Момент істини, або замість післямови
Події шведсько-польської війни 1655–1660 pp. (Першої північної) мало не завершилися розподілом Речі Посполитої Польської. У цій війні, що починалася як польсько-шведська, потім взяли участь інші держави, з-поміж яких були Московське царство і Українська козацька держава. Перша північна війна цікавить нас передусім у зв'язку з тим, що саме на її тлі яскраво відбився реальний стан українсько-московських відносин 50-х pp. XVII століття.
Війна ця почалася за надзвичайно несприятливих для Речі Посполитої обставин. Країна була виснажена семирічною війною з Україною, останню з яких (1654–1655) саме перед першою північною війною Річ Посполита програла. Як відомо, у цій кампанії проти Польщі виступали Україна і Московське царство. Яким чином Україна змогла використати Москву як союзника, це вже тема іншої розмови. Нас цікавить, як поводилися союзники і щодо Речі Посполитої, і в стосунках одне з одним.
Уже під час кампанії 1654–1655 pp. стало зрозуміло, що союз із Москвою існуватиме недовго. Обидві сторони часто претендували на одні й ті самі щойно завойовані території.
Каменем спотикання цього разу стали білоруські землі. Московський цар, звичайно, розраховував приєднати до Росії всі захоплені в Речі Посполитої території, але Богдан Хмельницький йому в цьому досить активно заважав (візьмімо хоча б випадок з облогою Львова 10 листопада 1655 p.), a потім став захоплювати південну Білорусію. У Поліссі розташовувалися козацькі залоги, уже запроваджувався адміністративний устрій на зразок українського, білоруська шляхта почала присягати Богдану Хмельницькому.
У цілому відносини між союзниками стали помітно прохолоднішими. І саме в цей час розпочалась Перша північна війна. Суперечностей між Річчю Посполитою і Швецією назбиралося чимало, щоб розпочати війну: тут і колишнє суперництво за контроль над Східною Прибалтикою, і взаємні претензії на трон (польських королів на шведський, а шведських на польський; обома країнами свого часу керували монархи династії Ваза) та ін. Ініціатором початку бойових дій цього разу була Швеція.
До початку Тридцятилітньої війни в Прибалтиці панував паритет між Річчю Посполитою і Швецією: перша мала найсильнішу в регіоні армію, але фактично не мала флоту, друга сильної армії не мала, але саме в неї був найсильніший на Балтиці флот. Під час і після Тридцятилітньої війни ця ситуація змінюється не на користь Речі Посполитої. Швеція створює потужну, обладнану за останнім словом тодішньої техніки армію і виходить переможницею з Тридцятилітньої війни, що порушує політичну і військову рівновагу в регіоні. За таких обставин Швеція рано чи пізно почне змагатися за повну гегемонію над Балтикою. І першою її жертвою стане Річ Посполита.
Час і обставини працювали на Швецію. Надто починаючи з 1648 року Річ Посполита була втягнута в затяжну війну, і що довше вона триватиме, то більшою спокусою для Швеції буде викинути свого основного конкурента з Прибалтики шляхом прямого військового втручання. Усі зовнішньополітичні та військові обставини підвели до війни. Потрібен був лише рішучий політичний лідер і полководець, який би цим скористався.
І саме тоді, коли Річ Посполита зазнала поразки від українсько-московських військ, у Швеції з'являється така людина – Карл X. Він і починає війну проти Польщі. Шведське військо досягає фантастичних успіхів – фактично вся північна частина країни менш ніж за півроку опиняється під його контролем.
Як же себе поводять Україна і Московія в контексті цієї війни? Почнемо з України, оскільки саме її участь надзвичайно багато важить у подальшому перебігу подій у цій війні. Насамперед українська сторона за час проведення спільної військової кампанії впевнилася, що надалі використовувати Москву як союзника проти Речі Посполитої невигідно. Московське царство неспроможне було захистити Україну від поляків і татар (які цього разу діяли як союзники), та воно, власне, й не горіло бажанням цього робити. Як і раніше, захист українських земель ліг на плечі козацтва. Московити вели бойові дії здебільшого північніше – в Білорусії. До того ж їм активну допомогу надавав значний український підрозділ (20 тисяч козаків). На довершення Москва дуже не хотіла ділитися спільно завойованими землями.
Союз цей вичерпував себе ще й тому, що Московське царство вирішило задовольнитися тим, що вже захопили. Богдану Хмельницькому ж був потрібен союзник, який воював би до повної перемоги над Польщею. І він знаходить такого союзника в особі Карла X. Наміри Богдана Хмельницького були відверто масштабнішими, ніж у шведського короля. Зі вступом України в цю війну на шведському боці формується (фактично за ініціативою Богдана Хмельницького) коаліція достатньо потужна, щоб здійснити розподіл Речі Посполитої.
Завваживши, що Москва не виявляє бажання йти до кінця з Україною в її протистоянні з Польщею, гетьман ще з початку 1655 року починає шукати нових союзників. У цей час активізуються стосунки України зі Швецією, Дунайськими князівствами, Трансільванією, Кримським ханством, Бранденбургом. Певний час Богдан Хмельницький не втрачає надії на приєднання до цієї коаліції також Московського царства, але подальші дії колишнього союзника засвідчили протилежне.
Московський уряд, спостерігаючи за успіхами Швеції в Речі Посполитій і розуміючи, що Польща от-от капітулює, поводить себе, на перший погляд, досить дивно: готується до війни проти Швеції і укладення перемир'я з її противником. У квітні 1656 року царський уряд уже явно продемонстрував свої наміри стосовно Речі Посполитої. До Варшави виїздить стряпчий Ф. Зиков для з'ясування можливості перемир'я. Переговори ведуться у Вільно,їх хід і сам фактїх проведення намагаються тримати в секреті, але українська сторона дізнається про них і вимагає там своєї присутності. Українським послам відмовляють. А в травні 1656 року Московія починає війну проти Швеції. Політичні наслідки віленського інциденту для українсько-московських стосунків в історичній літературі оцінюються неоднозначно. Так, один із провідних польських дослідників цього періоду Я. Качмарчик твердить, що Богдан Хмельницький сприйняв інцидент спокійно, навіть з деякою прихильністю і полегшенням, оскільки вже давно шукав нагоди відійти від союзу з царем. Приблизно такої ж точки зору дотримувався Д. Вернадський, наголошуючи, що у Вільно було досягнуто лише тимчасового перемир'я між Московським царством і Річчю Посполитою, яке само по собі не шкодило Україні, але певні підозри стосовно поведінки свого колишнього союзника в гетьмана таки залишилися.
Інші дослідники (М. Грушевський, В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, Б. Крупницький, Н. Полонська-Василенко, В. Смолій, В. Степанков та ін.) Віленське перемир'я вважають граничною подією у стосунках між Москвою та Військом Запорозьким. Наприклад, за В. Липинським, це перемир'я фактично є московсько-польським союзом, річ для України не лише шкідлива, але й небезпечна. Точку зору В. Липинського поділяють В. Смолій та В. Степанков, хоч вони і більш стримані у своїх оцінках.
Тепер, коли позиція Москви стосовно Речі Посполитої і Швеції визначилась остаточно, Богдан Хмельницький починає формувати антипольську коаліцію. Він не обмежується тільки дипломатичними засобами в боротьбі проти Польщі. За попередньою домовленістю з Карлом X і Юрієм II Ракоці (трансільванським князем) гетьман розгортає бойові дії в Малопольщі.
Окрім ведення бойових дій Богдан Хмельницький намагається максимально розширити коаліцію. На початок літа 1656 року до неї входили Швеція, Україна, Бранденбург, Молдавія, Волощина, Трансільванія і Литва. Певних пояснень вимагає наявність Литви серед союзників. Це була одна з країн, що увійшла до Речі Посполитої. Та в кожній федерації є відцентрові тенденції в її політичному житті, сили з відверто сепаратистськими намірами. У Речі Посполитій такою силою була Литва. При вступі до цієї федерації Литва позбулася не лише незалежності, але й руських земель, що увійшли до складу Королівства Польського. Звичайно, литовська політична еліта прагнула незалежності і Перша північна війна була для неї реальним шансом цю незалежність відновити.
Перед Річчю Посполитою виникла реальна загроза розпаду і подальшого розподілу. Цього не сталося тільки через те, що в самий розпал формування коаліції, коли Річ Посполита фактично вже майже капітулювала перед союзниками, помер Богдан Хмельницький. Без нього ж коаліція фактично розвалилася, оскільки більшість її учасників мали суперечливі інтереси як стосовно Польщі, так і стосовно одне одного. Власне, війну до повної перемоги над супротивником готові були вести лише Швеція й Україна. Бранденбург, попри те, що тривалий час був під ненависною васальною залежністю від Польщі, боявся надмірного посилення Швеції. Інші союзники також не були зацікавлені в надмірному послабленні Речі Посполитої. Смерть Богдана Хмельницького фактично виводить Україну з війни. Завдяки зусиллям Москви у війну вступає Данія. Основні події Першої північної війни переносяться за межі Речі Посполитої. Завдяки цим обставинам її розподіл було відкладено більш ніж на століття.
Говорячи про результати війни для основних дійових осіб, що брали в ній участь, слід визнати переможцем у ній Швецію. Хоч вона і не розгромила остаточно Річ Посполиту, проте шведський вплив на Балтиці посилився. Швеція стає найсильнішою державою в Прибалтиці. Московське царство програє війну із шведами і зазнає відчутних територіальних втрат.
Для України наслідки цієї війни були неоднозначними. Негативним було, передусім, те, що Річ Посполита уникла повного розгрому, у чому українська сторона була зацікавлена більше, ніж усі інші учасники антипольської коаліції. Позитивним було загальне послаблення Речі Посполитої, що давало певні надії на дипломатичне вирішення українсько-польських суперечностей. Сприятливим було також посилення Швеції, яку можна було використати як союзника і проти Московії, і проти Польщі.
І нарешті: як же пояснити поведінку Московського царства під час Першої північної війни?
Для цього докладніше зупинимося на аналізові зовнішньої політики цієї держави протягом другої половини XVI–XVII століття. Після знищення Казанського, Астраханського і Сибірського ханств східний напрямок московської зовнішньої політики перестав бути актуальним. Аж до Тихого океану не було жодного державного утворення, яке становило б загрозу чи інтерес для Москви. Тепер увага Московського царства прикута до Заходу. На цьому напрямку країна мала два шляхи розвитку зовнішньополітичної активності: до Балтики і до Чорного моря. Але на обох шляхах експансії Московія мала серйозні перешкоди з боку трьох великих держав, що або здійснювали експансію на ті ж самі території, або ж уже мали там свої сфери інтересів. Цими державами були Швеція, Річ Посполита, Османська імперія – своєрідний мур між Москвою і європейською політикою, а також напрямок можливої експансії. Який же напрямок із цих трьох був більш доступним? Відповідь однозначна – Балтика. У разі експансії в бік Чорного моря, що передбачала своїм продовженням захоплення Проток, потрібно було здійснити розподіл Речі Посполитої, знищити Кримське ханство, а потім взяти участь у розподілі Османської імперії. Шлях цей був би довгий і складний. Шлях на Балтику здавався легшим, коротшим і простішим, особливо після Тридцятилітньої війни, коли Швеція стала гегемоном на Балтиці. Тобто Московії в цьому разі треба було подолати лише одну державу, тому Річ Посполита перетворювалася з небажаного конкурента на цінного союзника.
Досі більшість дослідників історії України вважають, що українсько-московське зближення середини 50-х pp. XVII століття є приєднанням її до Московії, а також, що приєднання (захоплення) України є самодостатньою метою для будь-кого з її сусідів, особливо для Московського царства. Та ми мусимо відкинути обидва твердження. Приєднання України до Московського царства має сенс лише в контексті його експансії на Чорноморське узбережжя. До того ж приєднання України – це фактично односторонній (з боку Москви) розподіл Речі Посполитої, що є річчю абсолютно неможливою, оскільки торкається інтересів надто багатьох великих європейських держав.
Дії ж Московії під час спільної з українцями кампанії (1654–1655) взагалі вказують на локальний характер цієї акції. Бо приєднання такої за обсягом і стратегічною вагою території, як Україна, є справою широкої коаліції держав, позаяк означає розкол або розподіл Речі Посполитої. Акцій такого масштабу на цю кампанію Московія, що видно з характеру зовнішньополітичної підготовки, не планувала. А коли перспектива розподілу Речі Посполитої стала надзвичайно близькою до реальності, Москва не взяла в цьому процесі участі, ба більше – зробила все, аби Річ Посполиту врятувати.
Тож на той момент Московське царство мало основним шляхом до експансії балтійський напрямок. Інакше пояснити його поведінку під час першої північної війни неможливо. А це, у свою чергу, заперечує твердження про приєднання українських земель до Московського царства в результаті українсько-російського зближення середини 50-х pp. XVII століття.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.