгарським послом І. Шишмановим титулатури-звертання до Гетьмана «Ваша світлість, ясновельможний пане Гетьмане всієї України»76, а також уживання останнього царем Болгарії Фердинандом. Відтоді так почали титулувати П. Скоропадського всі закордонні представники, голови держав, зокрема й німецький імператор Вільгельм ІІ під час перебування Гетьмана в Берліні з офіційним візитом.

Привертає також увагу той факт, що Регенційна рада Польського королівства, яка надіслала до Києва свого посла в ранзі міністра, повністю визнала національно-територіальний титул гетьмана та традиційно-історичну форму звертання. Її було застосовано в акредитивній ноті від 26 травня 1918 р.: «Jasnie Wielmoz.nemu Panu Hetmanowi Wszech Ukrainy»77.

Упровадження історичної гетьманської титулатури в дипломатичний ритуал відновлювало стару українську державну традицію, яка ставала невід’ємним атрибутом нової Української Держави й сприяла відповідному пошануванню її голови — Гетьмана, піднесенню її міжнародного авторитету.

Однією з найважливіших проблем, які стояли перед Гетьманатом, було розв’язання земельного питання та проведення оптимальної аграрної політики. Від цього значною мірою залежало подальше існування Української Держави. Павло Скоропадський пізніше зауважував: «Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму»78. Із перших кроків своєї діяльності гетьманський уряд поставив завдання здійснити масштабну земельну реформу, метою якої було створення економічно сильного класу середнього й заможного селянства. Ця селянська верства мала отримати землю за допомогою держави внаслідок парцеляції великої земельної власності за викуп. Для цього планували заснувати Державний земельний банк, який мав забезпечити селян дешевим і вигідним кредитом і допомогти їм у придбанні землі.

На початок листопада 1918 р. проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ В. Леонтовичем, був готовий. Він передбачав примусовий викуп державою всіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельованими між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше 25 дес. на одне господарство. Від відчуження землі звільняли лише ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак тільки розміром до 200 дес. кожне.

На думку фахівців, цей закон був одним з найбільш демократичних порівняно із земельними законами інших держав тодішнього світу. Здійснення наміченої реформи, без сумніву, могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Воно забезпечувало такий земельний устрій, основою якого ставали середньозаможні, самодостатні індивідуальні господарства, що вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви — опори Української Держави.

Гетьман і його оточення розуміли, що в тій боротьбі, яка розпочалася між більшовизмом і Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, що є власником засобів виробництва і продуцентом водночас. Такою верствою могло стати відновлене в новітній час козацтво, яке, спираючись на традиції вільного володіння землею і зброєю, могло бути вкрай зацікавленим в існуванні інститутів приватної власності на землю і стабільної національної державності, яка захищала б ці інститути. Створення міцного організованого козацького стану мало сприяти врегулюванню розмірів землеволодіння, приватної та спадкової власності на землю, утвердженню права володіння землею залежно від участі в боротьбі із зовнішнім ворогом і забезпечення кордонів Української Держави. У цьому контексті цілком логічно відновлення історично-традиційного Гетьманату 29 квітня 1918 р. призвело до відродження козацтва як стану, який був основою існування першої козацької державності. Козацтво постало знову на підставі закону — універсалу Гетьмана Всієї України 16 жовтня 1917 р.

Цей комплекс соціально-економічних заходів спрямований на захист інтересів української землевласницької верстви фактично означав короткочасну реалізацію ідей аграризму на українському ґрунті. Учення аграризму в його насамперед центрально-східноєвропейському варіанті відіграло величезну роль в утвердженні стабільності новопосталих держав і збереження національної ідентичності. Саме тому воно було таким притягальним для «хліборобської» концепції В. Липинського та його послідовників. В умовах інтенсивного поширення ідей аграризму в повоєнній Європі її адепти із середовища українського консервативного політикуму високо оцінили досвід аграрних перетворень за добу Гетьманату. «Ідея аграризму буйно почала виростати на Україні за час нормального існування Української Держави в 1918 р.», — констатували лідери Союзу українських хліборобів у Чехословацькій Республіці Й. Мельник і П. Запорожець. Для цих діячів саме український хліборобський рух, органічно вписуючись в європейський контекст аграризму, мав опанувати ситуацію в Україні. «З ним сьогоднішнім політикам Європи доведеться говорити»79.

Там само. — С. 50.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — С. 39.

Липинський В. Україна на переломі. — С. 144.

Там само. — С. 193.

Окіншевич Л. Український Гетьманат ХVІІ ст. як форма державного ладу // Науковий збірник Українського Вільного Університету. — Мюнхен, 1948. — Т. 5. — С. 99.

Липинський В. Україна на переломі. — С. 119—120.

Грушевський М. Історія України-Руси. Том ІХ, друга половина. — К., 1931. — С. 1321.

Липинський В. Україна на переломі. — С. 43.

Там само. — С. 173.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — Київ — Філадельфія, 1995. — С. 299.

Історія українського селянства. — Т. І. — К., 2006. — С. 225.

Там само. — С. 234.

Оглоблін О. Династична ідея в державницько-політичній думці України-Гетьманщини XVII—XVIII ст. // Державницька думка. — 1951. — № 4. — С. 40—52.

Там само. — С. 162.

Т. Мацьків. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687—1709. — Мюнхен, 1988. — С. 10.

В’ячеслав Липинський. Листування. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — Київ — Філадельфія, 2003. — С. 162.

Там само.

В’ячеслав Липинський. Листування. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. — Т. 1. — Київ — Філадельфія, 2003. — Там само. — С. 163.

Там само.

Там само. — С. 50.

Лисяк-Рудницький. Історичні есе. — Т. 2. — К.: Основи, 1994. — С. 166.

Липа Ю. Королівство Київське по проекту Бісмарка. — Одеса, 1917.

Барвінський О. Спомини з мого життя. — Ч. 2. — Львів, 1913. — С. 375.

Чорновіл І. Галицька шляхта і проект «Київського королівства» канцлера Отто Бісмарка // Сучасність. — 1997. — № 3. — С. 66, 71.

W. Lipin?ski. Szlachta na Ukraine. Udzial jej w z.yciu narodu ukrainskiego na tle jego dziejo?w. Krako?w, 1909. — С. 85

Осташко Т. Меморіал В’ячеслава Липинського до Українського Інформаційного Комітету // Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. — Вип. V. — К.: Інститут історії України НАНУ, 2003. — С. 88—91.

Там само. — С. 91.

Осташко Т. В’ячеслав Липинський: постать на тлі доби // Український історичний журнал. — 2007. — № 2. — С. 118.

Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна // Генеза. — 1997. — № 1 (5). — С. 98.

Короливский С. М., Рубач М. А., Супруненко Н. И. Победа Советской власти на Украине. — М., 1967. — С. 129.

Полонська-Василенко Н. До історії гетьманської України XVII—XX ст. // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Т.VIII. Збірник на пошану Івана Мірчука (1891 — 1961). — Мюнхен, 1974. — С. 137.

Герман Гуммерус. Україна в переломні часи. — Таксон, 1997. — С. 109.

Зрікся престолу 20 грудня цього ж року.

В’ячеслав Липинський. Архів. Т. 7. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. — С. 150.

Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 32.

У 60-річчя відновлення гетьманства. — Торонто, 1978. — С. 159.

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. — Т. ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. — К., 2002. — С. 36.

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. — Т. ІІ. — С. 73.

Там само. — С. 72—73.

Там само. — С. 181.

Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контраверсії. — К., 2008. — С. 31

Там само.

Батьківщина (Торонто). — 1971. — 17—31 липня.

У 60-річчя відновлення Гетьманства. — Торонто, 1978. — С. 71.

Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контраверсії. — С. 45.

Ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський

Попри небажання більшості українських політичних партій брати участь у розбудові Української Держави, консервативні кола прагнули утвердження стабільності й подолання деструкції т. зв. революційних перетворень попередньої доби.

Розуміння і сприйняття цього курсу було притаманне багатьом українським діячам, не заангажованим у соціалістичне доктринерство. Чимало їх було в галицькому громадсько-культурному середовищі, у якому, як зазначалося вище, традиційно міцні позиції посідало помірковано-консервативне політичне світобачення. Його речники однозначно схвалювали внутрішній і зовнішньополітичний курс Павла Скоропадського та бачили в Гетьманаті реальні перспективи національного державотворення. «З різних вістей, які тут одержуємо, — писав І. Крип’якевич Д. Дорошенкові 20 травня 1918 р., — набрали ми переконання, що гетьманство вдержиться. Також з теоретичного погляду така форма правління в теперішню хвилину видається найліпша для України». І. Крип’якевич зауважував, що гетьманство — «се одинокий вихід для України з теперішньої кризи. Тактика українських партій, що не хочуть взяти активної участі в правительстві; нам не видається щаслива...»80

Уже тоді, у 1918 р., чимало галицьких діячів усвідомлювало національний державотворчий характер Гетьманату Павла Скоропадського. На зустрічі з одним із представників Гетьмана командувач УГА генерал Мирон Тарнавський заявив: «Від 1918 р. вважаю себе гетьманцем, з переконаннями своїми не криюся і скрізь їх ширю»81. Високо оцінював Гетьманат 1918 р. і його творця Павла Скоропадського глава греко-католицької церкви митрополит Андре Шептицький, який був у постійному листовному зв’язку з Гетьманом. «Ще в літі й восени 1918 року я був гетьманцем, цебто глядів на гетьмана позитивно, ломив копія за нього», — зауважував один з творців ЗУНР Л. Цегельський82. Цю позицію поділяло і чимало діячів з Великої України. Вони усвідомлювали, що деструктивна антигетьманська політика керманичів опозиційного Національного союзу може обернутися катастрофою для України. Як згадував член Директорії Опанас Андрієвський, звістка про підготовку повстання проти Гетьмана спричинила гостру реакцію в середовищі тих, хто послідовно дотримувався державницьких позицій. «Є. Х. Чикаленко, коли довідався, що В. К. Винниченко організує повстання, — зауважував О. Андрієвський, — у розпачі не говорив, а кричав: “не зачіпайте Скоропадського: він більший самостійник-українець за вас”»83.

М. Міхновський, підозрюючи В. Винниченка в організації протигетьманського повстання, рішуче критикував його позицію в Національному союзі: «Я говорю тут як патріот... повстання небезпечне, знищить нас». І це були пророчі слова, як засвідчив подальший перебіг подій. «Націоналісти-самостійники О. І. Макаренко, І. М. Луценко, В. П. Оскілко, П. Ф. Болбачан не організовували повстання і були лояльні до Гетьмана, — констатував О. Макаренко. — Взяли участь у повстанні тільки тоді, коли воно стало неминучим, а треба було спасати національні здобутки»84.

Безсумнівні здобутки Гетьманату П. Скоропадського зовсім не означали відсутності помилок і прорахунків у діяльності його керманичів. У цьому зв’язку надзвичайно цінними є зауваги В. Липинського, який, власне, започаткував комплексне вивчення Української Держави. Учений чітко розрізняв два періоди в її розвитку: перший — самостійницько-хліборобський під час діяльності уряду Ф. Лизогуба і другий — федеративний, пов’язаний з урядом С. Гербеля, позначений перевагою «Протофісу» (Союзу промисловців, торговців і фінансистів України). Поступки останньому й проголошення федерації з Росією В. Липинський вважав політичною і національною катастрофою для консервативної хліборобсько-землевласницької верстви, яка відігравала вирішальну роль у будівництві державної і національної незалежності першого періоду.

На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних вартостей Україна демонструвала своєрідний прорив у майбутнє, утверджувала незаперечні державно-правові й національно-культурні цінності. Короткочасний досвід Української Держави Павла Скоропадського є переконливим доказом реальних творчих здобутків українського консерватизму, адаптацію якого до сьогоднішнього буття України важко переоцінити.

Наприкінці 1919 р. хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді, за словами С. Шемета, «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»85.

Спираючись значною мірою на практичний досвід Української Держави П. Скоропадського, В. Липинський розробляє теорію спадкової монархії в Україні. Обґрунтувавши національно-державні традиції інституту гетьманства, В. Липинський доходить висновку, що саме спадкова, «дідична» монархія, яку наприкінці свого життя обстоював Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні.

Розробивши ідеологію модерного українського монархізму, В. Липинський намагався перебороти однобічність розвитку нації, зміцнивши праве консервативне крило українського суспільно-політичного життя. Його концепція трудової дідичної монархії, яку прагнули реалізувати в традиційній для України формі гетьманства, передбачала об’єднання суперницьких течій у межах єдиної політичної системи й спільного для всіх закону.

Там само.

Войнаренко О. Не гасіть Духа Правди! // Державницька думка. — 1951. — № 4. — С. 54—58.

Там само.

Андрієвський О. Професор в «пророках» // Українська дійсність (Прага). — Ч. ІІ. — Січень 1940. — С. 5.

Там само. — С. 3—5.

Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. — К., 2011. — С. 70.