1-а Запорізька авіаційна ескадрилья, 1920–1921 рр

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

1-а Запорізька авіаційна ескадрилья, 1920–1921 рр

Відновлення Армії УНР за сприяння польських військ розпочалося, фактично, ще у січні 1920 р. У Камянці-Подільському поновило роботу Військове міністерство УНР, у складі якого 19 березня 1920 р. було сформовано нову управу Повітряного флоту. Начальником її став полковник Віктор Павленко, його помічником — сотник Олександр Жаховський. Аби швидко створити нові авіаційні частини, з закордонних відряджень було терміново відкликано військових льотчиків К. Голіцинського, В. Мурашка, В. Федченка та деяких інших. Крім того, вже наприкінці квітня — на початку травня до складу Повітряного флоту Армії УНР були прийняті льотчики та фахівці 1-го Галицького авіаційного загону ЧУГА, захопленого польськими військами у Козятині 27 квітня 1920 р., зокрема: військовий льотчик Ф. Алєлюхін, льотчики-дозорці А. Міхенко, Р. Земик, Зеленяк, М. Мовчук і С. Соневицький. Щоправда, за висловом А. Скурського, галичани хоч і вступили на службу до союзної польській Армії УНР, але поляків все одне «не перетравлювали».

За домовленістю з поляками, у Варшаві, на летовищі Мокотов, розпочалося формування 1-ої Запорізької авіаційної ескадрильї Повітряного флоту УНР; її командиром призначено сотника Олександра Жаховського. До складу ескадрильї увійшли Ф. Алєлюхін, П. Золотов, Г. Козловський, А. Скурський і трохи пізніше — С. Островідов. З галичан у 1-й ескадрильї опинилися хорунжий А. Міхенко, який у листопаді 1920 р. був льотчиком-дозорцем пілота П. Золотова, а також хорунжий Зеленяк (льотчик-дозорець А. Скурського).

Технічний склад 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї також було укомплектовано кращими фахівцями. Серед них — старший механік, брат льотчика Аьва Скурського Петро, який мав величезний досвід у роботі з моторами та іншим приладдям. Варто згадати й про механіка Миколу Щербину (1895 р. н.), одесита, професійного залізничника, який ще 1918 р. добровольцем вступив до Армії УНР. У 1919 р. він служив помічником машиніста на панцирних потягах ДА УНР «Стрілець» і «Вільна Україна». Наприкінці 1919 р. був інтернований на польській території, невдовзі вступив до 1-ї (6-ї) Січової дивізії Армії УНР, яка створювалася у Брест-Аитовську. У липні 1920 р. відправлений до Варшави, де закінчив курси механіків, відтоді — служив в ескадрильї. 1922 р. М. Щербина повернувся на батьківщину, а 1937 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі70. Крім того, у складі 1 — ї Запорізької авіаційної ескадрильї працювали й кілька українців — механіків та інших фахівців, які служили у 9-му авіаційному загоні РСЧА і потрапили у Козятин як польські полонені.

Про формування ескадрильї є згадки й у слідчій справі військового льотчика Льва Скурського: «В має 1920 года я был направлен в Винницу, где в то время находилось украинское командование. Со мною вместе приехали Золотов, Козловский и явились мы к начальнику авиации Павленко, который нас человек 60 направил в Варшаву, где формировалась Запорізька эскадра. Стояли мы на Мокотове. Формировалась эскадра несколько месяцев, т. к. не было аппаратов. В июле 1920 г. 6 дивизия УНР, которой командовал Безручко, вместе с поляками отстояли Варшаву от большевиков. Наша эскадра участия не принимала, т. к. не было аппаратов. Помню, мы помогали полякам грузить на поезд аэропланы»71.

Літаки Альбатрос Д. З 7-ї польської ескадри ім. Т. Костюшко на летовищі Левандівка у Львові, початок 1920 р. Аналогічні літаки восени 1920 р. отримала на озброєння 1-а Запорізька ескадрилья Армії УНР.

Фото з видання: Robert F. Karolevitz, Ross S. Fenn, Flight of Eagles. The story of the American Kosciuszko Squadron in the Polish-Russian War 1919–1920. — USA. — 1974

Особовий склад 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї було набрано досить швидко, проте у розпорядженні управи Повітряного флоту УНР залишилась ще певна кількість спеціалістів, яких зарахували до резерву управи. Очолював резерв безпосередньо т. в. о. начальника управи (на час хвороби полковника Віктора Павленка) поручик, військовий льотчик Венедикт Федченко. У складі резерву були:

— військові льотчики: сотник Володимир Байвенко, поручик Гніздовський, хорунжий Клавдій Голіцинський,

— льотчики-дозорці підполковник Василь Торічнєв, сотники Федір Кудря, Перегуда, поручик Рудольф Земик (галичанин), хорунжі Коноваленко, Михайло Мовчук (галичанин), Сильвестр Соневицький (галичанин);

— урядовці Петро Білон (начальник канцелярії управи), Костянтин Орішков (начальник господарського відділу управи), Д. Кудря (брат Федіра Кудрі), Валанцевич, Снісарь, механік Пилькевич72.

По зайнятті Камянця-Подільського червоними військами, у липні 1920 р., резерв управи Повітряного флоту було розформовано: галичани повернулися на батьківщину; В. Федченко, Ф. Кудря та деякі інші дезертирували; решта старшин розподілилися по різних посадах в управлінні Повітряного флоту та апараті Військового міністерства УНР.

У вересні 1920 р. на озброєння 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї нарешті надійшли 7 літаків:

— 2 англійських типу «Сопвич» 5Ф.1 «Долфін», озброєних двома кулеметами системи «Вікерс» кожний;

— 4 німецьких типу «Альбатрос», без озброєння;

— 1 німецький «АВГ» Ц5, також без озброєння73.

За одними даними, ці апарати віддано поляками у користування Армії УНР, за іншими — придбано на кошти Української Народної Республіки у Німеччині та Італії, перевезено на територію Чехословаччини, а потім через польських урядовців передано Повітряному флоту УНР.

Під час огляду виявилося, що далеко не всі з цих літаків є справними: до бою виявилися готовими лише 3 «Альбатроси». Зважаючи на це, командування Повітряного флоту УНР виокремило зі складу 1-ї Запорізької авіаескадрильї 1-й бойовий авіаційний загін із трьома літаками та відправило його у розпорядження штабу Армії УНР. Формування цього підрозділу розпочалося 19 вересня 1920 р. До нього потрапив і льотчик Аев Скурський, який пізніше так розповів про подальшу діяльність загону: «В октябре 20 г. был сформирован отряд в З машины, куда попал я, Золотов и Козловский Юрко. Командовал этим отрядом Козловский. Поехали мы через Аьвов, Тарнополь и Гусятин. Здесь мы выгрузились и собрали самолеты. Брат был со мной и полетели в Городок. Я полетел первым, но не в Городок, где стоял штаб армии, а полетел в Каменец-Подольский к жене, где воинских частей не было, была милиция УНР, которая и охраняла мой аэроплан. Со мной летел наблюдатель Зеленяк — хорунжий. В Каменце-Подольском пробыл 5 дней и улетел в Городок. Это было 20–21.10.1920 г. В этом районе около р. Збруч мы стояли месяц. Тут же был и мой брат. Я сделал одну разведку в сторону Бара и Новой Ушицы, а олотов влево от Проскуровской дороги в сторону Винницы. Вскоре началось отступление под напором частей Буденного (автор помиляється, Кінна армія Будьоного у той час не брала участі в боях з Армією УНР. — Прим. Я. Т.). Погрузились в Волочиске на поезд и приехали во Аьвов, где простояли 2 недели. Я поехал с отрядом в Варшаву, тут пробыли 5 дней и оттуда в Быдгощ — 25.12.20 года. Приехали всем отрядом и со всем имуществом»74.

Льотчики та механіки 13-ї польської ескадри поряд з літаками «Альбатрос» ДЗ та «Фокер» Д7 на летовищі Мокотово у Варшаві, де також розташовувася особовий склад 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї, серпень 1920 р. Не виключено, що котрийсь із цих літаків згодом було передано на озброєння Армії УНР.

Фото з видання: Rok 1920, Warszawa, 2005

У своїх коротких свідченнях Аев Скурський досить спрощено подає історію 1-го бойового загону та 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї в цілому у жовтні-листопаді 1920 р. Загін дійсно розташувався у містечку Городок, де перебував штаб Армії УНР. На 6 листопада 1920 р. у складі загону нараховувалося 9 старшин, 44 козаки та 3 літаки75. Збереглася також загальна відомість про озброєння та наявність палива у 1-й Запорізькій авіаційній ескадрильї (та 1-му бойовому авіаційному загоні) станом на 6 листопада 1920 р. У розпорядженні ескадрильї було 11 060 кілограмів бензину, 3 кулемети «Аьюїса», 3 кулемети «Вікерса», 16 рушниць та 80 авіабомб76.

У 10-х числах листопада 1920 р., коли на фронті вже точилися бої з червоними, із Варшави на допомогу Армії УНР відбув щойно сформований 2-й бойовий авіаційний загін з військовими льотчиками О. Жаховським, Ф. Алєлюхіним і С. Островідовим. Через ст. Вікторія він відбув до Ярмолинців — на з’єднання з 1-м бойовим авіазагоном77.

Серед документів штабу Армії УНР збереглися свідчення й про дії авіації проти червоних військ протягом 11–20 листопада 1920 р. Так, у бойовому наказі, виданому в ніч з 10 на 11 листопада 1920 р., зустрічаємо таке розпорядження: «Командіру авіовідділу з ранку 11 листопаду зробити розвідку одним самольотом в районі Хмільник-Каліновка-Вінниця, виявити ворожу группіровку і відомости розвідки кинути до Штабу 1-ої дівізії в Старій Гуті, рештою самольотів обслідувати район Лучінець-Вен-дичани-Озаринці, з метою закидати бомбами ворожу кінноту»78.

Як зазначав Г. Козловський, у листопаді 1920 р. під час бойових дій проти червоних саме А. Скурський на літаку «Альбатрос» неодноразово вилітав у розташування радянських військ у районі Могилів-Подільський-Меджибож-Жмеринка з метою розвідки та бомбардування79. Дані про результати польотів українських авіаторів знаходимо й у матеріалах штабу Армії УНР. У вечірньому розвідчому звіті від 11.11.1920 йдеться: «Жмеринський напрям. Зізнання летника. В цім районі великих кольон та транспортів не помічено. Кинуто дві бомби в Жмеринське депо. В бік Вінниці ішов обоз в районі Браілова. З Бару на Жмеринку ішов бронепотяг»80.

Союзники: пілоти та механіки 9-ї польської ескадри у Луцьку, 1920 р.

Фото з видання: Rok 1920, Warszawa, 2005

В одному з наказів штабу Армії УНР від 13.11.1920 також ідеться про роботу авіації: «Сьогодні о 16 год. помічони льотником ворожи гармати і скупчення військ в с. Куріловці Муровані а по дорозі від Рівно на Куріловці рушив обоз і до тисячи ворожоі піхоти» 81. Звіт про розвідку, датований вечором 13.11.1920, доповнює раніше наведені відомості: «Новоушиць-кий напрям. Летником сконстатоване велике згруповання району Куриловці Муровані. В початку 14 год. з м. Рівного на Куриловці Мур. двигалась колона піхоти до 1000 люду з обозом. В цім часі з Куриловець Мур. двигалась гарматна кольона в котру льотником кинуті бомби <…> В районі Березно на південь Вербовця льотниками сконстатовано до 100 кінних правдоподібно 41 дів.»82.

Теж союзник: негр-механік 7-ї польскої ескадри, Львів, 1920 р. Фото з видання: Rok 1920, Warszawa, 2005

Скориставшись тим, що 1-й бойовий авіаційний загін опинився далеко від командування Повітряного флоту УНР, сотник Г. Козловський намагався влаштувати «заколот» проти В. Павленка та О. Жаховського. Він спробував умовити штаб Армії УНР відокремити загін від ескадрильї. За цей вчинок його було знято з посади та відправлено у розпорядження командувача Технічними військами УНР83. Там Г. Козловський також довго не затримався, бо почав плести інтриги проти керівництва Технічних військ УНР, тож був відправлений до Запасових бригад УНР, де служив і його рідний брат. Але й там стався скандал: під час роботи верифікаційної комісії, яка засвідчувала відповідність військових рангів українських старшин, виявилося, що Г. Козловський сам собі присвоїв найпочесніший у російській армії орден Святого Георгія 4-го ступеня та безпідставно носив його на мундирі. Ця історія закінчилася тим, що одного дня брати Козловські дезертирували з Армії УНР і прибули до радянського посла у Варшаві, а згодом виїхали на батьківщину. Надалі, оселившись у Камянці-Подільському, Г. Козловський продовжував псувати життя ветеранам Армії УНР, що теж повернулись додому, й декого навіть прирік на смерть. Колишній сотник Армії УНР перекваліфікувався на сексота ОДПУ і за гроші доповідав про викритих ним вчорашніх товаришів по зброї (зокрема, через доноси Г. Козловського постраждали колишні льотчики Повітряного флоту УНР В. Федченко та А. Скурський).

Загалом за період з 14 жовтня до 20 листопада 1920 р. літаки 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї (переважно — 1-го бойового авіаційного загону) здійснили 18 бойових вильотів, під час яких «налітали» майже 36 годин. Крім того, ще 21 годину українські льотчики були у повітрі, виконуючи кур’єрські, тренувальні та інші функції84.

Польські та українські льотчики в авіаційній школі у Бидгощі з французьким начальником школи полковником Дешевре (?), 1921 р.

Фото з приватної колекції автора

20-21 листопада 1920 р., після того, як Армія УНР зазнала поразки у боротьбі з червоними та була змушена відступити на польську територію, українські літаки здійнялися з аеродрому в Ярмолинцях і перелетіли до Львова, вивізши й окремих технічних співробітників ескадрильї. Приміром, за твердженням механіка М. Щербини, він відлетів до Львова на літаку, пілотованому А. Скурським85.

Зі Львова 1-а Запорізька авіаційна ескадрилья була передислокована до м. Бидгощ, де розташувалася польсько-французька авіаційна школа, яку очолював полковник Іван Кежун — колишній російський льотчик. У зв’язку з припиненням бойових дій ескадрилья передала всі сім наявних літаків та інше авіаційне майно польській стороні.

При школі було створено українське відділення під керівництвом льотчика-дозорця сотника Венедикта Олексієва, де мали навчатися майбутні пілоти Армії УНР. Щоправда, невдовзі воно припинило свою діяльність.

Лев Скурський так описав цей період:

«В 1920 году, когда эскадра была интернирована, нас поместили в школе авиации в Быдгоще на Поморье. Сначала мы ничего не делали, но после Нового года 21-го нас использовали как инструкторов (это относится к летчикам), мотористов по своему назначению и весь обслуживающий персонал. Помещение было отведено нам в школе на верху на втором этаже, в помещениях помещалось по два, и три человека, в одной комнате даже было четыре. Занятия начинались в четыре часа утра, заканчивались в девять. От девяти до 4-х свободные часы для отдыха. От четырех до самого темна тоже занятия, так был распределен трудовой день в школе. <…>

Работали в школе до тех пор, пока были интернированы, но после увольнения из интерната рассыпались куда-кто по мере нахождения себе какой-либо дыры, это сложилось потому, что школа должна была платить за работу каждому, как по вольному найму, не как интернированному, а это школе, как военной, было не выгодно, она хотела иметь себе дешевую работу»86.

В іншому місці зізнань у слідчій справі 1931 р. А. О. Скурський додавав:

«В г. Быдгощи, где я вначале служил инструктором (6 месяцев) в военной Польской авиационной школе, а позже механиком по приемке поступивших из ремонта машин. В этой школе я служил с декабря 20 г. по сентябрь 1922 г.

В школе было 2 начальника: один француз полковник Дешевре, а второй начальник, который фактически ему подчинялся, польский полковник Кежун, бывший офицер русской армии.

Инструктора были французские: оджюданы (подпрапорщики) Девелер и Говен, польские — майор шеф пилотажа Гарновский, один поручик, один хорунжий и плетуновый (старший унтер-офицер) Пентак, техников по фамилии не помню. Из армии УНР инструктора — полковник Жаховский, бывший начальник Запорозької авиаэскадры, в которой прежде служил я, Островидов — капитан (сотник) инженер, Алелюхин — сотник, Золотов — поручик, и я хорунжий»87.

Цікаво, що поляки досить високо цінували льотні здібності хорунжого Аьва Скурського, вважаючи його одним із найбільш досвідчених українських пілотів. Коли у 1921 р. у Шлезьку (поряд із Бидгощем), що у той час належав Німеччині, почалося повстання місцевого польського населення, і Польща відправила у цей регіон своїх добровольців, до справи було залучено і А. Скурського. Один з ветеранів 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї згадував: «Скурский считался очень хорошим летчиком, и когда было восстание против немцев, то Скурскому доверяли летать вдоль германской границы, считаясь с тем, что он опытный и может выйти из любого затруднительного положения»88. У польському повстанні у Шлезьку в якості пілота брав участь і П. Золотов, який зі свого літака розкидав листівки.

Крім авіаційної школи, у Бидгощі діяла школа механіків, де працював технічний персонал зі складу 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї. Побут українських льотчиків у Польщі не був одноманітним. Так, Олександр Жаховський і його дружина, яка мала гарний голос, за участі інших жінок-українок влаштовували свята для членів ескадрильї. До того ж, місто неодноразово відвідував колишній скарбник Повітряного флоту УНР Петро Білон, який прийняв священицький сан. Зокрема, він приїздив до Бидгощ 20 липня 1921 р., у день св. Іллі, — на свято Повітряного флоту УНР. Після урочистого молебню о. Білон зазначив, що «ми знаходимось тимчасово у Польщі і що за допомогою Божою ми розіб’ємо більшовиків та повернемося до себе на батьківщину, закликав до терпіння»89.

Всього станом на 28.04.1922 у Бидгощі перебувало 53 військовослужбовці 1-го Запорізької ескадрильї, а саме:

а) військові льотчики: підполковник Олександр Жаховський, сотники Сергій Островідов та Павло Золотов, хорунжий Аев Скурський;

б) льотчики-дозорці: сотники Павло Вержбицький, Микола Тоцький, поручик Софрон Цибульський, хорунжий Степан Ющак.

в) колишні учні українського відділення авіаційної школи, льотчики-дозорці: сотники Василь Сухенко, Венедикт Олексієв, Панас Аещів, поручик Віктор Кудрицький, хорунжий Іван Бурба, а також хорунжий-механік Павло Федюк;

г) 37 механіків і майстрів інших технічних спеціальностей на чолі зі старшим механіком Савою Білогубеком;

д) завгосп ескадрильї Іван Молоко та завідувач фотографічною справою сотник Сергій Пономаренко90.

Влітку 1922 р. стабільне життя 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї закінчилося. За роботу у своїх школах поляки замало платили українським воякам. Ця обставина була терпимою доти, доки особовий склад ескадрильї перебував на військовому стані: мешкав у казармах і харчувався з армійських кухонь. Коли ж українським фахівцям довелося самостійно винаймати житло, зарплатня, яку вони отримували, виявилася недостатньою. За таких умов почався розпад ескадрильї. Наприклад, льотчик А. Скурський, старший механік Сава Білогубек (чех з-під Бердичева) та механік Іван Зінько (киянин) влаштувалися на завод «Блюмве» у Бидгощі, але пропрацювали там недовго, оскільки частина польської громадськості, з огляду на високий рівень безробіття в країні, обурилася приймом на роботу українських фахівців, коли польські, начебто, залишалися без роботи.

Прапор 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї.

На лицьовій стороні — пророк Ілля на тлі літака, на звороті — тризуб. Прапор був захоплений радянськими військами у 1945 р. Нині зберігається у Центральному музеї збройних сил (Москва)

Відтак, наприкінці 1922 р. 1-а Запорізька авіаційна ескадрилья остаточно припинила своє існування, а її колишні військовослужбовці розпорошилися по всьому світові. Зневірившись у майбутньому на Заході, на батьківщину повернулися видатні українські льотчики Віктор Павленко, Федір Алєлюхін та Аев Скурський, а також окремі механіки та інші спеціалісти. Згодом усі вони були репресовані радянською владою. Фахівці-техніки української авіації, переважно з числа тих, які до Першої світової війни були студентами політехнічних інститутів, закінчили своє навчання вже в Європі. Так, сотники Сергій Островідов та Василь Сухенко, здобувши освіту, вже у 1930-і роки стали відомими французькими інженерами. Частина українських авіаторів осіла в Польщі; серед них теж є видатні постаті. Так, поручик Павло Золотов став одним з організаторів і керівників цивільних авіаційних клубів Польщі та був власником двох літаків, на яких перевозив пасажирів і робив показові виступи. Після Другої світової війни П. Золотов знову залишився у Польщі й уславився як майстер з ремонту рідкісних старовинних зразків літакобудування. Життєвий шлях декого з піонерів українського неба закінчився далеко за океаном. Приміром, останнього командира 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї підполковника Олександра Жаховського доля закинула аж до Бразилії, а незмінного завгоспа Повітряного флоту УНР Івана Молока — до Аргентини.

На закінчення хотілося б навести слова колишнього начальника канцелярії Повітряного флоту УНР, священика Петра Білона, які він присвятив своїм товаришам по зброї: «Не можна поминути мовчанкою й значення в наших визвольних змаганнях діяльності нашого літунства. Не дивлячись на різні технічні браки, особливо в 1919 році, авіяція виконала те велике завдання, що на неї покладалось. Самопосвята й геройство наших літунів було важне й тяжке. Треба було щодня літати у глибоке запілля ворога, вивідувати, де ворог знаходиться, звільмувати його місце розташування, а, де треба, й обстріляти ворога. Часто доходило й до бойових сутичок з ворожими літаками. І ось, у цих повітряних боях наші літуни несли службу керування вогнем нашої артилерії, а під час відступу — цінними відомостями про віддаль від ворога. При щоденній праці вивідування ворожого фронту й запілля, при старанній, дуже потрібній розвідці на поодиноких відтінках фронту рідко коли обходилось без бойових дій з ворогом. Наші літуни відбували, як на ті часи, дуже великі рейди, поборюючи часто 800–900 кільометрові простори в запіллі ворога. В часи цих далеких рейдів, наші літуни знижувались до 300–200 метрів над лініями ворога і засипали його кулеметним вогнем. Досить часто вони відлітали й за кордон з різними дорученнями державного значіння»91.