Бій під Мотовилівкою

Бій під Мотовилівкою

Дата і місце

18 листопада 1918 р., між селами Солтанівка, Хлібча, Мотовилівка, неподалік міста Васильків (нині райцентр Київської області).

Дійові особи

Авангардом УСС у бою командували сотник Федір Черник (1894–1918; 1916 р. командир кулеметної сотні Легіону УСС, хорунжий, герой бою на горі Лисоня, у серпні 1916 р. у російському полоні, 1917 р. один з організаторів Галицько-Буковинського куреня УСС у Києві, командир кулеметної сотні полку УСС, учасник боїв у січні 1918 р. у Києві проти повсталих більшовиків) та сотник Микола Загаєвич (1892–1918; активний діяч Просвіти, один з організаторів товариства «Січові Стрільці», 1914 р. чотар легіону УСС, 1918 р. сотник армії УНР). Чималу роль відіграли також артилеристи під командуванням кращого артилерійського командира армії УНР Романа Дашкевича (1892–1975; організатор товариства «Січ», з 1915 р. у російському полоні, 1917 р. один з організаторів Галицько-Буковинського куреня УСС у Києві, на початку 1918 р. у складі Запорізького корпусу армії УНР, згодом – Української держави Скоропадського, з вересня 1918 р. знову командир батареї полку УСС, 1919 р. полковник, командир артилерії корпусу УСС, з 1920 р. в еміграції в Австрії, отримав звання генерал-хорунжого армії УНР).

Загоном армії Скоропадського командував підполковник князь Леонід Сергійович Святополк-Мирський (? – після 1943; у листопаді 1917 р. учасник формувания Георгіївського полку, в листопаді – грудні 1918 р. командир 1-ї офіцерської добровольчої дружини в Києві, згодом полковник в армії А. Денікіна, 1920 р. емігрував до Туреччини, 1925 р. мешкав у Болгарії, згодом виїхав до Бразилії, де 1934 р. був начальником 1-ї групи Бразильського сектора Всеросійської фашистської організації, в роки Другої світової війни повернувся до Європи, 1943 р. у чині гауптштурмфюрера командував артбатареєю в складі 1-ї російської національної бригади СС «Дружина» в Білорусії, подальша доля невідома).

Передумови події

13 листопада в Києві відбулось засідання представників українських соціалістичних партій України, на якому було ухвалено рішення про утворення Директорії УНР і початок антигетьманського повстання. 14 листопада члени Директорії прибули до Білої Церкви, яка стала центром повстання, адже там стояв полк УСС (59 старшин, 1187 рядових). Симпатії січовиків та їхнього командування (командира Є. Коновальця, начальника штабу А. Мельника, командира 1-го куреня Р. Сушка) і так радше були на боці Директорії, хоча Скоропадський вів у цей час успішні переговори з галицькими представниками О. Назаруком та В. Шухевичем, обіцяючи ЗУНР допомогу у війні з Польщею. Проте демагогія В. Винниченка переважила – голова Директорії переконав галичан у необхідності приєднатися до повстання. Головною проблемою Директорії була розквартирована в Україні німецька армія, але, скориставшись початком революції в Німеччині, представники Директорії уклали договір із німецькою армією про нейтралітет. 15 листопада на стінах київських будинків з’явились листівки Директорії, які закликали до всенародного антигетьманського повстання. Перші військові дії між гетьманськими військами та Директорією розпочались 16 листопада, коли УСС роззброїли сотню Державної Варти.

Одразу після того, як у Києві стало відомо про події в Білій Церкві, гетьман наказав організувати проти повсталих стрільців каральну експедицію. До складу гетьманського загону під командуванням Л. Святополка-Мирського входили (за найбільш зваженими оцінками учасників бою): 1-ша офіцерська дружина Святополка-Мирського (до 600 багнетів, можливо, цифра перебільшена, Р. Дашкевич згадує про 300 осіб), 1-й дивізіон Лубенського сердюцького кінно-козачого полку (200 шабель), 4-й сердюцький піший полк (до 700 багнетів), один бронепотяг, невідома кількість гармат і кулеметів. З боку січових стрільців на початку бою взяли участь 3-тя сотня полку УСС М. Загаєвича, чота Р. Харамбури зі складу 2-ї сотні О. Думіна (всього 120 піхотинців), кілька артилеристів на конях, 5 кулеметів та імпровізований маленький дерев’яний бронепотяг з гарматою Р. Дашкевича на платформі. У вирішальний момент бою до січовиків приєдналось підкріплення під проводом Р. Сушка – до 500 вояків піхоти та артилеристів (решта 1-го куреня), з 7 кулеметами і ще двом імпровізованим бронепотягами з 3 гарматами.

Типовий бій раннього періоду Громадянської війни, коли сторони малими силами намагалися для ведення подальшого наступу опанувати залізницю, активно використовуючи бронепотяги. Великою помилкою Л. Святополка-Мирського стала недооцінка ворога – в Києві ходили чутки про звичайний селянський бунт, і, ймовірно, ні гетьман, ні князь не чекали зустріти в бою січовиків. Важливим, багато в чому вирішальним моментом бою стала дуель бронепотягів, виграна Дашкевичем, і обстріл ним ворожих стрілецьких лав шрапнеллю.

Хід події

Уночі з 17 на 18 листопада гетьманці прибули на станцію Васильків. Дізнавшись, що сусідня станція Мотовилівка зайнята повсталими, Л. Святополк-Мирський вранці 18 листопада вирішив здобути цю станцію. Свою ударну частину, 1-шу офіцерську дружину, Святополк-Мирський відправив у напрямку Мотовилівки пішим маршем залізницею, супроводивши її бронепотягом. Флангами (ліворуч – лісом, напрямом на село Солтанівка і праворуч – полем, напрямом на село Плісецьке) йшли розділені на дві частини сердюки, до котрих було додано невеличкі офіцерські відділи. Кіннота залишилася в резерві, біля хутора Хлібча. Водночас Ф. Черник на чолі стрілецького авангарду вирішив узяти Васильків, не чекаючи на підкріплення і не знаючи про значну кількість ворогів. На світанку (десь о 7-й годині) стрільці вирушили з Мотовилівки – посередині бронепотяг і на ньому чота Р. Харамбури з Черником і Р. Дашкевичем, праворуч від залізниці полем лісом ішли дві чоти М. Загаєвича, ліворуч, полем, – ще дві чоти з тієї ж сотні під проводом В. Стефанишина. Ймовірно, бій розпочався близько 8-ї години. Офіцери і сердюки обстріляли стрілецький потяг, і Черник наказав своїм роззосередженим частинам повертатися. Під обстрілом з кулеметів та гармати Дашкевича офіцери та сердюки в полі на фланзі, що протистояв Стефанишину, залягли, а бійцям Святополка-Мирського вдалося оточити в лісі та знищити 17 стрільців на чолі з М. Загаєвичем. Щоправда, цей успіх дорого коштував гетьманцям – у тил їм вдарили кулемети С. Козака зі складу тієї ж сотні, завдавши великих втрат. У цей час (близько полудня) був смертельно поранений Ф. Черник, що керував кулеметним вогнем біля потяга. Р. Дашкевич зумів відігнати ворожий бронепотяг, але в такій ситуації стрільцям все одно загрожував розгром: закінчувалися снаряди. Хід бою переламало прибуття двох потягів зі стрільцями та 3 гарматами з боєприпасами. Стрілецька піхота кинулася в бій прямо з вагонів у багнетну атаку, частина артилеристів та візників пішла в бій верхи, а Дашкевич, зарядивши свою гармату, атакував на своєму потязі з флангу сердюків та офіцерів, що залягли в полі. Шрапнель та кулемети буквально викосили фланг гетьманців, а спроба Святополка-Мирського надіслати підкріплення лише призвела до нових жертв. Бронепотяг гетьманців програв дуель, був двічі поцілений і остаточно ретирувався, кинувши свою піхоту, яка почала безладний відступ близько 15 години. Увечері стрільці зайняли Васильків.

Наслідки події

Січові стрільці втратили обох командирів свого авангарду – Ф. Черника і М. Загаєвича і 17 рядових убитими, 22 стрільці було поранено. Втрати військ Скоропадського були значно більшими, проте дані щодо 600 убитих офіцерів і сердюків, можливо, дещо перебільшені. Попри невеликі масштаби бою, дуже важливим був його моральний ефект: Скоропадський втратив шанс придушити повстання Директорії в зародку, що спричинило «ефект доміно» – дух гетьманців різко занепав, на бік повсталих почали одна за одною переходити частини гетьманської армії і приєднуватися отаманські загони, що, за «нейтралітету» німців, зрештою призвело до падіння гетьманату.

Історична пам’ять

19 січня 1919 р. загиблих під Мотовилівкою стрільців урочисто поховали в Києві на Аскольдовій могилі. Проте сьогодні бій під Мотовилівкою – призабута на території Наддніпрянщини подія. У Західній Україні та в діаспорі відома набагато краще, зважаючи на загальну популярність сюжетів, пов’язаних із УСС (ім’ям героя бою Ф. Черника названо вулицю у Львові, кілька куренів «Пласту», бою присвячені стрілецька пісня «Вилітали сизі орли ген у чисте поле», поема Р. Купчинського «Дума про Хведора Черника», низка оповідань). Як трагічна подія перемоги українців над українцями ж Мотовилівка зображена в поезії К. Вагилевича. 2008 р. біля станції Мотовилівка встановлено пам’ятник на честь загиблих у бою січових стрільців, відзначено 90-ту річницю бою.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.