Гадяцька угода Напередодні конотопської війни

Перемогу гетьмана над опозицією важко оцінити однозначно. З одного боку, це був безсумнівний успіх державників над «розкладовими елементами». Крім того, можна говорити про відчутну поразку московських політиків, які вбачали в існуванні Пушкаря важіль впливу на гетьмана. Збройний виступ Виговського проти повстанців у Москві вважали демаршем проти себе, бо російські посланці неодноразово вимагали від власника булави утримуватися від цього.

З іншого боку, війна принесла чимало жертв. Авторитет Виговського на Лівобережжі через покарання винних і татарську поведінку лише зменшився. «Чернь» була готова продовжувати боротьбу проти чигиринських «панів», на Січі перебували озлоблені низовики, що врятувалися після полтавського розгрому. Москва прямим втручанням своїх збройних сил в Україну була в змозі підпалити весь цей заряд пороху, що його не ліквідував Виговський. До того ж, змагаючись з опозицією за прихильність царського уряду, гетьман встиг пообіцяти допустити до своїх міст московські залоги, і воєводи зі своїми військами вже очікували на кордонах, а Шереметєв тим часом вже рахував майбутніх платників податків на Київщині.

Червень 1658 року розпочав нову стадію конфронтації гетьмана з Москвою. Скуратов почув від Виговського, що московітам потрібен такий гетьман, якого «можна за хохол водити». По прибуттю в Чигирин гетьман наказав стратити деяких представників старшин, яких історики називають налаштованими промосковські. Скуратова він не відпустив, але й не зустрічався більше. Від зустрічі з іншими представниками царя відмовився. Тим часом в Україну вступило велике військо Г. Ромодановського, що увійшло до Веприка і спустошило місцевість навколо. Окремо діяли козаки Барабани, який повернувся з півночі, одержавши, судячи з всього, «карт-бланш» від московських воєвод. У відповідь на відомості про вчинки государевих ратних людей і свого давнього опонента Виговський скликає до себе в Чигирин полковників, а по містах наказує зміцнити укріплення. Завдання стати під Києвом і чекати указу одержує полковник П. Яненко. На пропозиції Шереметєва і Ромодановського про зустріч чи то у Прилуках або в Києві гетьман іронічно відповідав, що дивується, чому для ведення розмови потрібно було приводити з собою стільки війська.

Московські воєводи продовжували діяти на свій розсуд. Прилуцький полковник був зміщений поза будь-якої поради з гетьманом, київський гарнізон був збільшений вдвічі, Виговський одержував чисельні звістки про жорстоку та образливу поведінку воєвод. Ось одне зі свідчень від полковника Нечая, яку він надіслав прямо до царя: воєводи «образи чинять, з домівок насильством виганяють, податків від них, як від селян хочуть, до того ж хохли ріжуть і кнутами б'ють, грабують». За словами Нечая, київський воєвода В. Шереметєв дозволив своїм людям нападати на козацькі володіння. Слід додати, що антимосковська агітація прибічників Виговського використовувала не тільки правдиву й достовірну інформацію. Щоб посполитим була більш розуміла небезпека з боку московітів, розповсюджувалися різні «страхітки» — крім обов'язкового перетворення українців на холопів (що до речі було не так вже далеко від правди, бо ми знаємо, що маси вільних людей до кінця XVIII століття стали кріпаками), московіти нібито хотіли примусити чоловіків вирощувати бороди і носити високі чоботи.

Чигиринська старшинська рада, що відбулася у гетьманській столиці в липні постановила рішуче протидіяти самоуправству московських гостей. Гетьманський уряд ухвалив план, згідно з яким потрібно було домагатися видворення з України Г. Ромодановського з військом, видачі Чигирину Я. Барабаша, припинення подальшої розсилки воєвод по містах. Перше завдання повинен був виконати особисто Виговський. Для висилки також ненависного Шереметєва до Києва був відправлений брат гетьмана Данило з військами. Однак, на думку М. Грушевського, Іван Виговський не планував вести масштабну війну з росіянами, а мав за мету лише знищити залишки повстанських загонів.

Паралельно Іван Євстахійович активізує дипломатичні стосунки з Річчю Посполитою. Перспектива зіткнення з Московією не менш ніж перспектива опинитися у ролі «ручного» формального голови держави, якщо б були виконані усі вимоги государя щодо воєвод, податків, зовнішньої політики тощо, робила союз з минулими господарями України на нових умовах необхідним. Так, вірогідно, розмірковував Іван Виговський. Досить прозоро виглядають і мотиви польських політиків. Наведемо дуже показовий меморіал познанського воєводи Лещинського: «Що досі ми не прийшли з ними до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей — не те, що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди, як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани — що так завзято стояли за свої вольності, що годилися краще загинути, ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування… Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо ж їм спокій та ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг, і не розбиваймо їх. Нехай з ними буде така унія як литовська; нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами тримаються держави, а підвищення одного народу над другим приносить розлад».

Отже, після катастроф 1648, 1652, 1656 років, після довготривалої і кривавої війни з козаками, вони просто не могли дотримуватися тих же застарілих концепцій про неможливість будь-якої автономії для українських «хлопів». Гетьманський уряд з військового командування перетворився на керівництво держави, Україна — на політичну реальність. Завершення ж війни Москви зі Швецією, що відбулося навесні того ж року, неминуче повинно було привести до чергового конфлікту між Польщею та Росією. Враховуючи різке загострення відносин Чигирина і Москви, Варшава була в змозі повернути ситуацію на свою користь. Тим більш, що гетьман сам шукав її дружби. На Волині переговори з поляками вів П. Тетеря, в польській столиці на сеймі перебував генеральний обозний Т Носач. 25 червня Тетеря вже підписав з польським представником Беневським проект договору двох держав, про необхідність такої угоди заявив Носач у Варшаві. Характерно для обережної політики, що її свого часу вів і Хмельницький, а пізніш, наприклад, Дорошенко, було небажання Виговського оголошувати про розрив будь з яким государем до останньої хвилини. Так, генеральний обозний одночасно поставив перед сеймом питання про можливість обрання на польський престол… Олексія Михайловича Романова. Так, діючи, власне, проти бажання і взагалі проти Москви, гетьманці залишали за собою можливість відступу.

Переговори гетьмана з поляками дуже турбували царський уряд. Загроза укладення договору між Чигирином та Варшавою змусила государя дещо переглянути свою політику щодо України. Тому Г. Ромодановський одержує наказ — терміново повернутися до Бєлгорода, а до гетьмана був відряджений новий посланець, що повинен був запевнити Виговського, що Шереметєв та Ромодановський з'явилися в Україні лише для сприяння гетьманові в боротьбі зі «свавільниками». Проте це не зупинило правителя Гетьманщини. В Богуславі, Ніжині, Чигирині, Білій Церкві за наказом гетьмана повинні були збиратися війська зі всієї країни, збільшувався загін під Києвом, а гінці Шереметєва до Москви перехоплювалися козаками Виговського. На допомогу йому знов вирушила татарська орда. Згаданий московський посланець був повідомлений, що гетьман незабаром виступає на Лівобережжя боротися з бунтівниками і якщо хто-небудь з них знайде притулок у російських воєвод, то Виговський буде битися і з государевими ратними людьми.

В середині серпня Іван Виговський з 20-тисячним військом і ордою Калги (другої особи в Кримському ханстві) вирушив за Дніпро та просувався далі до московського кордону. Татари діяли здебільшого автономно. Отримавши наказ від кримського хана підступити до російських кордонів з півдня, ногайці, азовці та кубанські татари спустошили околиці багатьох міст Бєлгородської смуги. Активністю відзначались також сіверські козаки — Чернігівського та Ніжинського полків. Напрямом їх військових дій були Рильськ та Путивль. В останніх числах серпня — на початку вересня глухівські козаки вчинили ряд нападів на російські прикордонні села. В збройні сутички з росіянами на півдні Білорусії вступає полковник І. Нечай. Посланцю Кікіну Іван Виговський пояснював, що все це робиться «на відплату образ» від Ромодановського та Шереметєва.

На іншій ділянці фронту, що поступово виникав, в серпні під Київ прибули декілька полковників зі своїми козаками. Серед них були Д. Виговський, І. Богун, І. Сербін, О. Гоголь. Джерела твердять, що гетьманський брат почав атаку без відома і без одержання наказу від Івана Виговського. Це можна поставити під сумнів. В будь-якому випадку в той час довго утримувати від наступу 20-тисячне військо (а саме стільки в результаті стояло під давньоруською столицею) не так вже і легко. Атака не вдалася, Шереметєв зміг її відбити. А наступного дня військо воєводи розгромило полки Д. Виговського, І. Богуна і І. Сербіна, які тільки-но що почали копати шанці у Печерського монастиря. Багато козаків потонуло у Дніпрі. Перехопивши ініціативу, воєвода діяв зі звичайною суворістю. В останніх числах серпня був спалений Бориспіль, а полковник Р. Корсак, що перебував у підпорядкуванні у Шереметєва, взяв на тортури багато людей з Броварів і Гоголіва. 4 вересня в бою під Васильковим козаки і татари знов потерпіли поразку, причому брат гетьмана Василь і полковник Іван Сербін потрапили у полон.[6]

Кращі були справи у брата Івана. Його людям пощастило перехопити рух загону самого Якова Барабаша, який за наказом Ромодановського йшов до того ж Києва.[7] Опозиційний кошовий був переправлений до Переяслава і кинутий до в'язниці. А кількома днями раніш до гетьмана виїхав королівський секретар Беневський із завданням — укласти довгоочікуваний договір з козаками. З українського боку переговори очолив шляхтич Юрій Немирич. Представник знатного роду з Північної Київщини, Немирич здобув прекрасну освіту — вчився в Голландії, Англії, Франції, займався історією і теологією. Маючи таку підготовку, Юрій Немирич з високим ступенем ймовірності мав опинитися дипломатом. Так і вийшло — деякий час український шляхтич був послом польського сейму. У складі польських військ він воював зі Швецією і Росією. В середині 1650-х років Немирич змінює табір — він переходить від протестантизму до православної віри, а також вступає до дипломатичної служби Богдана Хмельницького, швидко стає однією з найважливіших фігур в козацькій верхівці. Ставши правою рукою Івана Виговського в галузі ідеології і зовнішніх відносин, Юрій Немирич залишався принциповим супротивником московської державницької моделі. Саме він, можливо, був автором так званого Маніфесту гетьмана Івана Виговського до європейських дворів, що ним пояснювалася причина конфронтації з Москвою. «Не з іншої якої причини, — говорилося в цьому документі, — ми прийняли протекторат великого князя Московського, а лише на те, аби за угодою, що укладена завдяки зброї і не раз пролитій крові, ми могли зберегти і примножити наші вільності для нас і наших нащадків», а тепер стало очевидним, що росіяни, приєднавши Військо Запорозьке, «заповзято турбуються… зробити нас союзниками по рабству». Далі були перераховані основні претензії гетьманського уряду до Москви за останні чотири роки. Автор маніфесту писав, що московіти готували «спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї, — рабське ярмо».

При проведенні останньої стадії переговорів козаки одержали докази того, що і цар більше не розраховує на угамування миром Виговського. Із захоплених государевих грамот до Шереметєва і зі слів російських перебіжчиків стало відомо, що московські воєводи мають наказ — почати війну проти Війська Запорозького, схопити гетьмана і полковників, відправити їх до Москви, скоротити реєстр до 10 тисяч чоловік. Це прискорило укладання українсько-польської угоди.

6 вересня 1658 року на козацькій раді неподалік від Гадяча було схвалено угоду між поляками і козаками, за якою:

— Україна в складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під назвою «Руське князівство» входила до складу Речі Посполитої як третя складова федерації — поряд з Польським королівством і Великим князівством Литовським;

— федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного представниками всіх трьох держав;

— на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох кандидатів, які були представниками козацької старшини. Гетьман обирався довічно і був одночасно київським воєводою і сенатором;

— гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими державами;

— польські й литовські війська не мали права перебувати в Україні;

— козацький реєстр повинен був становити ЗО тисяч осіб. Гетьман мав право представляти королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетської гідності;

— церковна унія мала бути скасована як в Україні, так і в Польщі та Литві. Водночас п'ять православних ієрархів отримували місце в сенаті;

— дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії[8] й необмежену кількість гімназій, шкіл і друкарень.

У першому розділі Гадяцького договору визначалася також спільна міжнародна політика. Всі три країни мусили об'єднати зусилля для здобуття берегів Чорного моря й відкриття на ньому вільної навігації, взаємно допомагати одна одній у війні, зокрема проти Москви, якщо вона не поверне тих литовських і білоруських земель, які вона приєднала до себе. На випадок угоди Московської держави з Річчю Посполитою вона може бути прийнята як четвертий незалежний член федерації.

Українські історики дотримуються різної думки щодо наведеної вище угоди. Так, В. Смолій і В. Степанков пишуть: «Гадяцький договір зводив нанівець суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний лад… Унеможливлював досягнення незалежності й соборності (лише частина українських земель входила до князівства), ліквідував соціально-економічні завоювання селян, міщан, нереєстрових козаків, його основні положення запізнилися щонайменше на 100 років». Інша точка зору у В. Шевчука: «Саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України». Скептично відносився до перспектив цього документа М. Грушевський. Наводячи слова своїх колег про те, що Гадяцький трактат був «актом великої політичної мудрості і розваги, виявом глибоких політичних ідей, дороговказом в далеку будучину, програмою східноєвропейської федерації, цінною поправкою до Люблінської унії…»,[9] видатний український історик далі пише: «Одначе сама вже поход-на обстанова на становищу при московській границі, серед сутичок з Москвою, торгів з татарами, і всякими нагінками над «своєвільним» елементом не дуже промовляє за тим, щоб у цім акті шукати глибокої розваги, далекосяглих підсумків і формул на далеку будучину…Трактат складався на швидку, експромтно, під натиском обставин, як висловлявся сам головний його творець Бєньовський, і думається мені, що і з козацької сторони мало хто загадував щось тривке на нім будувати». Недовготривалість трактату підтвердилась, як тільки до його розгляду підключився польський сейм. Він ратифікував цей документ, внесши значні корективи не на користь українців. Наприклад, викреслив положення про унію.

Більшість істориків поділяє думку, що угода була укладена в першу чергу, в інтересах козацько-шляхетської верхівки суспільства, і це досить добре розуміло просте українське населення. Договір з ненависними ляхами, загроза повернення польських шляхтичів до своїх маєтків, перспектива виписання з реєстру більше половини козацтва додала ворогів гетьману і старшині.

Підписавши угоду з Річчю Посполитою, Іван Виговський, звісно, не припинив дії проти Московії, що почалися влітку. Зі своїми військами в середині вересня 1658 року він вдався до облоги та штурму російської прикордонної фортеці Кам'яне, Данило Виговський одержав наказ продовжувати турбувати київського воєводу наїздами з боку Білої Церкви. Окремі татарсько-козацькі загони доходили і до слобожанських міст Харкова і Сум.

Воєнні дії гетьмана і його брата, арешт царських посланців, набіги татар, а головне — укладення союзу з Польщею були розцінені Москвою як зрада. Справді, чи можна було все це пояснити лише боротьбою з «свавільниками» із антигетьманської опозиції? Російський уряд дає доручення своїм полководцям готувати велике військо для масштабного наступу в Україну. Але відразу ж після одержання звістки про Гадяцький трактат Москва спробувала перетягнути Виговського на свій бік вмовляннями. Івану Євстахійовичу було обіцяно посаду київського воєводи з одночасним виведенням з Києва військ Шереметєва, старшині — всілякі свободи. Але козацькі керівники не мали віри до своїх недавніх союзників.

23 вересня була оприлюднена царська грамота до традиційно антигетьманського Полтавського полку. В ній Олексій Михайлович вже відверто називає Виговського зрадником. Государ запевняє суспільство, що гетьман хоче «церкви Божі до кінця розорити, і вас єдиновірних православних християн з-під нашої… високої руки відігнати і учинити у вічному поневоленніу ляхів іу татар». Аналогічні грамоти були направлені до інших козацьких полків, на Січ, в слобожанські міста. Цар закликав козаків і посполитих розірвати з гетьманом та об'єднатися з московськими воєводами з метою усунути Івана Виговського. Це можна вважати оголошенням війни гетьманському уряду, хоча вона, власне, почалася ще влітку. Через три тижні відновлюються воєнні дії росіян проти поляків та литовців в Литві та Білорусії. В останній досить успішно воюють частини полковника І. Нечая. Його людям вдалося вибити російські залоги з декількох міст. А ось сам гетьман діє не зовсім зрозуміло. На початку жовтня він уходить з російського кордону, відпускає до Криму орду Калги і сам вирушає до Чигирина. Лише там він одержує звістку про повну готовність до походу в Україну нового російського воїнства.