Розділ XLI На переломі фронтових дій

Розділ XLI

На переломі фронтових дій

Переможні бої 3-ої Залізної дивізії, на початку наступу проти Добровольчої армії ген. Денікіна, були її "лебединою піснею", були останнім акордом її тріюмфального маршу… На цьому властиво можна було б і закінчити, але кожна історія має свій кінець і тому підемо далі шляхом славної дивізії, до самого трагічного кінця її існування.

У половині жовтня 1919 року, фронтові дії на українському протнденікінському фронті набрали переломового характеру. Передумовою надії на успіх наступу було: забезпечення армії належною кількістю зброї й амуніції, медикаментами, шпиталями і санітарною обслугою, одягом і взуттям. Не проаналізувавши до кінця наявність цій передумови, Уряд УНР заризикував наступ, докладаючись, головним чином, на бойовий дух армії й патріотизм вояцтва. Бойовий дух наша армія мала, патріотизм вояцтва був безсумнівний, але потрібної для наступу передумови бракувало, а самим патріотизмом виграти війни не можна.

Заризикувавши найвищу ставку, Уряд УНР програв її й опинився у розбитого корита своїх надій і сподівань. Український протиденікінський фронт починав тріщати… Настала мокра, вітряна й холодна осінь, а наше вояцтво на фронті було напів голодне, напів одягнуте й напів обуте. Бракувало зброї й амуніції, а до того всього, все більше давав себе знати найбільше нищівний ворог нашої армії — жахлива повальна пошесть тифу, що невблаганно косила ряди наших вояків. Число жертв тифу все збільшувалося, а чисельний склад частин армії УНР все зменшувався. Витривалість і патріотизм тих вояків, що їх та пошесть іще не діткнула, тримали їх у подивугідній героїчній поставі, але чи ж можна було наступати в так нечувано безнадійних обставинах? Армія "відгризалася" як могла, але відступати мусіла.

Добровольча армія відштовхує сильним ударом дві наші дивізій в районі Христинівки й займає те містечко; у кривавому бою змушує Волинську групу відійти до Тульчина, здобуває Гайсин і простує далі на захід. 3-ю дивізію перекидають латати поставші діри, спочатку в районі Тростянця, а потім змінити скривавлену Волинську групу, що займала позиції на лінії Тульчин — Клебань. Не зважаючи на знищення ворогом свого 9-ого Стрілецького полку, 3-я дивізія завзято боронить позицію на схід від Тульчина, але, коли Запорізький корпус, що був праворуч від 3-ої дивізії, змушено до відступу аж до району ст. Вапнярка, їй наказано відступити до району села Вапнярка. Тульчин зайтняв ворог.

У районі станції Вапнярка йшов упертий бій Запорізького корпусу. Ст. Вапнярка була ще в наших руках, коли до полустанку Журавлівка зненацька вдерся одною сотнею декікінський козачий відділ; одначе, коли розвідка заалярмованого 8-го Чорноморського полку наблизилася до полустанку, то вже там денікінців не було. Виявилося, що зайнявши полустанок Журавлівка, командир козачої сотні, очевидно не орієнтуючись у ситуації, припускав, що ст. Вапнярка зайнята деяікіицями й тому зателефонував туди. У той час на ст. Вапнярка був Комдив 3-ої полк. Удовиченко. Почувши, що говорить денікінський старшина, який просить поінформувати про ситуацію, полк. Удовиченко, зарепрезентувавши себе полковником Добровольчої армії, "наказав" денікінському старшині негайно вирушити до Тульчина, бо "навколо петлюровці", що той і вчинив…

Втрати 3-ої днвізй на протиденікінському фронті були такі великі, а сили вояків так виснажені, що її наказом штабу Дієвої Армії скеровано на відіпочинок і приведення до стану боєздатности до району Могилева Подільського — на той час глибокого запілля. Але та глибінь, у зв’язку з загальним відступом армії УНР, хутко скорочувалася й ставала безпосереднім запіллям…

Відступ армії не давав 3-ій дивізії змоги ані відпочити, ані зміцнити себе до стану боєздатности, бо вона була змушена відходити все далі й далі на захід. Під час відступу пошесть тифу шаліла з новою силою, зменшивши бойовий склад дивізії до кількасот багнетів. У селах, що повз них переходила дивізія, залишалися мертві й хворі на тиф козаки. Хворих, тяжкий стан яких не давав можливости брати їх з собою, залишалося в селах, на підлогах селянських хат і в стодолах, в тифозній гарячці, без лікарської опіки, в повному розумінні цього слова — на ласку Божу … Хворих із не так тяжким станом, везли на селянських возах, у дивізійному обозі. Померлих по дорозі ховали на полянах і край лісу. По березових хрестах на цих могилах можна було легко прослідити тернистий шлях відступу дивізії …

Трагічна доля тяжко хворих не минула й Командира 3-ої Залізної дивізії, полк. О. Удовиченка: його рівнож залишено, як майже безнадійно хворого. Хвороба улюбленого Командира і його примусове залишення на ласку Божу, вщерть морально пригнобило змасакровані тифом рештки дивізії. Команду над ними прийняв заступник к-ра дивізії, полк. Б. Ольшевський.

Зла доля хотіла, щоб відступ 3-ої Залізної дивізії, в так жалагідному стані, зі сходу на захід, ішов тим самим шляхом, що ним Залізна дивізія наступала, на чолі з полк. Удовиченком, переможно з заходу на схід, змітаючи на тому шляху переважаючі сили червоних москалів. В уяві засмучених "Залізних", як на екрані, поставали картини днів минулої слави української зброї, що так стимулював віру й надію на краще майбутнє України. І водночас, як у калейдоскопі, промайнув у тій уяві пройдений шлях: Кам’янець Подільський — Шатава — Дунаївці — Міньківці — Нова Ушиця — Копай Город — Шаргород — Мурафа — Рахни — Комар Город — Томашпіль — Могилів — Вапнярка — Крижопіль — Піщанка — Попелюхи — Кодима… Тяжко було на душах вояків 3-ої дивізії…