Гетьманський переворот

Гетьманський переворот

Дата і місце

29 квітня 1918 р., Київ.

Дійові особи

Прем’єр-міністром діючого уряду Центральної Ради був Всеволод Голубович, змовниками керували Павло Скоропадський (1873–1945; нащадок старшинського роду, генерал-лейтенант Російської імператорської армії, творець 1-го українського коропусу в її складі, лідер українських консервативних сил, з 29 квітня 1918 р. гетьман, після 14 грудня 1918 р. в еміграції у Швейцарії, Німеччині, очолював гетьманський монархічний рух) та Микола Сахно-Устимович (1863–1918; інженер, активний учасник «Української народної громади», спробував сформувати перший уряд за гетьманату, згодом на другорядних посадах, убитий у ході антигетьманського повстання). Важливу роль у перевороті відіграли головнокомандувач німецьких військ в Україні фельдмаршал Герман фон Ейхгорн (1848–1918; командував арміями в Мазурській битві, Свенцянському прориві 1915 р., у 1917–1918 рр. групою армій у Прибалтиці, убитий російськими есерами) і його начальник штабу генерал-лейтенант Вільгельм Гренер (1867–1939; у 1914–1916 рр. дуже успішно діяв як начальник польового управління залізницями Німецької імперії, палко підтримав ідею гетьманського перевороту в Україні, один з ініціаторів зречення кайзера Вільгельма II, відіграв помітну роль у становленні Веймарської республіки, у 1920–1923 рр. міністр шляхів сполучення, у 1928–1932 рр. військовий міністр і міністр внутрішніх справ, усунутий з уряду на вимогу Гітлера).

Передумови події

«Сто днів» Центральної Ради після її повернення з німцями й австрійцями до України виявилися не успішнішими за її попереднє правління. Втрата авторитету серед населення, відсутність боєздатної армії, дієвого адміністративного апарату і головне – безпорадна імпульсивна політика без чітко визначеного курсу (результат партійної і фракційної боротьби соціалістичних партій ЦР), спроби саботування поставок продовольства до Німеччини, обіцяних союзникам ЦР за Брестським миром, – усе це підривало і без того хитке її становище в Україні. На такому тлі частина німецьких військових на чолі з В. Гренером знайшли спільну мову з українськими консерваторами, лідером котрих був П. Скоропадський, який у березні 1918 р. очолив опозиційну до ЦР «Українську Громаду» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією В. Липинського і М. Міхновського та Союзом земельних власників. «Українська Громада» почала підготовку до державного перевороту десь з кінця березня, але тут багато важила позиція німців. 6 квітня 1918 р. Г. фон Ейхгорн видав наказ про те, щоб українські селяни засівали свої поля – Мала рада, не опротестувавши це розпорядження в законному порядку, сприйняла його як пряме втручання у внутрішні справи УНР. І без того погані відносини ЦР і німців почали псуватися безповоротно внаслідок саботажу поставок продовольства з України в Німеччину. Останньою краплею стало викрадення за наказом прем’єра Голубовича відомого мільйонера, банкіра і «друга Німеччини» Абрама Доброго, який вів широкі фінансові оборудки на користь німців. Обурений Ейхгорн 26 квітня видав наказ, згідно з яким усі кримінальні злочини на території Україні вибірково могли підлягати німецькому військово-польовому суду (при збереженні паралельної роботи української правової системи). Але ще за два дні до цього наказу на таємній нараді з генералом В. Гренером П. Скоропадський домовився про фактичну підтримку німцями скорого перевороту (офіційно німецьке командування в цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію), взявши на себе низку зобов’язань політичного та економічного характеру. Значною допомогою з боку німців гетьманцям слід вважати роззброєння і розпуск 27 квітня 1-ї Української дивізії Синьожупанників Армії УНР, створеної з українських полонених і з вояків російської армії, що були захоплені в ході війни німцями.

Хід події

28 квітня під час вечірнього засідання Ради, перервавши виступ М. Рафеса, до зали засідань несподівано увійшов загін німецьких солдатів на чолі з молодим лейтенантом. Січові стрільці Є. Коновальця, що охороняли приміщення, у хід подій не втручалися. Офіцер наказав присутнім підняти руки догори, німецькі солдати обшукали членів Ради з метою вилучення зброї. Міністрів О. Жуковського, М. Ковалевського, директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського та деяких інших керівників оголосили заарештованими. Того ж дня потрапив за ґрати й голова уряду УНР В. Голубович. Арешти були здійснені за розпорядженням німецького слідчого у справі про викрадення А. Доброго.

Тоді ж провели обшук у помешканні голови Центральної Ради М. Грушевського. 29 квітня члени Центральної Ради зібралися на своє чергове й останнє засідання, на якому ухвалили Конституцію УНР, М. Грушевського було обрано президентом УНР. Вона так і не набрала чинності, бо за кілька годин Раду розігнали німці.

Того ж дня у Київському цирку зібрався Всеукраїнський хліборобський з’їзд, скликаний Спілкою землевласників та українськими хліборобами-демократами, у якому взяли участь представники від восьми українських губерній (понад 6 тис. осіб). На ньому було проголошено ліквідацію УНР та створення Української Держави. У Софійському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що вимушено взяв на себе тимчасово всю повноту влади. До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того самого дня.

Уночі проти 30 квітня прибічники гетьмана П. Скоропадського встановили свій контроль над державними установами. У сутичці з cічовими стрільцями загинули три офіцери-гетьманці, але загалом місцеве населення спокійно зустріло переворот. Вже після перевороту німці провели шумний відкритий судовий процес над організаторами викрадення банкіра А. Доброго, морально «донищивши» переляканих молодих міністрів уже не існуючої УНР.

Наслідки події

Встановлення на 7,5 місяців консервативного монархічно-республіканського режиму гетьманату, що попри значні успіхи в справі виведення України з кризи все ж не зумів достатньою мірою вирішити ті проблеми, відкритість яких і привела гетьмана до вершини влади. Важливу роль у падінні гетьманату відіграв програш його союзників у Першій світовій війні.

Історична пам’ять

Діаметрально протилежне ставлення до події добре відображене в тогочасній і пізнішій публіцистиці, художніх творах, з одного боку, українських лівих, радянських і навіть російських правих авторів (для яких гетьман назавжди залишився ворогом і жалюгідною німецькою маріонеткою – на цьому ґрунті схожі позиції, наприклад, полум’яного соціаліста В. Винниченка, марксиста Л. Троцького і симпатика Білого руху М. Булгакова), з іншого – українських консерваторів (наприклад, В. Липинського). У сучасній Україні подія добре знана завдяки пресі, підручникам.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.