Вступ на Київську митрополію

Вступ на Київську митрополію

3 листопада 1632 р., коли король ухвалив довгоочікувані «Статті», представники православних обрали кандидатами в київські митрополити двох людей: архімандрита Києво-Печерської лаври св. Петра Могилу і вінницького підстаросту шляхтича Михайла Лозку, брацлавського підсудка у 1580—1607 рр., сина знаменитої фундаторки Київського братства Гальшки (Єлизавети) Лозки Гулевичівни. Серед кандидатів не було Ісайї Копинського, якого не сприймав ні король, ні уряд Речі Посполитої. Висунення Лозки було вже суто формальним, оскільки тільки св. Петра Могилу розглядали як стовідсоткового претендента на митрополичий престол і саме його обрав король Владислав ІV 10 листопада. Вже за день король видав свій універсал – ґлейт на вільний проїзд до Стамбула посольства православних на чолі з доктором богослов’я Ісайєю Трофимовичем-Козловським та ігуменом Київського Кирилівського монастиря Леонтієм задля отримання від патріарха Кирила Лукаріса благословення, т. зв. «сакри» (це слово буквально означало передання кандидатові освяченого патріархом «саккоса», частини риз, митрополичого облачення). Благословення дали дуже швидко, а разом з цим надали й почесний титул «екзарха святого апостольського Константинопольського трону», що свідчило про значний авторитет святого у Вселенського патріарха. Ісайя ж був позбавлений митрополичого звання.

Під актом про обрання митрополитом св. Петра Могили підписалися 49 православних шляхтичів – послів на сейм, у т. ч. Адам Кисіль, князь Олександр Пузина, три князі Огинські, королівський секретар і волинський чашник Лаврентій Древинський, мстиславський підкоморій і засновник кількох православних монастирів, майбутній тесть гетьмана Івана Виговського Богдан Стеткевич, новогрудський писар Самуїл Маскевич та ін. Підозри, а часом і звинувачення з боку деяких російських істориків у нерепрезентативності виборів та неправочинності скинення Ісайї Копинського з київської кафедри не витримують критики. Це було не випадкове зібрання православної шляхти, а збори повноважних представників відповідної верстви православного сповідання, які й були делеговані на сейм для розв’язання всього комплексу питань церковного та суспільно-політичного життя і які одностайно підтримали кандидатуру Петра Могили, тим паче, що святий заручився пізніше й підтримкою інших прошарків. Тут слід вбачати не особисті амбіції святого, а логічний наслідок зміни тактики православного табору і складного компромісу між ним та урядом Речі Посполитої.

Православні депутати сейму обрали також двох єпископів: на луцьку кафедру – князя Олександра Пузину, який у чернецтві дістав ім’я Афанасій, а на мстиславсько-оршансько-могилівську – ігумена Свято-Духівського монастиря у Вільні і ректора тамтешньої семінарії Йосифа Бобрикевича. Нові єпископи, особливо останній, були людьми, близькими по духу св. Петру Могилі. Бобрикевич був не тільки щиро віруючим православним, а й високоосвіченим та енергійним пастирем, але, на жаль, передчасно помер (19 (9) квітня 1635). Розпачливі слова митрополита, який довідався про смерть владики, яскраво характеризують його ставлення до покійного: «Права рука у мене відрубана». На Львівській єпархії залишався Єремія Тисаровський, бо він був висвячений єпископом до місії Феофана і формально затверджений ще Сигізмундом ІІІ. Не встигли обрати кандидата тільки на багатостраждальну Перемиську єпархію, що не була обсаджена аж до 1650 р., як її зайняв Антоній Винницький.

На коронаційному сеймі 1633 р. король Владислав ІV, незважаючи на протести папи, підтвердив «Статті», а 15 березня 1633 р. видав відповідний універсал, який затверджував низку прав Православної Церкви в Речі Посполитій і визнавав новообраних православних владик, у т. ч. св. Петра Могилу, митрополитами. Владислав IV був прагматиком, який не домагався викорінення православної віри, він був прихильником іншого курсу зовнішньої політики. На відміну від свого батька, шведа за походженням і коронованого шведського короля, він, по суті, відмовився від претензій на шведську корону і від непотрібної війни із Швецією, але зосередив усю увагу на опорі османській і московській агресії, на нейтралізації московських впливів в Україні й у Білорусі. У зв’язку з цим Владиславу IV була вкрай потрібна підтримка Війська Запорозького, щоб мати в його особі надійного союзника, а не ворога у переддень Смоленської та турецької війн. Не міг не враховувати король і того, що в майбутній війні проти Османської імперії велике значення відіграватиме позиція Молдавії та Волощини, де шанували господарів роду Могил.

У лютому-березні 1633 р. св. Петро Могила перебував у Кракові, куди приїхав на коронацію Владислава ІV, що відбулася 6 лютого. 24 березня 1633 р. святий отримав привілей на митрополитство від короля. Ставши в його очах цілком законним митрополитом, Петро Могила відразу ж розгорнув активну діяльність, спрямовану на повернення Київській православній митрополії та Києво-Печерській лаврі церков і маєтностей. Крім того, 1632 р. у Варшаві й у Кракові в 1633 р. він закупив значну кількість друкованих книг латиною та польською мовою, праць переважно гуманітарного профілю (богослов’я, філософія, історія) для бібліотеки свого колегіуму.

Врешті, настав час повертатися в Україну. Були розпочаті приготування до хіротонії св. Петра Могили в єпископи і митрополити, яка мала відбутися у Львові на другий тиждень після Великодня, тобто 8 травня 1633 р., у новозбудованому Свято-Успенському храмі Львівського Ставропігійного братства. Докладно про цю подію розповів у своєму Львівському літописі видатний український літописець, сподвижник Богдана Хмельницького (канцелярист і дипломат), зять Івана Виговського Михайло Гунашевський, який відзначився і як духовна особа (київський протопіп у 1657 р., потім перемиський протопіп): «1633… Петр Могила, воєводич молдавський, архімандрит києвський печерський, ве Львові посвящовался у святої Пречистої на митрополитство. А було при посвященню владик 4. 1. Авраамій, владика смоленський; 2. Єремія Тисаровський, владика львовський; 3. Ісаакій; 4. Паїсій, милецький; архімандритов, ігуменов і священиков барзо много. А першеє посвященнє було в середу святочную, бо святого Юр’я було, другоє в суботу, а третєє в неділю проводную; і аппарата взял на себе, которії сам патріарх святійший посвящовал».

Деякі російські дослідники, насамперед Є. Є. Голубинський, особливу увагу звертали на специфіку обрання митрополитом св. Петра Могили, вишукуючи там якісь порушення. В радянській історіографії святого взагалі звинувачено в тому, що він нібито «насильственно захватил митрополию», між тим як обрання Ісайї куди більше могло викликати сумнівів. Можна цілком погодитися з висновком С. Т. Голубєва: «…вступ Петра Могили на Київську митрополію був цілком легальним з державної точки зору і бездоганним з моральної; цілком законним він був і з канонічного боку».

На цьому тлі абсолютно безнадійними виглядали позиції іншого претендента на Київську митрополію – Ісайї Копинського, який не з’явився на висвячення свого конкурента в митрополити. На жаль, він не зміг гідно прийняти свою поразку й вирішив піти шляхом інтриг, який загрожував єдності Церкви, причому діяв Копинський відповідно до власних, надто своєрідних, поглядів на церковне життя. Ще наприкінці 1632 р. він послав своїх представників не до Константинополя, а до Москви, випробовуючи той спосіб, який згодом використає наприкінці ХVІІ ст. Гедеон Святополк-Четвертинський і який допоможе Московському патріархату підім’яти під себе неканонічним шляхом Київську митрополію…

Св. Петро Могила прожив у Львові близько двох місяців, а потім вирушив до Києва, щоб зайняти де-факто митрополичий престол. Для цього йому потрібно було здобути підтримку Війська Запорозького. Нам вдалося виявити в архівах цінний документ, який проливає світло на цей надзвичайно важливий момент діяльності святого, – звіт православного українського шляхтича Павловського, посла великого гетьмана коронного С. Конєцпольського до Війська Запорозького. Приблизно на початку липня 1633 р. понад 4 тисячі козаків стали табором в урочищі Булащик під Переяславом і скликали раду, на яку з королівською інструкцією прибув також і Адам Кисіль. Святий Петро Могила послав до останнього свого представника і з його допомогою був виправданий від звинувачень Копинського. У свою чергу, Петро Могила звинуватив Копинського в особливих зв’язках з московським урядом, що в умовах війни виглядало, без сумніву, як державна зрада. В результаті Копинський «був там дуже осоромлений». Схиливши козаків на свій бік, новий митрополит дав їм знати, що особисто прибуде до табору. Гетьман (очевидно, це був Тиміш Михайлович-Орендаренко) з кількома хоругвами кінноти зустрів його, а за півмилі від табору його зустріли також Адам Кисіль та Павловський. У таборі вже вишикувалася вся козацька піхота. Митрополит, убраний в ошатні ризи, освячені константинопольським патріархом, разом з духовенством пройшов до середини табору і відправив молебень за здоров’я, який тривав цілу годину. Потім усе Військо Запорозьке підійшло до нього по благословення для цілування хреста й руки. Після цього митрополит пішов до артилерії й освятив гармати, «даючи прекрасними словами благословенство (Війську Запорозькому) на цю війну, і та церемонія тривала цілий день». Козаки відрядили до Киселя й Павловського делегацію для перемовин про долю Копинського, «оскільки вони самі його на цю митрополію посадили», просячи урядових представників, щоб «ми їх помирили, аби вже цих заворушень між нами не чинили». Розпочалися перемовини, які тривали цілий день і врешті закінчились порозумінням: «отець Могила передав йому монастир святого Михайла… [Київський Золотоверхий. – Ю. М.], а Ісайя з свого боку дав йому лист, що вже він (Ісайя) ніколи не буде титулуватися цим титулом і не буде зовсім втручатися у його (Могили) ради, а буде сам у монастирі». Взагалі святий за часів свого митрополитства займав досить лояльну позицію щодо Речі Посполитої і навіть стримував козаків від повстання 1637—1638 рр., погрожуючи неблагословенням, причому деякі з його сподвижників (А. Кальнофойський, І. Оксенович-Старушич) відверто вороже ставилися до повстанців. Тут не можна не брати до уваги політичної орієнтації Могил на Річ Посполиту. Далося взнаки й те, що митрополит вважав носієм державотворчих традицій в Україні шляхту, яка дедалі менше відповідала цій ролі, на відміну від козацтва.

Св. Петро Могила помер до вибуху Національно-визвольної війни українського народу, і тому можна тільки здогадуватись, як би він поставився до неї. Варто у зв’язку з цим розглянути еволюцію політичних поглядів його сподвижників. Відомо, наприклад, що його сподвижник і спадкоємець на митрополії Сильвестр Косов спочатку насторожено поставився до повстання, але досить швидко переглянув свої переконання і в грудні 1648 р. з усім духовенством вітав в’їзд Богдана Хмельницького як «нового Мойсея» до Києва, надавав гетьманові всіляку підтримку в боротьбі за незалежну Українську державу. Спадкоємець святого на лаврській архімандрії Йосиф Тризна набрав своїм коштом хоругву вояків для Хмельницького і поставив на її чолі свого родича, допомагав разом з іншими владиками повстанцям, а в травні 1649 р. урочисто вітав з усім духовенством у Києві повстанців полковника Іллі Голоти, які йшли на Білорусь. Додамо, що всі православні патріархи благословили Б. Хмельницького на війну проти Речі Посполитої, передали йому меч, освячений на Гробі Господньому в Єрусалимі.

Врешті, настав час в’їзду нового митрополита до Києва. Щоб розвіяти брехливі чутки про свою схильність до унії, св. Петро Могила зробив важливий крок, повернувши до рук православних Софійський собор, який належав намісникові уніатського митрополита С. Корсаку. Святий діяв рішуче. Вранці 12 липня 1633 р. натовп православних із 500—600 осіб у присутності офіційних представників уряду (возних) прибув до будинку Корсака, який поквапно втік, і стали вимагати в його дружини ключі від храму. Оскільки вона не віддала ключі, довелося зламати замки і захопити собор. Перед Софійським собором св. Петра Могилу зустріла сила народу, йому піднесли два друкованих панегірики: «Евфония» – від Києво-Печерської лаври і «Мнемозина слави» – від Братського колегіуму. Вони прославляли нового митрополита за особливі заслуги перед Православною Церквою. Після цього святий урочисто в’їхав у храм, пересвятив його і провів Літургію.

Відзначимо, що новий митрополит негайно взявся реалізовувати широку програму будівництва та реставрації православних церков і монастирів, насамперед Києво-Печерської лаври, Софійського собору, Десятинної, Трьохсвятительської, Спаської церков, храму Св. Михаїла у Видубецькому монастирі. Велич зробленого ним у цій галузі можна порівняти тільки з добатиєвськими часами. У контексті досліджень останніх років зрозуміло, що новий митрополит вважав себе продовжувачем справи свв. Володимира та Ярослава Мудрого, і це яскраво засвідчує цілком завершена реставрація церкви Спаса на Берестові та Софійського собору. До речі, для відбудови останнього митрополит запросив не тільки вітчизняних майстрів (українських художників братів Тимоша, Степана та Івана Зинов’євих, іконописця Йоакима), але й зарубіжних (відомого італійського майстра Октавіяна Манчіні, московського сусальника Єфима Євтихієва та ін.). Храм цілком зберіг давні форми й стінопис, а певна модернізація була витримана в дусі традицій української архітектури. На Великдень 1640 р. (до відкриття церковного Собору) була завершена усипальниця Володимира Святого – своєрідний меморіал хрестителя Русі-України, яка збереглася й донині. Ктиторський напис Петра Могили містить унікальні дані про початок будівництва Софії за Володимира Святого, а також про Ярослава Мудрого як завершителя робіт. Суттєво, що коли у 1635 р. при відновленні Десятинної церкви в її руїнах було знайдено мощі київського князя Володимира Святого, то їх планували урочисто поставити в раці у Софії під час Собору 1640 р., у зв’язку з чим св. Петро Могила просив царя Михаїла про виготовлення цієї раки і навіть послав до Москви частину мощей. Білокам’яна цю частину мощей прийняла, але про раку змовчала, оскільки концепція «Київ – Другий Єрусалим», що її сповідував святий, була найбільшою перешкодою для офіційної концепції московського уряду «Москва – Третій Рим». Тому св. Петро Могила частину мощей залишив у Софії, а частину – в Києво-Печерській лаврі.

Не можна не сказати і про величну програму митрополита щодо канонізації українських та білоруських святих, насамперед тих, які були поховані в Києво-Печерській лаврі. За часів Петра Могили як митрополита були канонізовані, зокрема, свв. Юліанія, княгиня Гольшанська, Софія, княгиня Слуцька, у 1640 р. знайшли мощі св. Меркурія Смоленського – святого мученика ХІІІ ст. Всі ці дії св. Петра Могили сприяли значному посиленню його авторитету.

Слід відзначити, що уніати занедбали чимало храмів та монастирів. Це було зроблено не навмисно, у чому і сам митрополит інколи звинувачував їх у полемічному запалі. Просто ієрархія УГКЦ опинилася тоді в ролі генералів без армії, тому вона не могла дати ради такій великій кількості церков і монастирів, які їм дісталися за підтримки владних структур Речі Посполитої. На цю занедбаність указував святий у своєму творі «Літос», називаючи низку монастирів, раніше православних, а тепер – уніатських. За його словами, там сидять нині один-два ченці, тобто набагато менше, ніж до Берестейської унії. За приклад св. Петро Могила брав Супрасльський монастир на Підляшші, де було раніше 80—100 душ братії, не рахуючи півчих.

Не варто брати під сумнів слова св. Петра Могили і доводити, що в той час монастирі в руках уніатів були багатолюдними та процвітали. Правоту Петра Могили підтверджує і сам Іпатій Потій у своєму листі до Льва Сапіги від 9 вересня 1602 р., говорячи про становище у Супрасльському монастирі. Визнаючи справедливість претензій канцлера до одного ігумена-уніата, митрополит УГКЦ зазначав, що «погано з ним, але гірше буде без нього», що можна «легко викинути його, як жабу з верші, а іншого знайти…, але ж… у нас важко дочекати [гідного кандидата. – Ю. М.], аж поки утвердиться семінарія і звідти щось добре виросте». Ситуація гострого міжконфесійного протистояння аж ніяк не сприяла посиленню внутрішньоцерковної дисципліни та розквіту монастирів. Той же Потій писав про Супрасльський монастир, «у котрому раніше до 60 братії бувало, а тепер ледве з десяток знайдеться і взагалі кажуть не приймати їх більше;…раніше самих попів бувало до 20, багато дияконів, а тепер не думаю, що їх нині більше двох чи трьох священиків». Св. Петро Могила протиставляв їм православні монастирі, де живе по 100—150 монахів, як-от Межигірський під Києвом, Буйницький, Густинський, Крехівський, Кутеїнський, Мгарський, Покутський, Тригорський та ін., причому їхня кількість невпинно зростала.

Наприкінці 1633 – на початку 1634 рр. св. Петро Могила скликав духовенство до Києва на Собор, призначений на першу неділю Великого посту (Неділя торжества православ’я) для розгляду церковних справ. Особливу увагу митрополит приділяв реалізації королівських «Статей». Він енергійно став повертати Православній Церкві втрачені нею позиції, цілком витіснивши унію з Києва і суттєво послабивши її позиції в Лівобережній, Сіверській та Наддніпрянській Україні. На жаль, його зусилля гальмувала внутрішньоцерковна опозиція, яку очолював Ісайя Копинський. Непослух виявили й деякі монастирі, передусім Київський Пустинно-Микільський. Святому довелося розв’язувати й цей вузол суперечностей, і зі своїм завданням він успішно впорався. Ісайя Копинський не мирився з умовами компромісу і час від часу висував свої претензії на Київську митрополію. Знову виникала ситуація, яка загрожувала розколом. За таких умов митрополит послав своїх прихильників до Свято-Михайлівського монастиря. Як пише ворожий до нього православний шляхтич Юхим Єрлич – єдине джерело у даному випадку, Ісайю вивезли до Києво-Печерської лаври силою. Там знову відбулися переговори між ним та митрополитом, результатом яких стала письмова відмова Копинського від своїх претензій на митрополію. Натомість св. Петро Могила залишив Ісайю ігуменом Свято-Михайлівського монастиря. Та Ісайя знов узявся за своє, але цього разу його не підтримали навіть ченці монастиря. 11 лютого 1637 р. у Луцьку відбулася ще одна зустріч митрополита з Ісайєю. Останній у присутності луцького єпископа Афанасія (Пузини) та численних ченців заявив, підтвердивши це письмово, що відмовляється від будь-яких претензій до св. Петра Могили, але в квітні того ж року знов почав каламутити воду. За влучним спостереженням С. Т. Голубєва, Ісайя знову намірився виїхати до Москви, щоб «преклонить главу к православной восточной державе» і потягти при цьому за собою якомога більше своїх прихильників. Щоб полегшити своє завдання, він став умисно розпускати плітки про те, що митрополит нібито не був висвячений у єпископи; що він був агентом римського папи, якого той висвятив у патріархи 1638 р., а на місце святого пришлють уніатського пінського єпископа Корсака; буцімто задумав запровадити в Україні та Білорусі унію та католицизм замість православної віри. Тому Ісайя рекомендував православним тікати до Московської держави. Цей лист був написаний якраз під час розгрому національно-визвольного повстання 1637—1638 рр. і репресій карателів, тому частина братії Густинського монастиря втекла до Московії.

У 1639 р. св. Петро Могила прибув до Густинського монастиря, який раніше прислав сюди ігуменом лаврського ієромонаха Іллю Торського. Святий утішився тим, що монастир швидко відроджувався після запустіння та пожежі 1638 р., поставив хреста, «дав благословення на створення великої церкви [Свято-Троїцького храму. – Ю. М.] і з миром від’їхав, утішивши повчаннями своїми братію». Однак м’яка політика митрополита, його заклики до втікачів у Московію з проханням повернутися мали лише частковий успіх. Втікачі, принаймні більшість, лишилися вірними Ісайї й активно поширювали в Москві спрямовані проти митрополита чутки, які закорінилися серед частини московського суспільства. Саме з того часу Московський патріархат дуже підозріло ставився до св. Петра Могили, і сліди такої безпідставної підозрілості можна побачити навіть нині!

Подальша доля Ісайї невідома. Можна погодитися з припущенням С. Голубєва про те, що з волі св. Петра Могили йому не дали можливості втекти до Московської держави. 15 жовтня 1640 р. Ісайя, який був уже людиною похилого віку, помер, а його смерть фактично поклала край промосковській опозиції проти св. Петра Могили.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.