Створення Української Гельсінської групи

Створення Української Гельсінської групи

Дата і місце

9 листопада 1976 р., Київ – Москва.

Дійові особи

Голова групи – Микола Руденко (1920–2004; письменник, філософ, 1977 р. заарештований, 1988 р. звільнений, емігрував, працював на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», 1990 р. повернувся в Україну), члени-співзасновники: колишній генерал-майор Петро Григоренко (1907–1987; правозахисник, 1964 р. створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, 1964 р. розжалуваний у рядові, до 1971 р. неодноразово переслідувався, примусово лікувався в психлікарнях, 1977 р. висланий за кордон і позбавлений радянського громадянства), письменник Олесь Бердник (1926–2003; письменник-фантаст, у 1979–1984 рр. в ув’язненні, 1989 р. обраний провідником гуманістичного об’єднання «Українська Духовна Республіка»), юрист Іван Кандиба (1930–2002; 1961 р. засуджений до 15 років таборів за участь в Українській робітничо-селянській спілці, звільнений 1976 р., 1981 р. отримав 10 років таборів, помилуваний 1988 р. на прохання Р. Рейгана, 1992 р. член ОУН, у 1996–2001 рр. голова ОУН в Україні), юрист Левко Лук’яненко (нар. 1928; 1961 р. заарештований у справі Української робітничо-селянської спілки, засуджений до розстрілу, заміненого 15 роками таборів, вів активну правозахисну діяльність у таборах, 1976 р. вступив до УГГ, 1977 р. знову заарештований, 1988 р. помилуваний, 1990 р. став на чолі Української Гельсинської спілки та Української республіканської партії, автор Акту про незалежність України, балотувався у президенти на виборах 1991 р., у 1990–2007 рр. нардеп, посол до Канади), біолог Оксана Мешко (1905–1991; у 1947–1954 рр. у таборах, 1979 р. по суті голова УГГ, 1980 р. примусово обстежувалася у психлікарні, у 1981–1985 рр. у таборах і на засланні), історик Микола Матусевич (нар. 1946; у 1977–1988 рр. у таборах і на засланні), публіцист, богослов і релігієзнавець Мирослав Маринович (нар. 1949; у 1977–1987 рр. у таборах та на засланні, у 1990-х активний діяч «Міжнародної амністії» в Україні, з 2010 р. голова Українського відділення міжнародного ПЕН-клубу, віце-ректор УКУ), мікробіолог Ніна Строката-Караванська (1926–1998; 1971 р. засуджена до 4 років таборів, 1979 р. разом з О. Мешко активно виступила на захист заарештованих дисидентів, емігрувала до США), публіцист Олекса Тихий (1927–1984; працював учителем, 1977 р. разом із М. Руденком став жертвою радянської провокації, засланий до таборів, помер у тюремній лікарні).

Згодом до групи увійшли В’ячеслав Чорновіл (1937–1999; видатний український дисидент, правозахисник, журналіст, письменник, критик, один із найяскравіших лідерів шістдесятників, видавав «Український вісник», неодноразово заарештовувався і засилався до таборів, 1988 р. відновив діяльність УГС, з 1989 р. член, з 1992 р. голова Народного Руху України, нардеп, у 1990–1992 рр. голова Львівської облради, балотувався у президенти України 1991 р., загинув в автокатастрофі), видатний поет, перекладач, критик Василь Стус (1938–1985; один із найяскравіших поетів-шістдесятників, дисидент, у 1972–1977, 1980–1985 рр. у таборах, де і помер, 2005 р. Герой України, посмертно), найвідоміший український релігійний дисидент-баптист Петро Вінс (нар. 1956; видатний діяч ЄХБ, з 1979 р. в еміграції, сьогодні бізнесмен, мешкає в Києві) тощо.

Передумови події

Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінкі 1975 р., які підписав СРСР. У результаті в Москві виникла перша радянська група сприянню виконанню Гельсінської угоди. Подібні групи почали виникати і в республіках СРСР. Так було покладено початок абсолютно легального правозахисного руху в СРСР.

Хід події

9 листопада 1976 р. після консультацій з 9 іншими правозахисниками М. Руденко провів на квартирі А. Д. Сахарова в Москві прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення УГГ. Найактивніше діяла в Києві. Основа діяльності – радянське законодавство і принципи Гельсінської угоди, з якими мали знайомити громадян СРСР її члени. Члени УГГ добивалися від влади здійснення права на вільний обмін інформацією та ідеями, акредитування в Україні представників закордонної преси, утворення незалежних прес-агентств. Для виконання цих завдань УГГ встановила зв’язок зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською), зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та національних прав, й у своїх деклараціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнародних кіл, а також органів влади СРСР.

Наслідки події

Після тимчасового когнітивного дисонансу, коли дисиденти виступили в ролі добровільних помічників уряду, КДБ оговтався і всерйоз взявся за членів групи. Вже наступного року більшість із них була заарештована під різними приводами, зокрема ставши жертвами кількох прямих провокацій. Після 1979 р. діяльність групи була послаблена через репресії. Проте навесні 1979 р. у мордовських таборах політичних в’язнів створено Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у місцях позбавлення волі, до якої увійшли деякі члени УГГ. З 1980 р. видавався «Вісник політичних репресій в Україні». 1988 р. організація відновлена у вигляді Української Гельсінської спілки.

Історична пам’ять

Непогано відома в Україні завдяки підручникам і пресі подія. На честь П. Григоренка названа площа у Львові, проспект у Києві, в Сімферополі відкрито пам’ятник. У Горлівці існує музей В. Стуса, вручається літературна премія його імені.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.