Вихід «Енеїди» І. Котляревського

Вихід «Енеїди» І. Котляревського

Дата і місце

Перше видання (неповне, 3 розділи) – 1798 р., місто Санкт-Петербург; перше авторське видання – 1809 р. (також неповне, 4 розділи), місто Санкт-Петербург; перше повне видання – 1842 р., місто Харків (після смерті автора).

Дійові особи

Іван Петрович Котляревський (1769–1838; батько нової української літератури, поет, драматург і театральний діяч, масон, палкий патріот рідної Малоросії і не менший – Російської імперії); Максим Йосипович Парпура (1763–1828; за освітою медик, український громадський діяч і меценат, викладав у Харківському університеті).

Передумови події

Традиція бурлескних переробок класичних творів античної поезії, ймовірно, така ж давня, як і сама антична поезія. Ще в давнину Гомерові приписували (безпідставно) відомий бурлескний твір про війну жаб та мишей «Батрахоміомахія» (укр. «Жабомишодраківка»), але особливо популярним об’єктом переробок стала місцями сповнена римського імперського пафосу «Енеїда» Публія Вергілія Марона. У добу Ренесансу на хвилі популяризації античної спадщини з’явилася ціла низка пародійних «Енеїд» європейськими мовами: переробки «Енеїди» французькою мовою Скаррона, Лаллі, англійською – Коттона, голандською – Лангендіка, данською – Гольдберга, німецькою – Міхаеліса, Беркана та Блюмауера, російською – М. Осипова та О. Котельницького. Не всі ці гостросоціальні, а часом і відверто сатиричні «іроїкомічні» твори були вдалими, проте вони зробили свій певний внесок у формування національних літератур європейських країн. Цікаво, що найдовше літературне життя судилося саме українській версії – в умовах східноєвропейських бездержавних націй початок національного відродження було покладено не власними політиками, яких годі було шукати, а саме літераторами і вченими-аматорами. Ностальгію за недавно минулими козацькими часами гостро відчували багато нащадків козацької старшини, які були достатньо письменними, аби насолодитися талановитим твором свого земляка.

Хід події

Іван Котляревський працював над своєю поемою, основою для якої була поема М. Осипова, понад 30 років – починаючи з другої половини 1790-х рр. і до середини 1820-х. У міру написання рукописні копії окремих розділів поширювалися серед друзів Котляревського, набуваючи неабиякої популярності на батьківщині поета та серед українців Санкт-Петербурга. У результаті 1798 р. три перші розділи під назвою «Энеида, на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» без жодної коректури вийшли у Санкт-Петербурзі коштом М. Парпури без відома і згоди Котляревського. Наприкінці твору було розміщено українсько-російський словник із 1 тис. слів, аби російськомовний читач міг зрозуміти поему. Образившись на «піратське видання», Котляревський навіть… помістив Парпуру в пеклі в 4-й частині поеми, вивівши під іменем «особа мацапура», котрий «чужеє віддавав в печать». Друге видання «Енеїди» (1808 р., Санкт-Петербург) було стереотипним і знову «піратським». Лише наступного 1809 р. І. Котляревський за підтримки нащадка старшинського роду С. Кочубея зумів здійснити перше власне видання 4 частин з доповненим словником, але доволі поганенькою коректурою. У 1820-х рр. Котляревський дописав-таки свій твір, і почалося «ходіння по муках» з метою опублікувати його в якому-небудь солідному московському чи петербурзькому видавництві. Так і не зумівши домовитися про ціну, поет перед смертю продав рукопис скромному харківському видавцеві О. Волохінову, котрий нарешті опублікував повний текст поеми і більший (на 1,5 тис. слів) український словник до неї.

Наслідки події

Перша написана живою розмовною українською мовою поема одразу стала доволі популярною серед україномовних і частини російськомовних читачів. Для українців вона була нагадуванням про барвисту добу козаччини, про сенс української ідентичності як такої – від особливостей природи і кухні до менталітету та історичних зигзагів, для росіян – знайомством із цікавим, маловідомим для них «малоросійським народом». Талант автора полягав ще й у тому, що в творі було дотримано почуття рівноваги між суто сміховинним компонентом і справжньою героїкою, що взагалі нечасто траплялося в подібних бурлесках. Написана ще за доби класицизму, «Енеїда» чудово потрапила в струмінь наступної епохи, епохи романтизму, що знайшла неабиякий відгомін у середовищі юних націоналістів Центрально-Східної Європи. Окремо варто сказати про мовне багатство твору – не кожна література розпочала свій злет з солідного багажу із 7 тис. слів (для порівняння, словник таких безсумнівних світочів світової літератури, як Дж. Мільтон та Ф. Бекон, В. Гюго чи Т. Готьє, налічує 8–9 тис. слів, В. Теккерея – 5 тис.).

Історична пам’ять

Уже сучасники І. Котляревського належним чином оцінили значення його основного твору (про що свідчить, зокрема, вірш Т. Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському»). Справжньою маніфестацією української ідентичності в імперських умовах стало відкриття 1903 р. пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. За радянських та сучасних часів про поему та її автора згадували і згадують часто й охоче – від обов’язкової згадки в підручниках до найменувань десятків назв вулиць, барельєфів, двох літературних премій тощо.

Справжнім мистецьким явищем стали численні ілюстровані видання поеми (серед тих, хто брався за ілюстрування твору, і один із найоригінальніших українських художників – Г. Нарбут). За мотивами поеми створено оперу Миколи Лисенка (1910), перша українська рок-опера Сергія Бедусенка (2001) і аж два мультфільми – «Пригоди козака Енея» Н. Василенка (1969) і «Енеїда» В. Дахна (1991).

Данный текст является ознакомительным фрагментом.