Брестський мир УНР із державами Четверного союзу

Брестський мир УНР із державами Четверного союзу

Дата і місце

9 лютого 1918 р., місто Брест (нині обласний центр Білорусі).

Дійові особи

Спершу делегацію УНР очолював Всеволод Голубович (1885–1939; інженер, український есер, з 17 січня 1918 р. на чолі уряду УНР, водночас і міністр закордонних справ, вів переговори з Центральними державами в Бресті, у липні 1918 р. засуджений до 2 років тюремного ув’язнення німецьким судом, з 1921 р. здебільшого перебував у радянських тюрмах, де й помер); потім його змінив Олександр Севрюк (1893–1941; український есер, очолив делегацію в Бресті з 15 січня, 1918 р. посол УНР у Німеччині, згодом у Румунії, Італії, брав участь у Паризькій мирній конференції); помітною постаттю був Микола Любинський (1891–1938; філолог, з березня до квітня 1918 р. міністр закордонних справ УНР, у 1920-х член ВУАН, репресований). Радянську делегацію в Бресті очолював Лев Троцький (Бронштейн, 1879–1940; видатний більшовицький діяч та ідеолог, 1917 р. голова Петроградської ради, один із головних організаторів Жовтневого перевороту, творець Червоної армії, ініціатор червоного терору, в 1917–1918 рр. нарком іноземних справ, у 1918–1924 рр. голова Реввійськради і нарком військових і морських справ, організатор «трудових армій», після смерті Леніна головний претендент на владу, програв боротьбу Сталіну, емігрував, убитий радянським агентом). Лідерами «радянської української делегації» були Юхим Медведєв (1886–1938; член лівого крила УСДРП, один із головних організаторів I з’їзду Рад у Харкові, з 15 грудня 1917 р. перший голова Веукраїнського ЦВК Рад, 1919 р. член УКП, потім КП(б)У, в 1920-х опинився поза політикою, 1938 р. репресований) та Василь Шахрай (1888–1919; член РСДРП, з 1917 р. член Всеукраїнського ЦВК Рад, у 1917–1918 рр. комісар військових і земельних справ у Народному секретаріаті в Харкові, виступав за незалежну комуністичну Україну на чолі з власною компартією, виключений 1919 р. з партії, розстріляний білими).

Німеччину представляв досвідчений дипломат, міністр іноземних справ Ріхард фон Кюльман (1873–1948; у 1908–1914 рр. радник посольства в Лондоні, у 1916–1917 рр. посол в Османській імперії, міністр іноземних справ у 1917–1918 рр.); Австро-Угорщину – міністр закордонних справ граф Оттокар Чернін (1872–1932; з 1912 р. депутат парламенту, радник ерцгерцога Франца-Фердинанда, посол у Румунії, міністр закордоних справ у 1916–1918 рр., вів сепаратні таємні переговори з Антантою, викритий і відправлений у відставку); Османську імперію – один із лідерів «младотурків» великий візир Мехмед Талаат-паша (1874–1921; міністр внутрішніх справ у 1913–1917 рр., один з організаторів геноциду вірменів 1915 р., убитий вірменськими дашнаками); Болгарію – прем’єр-міністр Васил Радославов (1854–1929; голова Ліберальної партії, прем’єр у 1886–1887 та 1913–1917 рр., орієнтувався на Австро-Угорщину, 1923 р. засуджений за катастрофу країни в Першій світовій війні).

Передумови події

Перша світова війна виявилася надто важким тягарем для українського суспільства попри певний перелом на користь Антанти, який намітився 1917 р. Центральна Рада, не маючи змоги далі ігнорувати факт розвалу фронту та прагнення більшості населення України, пішла на вимушені сепаратні переговори з державами Четверного союзу тоді, коли її влада була поставлена під питання внаслідок агресії більшовиків і початку громадянської війни в Україні. До переговорів УНР підштовхувала й позиція більшовиків, які ініціювали переговорний процес у Бресті 3 грудня 1917 р. 15 грудня Раднарком уклав з Німечиною й Австро-Угорщиною перемир’я, а 22 грудня почав переговори про мир.

Хід події

1 січня до Бреста прибула делегація Центральної Ради, яку Л. Троцький і координатор переговорів з боку Четверного союзу граф О. Чернін були змушені визнати 10–12 січня як окрему третю силу. Проте відсутність підтверджень незалежності їхньої держави у делегації УНР унеможливлювала ведення повноцінного переговорного процесу, більше того – Л. Троцький почав наполягати на тому, що делегація УНР не представляє український народ, який має свою державу з центром у Харкові. Отримавши німецькі й австрійські вимоги, Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918 р. Раднарком мав визначити, як поставитися до важких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунув Четверний союз. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком хотів виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 р. Радянської України. Коли делегація УНР, тепер уже на чолі з О. Севрюком, повернулася на переговори, вона привезла з собою текст IV універсалу, що проголошував незалежність України. Козирем Троцького була делегація Радянської України на чолі з Ю. Медведєвим та В. Шахраєм, яких було представлено представникам Четверного союзу 1 лютого. Кілька днів минуло в гострих дебатах, а 9 лютого надійшла звістка про взяття більшовиками Києва. Проте після низки консультацій зі своїми урядами та військовим командуванням О. Чернін і Р. фон Кюльман 9 лютого уклали-таки з УНР «хлібний мир», який мав урятувати Австро-Угорщину й Німеччину від гострої продовольчої кризи. Четверний союз визнавав УНР (питання про кордони мала вирішити спеціальна комісія), сторони встановлювавли постійні дипвідносини, повертали одна одній полонених, відновлювали економічні відносини. УНР зобов’язувалася постачити країнам Четверного союзу 60 млн пудів хліба, 2,7 млн пудів м’яса, 600 млн яєць, значну кількість сала, цукру, руди та іншої сировини й сільськогосподарської продукції, натомість отримуючи певну кількість промислових товарів. Договір мав секретний пункт: Австро-Угорщина погоджувалася об’єднати до 31 липня 1918 р. українські землі Галичини й Буковини в окремий коронний край з широкою автономією. Четверний союз надавав УНР військову підтримку в разі необхідності й мав вплинути на Раднарком, аби той вивів свої війська з території УНР.

Наслідки події

Мир у Бресті врятував УНР тієї миті, коли вона практично програла війну з більшовиками в Україні. Майже 600 тис. союзних австро-угорських та німецьких військ легко витіснили більшовицькі «армії» з території УНР, взявши Центральну Раду під свою опіку (мирна угода Раднаркому з Четверним союзом від 3 березня змусила більшовиків тимчасово формально погодитися із втратою України). Мінусами були непопулярні в народі (особливо серед селянства) зобов’язання щодо постачання продовольства, а також той факт, що поляки, дізнавшись (через необачність О. Севрюка) про секретний пункт Брестського миру, розпочали шалену агітацію проти створення коронного краю на землях, котрі вважали своїми. У результаті 4 липня 1918 р. Австро-Угорщина відмовилася від цього пункту. Після поразки Четверного союзу у війні пам’ять про сепаратний мир України з ворогами Антанти зіграла злий жарт з українськими урядами. Мир анульований Німеччиною та Туреччиною 1922 р., Австро-Угорщиною – за фактом розпаду 1918 р., Болгарія формально не анулювала ніколи.

Історична пам’ять

Початкова радянська позиція щодо «похабного» (за словами В. Леніна), вимушеного, але необхідного на той момент миру і визнання УНР не надто змінилася в пізніші радянські часи (про що свідчить радянська історична наука, публіцистика, кінематограф). У сучасній Україні – добре відома подія завдяки підручникам, публіцистиці, матеріалам преси.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.