У боротьбі за легалізацію Православної Церкви

У боротьбі за легалізацію Православної Церкви

12 (2) березня 1631 р. помер київський митрополит св. Йов Борецький, життя якому вкоротила передчасна смерть старшого сина Стефана, котрий восени 1630 р. поліг під Переяславом із шаблею в руках на боці повсталих козаків Тараса Трясила. Митрополита поховали у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. За традиціями його спадкоємця обирав церковний Собор, який, звичайно, мав урахувати думку померлого щодо наступника. Але покійний за життя не зробив чи не встиг зробити чітких розпоряджень щодо цього, щоправда, головним розпорядником своєї духівниці та опікуном Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря і братської школи митрополит зробив луцького єпископа Ісаакія Борискевича та св. Петра Могилу, причому назвав останнього «великим архімандритом». Характерно, що на десятий день по смерті митрополита, 21.03.1631 р., всі члени Богоявленського братства в Києві одностайно прохали архімандрита стати «старшим братом, опікуном і фундатором цього святого братства, обителі й школи», на що отримали згоду. Печерський архімандрит відразу ж дав згоду й записався до братства, називаючи себе щирим послушником святішого Вселенського (константинопольського) патріарха. Імені печерського архімандрита спочатку не було навіть серед кандидатів, запропонованих на київську кафедру, що свідчить про недовіру до нього козацтва, яке мало дуже сильний вплив на перебіг Собору. Святий спочатку програвав в очах учасників Собору порівняно із заслуженими представниками старшої генерації – Ісайєю Копинським та ієромонахом Андрієм Мужиловським (останній перед цим прийняв чернечий постриг). До того ж за ним тягнувся шлейф необґрунтованих підозр у схильності до католицизму, роздмухуваних його суперниками з оточення Копинського. В елекційні справи втрутився й король Сигізмунд ІІІ, який знав про радикальні політичні настрої Мужиловського і про прихильність до нього козаків. Король написав київському воєводі Тишкевичу листа, в якому вимагав не допустити обрання митрополитом о. Андрія, що й було зроблено. Кандидатура св. Петра Могили виглядала з точки зору Варшави набагато привабливішою. Варто пригадати показовий випадок під час поховання св. Йова Борецького у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. В цей період Швеція пробувала створити антипольську коаліцію і відрядила своїх посланців до Московської держави, Кримського ханства та Запорозької Січі (частина козаків ще вела збройну боротьбу проти Речі Посполитої). В ролі посередників на перемовинах із Січчю мали виступати брати покійного митрополита Порфирій та Андрій і луцький єпископ Ісаакій Борискевич. Останній під час похорону митрополита передав св. Петру Могилі дві грамоти (від царя Михаїла та від константинопольського патріарха Кирила). Печерський архімандрит, однак, не передав їх запорожцям. Коли ж Й. Борецький нагадав йому про це, то почув різку відповідь: «Ти заслуговуєш із цими листами палі», і тому Андрій більше не торкався цього питання. Цей епізод засвідчує лояльність св. Петра Могили до Речі Посполитої й водночас його глибоке розуміння ситуації, що склалася. В умовах поразки повстання 1630—1631 рр. втягнення Православної Церкви у політичні комбінації з трьома ворожими Речі Посполитій силами одночасно могло б у разі просочення інформації стягнути на Церкву тяжкі репресії або ж принаймні звинувачення в державній зраді, чим неминуче скористалися б уніати. Варто нагадати, що свого часу епітет «наливайківці» був однією з улюблених лайок Іпатія Потія на адресу православного духовенства.

Оскільки о. Андрій Мужиловський вимушено відійшов на другий план, то залишилися тільки два реальних кандидати, кожен з яких очолював окрему течію в церковному та суспільно-політичному житті України. Св. Петро Могила був достатньо лояльним до Речі Посполитої, і тому його підтримувала поміркована частина Війська Запорозького, яка дотримувалася курсу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та його послідовників (Олифер Голуб, Михайло Дорошенко), а також шляхта. На його боці була й частина православних братств, насамперед Львівське Успенське. Новий митрополит мав наполегливо добиватися легалізації вищої православної ієрархії Київської митрополії, ліквідації унії, розширення прав і свобод Війська Запорозького тощо, але не доводити справу до кривавого конфлікту з Річчю Посполитою. Звичайно, лояльність св. Петра Могили не варто перебільшувати, бо Православна Церква була для нього куди більшою цінністю, ніж держава, тим паче католицька Річ Посполита. Суттєво, що він, ще будучи архімандритом, активно посприяв тому, щоб усупереч королівській волі на місце ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря було обрано Філофея Кизаревича, а не королівського кандидата.

Другу течію очолював єпископ Ісайя Копинський, за котрим стояла та частина Війська Запорозького, яка прагнула повного розриву з Річчю Посполитою, орієнтуючись насамперед на Москву, і яка ставилася досить стримано, якщо не вороже, до кандидатури св. Петра Могили. Симпатії православного Києва, на відміну від Львова, схилялися тоді швидше до Ісайї, і це від початку забезпечило останньому перевагу. 30 червня 1631 р. Ісайю Копинського було номіновано на Київську митрополію, але ще не висвячено і він не мав ні патріаршого благословення на це, ні королівського універсалу. Трохи пізніше його обрали своїм ігуменом ченці Свято-Михайлівського монастиря, але ще місяць він не міг туди в’їхати через протидію Філофея Кизаревича та частини братії. Тільки 20 грудня 1631 р. внаслідок дій запорозького полковника Дем’яна Гарбуза, який з ініціативи Ісайї прибув до монастиря на чолі озброєного загону, Кизаревич був змушений покинути обитель. Але це була піррова перемога Ісайї, який явно переоцінив свої сили і створив патову ситуацію в православній Київській митрополії.

Розбіжності між св. Петром Могилою та Ісайєю Копинським загострювалися ще й тому, що вони, за точним спостереженням дореволюційного історика С. Т. Голубєва, належали до різних течій і щодо перспектив подальшого розвитку Церкви. Перший виступав за церковну реформу, за піднесення освітнього рівня духовенства, спираючись на здобутки й західної культури; другий же з підозрою ставився до світської науки і був виразником консервативних тенденцій у дусі Івана Вишенського.

Невдовзі стало зрозуміло, що підтримка Ісайї з боку православного духовенства й мирян виявилася значно меншою, ніж він сподівався, і маліла з кожним днем, а Варшава зайняла відверто ворожу позицію щодо нього. Особливо дошкульним було те, що й Константинополь в особі патріарха Кирила Лукаріса – вихованця Острозької академії – не виявляв якоїсь симпатії до нового претендента на Київську митрополію. Ісайя, у свою чергу, не поспішав з відрядженням своєї дипломатичної місії до Константинополя, воліючи пізніше відправити посольство до московського царя Михаїла. Саме від Ісайї та насамперед його оточення походили доноси й плітки про схильність до католицизму св. Петра Могили, що засвідчує, наприклад, донос новгород-сіверських ченців у Москві в 1631 році.

Святий же, залишившись архімандритом, зайнявся поглибленням своєї освітньої реформи. Очевидно наштовхнувшись на якийсь опір у Київському Богоявленському братстві, він виїхав на короткий час до Львова і своєю грамотою від 25.06.1631 р., виданою в Успенській церкві, заявив про намір створити нову братську школу у Львові й утримувати її своїм коштом. Та невдовзі ситуація змінилася на краще, і 28 листопада 1631 р. святий видав грамоту, у якій оголосив про створення колегіуму при Києво-Печерській лаврі. На це вже дали благословення константинопольський патріарх Кирило Лукаріс і всі єпископи Київської митрополії. Уже навесні 1632 р. тут за активної участі ченця – професора риторики Софронія Почаського – було видано і вручено святому «Євхаристіон» – віршовані панегірики, написані 23 спудеями (студентами) колегіуму. У пам’ятці йдеться не тільки про уславлення св. Петра Могили, але й про історичні обставини, що мотивували написання твору, адже у відносинах між братством та святим у 1631—1632 рр. тривала певна напруга, яка була подолана поступово, в три етапи, і, як довів О. Сидоренко (США), цей конфлікт завершився перемогою печерського архімандрита. 20 грудня 1631 р. братчики просили своєю грамотою, щоб архімандрит об’єднав їхню школу з лаврською, і відновили його титул старшого братчика. 22 березня 1632 р. гетьман Війська Запорозького Іван Петражицький-Кулага попросив святого фінансувати братську школу і прирік довічне покровительство над нею Війська Запорозького.

Розв’язання патової ситуації у православній Київській митрополії полегшилося через зовнішні чинники. 30 квітня 1632 р. помер король Сигізмунд III, фанатичний католик, який ревно підтримував унію і посилив політику дискримінації Православної Церкви. Після його смерті мало відбутися обрання нового короля, причому найбільші шанси на корону мав його старший син Владислав. Слід відзначити, що, згідно з традиціями Речі Посполитої, обрання нового короля мало відбуватися у три етапи на сеймах: конвокаційному (визначення кандидатури майбутнього короля), елекційному (обрання короля) та коронаційному, на якому новообраного правителя увінчували короною. На перших двох сеймах звичайно розгорталася гостра політична боротьба, шляхта проводила в повітах та землях сеймики, на яких розробляла інструкції для своїх послів-делегатів на сейм, відбувалося жваве листування між представниками різних політичних течій. Природно, що передвиборною боротьбою не могли не скористатися в досягненні благородних цілей представники православних України й Білорусі. Їхнім рупором виступала представлена на сеймі шляхта, яка була налаштована дуже рішуче. Свою делегацію відрядило на сейм і Військо Запорозьке. Характерно, що православний табір на цих виборах виступив єдиним фронтом з іншими «дисидентами» – представниками різних протестантських течій Речі Посполитої. Лідер протестантів – литовський гетьман польний (потім – великий), князь Криштоф ІІ Радзивілл був давнім приятелем покійних св. Йова Борецького і гетьмана Петра Сагайдачного.

У цій атмосфері передвиборної сеймової боротьби св. Петро Могила почувався дуже впевнено, на відміну від Ісайї, який, за влучним виразом дореволюційного історика І. Чистовича, «не зробив жодного руху на захист порушуваних прав своєї церкви» (дослідник мав на увазі насамперед сеймову боротьбу). Щоправда, Ісайя передав печерському архімандриту необхідні для поїздки на сеймовий цикл повноваження, і той енергійно взявся за справу, вклавши чимало зусиль і коштів в організацію поїздки до Кракова та Варшави.

Головними вимогами православних були: легалізація відродженої вищої православної ієрархії, повернення Православній Церкві храмів, монастирів та маєтностей, забраних уніатами, ліквідація унії. Православний табір підготувався до сейму дуже добре, і в цьому, без сумніву, величезна заслуга і св. Петра Могили. З самого початку роботи сейму т. зв. дисиденти (православні й протестантські делегати на сейм) в ультимативній формі поставили свої вимоги щодо церковних справ. Сейму довелося створювати спеціальну комісію на чолі з самим королевичем Владиславом, на якій вислухали позиції як православних, так і уніатів. 15 липня розпочалися перемовини православних з уніатами за посередництвом королевича. У ході роботи комісії православні озвучили вражаючі факти дискримінації Церкви, як-от: «у Холмі, Львові та інших місцях заборонено ходити відкрито із святими Таїнами до хворих і проводжати тіла померлих християн до могили, у Вільні церкви обернені в корчми, кухні…, православних вигнали з магістрату й цехів, невинних людей… саджали в підземні тюрми ратуші». Православні згадували також про насильницькі конфіскації численних храмів та маєтностей. Але комісія, що складалася переважно з католиків, ухвалила лише незначні поступки, які розчарували православних. Раніше, мабуть, православним довелося б цим задовольнятися, але св. Петро Могила, котрий став координатором і керівником православного табору, зайняв непримиренну позицію. Він розіслав із Варшави листи, щоб ніхто з православних не погоджувався з проектом порозуміння, створеним комісією, закликав представників православного табору зібратися на наступний (елекційний) сейм, який мав відкритися 27 вересня 1632 р., врешті, бойкотувати вибори короля, доки не будуть виконані всі вимоги. Святого підтримала більшість запорожців, які були особливо невдоволені результатами сеймової боротьби, а в серпні 1632 р. навіть скинули гетьмана Петражицького-Кулагу і вбили його, так само, як і інших учасників посольства. Запорожці відправили нове посольство на сейм, яке мало насамперед домагатися поліпшення становища Православної Церкви.

27 вересня 1632 р. відкрився елекційний сейм, на якому розгорнулися гострі дебати навколо церковних проблем, виразно пролунав заклик до бойкоту виборів у разі невиконання вимог православного табору. 9 жовтня представники православних за підтримки протестантів блокували всю роботу сейму, вимагаючи повернення прав Православній Церкві. Нова комісія була сформована з шести осіб, і очолив її королевич Владислав. Наслідком спільних зусиль і успішної координації дій блоку з протестантами були відповідні рішення узгоджувальної комісії, яка ухвалила легалізувати вищу ієрархію Православної Церкви (київський митрополит і чотири єпископи), повернути низку храмів, монастирів та маєтностей.

Незважаючи на опір римської курії, були схвалені «Статті для заспокоєння народу руського грецької релігії…». Хоча унія зберігалася, згадані шість статей легалізували православну ієрархію, гарантували православним вільне відправлення богослужінь, будування нових храмів і ремонт старих, відкриття шкіл, семінарій і друкарні. Києво-Печерська лавра та всі київські монастирі закріплювалися за православними, їм повертали низку храмів, монастирів і маєтностей, забраних раніше уніатами, були скасовані всі вироки і судові декрети, які стосувалися православних у церковних питаннях. 1 листопада 1632 р. королевич Владислав ухвалив «Статті». Він мусив це зробити, щоб стати королем і залучити Військо Запорозьке до Смоленської війни. Врешті, 13 листопада 1632 р. він став королем під іменем Владислав ІV і заприсягся виконати згадані «Статті».

Це був надзвичайно великий успіх православних українців та білорусів, і в цій справі важко переоцінити роль св. Петра Могили. Між тим, саме він відіграв найважливішу роль у цій справі, внаслідок чого й здобув заслужений авторитет лідера православних. Тому саме у відповідному контексті стає зрозуміло, чому саме його, а не когось іншого обирають київським митрополитом, до того ж обирають не через якусь випадковість чи виконання волі впливових покровителів. Тільки за одне те, що завдяки організаторській діяльності Петра Могили насамперед було досягнуто легалізації вищої православної ієрархії, його ім’я має бути навічно вписане золотими літерами в історію Православної Церкви, становище якої після того значно поліпшилося.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.