Прихід до влади Катерини II і скасування гетьманства Друга малоросійська колегія

Хмари над Кирилом Розумовським та Гетьманщиною почали згущуватися за три роки до офіційної дати скасування гетьманської влади в Україні. В 1761 році померла покровителька гетьмана цариця Єлизавета Петрівна. На престол зійшов її племінник, герцог Гольштейн — Готторпський Петро III. Його нетривале перебування на імператорському троні позначилося для України лише одним досягненням: Петро III припинив війну з Пруссією, що затяглась і коштувала козацтву багатьох життів. Однак натомість імператор одразу ж почав готуватися до нової війни з Датським королівством. Задля цього солдатів набирали в окремий корпус, що мав вирушити в похід проти Данії. До «Гольштейнського корпусу» потрапили тисячі молодих українських козаків, які й вирушили до Санкт — Петербурга для можливої участі у бойових діях. Та цього разу загарбницьким планам імператора не судилось утілитися — незабаром «гольштейнці» повернулися додому. Причиною їхнього повернення було те, що влітку 1762 року стався черговий заколот у столиці Російської імперії і влада перейшла до дружини Петра III — німецької княгині Софії—Фредеріки — Августи Ангальт — Цербстської. Вона, не переймаючись питаннями високої моралі, наказала вбити свого чоловіка Петра III і посіла трон, узявши собі ім'я Катерина II.

У рамках даного твору нам нецікаві механізми, які привели Катерину II до влади в Російській імперії. Натомість розглянемо, як же сталося, що навіть безмежно лояльний до імператорської корони Кирило Розумовський раптом потрапив у високу немилість, що й призвело до остаточного скасування інституту гетьманства в Україні.

Слід одразу зауважити, що вже серед перших кроків нової імператриці була ліквідація гетьманського устрою нашої країни. Відомо, що, викладаючи в інструкції обер — прокурору князеві Вяземському програму урядової політики, Катерина II висловила незмінне рішення зросійщити провінції імперії, які досі зберегли свої місцеві закони, а саме Ліфляндію, Україну і Фінляндію. В інструкціях імператриці, як повідомляє М. Грушевський, було зазначено, що вона вважає за необхідне вжити заходів, для того «чтоб гетманов век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была призведена в оное достоинство». Саме це, на думку Катерини II, мало допомогти «провінції найлегшим способом привести до того, щоб вони перестали б дивитись, неначе вовки на ліс».

Катерина II, яка взагалі була чужою усьому не лише українському, а й російському, ненавиділа Україну всією душею. Відомо, наприклад, що в одному приватному листі, що його імператриця писала з Києва, вона повідомляла: «ніде в своему житті я не бачила провінції, де б люди були такі дурні й гидкі, як в Україні». Якщо дивитися на решту вчинків Катерини II саме у такому світлі, стає зрозумілим її особисте ставлення до нашого народу.

Як стверджував М. Грушевський, Кирило Розумовський був одним з найвірніших «партизанів» нової російської імператриці. Багато в чому вона завдячувала йому своїм приходом до влади. Чому ж імператриця вирішила так жорстко вчинити з українським гетьманом, навіть не давши йому можливості добути на посаді до кінця життя? Мабуть, тут відіграло свою роль повідомлення, що його імператорська канцелярія отримала з Києва у 1763 році. У ньому було зазначено, що серед козацької старшини знову існують якісь домовленості і її представники навіть збирають підписи для петиції про впровадження спадкоємного гетьманства. Як гетьманську династію пропонували рід Розумовських, який, мовляв, був вірний Росії, а представником гетьманської династії називали Богдана Хмельницького, котрий, як відомо, передав булаву власному сину. Невідомо, що збирання підписів під такою петицією ініціював саме Кирило Розумовський, але те, що він був до цього причетний, сумнівів не викликає. Ходили чутки, повідомляє у своєму нарисі з історії України М. Грушевський, що левова частка провини за провокування Санкт — Петербургу лежала на Григорії Теплові. Саме він був ініціатором цієї петиції, а потім використав її проти гетьмана, надавши уряду звинувачувальний матеріал у той час, коли Катерина II вирішила остаточно покінчити з Кирилом Розумовським.

Документ, який став для Катерини II офіційним приводом для того, аби позбутися примарних залишків української автономії, так і не був поданий на розгляд імператриці. Причиною цього стала відмова генеральної старшини ставити свої підписи на папері, який міг розлютити Санкт — Петербург. Відомо, що на петиції стояли лише автографи кількох полковників, і це автоматично унеможливлювало подання документа до імператорської канцелярії. Інцидент можна було б вважати вичерпаним, якби не той факт, що все було вирішено заздалегідь, а Катерина II лише очікувала бодай якоїсь зачіпки для того, щоб позбутися Розумовського. Тож підготований Григорієм Тепловим матеріал «Про непорядки, які відбуваються від зловживання прав, грамотами підтверджених Малоросії» був використаний для того, щоб раз і назавжди поставити крапку у політичній грі, яку Москва, а потім Санкт — Петербург вели з Україною ще від часів гетьманування Богдана Хмельницького. Не став на заваді й той факт, що Теплов однобічно і загалом неправильно підготував доповідь про зловживання козацької старшини. Катерина II вже прямо заявила Кирилу Розумовському, що він мусить зректися гетьманства.

Однак тут Розумовський, який колись відмовлявся їхати в Україну і вирушив туди лише після наказу імператриці Єлизавети, цього разу висловив стримане небажання віддати гетьманську булаву. Він зволікав із поданням прохання про позбавлення себе гетьманства. Але зволікав лише доти, доки йому не натякнули, що у разі неподання прохання він накликає на себе невдоволення й опалу імператриці і його все одно позбавлять гетьманства. З огляду на це Розумовський подав Катерині II прохання про звільнення зі «столь тяжелой и опасной должности».

У відповідь на гетьманську «заяву про звільнення за власним бажанням» 10 листопада 1764 року вийшов імператорський указ про те, що гетьманський уряд скасовано. У маніфесті Катерини II повідомлялося: гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду, тож задля добра українського народу замість гетьманського правління тимчасово запроваджено Другу Малоросійську колегію на чолі з президентом — генерал — губернатором графом Петром Румянцевим. Сам Кирило Розумовський за свою поступливість отримав від цариці величезну пенсію у шістдесят тисяч карбованців, а також великі землеволодіння в Україні, до яких, зокрема, увійшли Гадяцький Ключ, що ще від часів Богдана Хмельницького був призначений для утримання гетьмана, і Биховська волость, пожалувана гетьманській канцелярії вже за часів Івана Скоропадського. Як зазначено в «Історії Русів», авторство якої приписують духовному і культурному діячеві XVIII сторіччя Георгію Кониському, отримані Розумовським пожалування вселили у решту козацької старшини надію на те, що після скасування Гетьманщини «рангові» маєтки, приписані до окремих посад, будуть надані особам, які на даний момент займали ці посади. Мовляв, тому старшина й не бунтувала проти ухвалення імператорського указу. Але чи мав би такий бунт шанси на успіх? Відповідь занадто однозначна — в жодному разі. Козацтво часів правління Розумовського було зовсім не тим, яким воно було за Богдана Хмельницького, на чолі з котрим відвойовувало у Речі Посполитої право на власну державність. Тож останній гетьман України — президент імператорської Академії наук, генерал — фельдмаршал граф Кирило Григорович Розумовський — просто тихо відійшов від управління країною. Протягом сорока років після скасування гетьманства він жив у Петербурзі, за кордоном, у своєму маєтку Петровсько — Розумовському біля Москви, а в 1794 році повернувся до Батурина, де помер у 1803 році.

Другу Малоросійську колегію, яка й стала головним органом управління на землях України, на чолі з генерал — губернатором Малоросії графом Петром Румянцевим було створено указом імператриці Катерини II від 15 листопада 1764 року. В руках генерал — губернатора зосередилася вся влада, тож передусім російський уряд ставив перед ним завдання остаточно ліквідувати автономію Гетьманщини та повністю підпорядкувати українські землі загально — російським державним органам. Малоросійська колегія складалась із чотирьох представників Росії, чотирьох українських старшин, прокурора, а також двох секретарів — росіянина та українця. Метою створення цієї колегії було прагнення Катерини II до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії українських земель і до розповсюдження загально—імперських звичаїв на українських теренах. В адміністративному відношенні колегія була підпорядкована канцелярії малоросійського генерал — губернатора, яка існувала до 1796 року.

У «Секретній інструкції генерал — губернатору президенту Малоросійської колегії Румянцеву», яка побачила світ у листопаді 1764 року, Катерина II в доволі темних фарбах описала становище українських земель. І, як наголошувала цариця, цим важким становищем, а також прагненням до його виправлення і була обґрунтована зміна влади в Україні. Щоправда, імператриця додавала, що від родючих і багатих на ресурси українських земель царський уряд не отримує майже ніяких прибутків і це треба виправити. В інструкції також були порушені питання про перепис українського населення, про заборону міграцій українців, яку по—іншому можна назвати покріпаченням, тощо.

Із доповіді генерал — губернатора Румянцева «О разных мероприятиях по управлению Малороссией» від 18 травня 1765 року видно, наскільки широкою була сфера повноважень Другої Малоросійської колегії. В цій доповіді Румянцев говорив про становище українських земель та пропонував ідеї щодо вирішення українських проблем. В ній описані, а пізніше й затверджені Катериною II заходи, яких слід було вжити в Малоросії. А саме:

— Міста і містечка, які не були пожалувані царським указом, повинні бути вилучені із приватної власності і передані у власність держави.

— Ратушні села також повертаються у власність держави.

— У всякому місті «…из числа бургомейстеров именовать одного полиции бургомистр, с определением ему некоторых полицейских слуг», тобто створити поліцію, підконтрольну Санкт — Петербургу.

— На території Малоросії мають бути створені заводи з переробки селітри на порох, щоб зменшити витрати на перевезення сировини. А щоб уникнути небезпеки «…в месте, где оный делан может быть, по способности надежный гарнизон расположить».

— Створити щотижневу пошту у всій Малоросії.

— Ліси, що знаходяться у монастирській та іншій власності, намагатися забрати «в казенное смотрение», а також виписати людей, які б навчали місцевих жителів лісовій справі.

— Створити митниці, забезпечити утримання митних робітників, караул доріг. Ввести акциз.

Отже, до повноважень російської влади відходило управління всіма без винятку галузями суспільного життя України. Залишається додати, що, відповідно до указу Сенату «Про продовження чинності Другої Малоросійської колегії до 1785 року» від 13 грудня 1783 року, юрисдикція Другої Малоросійської колегії була продовжена до 1785 року, а в 1786 році вона припинила своє існування. Процес цілковитого влиття колись непокірної України до складу Російської імперії був завершений.